Внутрішня політика Французької Республіки

1. Вступ

2. ПОВСТАННЯ 10 СЕРПНЯ 1792 р. І ВСТАНОВЛЕННЯ РЕСПУБЛІКИ НАЦІОНАЛЬНИЙ КОНВЕНТ І БОРОТЬБА МОНТАНЬЯРІВ З ЖИРОНДИСТАМИ ДО 2 ЧЕРВНЯ 1793 р.

3. ЯКОБІНСЬКА ДИКТАТУРА (2 ЧЕРВНЯ 1793 р.— 27 ЛИПНЯ 1794 р.)

4. ТЕРМІДОРІАНСЬКА РЕАКЦІЯ І ДИРЕКТОРІЯ У ФРАНЦІЇ (1794-1799)

5. ФРАНЦІЯ В РОКИ КОНСУЛЬСТВА П ІМПЕРІЇ

6. Висновки

7. Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження

Приступаючи до висвітлення даної теми слід зауважити, що розкриття і характеристика внутрішньої політики Французької республіки в 1792-1804 рр. має неабияке значення при вивченні всесвітньої історії, зокрема історії Франції на рубежі ХVIII-XIXст. Ця тема має важливе наукове методологічне значення, отримуючи як основне завдання описання, вивчення та пояснення проведення внутрішньої політики у Франції.

Логічне обґрунтування структури роботи.

Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку літератури. В роботі розкриваються соціально-економічні та політичні фактори проведення внутрішньої політики у Франції.

Перший розділ розкриває причини повстання 10 серпня 1792 р. і встановлення республіки, а також особливості національного конвенту і боротьбу монтаньярів з жирондистами до 2 червня 1793 р. Також висвітлюється становище народних мас на весні 1793 р.

Другий розділ виявляє причини і встановлення якобінської диктатури; повстання 31 травня – 2 червня, яке послужило причиною вигнання жирондистів із Конвенту, і що, в свою чергу стало початком найвищого піднесення французької буржуазної революції.

У третьому розділі розкрито питання Термідоріанської реакції і Директорії у Франції (1794-1799). Зокрема розглянуто народні заворушення В Парижі в жерміналі та преріалі ІІІ року республіки, а також конституцію ІІІ року республіки і характер режиму Директорії; виявлені причини нестійкості режиму Директорії.

В четвертому розділі розглянуто життя Франції в роки Консульства.

Завершується робота висновками, в яких висвітлюються головні особливості і специфіка проведених реформ, а також тобто узагальнюється весь викладений матеріал.

І. ПОВСТАННЯ 10 СЕРПНЯ 1792 р.І ВСТАНОВЛЕННЯ РЕСПУБЛІКИ . НАЦІОНАЛЬНИЙ КОНВЕНТ І БОРОТЬБА МОНТАНЬЯРІВЗ ЖИРОНДИСТАМИ ДО 2 ЧЕРВНЯ 1793 р.

Повстання 10 серпня 1792 р. Повалення монархії. Після зради короля і аристократії народ пересвідчився, що треба негайно повалити монархію. Федерати, які зібралися в Парижі, вимагали скинення короля. Робесп'єр в Якобінському клубі виступав за скасування майнового цензу і за демократичну республіку. Проте Законодавчі збори боялись народу і не хотіли поривати з Бурбонами. Королівський палац охороняла швейцарська наймана гвардія і роялісти. Змінити становище могло тільки повстання. Підготовку його очолили секції східної частини столиці. Вночі проти 10 серпня ударили в дзвони. Озброєні загони готувалися до дій. 10 серпня комісари секцій утворили революційну Комуну Парижа. 20 тис. повстанців з гарматами оточили Тюїльрійський палац, захопили головну браму і увірвалися на подвір'я. Аристократи і швейцарські найманці, які засіли в палаці, відкрили вогонь. У відповідь загриміли гармати повсталих. Після запеклої-стрілянини народ штурмом оволодів палацом. Тих, хто кидався грабувати, вбивали на місці. Повстанці втратили до 500 чоловік убитими й пораненими, але здобули вирішальну перемогу. Монархію було повалено, народ знову виявив себе головною рушійною силою революції.

В результаті повстання 10 серпня революція піднялась на новий, вищий щабель. Величезний вплив мала Комуна Парижа, утворена з представників секцій. До її Генеральної ради увійшли Шометт, Паш, Ебер та інші виразники прагнень народу. Законодавчі збори змушені були усунути короля від влади і ув'язнити його в тюрмі Тампль. Багатьох роялістів було заарештовано, майновий ценз скасовано, а вік виборців знижено від 25 до 21 року. Декрети проти емігрантів і проти священиків, які не присягнули конституції, набрали чинності. Таких священиків заарештовували й висилали. Реєстрацію шлюбів, народження і смерті було передано світській владі. Селяни знову повстали проти сеньйорів і вимагали повністю ліквідувати права на феодальні побори. 25 серпня Збори скасували не підтверджені документами феодальні повинності. У багатьох сеньйорів таких документів не збереглося, проте ліквідацію феодальних відносин на селі не було остаточно завершено.

Співвідношення політичних угруповань буржуазії змінилось. Фельяни втратили колишній вплив, тікали за кордон. Лафайєт зрадив революцію, покинув армію і перейшов на бік австрійців. Падіння монархії привело до встановлення панування буржуазних республіканців. Підтримувати республіку змушені були навіть ті кола буржуазії, які віддавали перевагу монархії і раніше сподівались на угоду з Бурбонами або на воцаріння Орлеанської династії. У Законодавчих зборах повну перевагу здобули жирондисти. Вони посіли провідні пости в новому уряді — Тимчасовій виконавчій раді, обраній Зборами. Але міністром юстиції став Дантон, що мав великий вплив у Комуні Парижа. Збори призначили вибори до Національного Установчого конвенту, який мав проголосити республіку і прийняти нову конституцію. Після обрання Конвенту Законодавчі збори повинні були припинити своє існування. Емблеми королівської влади й аристократичні титули було скасовано.

Масове патріотичне піднесення і перемога під Вальмі 20 вересня 1792 р.Іноземна інтервенція і повалення монархії привели до-дальшого посилення масового патріотичного піднесення. Над революцією нависала грізна небезпека. Прусські війська перейшли кордон, захопили фортецю Лонгві і 2 вересня оточили Верден. Рада Комуни Парижа наказала бити на сполох і наполягла на тому, щоб оголосити масовий набір добровольців. Із церковних дзвонів і чавунних ґрат виливали гармати і ядра. Застави було закрито. Навколо Парижа споруджували укріплення. Для потреб війська дозволили примусово реквізувати продовольство, фураж і підводи. Дантон закликав до нещадної боротьби з ворогами вітчизни. «Щоб перемогти їх, — казав він, — нам потрібна сміливість, сміливість і ще раз сміливість». Та аристократи не вгамовувались і готували нові змови. Чутки про їхні підступні дії породжували неспокій. Народ боявся, що після того як добровольці підуть на фронт, роялістів випустять із в'язниць, вони піднімуть заколот і виріжуть революціонерів.

Під враженням звісток про облогу Вердена юрби народу увірвалися в тюрми і 2—5 вересня перебили багатьох аристократів які були там, священиків, що відмовились від присяги, та карних злочинців.

Проти прусських військ виступили дві армії під командуванням генералів Дюмур'є і Келлермана. Об'єднавшись, вони зайняли позицію біля села Вальмі. Французькі гармаші відбили атаки прусської піхоти.

Перемога під Вальмі викликала величезне патріотичне піднесення серед французького народу і справила велике враження у всій Європі. Дюмур'є міг вільно довершити розгром прусських військ, але, сподіваючись на укладення миру з Пруссією, дав їм змогу без перешкод відступити за межі Франції.

Скликання Національного Установчого конвенту і проголошення республіки. Жирондисти і монтаньяри.В день битви під Вальмі20 вересня 1792 р. в Парижі відкрилося засідання Національного конвенту. До його складу входило 750 депутатів. Наступного дня першим актом Конвенту стало скасування королівської влади. 22 вересня 1792 р. Францію було проголошено республікою, всі виборні власті переобрано на основі загального виборчого права для чоловіків, старших за 21 рік. Перевагу в Конвенті здобули жирондисти, підтримувані широкими колами великої торговельно-промислової буржуазії. Особливо великий вплив їх був у приморських департаментах і серед буржуазії Парижа. Жирондисти зайняли більшість міністерських постів у новій Виконавчій раді. Дантон уже не ввійшов до неї, відмовившись від посади міністра юстиції. Бріссо, Ролан, Верньйо та інші вожді жирондистів хотіли обмежити політичний вплив Парижа, розширивши права департаментів. У цьому й полягав так званий федералізм жирондистів. Багато хто з них дивився на республіку із загальним виборчим правом як на тимчасову форму правління, неминучу, поки неможливе повернення до угоди з Бурбонами або з Орлеанським домом. Жирондисти обстоювали повну свободу торгівлі, промисловості й недоторканність великої приватної власності. Вони не змінили свого ворожого ставлення до Комуни Парижа й до вимог народних мас щодо безоплатної ліквідації феодальних повинностей, обмеження спекуляції і встановлення твердих цін на предмети першої потреби. Вони хотіли спинити дальший розвиток революції всередині країни. Навіть перемогу над інтервентами жирондисти, як і раніш, сподівалися використати для завоювань і для того, щоб відвернути народ від буржуазно-демократичних перетворень всередині країни. В разі поразки на фронті вони ладні були піти на капітулянтський мир з інтервентами.

