Вклад античної культури в світову цивілізацію

1. Місце античності в історії світової культури.

2. Давньогрецька література (Гомер, Есхіп, Софокл, Евріпід, Аристофан).

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поняття «античність» з'явилось в епоху Відродження. Тоді італійські гуманісти запровадили термін «античний» для визначення греко-римської культури, найстародавнішої з відомих у той час. «Античність» (від лат. antiguus) вживається в двох змістовних значеннях. У широкому розумінні означає «стародавній», а у вузькому — «історія та культура Стародавньої Греції і Стародавнього Риму». Античний — такий, що відноситься до культури стародавніх греків і римлян. Хронологічні рамки античності — приблизно з XI ст. до н.е. до V ст. н.е., коли перестала існувати Західна Римська імперія.

Античність характеризується виникненням і формуванням держави. Тоді відбувалися перші спроби виходу людини з природи й перехід до її пізнання. Світ почав сприйматися вже не міфологічно. Людина стала індивідуальністю. Античність — це стан людини, керованої іншою людиною (раб-рабовласник).

Т.Г.Шевченко в повісті «Художник» вустами одного з героїв сказав: «Я цілком зрозумів, як необхідне вивчення антиків і взагалі життя і мистецтва стародавніх греків».

У сьогоднішнє життя органічно вплелися численні поняття, слова, назви, імена, вирази, які дійшли саме з культури Стародавньої Греції. Коли хочуть підкреслити величину предмета, то кажуть, що він «гігантських» розмірів. Коли наголошують на величі якоїсь роботи, то кажуть, що вона «титанічна», і навпаки — незначних людей називають «пігмеями». З грецького лексикону вирази: «панічний жах», «яблуко розбрату», «ріг достатку», «олімпійський спокій», «лебедина пісня», «гомеричний сміх», «ахіллесова п'ята», «муки Тантала», «Сізіфова праця», «троянський кінь», «Сцілла і Харібда». Із Стародавньої Греції походять такі слова: академія, ліцей, школа, демократія, деспотія, диктатура, монархія, олігархія, партія, політика, республіка, тиранія.

1. Місце античності в історії світової культури

Античний світ, який спочатку (в VIII—VI ст. до н.е.) знаходився в межах декількох культурних центрів однієї лише Греції, до кінця свого існування в V ст. н.е. охопив величезний простір від Шотландії до Африки і від Гібралтару до Закавказзя та Палестини. Починаючи з перших століть нашого літочислення, європейська культура розвивалась під безперервним впливом культурної спадщини античного світу. Античність є історичним фундаментом сучасної Європи, спільним минулим всіх європейських народів. Вона робить їх членами однієї європейської культурної сім'ї. Ця сім'я має одних учителів: стародавніх греків і римлян. Г. Гегель вважав, що людина, не знайома з витворами античного мистецтва, прожила життя, не знаючи краси.

Традиційно в історико-культурній хронології Греції виділяються періоди: гомерівський або ранньоархаїчний (XI—VIII ст. до н.е.), архаїчний VIII—VI ст. до н.е.), класичний (V — остання чверть IV ст. до н.е.) — це був час найвищого піднесення грецької культури, елліністичний (остання чверть IV—І ст. до н.е.). Кінцем давньогрецької культури вважають завоювання її останніх осередків римлянами наприкінці І ст. до н.е.

Біля джерел культури Стародавньої Греції знаходилась критоми-кенська цивілізація. Вона розвинулась на островах Егейського моря, узбережжі Малої Азії та Балканського півострова. Це була одна з найдавніших цивілізацій Східного Середземномор'я. Центрами її були острів Крит і місто Микени в материковій Греції, на її півдні, в північно-східній частині півострова Пелопоннес.

Час виникнення критської культури (або минойської — за іменем легендарного критського царя Миноса) — межа III—II тис. до н.е. Переживши періоди піднесення та спаду, вона проіснувала приблизно до 1100 р. до н.е., її відмітною рисою була наявність палаців-цитаделей, могутніх архітектурних комплексів. В результаті археологічних розкопок, які у 1894 р. першим розпочав у Кносі — стародавньому місті егейського світу на Криті — Артур Еванс, знайдено величезне приміщення (палац) або комплекс приміщень загальною площею 16 тисяч квадратних метрів. Він був збудований і декілька разів перебудований в період між 1900 р. і 1450 р. до н.е. В ньому було близько 300 приміщень. Залишки ванних кімнат і системи каналізації свідчать про високий рівень цивілізації. Стіни в палаці розмальовані фресками (водяними фарбами по сирій штукатурці) із зображенням рослин, тварин, особливо часто бика, казкових грифонів (левів з орлиними головами), безліччю людських постатей. Своєю архітектурою палац передбачив головну ідею античності — при всій своїй величі він не пригнічував людину, а виступав відповідним їй. Вчені вважають, що в палаці і на прилеглих до нього територіях жило приблизно 30 тис. чоловік. Близько 1400 р. до н.е. палац згорів і був покинутий[2, c. 32-33].

