Влада та історія

1. Особливості політичної думки Середньовіччя про політичну владу й державу (Ф.Аквінський, М.Падуанський).

2. Періодизація політичної історії та політичної думки в Україні.

3. Влада як соціальне явище. Політична влада.

Список використаної літератури.

1. Особливості політичної думки Середньовіччя про політичну владу й державу (Ф.Аквінський, М.Падуанський)

Раннє Середньовіччя Політична думка періоду 500–1000 років піклувалася насамперед про збереження філософських та інституціональних набутків дохристиянської античності, особливо загального римського права, поєднуючи їх із філософськими та богословськими творами таких отців церкви, як Августин та Ієронім, та узгоджуючи цю традицію із специфічними місцевими, завжди нефіксованими, звичаями окремих варварських племен. Варварські племена, що осідали на Заході поруч із римським населенням, часто вважали імперське право, створене для управління імперією, до складу якої входили різні народи, за невідповідне потребам аграрного суспільства з його нагальним прагненням до виживання.

Регулювання землеволодіння та відповідні закони судочинства й адміністрування, колишнє осердя централізованої римської системи, за умов сільськогосподарської економіки перейшли під оруду децентралізованих осередків влади, керованих вождями-воїнами, котрі вели війни задля захисту своїх родів. Відсутність писемності й додержання звичаїв, а також неуніверсальність народного закону підточили римське право, проте не знищили його остаточно. Візантія на Сході дотримувалась традицій і практики старої імперії, маючи імператора за главу церкви (цезаропапізм); однак на політично роздробленому Заході єдиною майже універсальною організацією була церква, що в дійсності керувала Римом і забезпечувала єдність усієї Європи, з її поділом на приходи із римською єпархією в центрі та закликом не стільки до єдиного політичного обов’язку, скільки до спільності духовної.

Політична думка раннього Середньовіччя зосереджується на трьох головних чинниках формування суспільства і становлення його ідеалів: в інституціональному плані це ієрархічна церква та її глава, єпископ римський, папа; слабнучий вплив імперського Риму, його інституцій і права; вплив варварів-германців, які самостійно розвинули поняття про божественність особи вождя, мали своє уявлення про військове та особисте лідерство і були віддані радше особи вождя, аніж відповідній посаді. Рим уособлював вірність і відданість ідеї; варварська Європа уособлювала вірність і відданість роду та особі вождя. Папство, яке спиралося на доводи богословів, наприклад Августина, закликало до вірності і відданості самому Богові, а не людям чи світським установам[7, c. 141-142].

У Середньовіччі провідними політичними ідеями були концепції верховенства влади Божої та її земного втілення – влади церковної – над владою держави та окремою людиною. Так, Августин Блаженний (ІV-V ст.) у своїй праці “Про град Божий” називав державу “великою шахрайською організацією” і відстоював тезу про її підкорення церкві, називаючи це пануванням “світла над царством темряви”. Інший християнський мислитель Фома Аквінський (XІІІ ст.) визнавав необхідність та божествений характер держави, але підкреслював її вторинність у відношенні до церкви. Віддаючи перевагу монархії як найкращій формі правління, він ототожнював демократію з тиранією, хоча й визнавав право народу на повалення тирана (але тільки під проводом церкви). Взагалі в межах теологічного розуміння політики у названих мислителів все ж таки набували розвитку християнські ідеї рівності людей перед Богом, які втілились пізніше в концепцію природних прав людини.