З жирондистами єднався численний «центр», або, як його звичайно називали, «болото» Конвенту. Депутатів, що належали до «центру», глузливо називали «жабами болота»; вони не займали самостійної позиції і до весни 1793 р. йшли за жирондистами.

Найпослідовнішим республіканським, революційним і демократичним угрупованням у Конвенті були монтаньяри , які дістали таку назву тому, що сиділи на горішніх лавах у залі засідань. На чолі монтаньярів стояли Дантон, Робесп'єр і Марат. Хоч монтаньяри становили в Конвенті меншість, вони мали величезний вплив у Комуні Парижа. Поступово вони добилися повної переваги над жирондистами в Якобінському клубі, з якого жирондистів виключили взимку 1792 р. Після цього назви «монтаньяр» і «якобінець» мали вже в основному те саме політичне значення.

Під тиском народних мас монтаньяри готові були погодитись на безоплатну й остаточну ліквідацію феодальних повинностей, обмеження спекуляції, застосування революційних методів ведення війни. Вони прагнули утвердити буржуазно-демократичну республіку із загальним виборчим правом для повнолітніх чоловіків без врахування їхнього майнового цензу. Дехто з монтаньярів, наприклад Робесп'єр і Сен-Жюст, мріяли про обмеження великих капіталів і створення демократії дрібних і середніх власників.

Незгоди між політичними угрупованнями в Конвенті призвели до того, що вироблення нової конституції затяглося.

З приводу ролі Парижа, ступеня централізації влади, прав департаментів, способу обрання уряду почалися нескінченні суперечки між Горою і Жирондою.

Воєнні успіхи армій Конвенту після битви під Вальмі.Тимчасовій перевазі жирондистів сприяли перемоги французьких армій над контрреволюційною коаліцією після битви під Вальмі 6 жовтня армія генерала Журдана розбила австрійські війська і незабаром зайняла всю Бельгію. Інші французькі армії зайняли лівий берег Рейку, Савойю і Ніццу. Населення вітало французькі війська як визволителів з-під гніту абсолютизму та феодалізму і негайно знищувало в себе феодальні привілеї.

Жирондисти в цей період розгортали широку пропаганду революційної війни за межами Франції. 19 листопада Конвент видав декрет про допомогу всім народам, які прагнуть скинути своїх тиранів. Декретом Конвенту від 15 грудня встановлювались у зайнятих французькими військами областях революційні порядки. Майно ворогів революції підлягало конфіскації для покриття воєнних витрат. Доповідаючи про цей декрет, член Конвенту Камбон проголосив славнозвісний девіз армій французької революції: «Мир хатам — війна палацам».

У 1792—1793 рр. Савойя, Ніцца, лівий берег Рейну і частина Бельгії були урочисто приєднані до Франції народним голосуванням по комунах. Іноземні революціонери-емігранти на чолі з Клоотцом закликали до дальшого поширення революційної війни. Пропаганду територіальних приєднань і розширення кордонів революційної Франції до Альп і Рейну підтримували депутати «болота» Конвенту і частина монтаньярів, особливо Дантон.

Загострення боротьби Гори і Жиронди. Процес і стратаЛюдовика XVI(21 січня 1793 р.). Сподівання жирондистів на те, що воєнні перемоги відвертатимуть народні маси від завершення революції всередині країни, не справдились. Вже з осені 1792 р. загострилася боротьба в питанні про суд над Людовіком XVI. Жирондисти твердили, що король не підлягає суду Конвенту, і намагалися врятувати його. Вони не хотіли поглиблення революції і вважали за краще лишити можливість відновлення монархії на умовах, прийнятних для буржуазії.

Проте докази королівської зради були очевидні. В потайній залізній скриньці, замурованій у стіні Тюїльрійського палацу, було знайдено папери, які викривали зв'язки короля з ворогами революції і підкуплення депутатів Установчих та Законодавчих зборів. Монтаньяри, підтримувані Якобінським клубом і Комуною Парижа, закликали скарати короля як тирана і зрадника. До Конвенту приходили депутації від Комуни, вимагаючи страти Людовіка XVI. На допиті, який вчинили королю, більшість депутатів переконалася в тому, що він винен. Короля було віддано на суд Конвенту. Марат та інші якобінці наполягли на тому, щоб вирок було ухвалено відкритим і поіменним голосуванням усіх членів Конвенту, і цим позбавили жирондистів можливості лицемірити перед народом. Більшістю голосів короля було засуджено до страти, і 21 січня 1793 р. гільйотиновано. Страта короля була першою великою поразкою жирондистів.

Розширення контрреволюційної коаліції. Переможний наступ армій революційної Франції, ентузіазм населення, яке їх зустрічало, і швидке піднесення революційного настрою в інших країнах викликали у монархічних дворів Європи новий напад страху перед революцією. Як тільки французькі війська зайняли Бельгію, англійський уряд вирішив очолити контрреволюційну коаліцію. Після страти Людовіка XVIАнглія розірвала дипломатичні відносини з Францією.

Жирондисти раділи з своїх перемог і не зважали на загрозу Англії. Вони сподівалися, що уряд Пітта буде повалено в результаті піднесення англійського революційного руху. 1 лютого 1793р. Конвент після повідомлення Бріссо оголосив Англії війну і вирядив свої війська в Голландію,

Та сили коаліції з кожним днем зростали. Англійські грошові субсидії і флот сприяли втягненню в коаліцію нових учасників. Так, до коаліції, крім Австрії і Пруссії, входили Англія, Іспанія, Сардінське королівство, Неаполь і більшість малих німецьких держав. Не посилаючи своїх військ на Захід, царська Росія офіційно приєдналася до коаліції. Щоб продовжувати війну, потрібне було величезне напруження всіх сил революційної Франції. Та жирондисти вперто відхиляли вимоги народу.

Погіршення становища народних мас. Агітація плебейськихреволюціонерів Ру і Варле. Селянство було незадоволене тим, що питання про ліквідацію феодальних повинностей остаточно не розв'язане. До весни 1793 р. багато добровольців покинуло армію. Військові сили революційної Франції підупадали, а міць коаліції зростала. Спекулянти обкрадали армію і наживались на воєнних поставках. Масовий випуск асигнатів спричинив стрімке підвищення цін. Війна призвела до скорочення виробництва в ряді галузей промисловості, застою в торгівлі та до поширення спекуляції. Дорожнеча, безробіття і спекуляція стали справжнім лихом для ремісників і робочого люду. Почастішали випадки, коли народ стихійно починав громити продовольчі крамниці й розтягувати з них хліб та інші продукти. У паризьких секціях посилилась агітація плебейських революціонерів. Жак Ру склав петицію від імені 48 секцій столиці, вимагаючи запровадити смертну кару за спекуляцію, встановити тверді ціни (максимум) на предмети першої потреби. Бідний поштовий службовець Варле в Клубі кордельєрів у своїх памфлетах закликав до конфіскації майна, нажитого спекуляцією. Жирондисти назвали плебейських агітаторів «шаленими». Проти них виступили і монтаньяри. Конвент 18 березня ухвалив декрет про смертну кару за пропаганду «аграрного закону», тобто зрівняльного переділу землі. Але агітацію за тверді ціни й боротьбу із спекуляцією дедалі більш підтримувала Комуна Парижа. Посилювалося незадоволення народу пануванням жирондистів.