За грецькою міфологією, один з палаців, збудований на острові Крит Дедалом, називався Лабіринт. Він мав складну систему коридорів і переходів, заплутані ходи, з яких важко було знайти вихід. В Лабіринті жив Мінотавр — казкова потвора, чудовисько з чоловічим тулубом і бичачою головою. Дочка критського царя Миноса -Аріадна, покохавши афінського героя Тесея, допомогла йому вбити Мінотавра й вийти з Лабіринту, давши йому клубок ниток. «Ниткою Аріадни» називають спосіб, що допомагає вийти із скрутного становища. Крилатою стала і назва цього палацу: лабіринтом називають складне, заплутане становище, з якого важко знайти вихід.

Жителі Крита залишили після себе і письмові пам'ятки. Приблизно у 1900 р. до н.е. тут виникла система складового лінійного письма — лінійне письмо А, а з XV ст. до н.е. з'явилося нове письмо — лінійне письмо Б. Досі вдалося прочитати тільки другу, більш молоду писемність — лінійне письмо Б. Це сталося в 1952 p., і найдивніше, що зробив це відкриття (після марних старань багатьох видатних вчених) 30-річний англійський архітектор Майкл Вентріс (1922-1956), який займався дешифруванням критського письма як любитель. Разом з Джоном Чедвідом — англійським класичним філологом, професором університету в Кембріджі, він довів, що тексти цього письма написані давньогрецькою мовою. Але до цього часу не вдалося нікому прочитати жодного знака з більш раннього критського письма — лінійного письма А1.

Розквіт минойської культури припадає на XVI — першу половину XV ст. до н.е. В 1400-1100 pp. до н.е. ще процвітала спільна минойсько-микенська культура, але Крит уже став другорядною державою. До 1100 р. до н.е. минойська цивілізація зникла зовсім.

У XV ст. до н.е. центр цивілізації переміщається в материкову Грецію. Тут з'явився новий гегемон — ахейське місто Микени. Воно створило власну своєрідну культуру, яка сформувалась близько 1700 р. до н.е. Розквіт микенської цивілізації припадає на XV-XIII ст. до н.е. Гомер назвав Микени золоторясними. Це — справедливо. Археологи знайшли там чимало золотих предметів (ритуальних прикрас, зброї, золотих посудин). Близько 1250 р. до н.е. коаліція ахейських племен на чолі з царем Микен Агамемноном захопила й зруйнувала місто Трою на узбережжі Малої Азії. Події, пов'язані з Троянською війною, становлять основу давньогрецького героїчного епосу. Агамемнон — один з головних героїв «Іліади» Гомера.

Крито-микенська цивілізація припинила своє існування в XII—XI ст. до н.е. Це пов'язано з тим, що в кінці XIII ст. до н.е. величезна маса північнобалканських варварських, не зачеплених крито-микенською цивілізацією племен, попрямувала на південь. Провідну роль в цьому переселенні народів відіграло грецьке плем'я дорійців, які жили в умовах первісного ладу. Але вони мали велику перевагу перед ахейцями — володіли більш ефективною, ніж бронзова, залізною зброєю. Якраз з приходом дорійців в XII—XI ст. до н.е. починається в Греції залізний вік[6, c. 42-44].