Спробу відродити Августинове поняття законного правління, за якого церква затверджує право на власність і світську владу, зробив у таких само радикальних творах Іоанн Паризький, котрий наголошував на понятті первинності права індивіда на приватну власність, яке він має ще до будь-якого встановлення урядів чи якоїсь церковної громади. Цю думку довів до її логічного завершення Марсилій Падуанський, проголосивши, що призначення держави – дбати про збереження миру і матеріально забезпечене життя своїх громадян. Влада закону, створеного суверенним народом, переважає владу однієї людини – відтак колективна мудрість і досвід народу зберігають своє верховенство. Державець є всього лише виконавцем волі народу – волі, яка, будучи законно сформульованою, одна-єдина має силу примусу в суспільстві. Процес передання державцеві владних повноважень народу не є незворотним. Більше того, політика – то автономна сфера, відокремлена від релігійного, непримусового наставництва. Духовенство є складником regnum’у, оскільки церкву становить уся спільнота вірних у конгрегації, яка здійснює світський контроль за призначенням духовенства, ба навіть відлученням від церкви. Оце перетворення regnum’у на автономну державу обумовив не лише вплив Аристотеля і корпоративної теорії римського права, але й зростання по всій Європі політичної впливовості освіченої, заможної, компетентної в справі управління буржуазії.

Починаючи з XIV століття клірики втрачають монополію в освіті, а звідси й в управлінні. Колективна цілісність – держава, – як вважали, має право на самовиживання, тож суверенний державець заради спільного блага може вдаватися до надзвичайних заходів – і це задовго до Макіавеллі, котрий у XIV столітті зробив учення про raison d’eґtat осердям своєї «нової політики». Держава як абстракція, що стоїть над своїми керівниками й підлеглими, мета якої перевершує будь-які цілі індивідів, котрі живуть на її теренах, постала саме в цей час, особливо у творах італійських правників, таких як Бартолус.

Проте й досі не з’ясовано, чи може існувати така абстрактна цілісність без фізичної присутності зібраних разом представників корпорацій. Ідеї публічного права, вищого за приватне, прав та інтересів виникали поступово, у зв’язку із згасанням тенденцій до відособлення і зміцненням централізованої, надійної публічної влади, якій у питаннях її власної безпеки «закон був не писаний» і в якій сам король виконував роль державного діяча. По суті, італійські міста пізнього Середньовіччя були своїми власними владарями.

Наприкінці XIV століття у спробах подолати Великий Розкол у церкві консиліаристи розробили корпоративну теорію (див. Консиліаризм), що відбувалося поряд із процесом секуляризації суспільства (це зовсім не означало, що люди переставали бути побожними), відділенням етики від політики, а також паралельним становленням конституційної думки в екклезіології та світській політичній теорії.

У XVII столітті основою для розгортання церковної і державної конституційних теорій стала течія, центристська відносно полярних тверджень про абсолютне право суверена владарювати і таке само абсолютне право спільноти захищати себе від свавільної влади. Середньовічні теоретики заклали підвалини пізнішої теорії згоди; на XIV століття уже було окреслено основні принципи вчення про право спільноти на утворення органів правління незалежно від дозволу чи заборони церкви (див. Оккам) і зміну форми цього правління без розпаду самої спільноти (див. Іоанн Паризький). Протилежна доктрина ієрархії, приписуваної згори, теж утрималась аж до XVII століття. Ні мислителям Реформації, ані теоретикам ранньої сучасної держави XVII століття не бракувало обізнаності з основними суперечками з приводу джерел законності та суверенності, природи обов’язків, права на опір, сфери владних повноважень, що їх простежуємо в богословських, церковних і світських текстах починаючи з ХІІ століття[2, c. 156-159].

2. Періодизація політичної історії та політичної думки в Україні

У становленні духовної культури українського народу, що почала формуватися з давніх часів, надзвичайно важливе місце посідає політична думка. Суспільно-політична думка тісно поєднується з буттям українського народу, з його історичною долею. У житті народу політичні ідеї та політичні погляди мають досить глибоке соціальне коріння. Появу їх пов’язано з виробничою діяльністю, з формуванням свідомості та становленням людини як особи, виникненням владних відносин у суспільстві.

У багатьох писемних джерелах, що дійшли до нас, викладаються дуже цікаві думки про походження держави, виникнення правлячої династії, про єдність і суверенність політичної влади, організацію найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формується та обґрунтовується юридична термінологія тощо. Водночас намагання розкрити нині глибинний сенс політичних ідей того періоду є дуже складною справою, оскільки політична думка в ті часи ще не виокремлювалась із загальної релігійно-теологічної свідомості. А тому й сама політична наука не могла сформуватися тоді як окремий вид людської діяльності.