Поразки на фронті навесні 1793 р., загроза нової навали інтервентів. 18 березня 1793 р. австрійські війська розбили французьку армію під Неервінденом і змусили її залишити Бельгію. Дюмур'є виявився зрадником і перейшов на бік австрійців. На всіх фронтах почався відступ революційних армій. Виникла загроза нового вторгнення інтервентів. На заході країни—у Вандеї вибухнув роялістський заколот. Поразки на фронті перелякали «болото» Конвенту. Багато хто з депутатів, що належали до нього, почав підтримувати монтаньярів у питаннях оборони республіки. Вони визнавали обґрунтованість їхніх вимог щодо чистки армії і революційних методів ведення війни. 6 квітня 1793 р. Конвент обрав Комітет громадського порятунку для керівництва обороною країни. Вирішальна роль у ньому належала Дантону, який мав великий вплив серед якобінців і «болота» Конвенту. 4 травня було встановлено тверді ціни на зерно (перший максимум), проте скупники обходили цей декрет і безкарно спекулювали. Становище республіки ставало дедалі критичнішим.

Під впливом поразок жирондисти відмовилися від своєї пропаганди революційної війни за межами Франції і повернулись до проектів мирних переговорів з коаліцією. Дантон частково згоджувався з цими планами. У квітні Конвент прийняв декрет про повне невтручання в справи інших народів. Пропозиції Клоотца та інших іноземних революціонерів про ведення війни до створення всесвітньої республіки висміяли. Тим часом Робесп'єр, щоб запобігти зраді жирондистів, зажадав смертної кари для кожного, хто запропонує капітулянтський мир із коаліцією.

Спроба жирондистів розправитися з Маратом і діячами Комуни Парижа. Не думаючи про тверді й послідовні революційні заходи, щоб забезпечити перемогу над інтервентами, жирондисти основну увагу зосередили на захисті інтересів великих власників. У суперечках про конституцію вони дбали тільки про недоторканність великих капіталів та ослаблення ролі народних мас Парижа в майбутньому політичному житті республіки. Особливо ненавиділи вони Марата та інших якобінців, які вимагали відкликати жирондистів з Конвенту. Жирондистів і далі підтримувало «болото» Конвенту в боротьбі проти Комуни Парижа. Жирондисти домоглися віддання Марата до суду революційного трибуналу. Але цей суд став тріумфом Марата, який викрив зрадницьку політику жирондистів. 23 квітня трибунал урочисто виправдав Марата. Санкюлоти обсипали його квітами, увінчали лавровим вінком і на руках пронесли вулицями Парижа під радісне схвалення народу.

Більшість секцій Комуни вимагала усунути жирондистів із Конвенту. У відповідь на це — жирондисти і депутати з «болота» Конвенту добилися ухвалення декрету про створення «комісії 12» для розслідування діяльності керівників Комуни Парижа, арешту й віддання їх до суду.

Згуртування революційних сил навколо якобінців і Комуни Парижа. Повстання 31 травня — 2 червня 1793 р.Спроба жирондистіворганізувати розправу над Маратом і діячами Комуни прискорила згуртування революційних сил навколо якобінців і підготовку народного повстання для вигнання жирондистів із Конвенту. Монтаньяри в Конвенті, Якобінський клуб і Клуб кордельєрів, більшість секцій і Рада Комуни, плебейські агітатори Варле і Ру одностайно прагнули повалити панування жирондистів, які поставили республіку й завоювання революції перед загибеллю. Мараті Робесп'єр закликали до негайного повстання. Батальйони Національної гвардії революційних секцій готувалися до дії. 31 травня, на світанні, дзвони Собору Паризької божої матері знову вдарили на сполох. Рада Комуни призначила командуючим Національною гвардією якобінця Анріо. Озброєні загони підійшли до Конвенту. «Комісію 12» було розпущено. Проте жирондисти залишились при владі.

На другий день у Парижі стало відомо про контрреволюційний заколот і страту патріотів у Ліоні. Ця страшна звістка дала новий поштовх повстанню. Цілу ніч 2 червня гули церковні дзвони. А вдень Національна гвардія оточила будинок Конвенту. Артилеристи, запаливши ґноти, спрямували на Конвент жерла своїх гармат. Сто тисяч озброєних людей зайняли сусідні вулиці й майдани. Жирондисти і депутати «болота» вийшли до народу, оперезавшись триколірними шарфами, ї намагалися почати переговори. Та Анріо скомандував: «Каноніри, до гармат!» Засідання продовжувалось. Бріссо, Верньйо, Петіона та Інших жирондистів— 23 депутатів — було усунуто з Конвенту й заарештовано. Панування жирондистів скінчилося.

ІІ. ЯКОБІНСЬКА ДИКТАТУРА (2 ЧЕРВНЯ 1793 р.— 27 ЛИПНЯ 1794 р.)

Повстання 31 травня — 2 червня і вигнання жирондистів із Конвенту були початком найвищого піднесення французької буржуазної революції — періоду революційної, демократичної диктатури якобінців. При владі стала найреволюційніша частина буржуазії і дрібнобуржуазні революціонери, які спиралися на широкі маси народу — селянство та плебейські верстви міського населення.

Якобінці прийшли до влади в той час, коли обставини вимагали негайно вжити нових революційних заходів. Республіка була в небезпеці. У Вандеї наростало роялістське повстання. Частина жирондистів утекла в департаменти і підняла заколоти на півдні та заході країни. Великі торговельно-промислові центри — Ліон, Бордо і Марсель — опинилися під владою контрреволюціонерів. Був час, коли заколот охопив 60 із 83 департаментів, лише центр і північний схід Франції залишались вірними Конвентові. Зовні республіці загрожувала нова навала армій коаліції. Тим часом якобінці спочатку діяли нерішуче. У Комітеті громадського порятунку до липня 1793 р. найвпливовішими були Дантон та інші особи, які не хотіли вдаватись до крутих заходів щодо жирондистів.

Зміцненню влади якобінців сприяло проголошення нової буржуазно-демократичної конституції і їхні наміри радикально розв'язати аграрне питання, що мало виразитись у повному йостаточному скасуванні феодальних повинностей. Конституція 1793 р. Після повстання 31 травня — 2 червня якобінці прискорили вироблення нової конституції. 24 червня Конвент прийняв конституцію 1793 р., а також Декларацію прав людини і громадянина. Природними правами людини оголошувались рівність, свобода, безпека і власність. Конституція передбачала свободу слова і друку, загальну освіту, свободу відправи релігійних культів, право створення народних товариств, свободу приватного підприємництва, недоторканність приватної власності. Джерелом верховної влади оголошувалась воля народу. Проголошувалось право народу на повстання проти гноблення. Проте обмежувальне тлумачення права власності й принцип прогресивного оподаткування, висунуті раніше Робесп'єром у полеміці з жирондистами, не були включені до конституції. У цих питаннях Робесп'єр та інші захисники середньої і дрібної власності тимчасово пішли на поступки перед великою буржуазією. Вони не хотіли крутих заходів щодо багатих власників і шукали можливостей домовитися з ними. Спеціально гарантувалася сплата державних боргів.

Конституція 1793 р. на весь світ проголосила основи буржуазної демократії — ідею верховенства народу й рівноправності людей. Франція оголошувалась єдиною і неподільною республікою. Слова «єдина й неподільна» означали необхідність централізації влади на противагу «федералізму» жирондистів, які боялися переважання Парижа з його революційними народними масами. Виборчі права надавались чоловікам, які досягли 21 року, незалежно від майнового стану їх. Членів законодавчого корпусу мали обирати простою більшістю голосів. Законодавчий корпус повинен був складатися з однієї палати. У його функції входило обрання членів Виконавчої ради з кандидатів, висунутих первинними департаментськими зборами, опрацювання законопроектів, видання законів. Найважливіші законопроекти належало передавати на затвердження первинним зборам. Укладення миру за рахунок відступлення якої-небудь частини території республіки не допускалося. Конституція не визнавала іноземного втручання у справи французького народу й проголошувала принцип невтручання у справи інших націй.

Якобінська конституція 1793 р. повніше й послідовніше виразила принципи буржуазної демократії, ніж усі пізніші буржуазні конституції, і залишила далеко позаду конституцію 1791 р. з її поділом громадян на «активних» і «пасивних». Але практично конституція 1793 р. не була здійснена. Негайно запровадити її було неможливо, бо для завершення революції і захисту її завоювань в умовах інтервенції і громадянської війни потрібний був режим революційної диктатури. Якобінці проголосили створення революційного уряду. Вони відклали запровадження конституції 1793 р. до закінчення війни, а потім застосовувати її стало вже неможливо, бо якобінську диктатуру було повалено. Проте конституція 1793 р. мала величезне значення як вираження соціально-економічних і політичних прагнень якобінців і була прикладом для революційно-демократичних буржуазних рухів майбутнього.

Однак при всій своїй прогресивності й революційності для свого часу конституція 1793 р. мала класово-обмежений буржуазний характер. Проголошені нею демократизм і рівноправність мали формальне значення. Демократичні права й свобода народу не забезпечувались реальними гарантіями. Конституція 1793 р. узаконила буржуазну приватну власність і капіталістичну експлуатацію.