2. Давньогрецька література (Гомер, Есхіп, Софокл, Евріпід, Аристофан)

Наступний період грецької історії, як правило, називають гомерівським — на честь грецького епічного поета Гомера, автора славнозвісних епічних поем «Одіссея» та «Іліада». Це перші відомі нам грецькі літературні твори і, разом з тим, взагалі перші пам'ятки літератури в Європі. Вони настільки досконалі, що до цього часу стоять в ряду найбільших досягнень світової літератури і являють собою неперевершені зразки світової епічної поезії. Ці твори називають перлинами світової літератури, і недаремно сім грецьких міст сперечаються за честь вважатися батьківщиною великого Гомера. Вони є свого роду кодексом моралі, яка утвердилась в античній культурі на багато століть. Вищою цінністю для знатного воїна, героя «Одіссеї» та «Іліади», є посмертна слава, вічна пам'ять про доблесні подвиги. Поеми Гомера — носії педагогічних принципів: якщо хочеш бути оспіваним, будь таким, як мудрі та мужні герої Гомера. Це твори — про людські стосунки, про добро і зло, про честь і безчестя, про свободу і долю. В усі часи вони читались як глибоко сучасні. Колись афінська молодь завчала їх напам'ять, що було частиною освіти.

Поеми створені близько середини VIII ст. до н.е. і є єдиним історичним матеріалом, важливим джерелом інформації про історичні події IX-VIII ст. до н.е. До нас повний текст гомерівської «Іліади» дійшов тільки в списку X ст. н.е., «Одіссеї» — у списку XII ст. Нині вже відомо, що в основі сюжету «Іліади» лежить справжній історичний факт. У 1240 р. до н.е. кілька грецьких племен об'єдналися для походу до північно-західних берегів Малої Азії з метою завоювання Троянського царства. Після десятилітньої облоги ахейці захопили Трою (Іліон) і зруйнували її. Події Троянської війни оспівані в «Іліаді» (від. слова Іліон).

«Іліада» містить близько 15700 віршів і охоплює 50-денний відрізок останнього, десятого, року цієї війни. У 1871 р. відкрив місцезнаходження Трої та розкопав її німецький археолог Генріх Шліман (1822-1890). Він був сином злиденного пастора з невеличкого села в німецькій землі Мекленбург і ще з дитинства захопився пригодами героїв «Іліади» та «Одіссеї». Г.Шліман вів розкопки і в Микенах. Завдяки його розкопкам стало відомо, що Троя була побудована в НІ тис. до н.е., але перебудовувалася щонайменше вісім разів. Але все-таки немає ніяких археологічних доказів, які підтверджували б, що Троянська війна відбувалася саме так, як описав її Гомер[9, c. 55-56].

Ще з античних часів вважається, що «Одіссея» створена пізніше «Іліади». В «Одіссеї» розповідається про мандри та пригоди, переважно фантастичні, одного з визначних учасників, героя Троянської війни, царя, володаря острова Ітаки, Одіссея, його повернення додому після війни. Одіссей — втілення мудрості, розважності, хитрощів, що він їх успадкував від свого предка — бога Гермеса. Улюбленицею греків стала і вірна дружина Одіссея — Пенелопа. Описуючи події, які відносяться до крито-микенської епохи, Гомер, як правило, переносить їх у більш пізніше історичне середовище. Близько 12000 віршів «Одіссеї» охоплюють події 40 днів, проте поет спромігся за допомогою складних композиційних прийомів розповісти, що сталось за десять років після того, як загинула Троя.

Завдяки «Одіссеї» та «Іліаді» Гомер став найпопулярнішим поетом античності, незаперечним авторитетом. Він стояв біля джерел грецької та всієї європейської літератури. Давньогрецький філософ Платон писав, що Гомер виховав усю Грецію. Античні храми прикрашали статуями героїв Гомера, рельєфами на сюжети його поем. Сцени з поем малювали на стінах, карбували на зброї. За словами українського філософа Григорія Сковороди, Гомер був першим пророком стародавніх греків. Коли греки казали: поет (творець), то мали на увазі Гомера. Визнаючи заслуги Гомера, великий афінський драматург Есхіл говорив, що всі його твори — це лише крихти з розкішного стола Гомера.

Наслідуючи Гомера, римський поет Вергілій створив знамениту «Енеїду», національний римський епос. Інший римський поет Овідій сказав про епос Гомера такі слова: «Всі ми черпаємо натхнення із спільного джерела». З шануванням сприйняли Гомера видатні представники Відродження. Один з них, великий італійський поет Петрарка, якому в 1360 р. випало щастя придбати рукописний текст Гомера, притиснувши його до грудей, вигукнув: «О, великий муж, з якою радістю я вислухав би тебе!»