В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI—XVIII ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, пов’язаного з визвольною боротьбою українського народу. Це був період, коли на зміну бурхливому розвиткові Київської та Галицько-Волинської середньовічних держав з їхніми досягненнями в усіх галузях суспільного життя прийшов етап занепаду й розпаду, тривалого іноземного поневолення багатьох українських земель. Проте суспільний розвиток нашого народу не припинився.

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відігравали освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що з’явилася в цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти. Поширенню освіти багато в чому сприяли братські школи, де викладання базувалося на вітчизняному досвіді й національних традиціях. Значне поширення освіти в Україні стало важливою передумовою створення й функціонування Києво-Могилянської академії. Ця установа стала першим вищим навчальним закладом на східнослов’янських землях. Адже в той період українці не мали власної державності, влада на їхніх землях належала польському королю. За цих умов єдиною владою, яку можна було протиставити польському королю та польсько-шляхетському пануванню, була влада православної церкви. Обґрунтував ідею панування православної церкви в Україні П. Могила — засновник Києво-Могилянської академії[9, c. 84-85].

Починаючи з 40-х років ХІХ ст. і до 20-х років ХХ ст. в українській політичній думці майже неподільно панував народницький напрям. Представники цього напряму в наукових творах та практичній діяльності велику увагу приділяли аналізу подій, пов’язаних із життям трудових мас, насамперед селянських. Вони вважали народні маси головною рушійною силою історії, а інтереси трудового народу — єдиним критерієм суспільного прогресу.

Наприкінці 1845 — на початку 1846 рр. в Україні виникло Кирило-Мефодіївське товариство. Виникнення цієї організації було пов’язане з безправним становищем України під владою царської Росії. Жорстока криза російської феодально-кріпосницької системи породила в 40-х роках ХІХ ст. гостру потребу в певних ідеях та нових суспільно-політичних поглядах.

Одним із засновників і найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства був професор М. Костомаров. рушійними силами української історії він уважав народні маси, їхню самосвідомість: що свідомішим є народ, то скоріше він знайде самого себе і через самореалізацію самовизволиться. Думки М. Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадянські свободи, що творили його політичну концепцію, були обґрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та в окремих статтях.

Аналізуючи сучасну суспільно-політичну ситуацію в Україні, треба, на жаль, зазначити не тільки деякий збіг національно-самостійницьких ідеалів певних політичних сил з украй націоналістичною ідеологією, а й наявність певних об’єктивних передумов для цього[8, c. 48].

3. Влада як соціальне явище. Політична влада

Влада — явище соціальне. Соціальна влада присутня (хоча й у прихованій формі) скрізь, де є усталені об'єднання людей: у сім'ї, виробничих колективах, державі, тобто там, де є реальні можливості і спроможність впливати на поведінку людей за допомогою яких-небудь засобів. Динаміка розвитку будь-якої організованої спільності людей є боротьбою між владою і хаосом.

У найширшому значенні влада — завжди вольові відносини: індивіда до самого себе (влада над собою), між індивідами, групами, класами в суспільстві, між громадянином і державою, між посадовою особою і підлеглим, між державами. Реалізується вона у сфері особистої та суспільної діяльності — політичної, економічної, правової.

Основними компонентами влади є її суб'єкт, об'єкт, засоби (ресурси) і процес, що призводить до руху всі її елементи (механізм і засоби взаємодії суб'єкта і об'єкта).

Влада — завжди двостороння взаємодія суб'єкта і об'єкта. Влада ніколи не є відносинами лише однієї особи (або органа), якщо не мати на увазі владу людини над собою (але це вже психологічний, а не соціальний феномен). Влада означає відносини залежності між людьми: з одного боку, нав'язування волі когось іншого, з іншого — підкорення їй. Інакше — це владовідносини між суб'єктом і об'єктом.