Обмежений буржуазний характер конституції 1793 р. зразу ж помітили плебейські революціонери. Вони різко виступили проти необмеженого права приватної власності.

Секційний рух і виступи плебейських революціонерів Ру, Варле, Леклерка у червні-липні 1793 р. Контрреволюційні заколоти й загроза інтервенції призвели до зростання дорожнечі, знецінення паперових грошей і поширення спекуляції. Через недостачу продовольства і порушення спекулянтами закону про максимум цін на зерно міська біднота опинилася в найтяжчому становищі. А тим часом скупники наживали величезні багатства на подорожчанні предметів першої потреби та на спекуляції національним майном.

Революціонери, що виражали інтереси плебейських мас, виступали проти нерішучості в боротьбі з жирондистами й спекуляцією в умовах продовольчої кризи.

Плебейські маси Парижа — найбідніші ремісники й робітники — були «більш-менш розвинутим попередником сучасного пролетаріату». Виразники їхніх сподівань — Ру, Варле й Леклерк — виступали в Клубі кордельєрів, у Комуні Парижа та в паризьких секціях з вимогою негайно запровадити загальний максимум цін на предмети першої потреби, встановити смертну кару для спекулянтів. Вітаючи в цілому конституцію 1793 р., плебейські революціонери висловлювали незадоволення з того, що вона проголошувала необмежене право приватної власності. У петиції Жака Ру, яку він оголосив у Конвенті 25 липня 1793 р., вимагалося включити до конституції сувору заборону спекуляції, скуповування і приховування продовольчих запасів. Більшість якобінців не схвалювала цих вимог.У липні заворушення в Парижі через нестачу хліба і мила ще більш настроїли якобінців проти плебейських революціонерів, які ще раніш дістали прізвисько «шалених». «Шалені» закликали до конфіскації і поділу частини майна нових багатіїв, до створення озброєних загонів для реквізицій, чистки армії, дальшого усунення з Конвенту захисників великої власності. Влітку 1793 р. до цих виступів вороже поставились майже всі якобінці, а серед них навіть Шометт і Ебер.

Однак при такому критичному становищі республіки, яке склалося, і тиску народних мас потрібна була більш смілива революційна політика й нові поступки народним масам. Для цього треба було оновити склад Комітету громадського порятунку, який не зважувався на сміливі і нещадні заходи проти ворогів революції. Створення робесп'ерівського Комітету громадського порятунку. Контрреволюційний терор і заходи якобінців. 10 липня Комітет громадського порятунку було переобрано. Дантон не ввійшов донього. Керівництво комітетом взяли на себе більш послідовні й радикальні діячі Якобінського клубу, які були здатні під тиском народного руху піти на нові поступки народним масам. 27 липня до комітету ввійшов Робесп'єр і фактично очолив уряд. Оновлення Комітету громадського порятунку й перехід до більш твердої і послідовної революційної політики зміцнили якобінську диктатуру тоді, коли жирондисти й роялісти розпочали контрреволюційний терор. 14 липня було вбито Марата. Роялістка Шарлотта Корде, що вчинила цей злочин, діяла в контакті з жирондистами. У Ліоні заколотники повісили керівника ліонських якобінців Шальє.

Якобінський уряд змушений був посилити репресії проти контрреволюціонерів і спекулянтів, що багатіли на злиднях народу. 27 липня було видано декрет про смертну кару за спекуляцію товарами першої потреби.

Проте доля революції залежала насамперед від підтримки найчисленнішої частини трудящого населення — селянства.

Та щоб підняти на боротьбу з контрреволюцією основну масу селянства, треба було довести до кінця ліквідацію феодальних повинностей, тобто розв'язати в буржуазному розумінні основне питання революції — аграрне.

Безоплатна ліквідація феодальних повинностей 17 липня 1973р. та її історичне значення.Для завершення аграрної революції і забезпечення перемоги над інтервентами якобінці повинні були задовольнити пекучі потреби селянства. У цьому була одна з найбільших заслуг якобінської диктатури.

Ще 3 червня Конвент ухвалив декрет, за яким дозволялося розпродувати землі емігрантів окремими ділянками на виплат. Іншим декретом — від 10 червня — селянам остаточно поверталися всі общинні землі, які дворяни захопили ще до революції після виділення на користь сеньйорів третини цих земель (тріаж). Селянам дозволялося ділити общинну землю подушно, коли за це висловиться не менш як третина жителів. У багатьох місцевостях селяни були заінтересовані в поділі общинних земель, а сільська буржуазія сподівалася, що цей поділ полегшить їй скуповування земельних ділянок. Ці перші заходи якобінців в аграрному питанні ще не торкались феодальних повинностей. Вирішальну роль відіграв декрет 17 липня про повне і безоплатне скасування всіх феодальних платежів і повинностей, ухвалений після оновлення Комітету громадського порятунку. Цей декрет був вершиною аграрного законодавства французької революції. Селяни фактично вже самі перестали сплачувати феодальні платежі й відбувати повинності на користь колишніх сеньйорів, розгромили багато дворянських маєтків і спалили сеньйоріальні книги з записами недоплат. Після декрету вони і юридичне стали повними й вільними власниками своїх ґрунтів. Велич

якобінців 1793 р. полягала в тому, що вони пішли на задоволення вимог широких мас народу.

Проте вимоги сільської бідноти про безоплатне надання землі й ліквідацію великої оренди, або «поділу великих ферм», не були задоволені. Про зрівняльний переділ земель і про конфіскацію маєтків, які лишилися в руках колишніх дворян, не було й мови. Декрет про смертну кару за пропаганду «аграрного закону» не втратив чинності. В інтересах бідняків у вересні їм було дозволено купувати емігрантські землі дрібними ділянками на виплат протягом 20 років.

В цілому аграрне законодавство якобінців було спрямоване передусім на задоволення інтересів маси середнього селянства й сільської буржуазії. Ухвалені в червні-липні декрети з аграрного питання сприяли ліквідації контрреволюційних заколотів у більшості департаментів та піднесенню революційного патріотизму селян, які становили основну масу солдатів республіканської армії.

Вторгнення інтервентів і масовий набір в армію. Наприкінці липня коаліція почала нове вторгнення у Францію. Австрійці захопили Валансьєнн. Іспанська армія перейшла кордон біля Піренеїв. Республіка опинилась у ворожому кільці. Щоб дати відсіч інтервентам, потрібні були героїчне революційне піднесення і велика масова армія. 2 серпня Комітет громадського порятунку дістав надзвичайні повноваження. На вимогу делегатів первинних зборів, які прибули до Парижа, щоб сповістити Конвент про всенародне схвалення нової конституції, 23 серпня було оголошено масовий набір в армію. В першу чергу призову підлягали неодружені чоловіки з 18 до 25 років. Патріотичне піднесення допомогло створити масову армію. Перший набір дав 450 тис. чоловік. Арешт плебейських революціонерів Варле, Ру і Леклерка. Якобінці як і раніш відкидали далекосяжні вимоги плебейських революціонерів щодо часткової конфіскації майна нових багатіїв, запровадження загального максимуму цін і нещадної розправи із спекулянтами. Закон про смертну кару за спекуляцію застосовувався рідко. Якобінців тривожили випадки розгрому народом крамниць, захоплення хліба і мила. У серпні Варле і Ру виступили проти розширення повноважень Комітету громадського порятунку. Леклерк закликав якнайшвидше організувати Виконавчу раду на основі конституції 1793 р. Плебейські революціонери помилялися, коли вважали, що негайне проведення цих заходів прискорить здійснення їхніх прагнень. Побоюючись репресій, вони навіть почали висловлюватись проти революційного терору. Робесп’єр та інші якобінці звинуватили плебейських агітаторів у боротьбі проти революційного уряду. У вересні плебейських революціонерів заарештували. Очікуючи смертного вироку, Жак Ру заподіяв собі смерть.

Арешт Ру, Варле і Леклерка свідчить про класову обмеженість навіть таких рішучих буржуазних революціонерів, якими булиякобінці. Вони не хотіли повністю задовольнити вимоги плебейських мас. Це випливало з буржуазної суті якобінства.

Незважаючи на всю свою революційність і демократизм, якобінці зовсім не збиралися задовольняти всіх вимог міської і сільської бідноти.

Плебейські революціонери показали незрілість і помилковість своєї тактики, виступаючи проти надзвичайних повноважень революційного уряду, потрібних для захисту революції від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Проте їхня агітація мала в цілому позитивне значення: вона підготувала нове піднесення народного руху за загальний максимум цін, за посилення революційного терору проти спекулянтів і за конфіскацію частини майна нових багатіїв. Плебейські агітатори намагались перетворити якобінську диктатуру на диктатуру плебейських верств населення. Вони йшли по шляху, який вів од «Соціального гуртка» 1791 р. до виникнення комуністичних ідей Бабефа.