Незважаючи на те, що Гомеру присвячена велика кількість літератури і навіть склалася особлива наука — гомерологія, даних про нього дуже мало. Відомо, що народився він на острові Хіос. Припускають, що час його життя між 850-750 pp. до н.е. Був Гомер співцем, який виконував свої поеми[10, c. 27-28].

Класичний період грецької культури є часом народження грецької трагедії. Трагедія (гр. tragos — козел і ode — пісня) — вид драматичного твору, що зображує найгостріші життєві ситуації, конфлікти, які найчастіше закінчуються загибеллю героя. Але в античності загибель героя в трагедії була не обов'язковою. Покровителькою трагедії в грецькій міфології, як уже згадувалось, була Мельпомена — одна з дев'яти муз. Нерідко Мельпомену трактують і як покровительку театру взагалі.

Розвиток трагічного жанру зв'язаний з іменами трьох великих афінських драматургів — Есхіла, Софокла та Еврипіда. Творцем, основоположником класичної грецької трагедії вважається Есхіл (близько 525-456 pp. до н.е.). Ще стародавні називали його «батьком трагедії». Він був афінянином, походив з роду знатного землевласника, брав участь у боях з персами під Марафоном* і біля острова Саламін, але потім перейшов жити до Сицилії, де й помер. У написі на його надгробку, складеному, за переказом, ним самим, нічого не говориться про нього як про драматурга, але сказано, що він проявив себе мужнім воїном у битвах з персами. Битву при Саламіні в 480 р. до н.е. драматург пізніше описав у трагедії «Перси».

У старій трагедії головною діючою особою був хор. Спектаклі являли собою пісні та танці у його виконанні. Пізніше в дію було введено актора, який вступав в діалог з керівником хору (корифеєм). Антична історія передає, що першим афінським трагічним поетом був Феспид з Ікарії (VI ст. до н.е.). Перша постановка його трагедії (назва її невідома) відбулася весною 534 р. до н.е. на святі Великих Діонісій. Цей рік прийнято вважати роком народження світового театру. Есхіл першим запровадив другу діючу особу, зменшив партії хору і на перше місце поставив незалежний від нього акторський діалог. Це зробило можливим сценічну дію, діалог між акторами став найбільш важливою частиною драми, а хор тільки коментував події.

Тим самим Есхіл пожвавив драму, зробив її більш динамічною, цікавою. Став можливим драматичний конфлікт, справжня основа трагедії, і, говорячи словами Аристотеля, завдяки всьому цьому трагедія «згодом досягла своєї прославленої величі». Завдяки запровадженню другого актора Есхіла вважають родоначальником трагічного жанру. З іменем Есхіла пов'язано також застосування декорацій, масок. На драматичних змаганнях він вперше виступив, не досягнувши ще тридцятирічного віку, але більше як десять років добивався першої нагороди, яку одержав лише в 484 р. до н.е.

Есхіл є автором близько 80 п'єс, з яких повністю збереглися лише сім. Найбільш відома його трагедія — «Прометей закутий» (гр. Prometheus — провидець). У ній драматург дає образ мужнього борця за щастя людства. В образі Прометея показано титана, людиноподібного велетня, який викрав у богів з Олімпу вогонь, передав його людям, навчив їх мистецтвам. Прометей показав людям, як видобувати й обробляти метали, збудував перший корабель і змайстрував вітрило, навчив людей читати, писати й рахувати, відкрив їм таємну силу цілющих трав.

Боги злякалися, що скоро люди зрівняються з ними в могутності, і Зевс наказав прикувати Прометея до голої кам'яної скелі Кавказу і пробити йому списом груди. Щоранку на скелю сідав орел і гострим дзьобом рвав, видирав печінку. За ніч печінка відростала, рана загоювалася, а вранці орел прилітав знову, щоб карати, терзати титана. Багато тисячоліть терпів Прометей тяжкі муки за свою любов до людей і непокору богам, аж поки Геракл, за згодою Зевса, який бажав прославити свого сина, убив орла й визволив, звільнив титана[5, c. 19-21].

Образ Прометея став символом сили духу, незламної мужності, любові до людей. Його, як улюбленого героя, оспівали, змалювали, звеличили поети, художники, мислителі. Великий поет України Т.Г.Шевченко писав у поемі «Кавказ»:

Споконвіку Прометея

Там орел карає,

Що день божий довбе ребра

Й серце розбиває.

Розбиває, та не вип'є

Живущої крові, —

Воно знову оживає

І сміється знову.