Сутністю влади є вольові відносини (керування /панування/ — підкорення). Влада припускає верховенство, монопольне право суб'єкта приймати рішення («авторитетні рішення»), обов'язкові і значущі для об'єкта, і спроможність забезпечувати виконання прийнятих зобов'язань, тобто контролювати об'єкт. Суспільство об'єктивно потребує влади. Вона протистоїть анархії, перешкоджає руйнівним діям, небезпечним для всього соціального організму. Авторитет, право, насильство — засоби, за допомогою яких влада має спроможність і можливість здійснювати свою волю, певним чином впливати на діяльність і поведінку людей.

Для виникнення владних відносин необхідно, щоб суб'єкт мав такі якості:

• волю до влади, тобто бажання панувати і готовність брати на себе пов'язану з цим відповідальність;

• компетентність, тобто знання сутності справи, стану і настрою підвладних, уміння використовувати ресурси, мати авторитет.

Готовність до підкорення об'єкта владарювання залежить від низки чинників:

— від його якостей;

— від висунутих до нього вимог;

— від ситуації та засобів впливу, які має суб'єкт;

— від сприйняття суб'єкта об'єктом залежно від наявності (або відсутності) у нього авторитету[5, c. 57].

На відміну від ранніх експлуататорських держав, де об'єкт владарювання був безправним і зобов'язаним беззаперечно підкорятися суб'єкту владарювання, у сучасних демократичних державах якості об'єкта політичного владарювання визначаються насамперед його політичною і правовою культурою.

Соціальна (публічна) влада — вольові (керівництва — підкорення) відносини між людьми з приводу організації їх спільної діяльності, вироблення та здійснення спільної для даного соціального колективу волі (інтересу).

Державна влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у первісному суспільстві соціальна влада має публічний (суспільний) характер, то в класово-організованому — політичний. У державі ми маємо справу з політичною владою. В аналізі політичних систем суспільства влада посідає таке саме місце, як гроші в економічних системах: вона має міцні корені в суспільному і приватному житті громадян.

Відмінності політичної та державної влади важко виділити, проте вони є.

1. Всяка державна влада має політичний характер, але не всяка політична влада є державною. Прикладом може служити двовладдя в Росії 1917 p. — влада Тимчасового уряду і влада Рад. Володіючи політичною владою, Ради на той час не мали самостійної державної влади. Інший приклад — політична влада в Анголі, Гвінеї-Бісау, Мозамбіку, які перестали бути колоніями Португалії (до проголошення незалежності в 1974 і 1975 pp.). Таку владу можна назвати переддержавною, або додержавною. Лише згодом вона стає державною, набуває загального характеру.

2. Державна влада виконує роль арбітра у відносинах між різними соціальними верствами суспільства, пом'якшує їх протиборство, виконує «спільні справи». Держава — центральний інститут політичної влади. Ядром політики як сфери діяльності, пов'язаної з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, є проблема завоювання, утримання і використання державної влади. Термін «політична влада» покликаний підкреслити реальну здатність і можливість класу (соціальної верстви, соціальної групи), який не має влади, вести боротьбу за її завоювання, проводити свою волю в політику — в межах правових норм і за їх допомогою.

Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних організацій. За допомогою політичної влади реалізуються життєво важливі інтереси значних і впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних спільнот та ін.).

На відміну від державної влади, політична влада класу, іншої соціальної спільноти не спроможна виконати роль умиротворителя протиборчих сил суспільства або здійснювати «спільні справи».

3. Політична і державна влада мають різні механізми здійснення. Державна влада характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу. Вона має владний примусовий вплив на поведінку людей та їх організацій, забезпечених державно-правовими методами.

Політична влада класу та іншої соціальної спільноти здійснюється через: а) їх організації (опосередкований шлях);

б) політичні виступи (безпосередній шлях). Якщо влада класу реалізується за допомогою державного апарату зі спиранням на апарат примусу, можна говорити про державну владу. Державна влада не може протиставлятися політичній владі, оскільки політичну владу в суспільстві не можна уявити без держави. Держава є основним універсальним акумулятором політичної влади, тому що має можливість:

а) надавати інтересу (волі) влади загальнообов'язкового характеру;

б) використовувати спеціальні органи (апарат) для його (її) здійснення;

в) вдаватися в разі потреби до примусу.