Рух 4—5 вересня. Бідування народу, спричинені дорожнечею і нестачею продовольства, посилилися до краю. Наприкінці серпня в секціях Парижа знову піднявся могутній рух за загальний максимум і посилення революційного терору. Рух цей очолили прокурор Комуни Парижа Шометт і його помічник Ебер — виразники прагнень дрібної буржуазії, яка розорялась, і ремісників. Вони зрозуміли, що конче потрібно підтримати ряд соціально-економічних вимог плебейських революціонерів.

Заворушення почалися 4 вересня під враженням вістей про контрреволюційний заколот в Тулоні та про захоплення міста англійським флотом. В той самий вечір обурений люд заповнив майдан і вулиці навколо ратуші. 5 вересня величезна демонстрація вирушила до Конвенту з петицією, у якій вимагалося негайно створити спеціальну революційну армію для проведення обшуків у багатіїв і реквізиції продовольчих запасів, запровадити загальний максимум цін на предмети першої потреби, нещадно застосовувати терор щодо спекулянтів і контрреволюціонерів, вести війну до останньої можливості й забезпечити всіма засобами перемогу над коаліцією.

Під тиском народу Конвент ухвалив постанову про здійснення цих заходів. Якобінці Колло д'Ербуа і Білло Варенн, які підтримали петицію Комуни Парижа, ввійшли до складу Комітету громадського порятунку.

Декрет про підозрілих і посилення терору.17 вересня Конвент ухвалив закон, згідно з яким оголошувалися підозрілими всі ті, хто не одержав від народних товариств свідоцтво про громадянську благонадійність, кого усунули з державної служби, емігранти, зв'язані з ними колишні дворяни, ті, хто не довів, з чого він живе, і хто виявив себе ворогом революції. Підозрілих мали заарештовувати. Виявляти їх належало місцевим народним товариствам. Суворі революційні заходи скеровувалися на забезпечення перемоги над інтервентами, внутрішньою контрреволюцією і на розв'язання продовольчого питання. Комітет громадського порятунку заявив про свою непохитну рішучість довести війну до повної перемоги. Революційний трибунал нещадно карав контрреволюціонерів. 16 жовтня стратили на гільйотині королеву Марію-Антуанетту (хоч інтервенти сподівались на. її видачу). 31 жовтня було страчено жірондистських ватажків, звинувачених у злочинних діях проти революції і в намірах укласти мир ціною поступок коаліції. У департаменти і в армії направлялися комісари Конвенту з надзвичайними повноваженнями для придушення контрреволюції і проведення реквізицій у провінції й на фронті. Заколот у Ліоні було розгромлено, вандейці зазнали великої поразки. Багатьох заколотників було розстріляно.

Реквізиція продовольчих запасів і загальний максимум цін 29 жовтня 1793 р.Загони революційної армії відчиняли комори, робили обшуки й реквізували запаси продовольства. Голови спекулянтів стинав ніж гільйотини. 29 жовтня Конвент своїм декретом запровадив загальний максимум цін на зерно, борошно, фураж, сіль, мило та багато інших предметів першої потреби. Максимальну ціну товарів встановили, збільшивши на третину ціни 1790 р. Одночасно в інтересах підприємців було встановлено максимум заробітної плати, яка відставала від зростання дорожнечі. Контролювати виконання декрету про максимум було важко, і спекулянти часто порушували його.

Роль уряду і народу в системі органів якобінської диктатури. Класова суть якобінського блоку. Найвищим законодавчим органомякобінської диктатури був, як і раніш, Конвент, проте його дії великою мірою визначалися політичною активністю народних мас — селян, ремісників, дрібної буржуазії. Діяльність Конвенту і Комітету громадського порятунку прямо залежала від Комуни Парижа, революційно-патріотичного руху народних мас у секціях, діяльності Якобінського клубу й Клубу кордельєрів, тісно зв'язаного з найбіднішими верствами ремісників. Велике значення мали численні народні товариства. Жирондистів усунули з Конвенту після народного повстання. «Болото» підкорилося режиму революційної диктатури. Воно бачило, що без надзвичайних заходів не можна перемогти коаліцію, уникнути реставрації феодальних порядків і зберегти багатства, надбані скуповуванням національного майна.

Виконавча, а фактично й велика частка законодавчої влади, була зосереджена в руках Комітету громадського порятунку, який мав величезні повноваження і керував діяльністю міністерств. У 1794 р. міністерства було перейменовано на виконавчі комісії, а міністрів почали називати комісарами. Каральними органами якобінської диктатури були Комітет громадської безпеки та революційний трибунал, який здійснював революційний терор.

До робесп’ерівського Комітету громадського порятунку належали представники найрішучішої частини монтаньярів, що спирались на Якобінський клуб. Вони проводили найбільш революційні заходи під прямим натиском Комуни Парижа, революційних клубів і народних товариств. Якобінці задовольнили багато вимог народу. Якобінська диктатура стала можливою тільки в результаті народного повстання 31 травня—2 червня. У готовності, хоч і під тиском народу, піти у вирішальний момент на задоволення ряду народних вимог і на розправу плебейськими методами з ворогами революції полягали велич і героїзм якобінців. Саме через це якобінська диктатура стала найвищим етапом французької революції кінця XVIIIст. Режим якобінської диктатури склався в умовах жорстокої боротьби із внутрішньою контрреволюцією і революційної війни. Якобінці провадили буржуазно-демократичні заходи набагато послідовніше, ніж цього хотілося поміркованій частині буржуазії. Диктатура якобінців спиралася на найбільш революційну частину середньої та дрібної буржуазії, селянство й почасти на плебейські маси міста й села, хоч виразників плебейських сподівань не було в якобінському уряді, а деякі з них зазнали репресії. Проте народні низи міста і села через Комуну Парижа, клуби, народні товариства часто змушували Конвент і Комітет громадського порятунку виконувати їхні вимоги. Цим вони фактично брали участь в управлінні державою.

Антикатолицький рух. Декрет про свободу культів.Контрреволюційна діяльність церкви й більшості духівництва викликала серед народних мас Парижа та інших міст сильний антикатолицький рух і каральні заходи. Багатьох священиків, які не присягли конституції, було вислано або заарештовано. Антимонархічний і антикатолицький характер мав і революційний календар, запроваджений декретом Конвенту в жовтні 1793 р. Початком літочислення, або нової ери, вважався день проголошення у Франції республіки (22 вересня 1792 р.). Місяці поділялись на декади і називались по-новому — за характерною для них погодою, рослинністю, плодами або сільськогосподарськими роботами . Недільні дні було скасовано. Замість католицьких свят встановлювались революційні, а також вводилося святкування дня декади.

Комуна Парижа провадила політику «дехристиянізації» і в листопаді 1793 р. заборонила правити католицьку службу. Шометт і Ебер намагалися ввести світський раціоналістичний «культ Розуму». На святі цього культу в Соборі Паризької божої матері «Розум» зображувала акторка в блакитній сукні з червоною стрічкою у волоссі.

Закриття католицьких церков викликало незадоволення селян і значної частини міщан-католиків. Це дало привід контрреволюціонерам для нових нападів на якобінців, з чого і скористались уряди коаліції. Робесп'єр зрозумів цю небезпеку і в грудні добився ухвалення Конвентом декрету про свободу релігійних культів.

Політика якобінців у питаннях науки, освіти, культури і побуту.

Французька революція дала великий поштовх прогресу науки, освіти й культури. Замість різних одиниць міри і ваги, які залишились у Франції з середньовіччя, Конвент 1 серпня 1793 р. прийняв декрет про запровадження метричної системи, яка мала міжнародне значення. 18 грудня того самого року було видано декрет про безплатну обов'язкову початкову освіту. Якобінський Конвент у 1794 р. ухвалив створити вищу Нормальну школу для математичних і природничих наук та вищу Політичну школу. У Луврі було відкрито Національний музей, Королівську бібліотеку перетворено в Національну бібліотеку тощо. Революція охопила й літературу та мистецтво. Створювались революційні п'єси, пісні і гімни, був відкритий Національний інститут музики, що заклав основи Паризької консерваторії. Широкого розвитку набув революційний живопис на громадянські, політичні та воєнні теми. У мистецтві переважав буржуазний класицизм. Великий вплив на сучасників справляли масові громадянські церемонії і процесії під час революційних свят. Високої майстерності досягло політичне красномовство. Найславетнішими промовцями якобінців були Робесп'єр і Дантон.