В українському місті Дніпродзержинську поставлений єдиний у світі пам'ятник Прометеєві.

За грецькою міфологією, титаном, Прометеєвим братом був Атлант (Атлас). Його також покарали за участь у боротьбі титанів проти богів і він, відзначаючись величезною силою, мусив тримати на своїх раменах небесне склепіння. Стояв нібито десь далеко на заході, звідси й назва — Атлантичний океан. Згодом Атланта вважали знавцем неба і світу, тому збірник географічних карт назвали атласом.

Молодшим сучасником Есхіла, його учнем та суперником на змаганнях поетів був інший грецький трагік, також афінянин — Софокл (близько 496-406 pp. до н.е.). З написаних ним за довге життя 123 трагедій нам відомі назви 110, але повністю збереглося тільки сім. Софокл першим запровадив у трагедію третю діючу особу. Це дозволило пожвавити дію і показати різне ставлення її учасників до трагічного конфлікту. Більше як три актори грецька трагедія не знала. Софокл часто сам виступав як актор у власних трагедіях, користуючись великим успіхом. Драматург був також одним з перших, хто використовував декорації на сцені. Двадцять чотири рази п'єси Софокла здобували перші нагороди на змаганнях трагічних поетів, які проходили в Афінах. Взагалі вся драматургічна діяльність Софокла супроводжувалась незмінними успіхами. Він жодного разу не одержував третьої нагороди, а займав частіш за все перші і рідко коли другі місця. Його трагедії часто порівнювали за досконалістю з пластичними творами скульптора Фідія. Гете, який високо цінив Софокла, зауважив: «…ніхто не знав так сцени і свого ремесла, як Софокл».

Трагедії Софокла несуть у собі нові риси. Якщо у Есхіла головними героями були боги, то у Софокла діють люди, хоча трохи і відірвані від дійсності. Тому про Софокла говорять, що він примусив трагедію спуститися з неба на землю. Використовуючи мотиви грецької міфології, драматург створював характери сучасних йому людей. Він показував, що трагічна помилка нерідко здійснюється людиною під тиском обставин, фатуму, що людина здатна на високий моральний подвиг[8, c. 17-19].

Найвідомішими, найзнаменитішими трагедіями Софокла є «Цар Едіп» і «Антігона». В «Царі Едіпі» оракул передбачає, що син царя, володаря Фів Лая і цариці Іокасти Едіп уб'є свого батька. Тому у малолітньому віці батьки його покинули, залишили у горах. Але він був врятований пастухом. У зрілому віці Едіп, сам того не підозрюючи, убив свого батька при випадковій зустрічі і суперечці. Потім він сам став царем Фів і одружився на царській вдові Іокасті, тобто на власній матері, не знаючи цього.

Подружжя прожило двадцять років, у них народилось четверо дітей. Згодом правда розкрилася. Це привело до самогубства Іокасти і до самоосліплення Едіпа. Зірвавши золоту застібку з плеча своєї неживої матері, він виколов собі очі гострою голкою за те, що, бачачи, він продовжував залишатись сліпим. Пізніше Едіп був вигнаний з Фів і помер у вигнанні.

У трагедіях Софокла нарівні з чоловіком вперше виступала жінка. Крім Іокасти, це особливо стосується дочки Едіпа та Іокасти — Фіванської царівни Антігони, образи якої стали символами краси, доброти і твердості людського духу. В трагедії «Антігона» відбувається зіткнення двох різних моральних принципів: законів держави про громадянський обов'язок з моральними законами сім'ї; обов'язком сестри поховати тіло свого брата, незважаючи на заборону царя Креонта. За це Антігона була кинута у в'язницю, де покінчила з собою. В літературі вона стала зразком доньки й сестри, символом самопожертви. Ідеальні герої — ось на чому треба, на думку поета, виховувати громадян. Гегель вважав «Антігону». неперевершеним взірцем трагічного зіткнення держави і родини.

В «Антігоні» Софокл проголосив ту істину, що людина — вінець природи. Величі людини присвячений захоплений гімн, який співає в трагедії хор: «Багато в природі дивних сил, але сильніше людини -немає!». «Антігона» мала відгук у численних творах художників нових часів. Оперу «Креонт» написав український композитор Дмитро Бортнянський. Музику до трагедій «Цар Едіп» і «Антігона» написав німецький композитор Якоб Людвіг Фелікс Мендельсон (1809-1847).