Зазвичай державна влада є основним напрямком здійснення політичної влади класу (соціальної верстви, соціальної групи) у державних формах за допомогою властивих лише їй засобів і методів.

Політична влада — публічні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що утворюються між суб'єктами політичної системи суспільства (у тому числі державою) на основі політичних і правових норм.

Державна влада — публічно-політичні, вольові (керівництва — підкорення) відносини, що утворюються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державного апарату.

У різних суспільствах і державах характер влади відрізняється: в одних «керівництво» з боку держави означає пряме насильство, в інших — прихований примус, у третіх — організацію і переконання. Має місце й поєднання різних засобів здійснення державної волі.

Панування, систематичне насильство, примус — влада антидемократична.

Переконання, авторитет, служіння суспільству, дотримання загальнолюдських цінностей — влада демократична.

Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво — влади, а будь-яка влада — легітимності. Ознаки (риси) державної влади:

1) публічна влада — виступає від імені всього суспільства (народу), має «публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки, податки);

2) апаратна влада — концентрується в апараті, системі органів держави і через ці органи здійснюється;

3) верховна влада — юридичне уособлює загальнообов'язкову волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів та інших правових актів;

4) універсальна влада — поширює владні рішення на усе суспільство: вони є загальнообов'язковими для всіх колективних і індивідуальних суб'єктів;

5) суверенна влада — відділена від інших видів влади усередині країни (від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних справ;

6) легітимна влада — юридичне (конституційне) обґрунтована і визнана народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі органи набувають легітимності в результаті проведення виборів, передбачених і регламентованих законом.

Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація. Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних цілях на лихо суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є також узурпацією влади. Стаття 5 Конституції України говорить: «Ніхто не може узурпувати державну владу»;

7) легальна влада — узаконена у своїй діяльності, в тому числі у застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально створених органів для утримання влади і втілення її рішень у життя). Легальність — це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах права, функціонувати в межах закону. Діяльність легальної влади спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і безладдя до суспільства. Яке співвідношення держави і державної влади? Поняття «держава» і «державна влада» — близькі і багато в чому збіжні. У ряді випадків вони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими поняттями є й відмінності. Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює не лише владу саму по собі, але й інші інститути, органи влади. Державна влада — це самі владостосунки (керівництво /панування/ — підкорення)[7, c. 142-144].

Список використаної літератури

1. Борисенков А.А. Политические отношения: сущность и виды/ А.А. Борисенков // Социально-гуманитарные знания. -2004. -№ 1. — С. 161-170

2. Гелей С. Політологія : Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. -5-є вид., перероб. і доп.. -К.: Знання , 2004. -645 с.

3. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби : Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Ки-рилюк,. -К.: Академія, 2003. -303 с.

4. Обушний М. Політологія : Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Миколи Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. -К.: Довіра, 2004. -599 с.

5. Піча В. Політологія : Типові питання та відповіді з лекційного курсу: Навч. посібник/ Володимир Піча, Наталія Хома, Казимир Левківський,. -К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2002. -174 с.

6. Політологія : Підручник для студ. вищ. навч. закл./ Ред. Микола Сазонов,; М- освіти України, Харківський державний ун-т. -Х.: Фоліо, 1998. -734 с.

7. Політологія : Підручник для вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації/ Федір Кирилюк, Микола Обушний, Микола Хилько та ін.; За ред. Федіра Кирилюка,. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Здоров'я, 2004. -775 с.

8. Політологія : Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: ВД "Ін Юре", 2006. -519 с.

9. Швидак О. Політологія : Практикум/ О. М. Швидак,; М-во освіти України, Ін-т змісту і методів навчання . -К., 1997. -163 с.