Революція відбилась і на побуті населення. Скрізь можна було побачити емблеми свободи, республіки, вітчизни, революційні плакати, триколірні прапори, шарфи і кокарди. Звертання «ви» було офіційно замінено товариським «ти». Замість слова «пан» вживалося звертання «громадянин». Червоними якобінськими ковпаками і довгими штаньми, замість аристократичних коротких пан-талонів («кюлотів») і панчіх, вирізнялися революціонери з простого народу, учасники революційних клубів та народних товариств.

Реорганізація армії і воєнні перемоги. Вигнання інтервентів. Справедливий, революційно-визвольний характер війни Франції проти коаліції найповніше виявився в період якобінської диктатури.

Хоч взаємні чвари роз'єднували учасників коаліції, проте велика небезпека для Франції не минала. Порівняно з 1792 р. сила коаліції зросла в десятки разів, у військах налічувалося сотні тисяч солдатів. У розпорядженні інтервентів були гроші і флот Англії з її торговельно-промисловою та морською гегемонією.

Для перемоги потрібне було небачене ще напруження всіх сил «ації, створення масової армії, героїчне піднесення, патріотичний ентузіазм народу. На все це була спроможна тільки революційна диктатура. Під тиском народних мас якобінський уряд здійснив докорінну реорганізацію армії. Він перейшов від добровольчого принципу поповнення її до обов'язкового масового набору. Лінійні батальйони навчених солдатів зливалися з пройнятими революційним духом батальйонами новобранців (так звана амальгама). За настійними вимогами Комуни Парижа було прискорено чистку армії від офіцерів та генералів із дворян. Генералів, які показали себе нерішучими й нездібними, негайно передавали до революційного трибуналу й відправляли на гільйотину. Було запроваджено сувору військову дисципліну. Солдатів і офіцерів, що відзначилися в боях, швидко підвищували по службі. В армії незабаром висунулось багато нових, молодих і талановитих офіцерів і генералів з народу. Такими були Гош — син конюха, що дістав генеральський чин у 24 роки, генерал Журдан — син крамаря і багато інших.

Масова національна армія спиралась на міцну підтримку тилу. У країні розгорнувся всенародний рух за виробництво селітри для виготовлення пороху, будувались десятки й сотні збройових майстерень та заводів. Найкращі вчені працювали над удосконаленням виробництва зброї. Механік Монж склав посібник для створення рушниць і гармат. Хімік Бертоле винайшов нові способи лиття сталі тощо. Французька артилерія в 1793—1794 рр. була найкращою в Європі.

На початку 1794 р. Конвент мав 14 армій загальною чисельністю 642 тис. чоловік. Коаліція поступово втратила навіть кількісну перевагу. Війська революційної Франції були пройняті патріотичним ентузіазмом і свідомістю своєї кровної заінтересованості в обороні завоювань революції. Вони мали незмірну моральну, організаційну, тактичну й матеріальну перевагу над арміями кріпосницьких держав Європи з їхньою відсталою технікою і слабкими фінансами.

Масова національна армія була породженням революції. Вона розвинула нові принципи тактики і стратегії. Відмітною властивістю цієї армії була рухливість, її постачання здійснювалось реквізиціями, вона не залежала від постійних продовольчих крамниць. Французькі генерали відкинули лінійну тактику кріпосницьких армій XVIIIст., вони не розтягували війська вздовж кордонів і не проводили нескінченних облог фортець. Застосування розсипного строю стрільців, використання густих колон для удару по противнику, зосередження сил у вирішальному напрямі стали характерними для дій армій Конвенту. Загального головнокомандуючого не було. Координування дій 14 армій покладалось на військове бюро Комітету громадського порятунку. Воно відігравало роль першого в історії генерального штабу й складалося з військових спеціалістів на чолі з Карно. При арміях були комісари Конвенту з надзвичайними повноваженнями.

В результаті створення нової військової системи й революційних методів ведення війни вже з вересня 1793 р. у становищі на фронті настав злам. Прикордонні пункти на північному сході Франції було звільнено від австрійців. 18 грудня французькі війська визволили Тулон. Цією операцією керував капітан артилерії Наполеон Бонапарт, корсиканець родом. Скоро після цьогойому надали чин генерала. На початок 1794 р. територію Франції було звільнено од військ коаліції.

Перемогам республіки сприяла дипломатія робесп’ерівського Комітету громадського порятунку, спрямована на зміцнення відносин і розвиток торгівлі з нейтральними країнами — Швейцарією, Туреччиною, Швецією, Данією, США, а також на посилення взаємних чвар між учасниками коаліції і прискорення її розпаду. Нещадна боротьба провадилася з шпигунською агентурою коаліції.

Загострення незгод всередині якобінського блоку. Три течії серед якобінців.Після того як зовнішня небезпека в результаті воєнних перемог ослабла, незгоди серед якобінців стали загострюватись. В їхніх лавах об'єднувалися соціальні угруповання з різними прагненнями.

На чолі якобінського блоку стояли виразники прагнень революційно-демократичної частини дрібних і почасти середніх власників — Робесп'єр, Сен-Жюст та їхні однодумці. Керівна роль цього угруповання серед якобінців була зумовлена великою кількістю і сильним політичним впливом дрібної та середньої буржуазії на вищому піднесенні революції і тим, що воно було сполучною ланкою між широкими народними масами і новою багатіючою буржуазією, яка частково входила до складу якобінського блоку. Завдяки цій позиції в умовах буржуазно-демократичної революції кінця XVIIIст. Робесп'єр зміг добитися величезного впливу і стати на чолі якобінської диктатури. Борючись з іншими течіями серед якобінців, він довгий час прагнув зберегти єдність якобінського блоку для боротьби з внутрішньою і зовнішньою контрреволюцією.

Демократизм, сміливість, здатність провадити сувору й тверду революційну політику, особиста безкорисливість і відраза до користолюбства —такими рисами характеризувалися Робесп'єр і Сен-Жюст.

Кінцевою метою робесп’ерівського угруповання якобінців було встановлення демократичної республіки з деяким обмеженням великої власності, повна ліквідація феодальних відносин на селі, наділення майном частини бідняків. Робесп'єристи хотіли довести війну до повної перемоги над коаліцією і укласти мир з Австрією без завоювань.

Сподівання народних мас — ремісників і збіднілої дрібної буржуазії— виражали «крайні» якобінці — керівники Комуни Парижа Шометт і Ебер та численні діячі секції. Вони ставили за мету обмеження великої власності, суворе виконання максимуму, посилення революційного терору, роздроблення великих ферм, поділ майна підозрілих. У зовнішній політиці вони були за ведення війни до переможного кінця і подання допомоги іншим народам для здійснення революції в сусідніх країнах.

У цьому питанні з «крайніми» зійшлася частина іноземних революціонерів — емігрантів на чолі з Клоотцом. Лінія Клоотца за

ведення війни до знищення по всій Європі ярма феодалізму та абсолютизму не мала успіху, та й не відповідала ні можливостям, ні реальним інтересам французької буржуазії. Ці ідеї гостро засуджували інші течії якобінців.

Інтереси нової середньої буржуазії в якобінському блоці виражали так звані поблажливі, або «помірковані», на чолі з Дантоном і Каміллом Демуленом. З ними єдналася і деяка частина «нових багатіїв», які нажилися в роки революції і становили опору центру, або «болота», Конвенту.

Лінія на компроміс із «болотом» Конвенту, на стримування, а потім на ослаблення революційного терору проти багатих, курс на якнайшвидше укладення миру, коли можливо, з Англією і Пруссією, щоб зробити непотрібним режим революційної диктатури,— такі характерні риси цієї течії серед якобінців.

Вантозькі декрети 26 лютого — 3 березня 1794 р.Перед початком весняної кампанії на фронті робесп'ерівський Комітет громадського порятунку вважав за потрібне піти на деякі поступки міській і сільській бідноті за рахунок майна підозрілих. 26 лютого — 3 березня 1794 р. з цією метою було прийнято так звані вантозькі декрети про поділ майна підозрілих між бідняками. Зміст цих декретів далеко не відповідав усьому обсягу соціально-економічних вимог найбіднішої частини міського і сільського населення. Про гарантії і строки виконання цих заходів нічого не було сказано. І все-таки вантозькі декрети на певний час зміцнили зв'язки якобінської диктатури з масами. Вони відповідали ідеї Робесп'єра і Сен-Жюста про знищення крайньої бідності й злиднів.