Творцем психологічної драми, одним з трьох великих грецьких трагіків, був Еврипід (близько 480-406 pp. до н.е.). Він був сучасником Софокла. Але творчість Еврипіда — новий етап в історії розвитку грецької драми. Написав поет близько 90 п'єс, з яких відомі назви 80. З них повністю збереглося та дійшло до нас 17. Один з головних мотивів його трагедій — засудження проповіді сильної особи, якій все дозволено. Еврипід пристрасно викриває тиранію. Панування однієї людини над іншими, всупереч їхній волі, йому уявляється порушенням природного громадянського порядку. Благородство, за Еврипідом, полягає в особистих достоїнствах і добродійності, а не в знатному походженні та багатстві. Позитивні персонажі Еврипіда неодноразово висловлюють думку, що безупинне прагнення до багатства може штовхнути людину до злочину.

Заслуговує на увагу ставлення Еврипіда до рабів. Він вважав, що рабство — це несправедливість і насильство, що природа у людей одна, і раб, якщо у нього благородна душа, нітрохи не гірший за вільного.

Еврипід часто відгукувався в своїх трагедіях на події Пелопоннеської війни. Хоча він гордиться військовими успіхами співвітчизників, але в цілому відноситься до війни негативно. Він показує, які страждання несе війна людям, насамперед жінкам і дітям. Війна може бути виправдана тільки в тому випадку, якщо люди захищають незалежність своєї батьківщини. Деякі вчені називають Еврипіда першим психологом. Поет вперше в літературі спробував проаналізувати людські інстинкти, світ сильних почуттів. В його творах багато глибоких, серйозних роздумів про життя, долю та її роль в житті людини, про богів, про участь жінок, про дружбу і кохання. За це ще в стародавньому світі Еврипіда називали «філософом на сцені». Плутарх повідомляє, що після поразки в Сицилійській експедиції полоненим афінянам дарували волю за декламування уривків із драм Еврипіда[1, c. 32-34].

На думку греків, якщо Софокл зображав людей такими, якими вони повинні бути і якими їх зображали скульптори Фідій, Мирон і Поліклет, то Еврипід змальовував їх такими, якими вони є насправді. Людське життя, за його переконаннями, залежить не від сліпої долі, а від характеру людини, вчинків, пристрастей, які можуть призвести її до загибелі. Аристотель назвав Еврипіда найтрагічнішим з усіх грецьких драматургів.

Одна з найкращих п'єс Еврипіда — «Медея» була поставлена на афінській сцені в 431 р. до н.е. Сюжет трагедії взятий з міфу про похід аргонавтів в Колхіду за золотим руном. В ньому брали участь найвідоміші грецькі герої (Геракл, Тесей та інші), а керівником походу був Ясон. Медея — це чарівниця, дочка колхідського володаря. Вона вбила рідного брата, двох своїх синів і намагалася отруїти героя Тесея. В трагедії показана моральна драма жінки, яка породжена її принизливим становищем.

Еврипід не був зрозумілий і оцінений гідно своїми сучасниками. Його слава прийшла значно пізніше, ніж слава Есхіла і Софокла. За все своє життя він здобув на афінських театральних змаганнях лише п'ять перших нагород, причому останню — посмертно. Незадовго до смерті він покинув Афіни і переїхав до двору македонського царя Архелая, де користувався пошаною. В Македонії він і помер (за декілька місяців до смерті Софоісла в Афінах). Лише після смерті Еврипіда почали називати видатним трагічним поетом і таке судження про нього збереглося на весь наступний час. В IV ст. до н.е. вже жодному поету не вдалося наблизитись до класичних зразків стародавньої трагедії, до Есхіла, Софокла, Еврипіда. Породжена полісною демократією, трагедія померла разом з нею.

З впливом на людину мистецтва і особливо трагедії пов'язане таке поняття, як катарсис (буквально — очищення). У давньогрецькій культурі воно означало відновлення тілесного і морального здоров'я, звільнення душі від скверни, шкідливих пристрастей (гніву, страху, заздрості, ревнощів). За Аристотелем, глядач, спостерігаючи за подіями трагедії, зазнає душевного хвилювання: співчуття до героя, хвилювання за його долю. Це переживання приводить глядача до очищення внутрішнього світу, підносить душу.

Крім трагедії у Стародавній Греції побутував у літературі такий драматичний жанр, як комедія. Одним з найвидатніших давньогрецьких комедіографів, «батьком комедії» був Аристофан, який жив в Афінах близько 446-385 pp. до н.е. Із сорока його комедій до нас дійшло одинадцять. Вони охоплюють весь період творчості комедіографа. Багато з його праць завоювали нагороди на афінських театральних змаганнях. Найвідоміші комедії Аристофана — «Оси», «Птахи» і «Жаби».

До Аристофана мета комедії обмежувалась завданням повеселити і забавити глядача, примусити його сміятися. Він надав комедії політичної гостроти і злободенності. Аристофан пристрасно реагував на всі важливі події життя сучасних йому Афін, сердито і карикатурно зображував явища, які викликали в нього обурення, зокрема крайнощі афінської демократії («Оси»). Щоб посилити комічний ефект, події в комедіях Аристофана часто переносяться у світ тварин.

Комедіограф виступав завзятим захисником, проповідником миру. Антивоєнну спрямованість має його комедія «Лісистрата» (412 р. до н.е.). В ній Аристофан виступив проти несправедливої, загарбницької (з обох воюючих сторін) Пелопоннеської війни між афінським морським союзом на чолі з Афінами та Пелопоннеським союзом під керівництвом Спарти.

В комедії поет поклав свої сподівання на припинення війни на еллінських жінок, які, за його задумом, повинні були усунути від влади своїх чоловіків і, врешті-решт, примусити їх підписати новий мир. Головна героїня Лісистрата розіслала гінців до усіх жінок Еллади з пропозицією прибути на нараду до Афін. Незабаром сюди прибули жінки з ворогуючих країн: Беотії, Мегар, Коринфу, Спарти і разом з афінськими жінками дали клятву відмовити усім чоловікам Еллади у коханні, поки ті не підпишуть між собою мир, покладуть край братовбивчій війні між еллінами[7, c. 28-29].

Висновки

Стародавня Греція цілком справедливо вважається колискою європейської цивілізації. Починаючи з VIII ст. до н.е., вона стала одним із найінтенсивніших вогнищ духовності в світовій культурі. Цьому сприяло те що Греція як середземноморська країна розташована на стику Європи та Азії, поблизу Африки. Мореплавання забезпечувало їй інтенсивний інформаційний обмін, взаємозбагачення культур. Взаємодія відносно сприятливих природних і соціальних факторів позитивно вплинула на розвиток культури. До кінця VI ст. до н.е. греки випередили в царині культури всіх сусідів, зокрема країни Передньої Азії. Останні до того часу очолювали культурний прогрес людства.

Хоч антична культура, особливо у початковий період свого розвитку, немало запозичила з більш розвинутих на той час культур Сходу, вона була явищем глибоко оригінальним. Антична Греція не була обтяжена азіатською традицією. «Вступаючи у світ Греції, ми відчуваємо, що на нас віє рідним повітрям, — це Захід, це Європа», — писав О.Герцен.

Список використаної літератури

1. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник для вузів/ Б.І.Білик, Ю.А.Горбань, Я.С.Калакура та ін.; За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. — К.: Вища школа: Знання, 1999. — 325 с.

2. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 579 с.

3. Ляшенко О. Зарубіжна та українська культура епохи просвітництва: Конспект лекцій/ Ольга Ляшен-ко,; Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Вин-ниченка, 2003. — 59 с.

4. Мєднікова Г. Українська та зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посіб./ Галина Мєднікова,. — К.: Знання, 2002. — 214 с.

5. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою вик-ладання/ Т.С. Олійник, Н.В. Джугла; М-во освіти і науки України, Тернопіль. держ. пед. ун-т ім.В.Гнатюка, М-во охорони здоров'я України, Тернопіль. держ. мед. академія ім. І.Я.Горбачесвського. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 100 с.

6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Се-машко та ін.; Ред. М.М. Закович. — 3-є вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2002. — 557 с.

7. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. ме-дичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 368 с.

8. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий; Міністерство освіти і науки України (Київ), Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (Київ). — Харків: Одіссей, 2006. — 374 с.

9. Українська та зарубіжна культура: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Роман Вечірко, Олександр Семашко, Володимир Олефіренко,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — Київ, 2003. — 367 с.

10. Шевнюк О. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. — 2-ге вид., випр.. — К.: Знання-Прес, 2003. — 277 с.