Заклики «крайніх» якобінців до повстання і страта Ебера й Шонетта.Влютому 1794 р. незадоволення міської бідноти порушеннями закону про максимум, попусками спекулянтам і ослабленням терору проти багатіїв спонукали частину крайніх якобінців відкрито виступити проти робесп'ерівського Комітету громадського порятунку й Конвенту. 22 лютого Ебер виступив у Клубі кордельєрів із закликом до повстання. Текст Декларації прав людини і громадянина у приміщенні клубу запнули чорним крепом. До повстання закликали також листівки, випущені «крайніми».

За допомогою повстання Ебер і його однодумці сподівались добитися оновлення складу Комітету громадського порятунку, нової чистки Конвенту, посилення терору, забезпечення повного здійснення вантозьких декретів і задоволення інших вимог найбідніших верств населення.

У відповідь на приготування до повстання Комітет громадського порятунку наказав заарештувати ебертистів. 24 березня Ебераі ще 13 осіб було страчено. Разом з Ебером скарали на голову і Клоотца, якого оголосили іноземним агентом.

Комуна Парижа і Шометт не підтримали заклику Ебера до повстання, проте їхня доля була така сама. 18 березня Шометта заарештували й -гільйотинували. Спроба Ебера та його однодумців підняти повстання і страта керівників Комуни Парижа означали початок розколу серед якобінців. Розправа з «крайніми» послабила опору якобінської диктатури в народі. Але народні маси, заспокоєні вантозькими декретами, не піднялись на захист ебертистів.

Страта дантоністів 5 квітня 1794 р. Після процесу ебертистів зросла небезпека, що влада перейде до поміркованого крила якобінців, тобто «поблажливих», або «модерантистів», згодом названих дантоністами. Дантон та інші «поблажливі» надіялись на швидкий мир з Англією. Проте в березні 1794 р. уряд Пітта здобув повну перемогу в парламенті над прихильниками припинення війни з Францією. Це ослабило позиції Дантона. Наприкінці березня Дантона, Демулена та інших ватажків «поблажливих» було заарештовано, звинувачено в змові проти уряду, зраді, зв'язках з Англією і 5 квітня гільйотиновано.

Процес і страта дантоністів на якийсь час зміцнили становище робесп’ерівського Комітету громадського порятунку, але не могли вже запобігти дальшому ослабленню і розколу якобінського блоку. У Конвенті серед монтаньярів і «болота» переважали представники «нових багатіїв», які своїми поглядами наближались до дантоністів. У квітні 1794 р. вони не зважились підтримати Дантона тільки тому, що не було ще здобуто повної перемоги над коаліцією і залишалась загроза інтервенції.

Політика робесп’ерівського Комітету громадського порятунку у квітні — липні 1794 р. Битва біля села Флерюс.На весну чисельність усіх армій Конвенту досягла 850 тис. чоловік. Уже в травні було здобуто перші перемоги. Основні сили австрійців французи розбили в Бельгії у битві біля села Флерюс 26 червня 1794 р. У цій битві французькі війська використали аеростат для спостереження за ходом бою.

Успіхи на фронті супроводилися дальшим загостренням внутрішніх суперечностей якобінської диктатури. Воєнні перемоги, пожвавлення промисловості й торгівлі посилювали бажання великої буржуазії якомога швидше звільнитися від режиму якобінської диктатури, реквізицій, максимуму і терору проти багатіїв. У Конвенті і в провінції зростав вплив «нових багатіїв».

Прагненню великої буржуазії до нестримного збагачення Робесп’єр і Сен-Жюст намагалися протиставити ідеал демократичної республіки дрібних і середніх власників без крайньої бідності й розкоші. Один із найважливіших засобів здійснення цього ідеалу вони вбачали у запровадженні релігійно-морального культу «Вищої істоти». Декрет про новий культ Конвент ухвалив7 травня. Основний зміст нової релігії полягав у шануванні «республіканських чеснот», серед яких вказувалися свобода, рівність, скромність, безкорисливість, простота звичаїв, патріотизм тощо. Робесп'єр у блакитному фраку, з букетом із квітів і колосків сам очолив святкову церемонію на честь «Вищої істоти». Буржуазія зустріла цей культ з ледь прихованою іронією. Він не мав успіху і серед народних мас.

Робесп'єр і Сен-Жюст наполягли на тому, щоб Конвент ухвалив закон від 10 червня 1794 р. про спрощення судочинства, про скасування попереднього допиту й оборони у справах, які підлягали веденню революційного трибуналу. Закон цей давав урядові змогу посилити терор і щодо «нових багатіїв», і щодо крайніх якобінців. Кількість арештів і страт різко збільшилась. Одночасно посилилася прихована опозиція у Конвенті проти Робесп'єра і режиму якобінської диктатури.

Соціально-економічна політика якобінського уряду не задовольняла найбідніші верстви населення. Здійснити вантозькі декрети було неможливо через опір захисників великої власності в самому Конвенті і в Комітетах громадського порятунку та громадської безпеки. Максимуму орендної плати на селі запроваджено не було. Нагляд за додержанням максимуму цін на продовольство слабшав. Становище робітників і найбідніших ремісників погіршувалось. Велике незадоволення сільської бідноти викликала мобілізація на поденні сільськогосподарські роботи. 23 липня було запроваджено максимум заробітної плати для поденних робітників. Ці заходи ослаблювали соціальну опору якобінської диктатури серед народних мас.

Контрреволюційний переворот 9 термідора (27 липня 1794 р.).Більшістьчленів Конвенту належала до нової буржуазії, яка нажилася в ході революції. Режим якобінської диктатури вони розглядали як вимушений і терпіли його тільки під тиском народних мас та через те, що боялися реставрації феодальних порядків у разі вторгнення армій коаліції. Перемога біля Флерюс заспокоїла нову буржуазію. Тиск народних мас на Конвент влітку 1794 р. вже ослаб. Комуна Парижа, секції, клуби і народні товариства втратили колишнє значення.

В таких умовах буржуазія хотіла відновити необмежену свободу збагачення, ліквідувати режим революційної диктатури і терору, який загрожував спекулянтам та іншим великим власникам. Заможне селянство вже не відчувало потреби в якобінській диктатурі для захисту своєї власності від зазіхань роялістів і не було заінтересоване в збереженні якобінського уряду. Перемоги армій Конвенту знову збудили завойовницькі прагнення буржуазії — захопити лівий берег Рейну і створити вздовж кордонів Франції залежні від неї республіки. Для здійснення цього «нові багатії» хотіли скинути уряд якобінців на чолі з Робесп'єром, Сен-Жюстом і Кутоном, прихильниками обмеження великих капіталів, укладення миру без завоювань.

У червні — липні 1794 р. значна частина монтаньярів, що раніш підтримувала якобінську диктатуру, об'єдналася з «болотом» Конвенту.

Якобінський блок розпадався. У надрах Конвенту почала складатись контрреволюційна змова. Багато хто із змовників — Тальєн, Фрерон, Баррас та інші — були типовими «новими багатіями», які шукали наживи й насолод, розбагатіли під час революції на спекуляціях, розкраданні й хабарництві, використовували терор для кар'єри і особистого збагачення. Заради влади і наживи вони ладні були йти на будь-які злочини. Продовження революційного терору загрожувало їм гільйотиною.

Участь у змові ряду членів Комітету громадського порятунку й Комітету громадської безпеки, серед них і Карно, який керував армією, вкрай ослабило позиції Робесп'єра та його прихильників. їхньою опорою залишався Якобінський клуб, але він уже не був для «нових багатіїв» таким страшним, як раніш. До змовників приєдналися і деякі «крайні» якобінці, що не розібралися в цілях головних змовників. Вони були незадоволені стратою Ебера та Шометта і боялись за своє життя.

Помітивши, що назріває контрреволюційний переворот, Робесп’єр виголосив у Якобінському клубі промову, в якій закликав оновити склад Комітетів громадської безпеки і громадського порятунку. Але другого дня, 9 термідора IIроку республіки, коли Сен-Жюст взяв слово в Конвенті для виступу з цього питання, змовники зчинили галас. На вимогу Тальєна було декретовано арешт багатьох діячів Комуни Парижа. Потім голосами «болота» і змовників Конвент постановив заарештувати Робесп'єра, Сен-Жюста, Кутона та інших осіб. «Республіка загинула, — вигукнув Робесп'єр, — розбійники тріумфують!»

Заарештованих відвели до в'язниці, але в цей час частина Національної гвардії підняла повстання. Перелякані тюремники звільнили заарештованих, і вони перейшли в ратушу під охорону вірних Комуні національних гвардійців.

Робесп'єр і Сен-Жюст проявили в ці години вагання, вони не зважилися одразу послати батальйони секцій, що зібралися біля ратуші, проти змовників. Вночі, стомившись чекати, національні гвардійці почали розходитись. Тим часом війська змовників ринули до ратуші. Кутон викинувся з вікна, Робесп'єр був поранений пострілом із пістолета в нижню щелепу. Наступного дня 22 чоловік, серед них Робесп'єра, Сен-Жюста і Кутона, після формального встановлення особи було гільйотиновано. 11 термідора стратили 70 членів Комуни Парижа.

Незадоволення робітників і ремісників соціально-економічною політикою якобінців послабило опір народних мас і революційних батальйонів Національної гвардії силам перевороту. 9 термідора було крахом якобінської диктатури. Трагічно загинули її найвидатніші діячі.

Французька буржуазна революція скінчилася.

ІІІ. ТЕРМІДОРІАНСЬКА РЕАКЦІЯ І ДИРЕКТОРІЯ У ФРАНЦІЇ (1794-1799)

Термідоріанська реакція (28 липня 1794 р. — 10 жовтня 1795 р.).

Контрреволюційний переворот 9 термідора повернув до влади велику буржуазію. Ця подія поклала край революційно-демократичній диктатурі якобінців. Французька революція скінчилася і змінилась контрреволюцією. Та прихід до влади термідоріанців не означав повернення до феодалізму й панування дворянства. Контрреволюція 9 термідора була буржуазним переворотом, спрямованим проти народних мас. При владі стали «нові багатії» найбільш впливові кола великої буржуазії, заінтересовані в тому, щоб зберегти нажиті за роки революції багатства і закріпити результати революції, вигідні для заможних власників. Термідоріанці були лютими ворогами плебейських мас міста і села. Вони прагнули ліквідувати революційні порядки якобінської диктатури і не допустити здійснення конституції 1793 р. Проте вони не хотіли й реставрації феодально-абсолютистського ладу і обстоювали буржуазну республіку. Найвищим органом виконавчої влади лишався Комітет громадського порятунку, який опинився в руках термідоріанців, але повноваження його були обмежені.

Реакційні історики твердили, що метою перевороту 9 термідора було припинити терор. Насправді ж термідоріанці виступили тільки проти революційного терору, який карав великих спекулянтів і ворогів революції. Захопивши владу, вони навіть посилили терор, проте надали йому контрреволюційного характеру, спрямувавши його на якобінців. Сотні якобінців було гільйотиновано або по-звірячому вбито. Серед страчених виявився і прокурор революційного трибуналу за якобінської диктатури Фук'є-Тенвіль. У Парижі і в провінції лютували контрреволюційні банди головорізів із так званої золотої молоді. Це були синки багатіїв і дворян-роялістів. Зграї цих озброєних з голови до ніг «франтів» громили редакції якобінських газет, революційні клуби, вбивали й мучили якобінців.

Незабаром після 9 термідора Якобінський клуб було закрито, Комуну Парижа й Народні товариства розпущено. У Національній гвардії проведено чистку, щоб усунути з неї найреволюційніші елементи. 75 жірондистів знову ввійшло до складу Конвенту. Термідоріанці, колишнє «болото» Конвенту і жирондисти об'єдналися проти прихильників конституції 1793 р. До роялістів термідоріанці ставились поблажливо. Майно підозрілих було звільнено від секвестру. Багато емігрантів повернулося до Франції. Вандейцям дано було амністію, яку вони використовували для підбурювання до нових роялістських заколотів. Термідоріанці надали повну свободу друку контрреволюційним роялістським газетам, тимчасом як багатьох захисників інтересів народних мас було кинуто в тюрми за виступи проти уряду. Газети революційного напряму закривали.

Деякі «крайні» якобінці, незадоволені обмеженістю заходів якобінського уряду й стратою таких діячів, як Шометт, спершу не зрозуміли контрреволюційного характеру термідоріанського перевороту. Вони навіть схвалювали переворот, але потім відсахнулися від термідоріанців, які показали своє справжнє обличчя, і почали рішуче засуджувати їхні дії, та вже не могли спертися на революційні клуби і газети. У Конвенті замість сильної якобінської «гори» залишилась невеличка група, або «вершина». До складу її входили Гужон, Дюкенуа, Ромм та інші депутати, які виступали за демократичну республіку. Ця невеличка група «останніх монтаньярів» обстоювала принципи конституції 1793 р., але вже не мала міцного зв'язку з народними масами.

Термідоріанська реакція позначилася підвищенням цін на хліб та інші продовольчі товари. У грудні 1794 р. максимум цін було скасовано і спекуляція стала нестримною. Курс асигнатів круто падав. Зростання дорожнечі й нестача продовольства, особливо в Парижі, призвели до голоду в робітничих і ремісничих передмістях. Біля хлібних крамниць стояли величезні «хвости» бідняків, а багата буржуазія купалася в розкошах. Народні маси відчували, що їх ошукано. Проти термідоріанців піднімалася хвиля народного гніву.

Народні заворушення в Парижі в жерміналі та преріалі IIIроку республіки (весна 1795 р.). Народні маси паризьких передмість втратили свої революційні організації і своїх керівників, але зберегли рушниці, списи і навіть гармати, які були в руках Національної гвардії. 1 квітня 1795 р. величезні маси народу вирушили з передмість до Конвенту, вимагаючи хліба, конституції 1793 р. і звільнення заарештованих патріотів. Під дзвін на сполох багато людей увірвалося до зали засідань, але потім, здавшись на умовляння й обіцянки поліпшити їхнє становище, почали розходитись. Термідоріанський Комітет громадського порятунку не збирався виконувати своїх обіцянок. Він почав роздавати зброю «добірним громадянам» з багатої буржуазії. Хлібну пайку було зменшено ще більше. 20 травня (4 преріаля) народні маси Парижа піднялись на повстання. Із списами, рушницями й гарматами вони оточили Конвент, вимагаючи оновити склад Комітету громадського порятунку, провести нові вибори, вимагаючи конституції 1793 р. Один із депутатів намагався спинити народ, але йому стяли голову і на списі внесли її до Конвенту. У повсталих не було ні військового, ні політичного керівництва. Серед гамору і сум'яття депутати з «гори» Конвенту стали виголошувати довгі промови, пропонуючи скасувати Комітет громадського порятунку, створити комісію з чотирьох осіб для задоволення народних вимог і провести реквізицію продовольства у багатіїв. Але час для швидкого розгортання повстання було втрачено, і уряд встиг підтягти війська. Під грім барабанів солдати з багнетами навпереваги увірвалися до зали засідань, розігнали народ і відтиснули повстанців від будинку Конвенту. В наступні дні народні маси було роззброєно. У населення передмість власті вилучили до 100 000 рушниць, величезну кількість списів та іншої холодної зброї. Депутатів «гори» було заарештовано, сімох засуджено до страти. Одному з них, Гужонові, дружина таємно передала в тюрму через 11-річного сина кинджал. І коли смертників вивели з суду, Гужон заколов себе. Дюкенуа вихопив з його грудей кинджал і наслідував його приклад. Так само вчинили й інші, але троє з них не померли від ран, і після перев'язки їх гільйотинували. Таким чином, придушення преріальського повстання привело до роззброєння народу й трагічної загибелі «гори» Конвенту. Сили народних мас були ослаблені й дезорганізовані.

Конституція IIIроку республіки і характер режиму Директорії (жовтень 1795 р. —листопад 1799 р.). 22 серпня 1795 р. термідоріанський Конвент прийняв нову конституцію IIIроку республіки, за якою виборчі права надавали тільки платникам податків. Таким чином, майновий ценз було відновлено. Вибори стали двоступеневими. Виборцями могли бути особи віком не менш як 25 років, що мають нерухому власність. Було засновано Законодавчий корпус із двох палат: ради п'ятисот із законодавчою ініціативою і ради старійшин з осіб не молодших за 40 років. Виконавча влада надавалась Директорії з п'яти членів, яких обирала рада старійшин із списку, поданого радою п'ятисот. Муніципалітети у великих містах скасовувалися. Склад Законодавчого корпусу повинен був щороку оновлюватися на одну третину в результаті виборів нових членів.

Члени Конвенту не без підстав побоювались, що їх забалотують у новий Законодавчий корпус. Народне повстання в преріаліпоказало непопулярність політики термідоріанців. Буржуазія вже не могла вести за собою народ. Водночас посилювались контрреволюційні підступи роялістів — прихильників реставрації Бурбонів. Щоб зберегти за собою владу, термідоріанці провели декрет, яким незаконно закріплювалось дві третини місць у Законодавчому корпусі за членами Конвенту. Отже, вибори призначались тільки для однієї третини членів обох палат. Декрет цей викликав незадоволення народу, з чого й скористалися роялісти.

13 вандем'єра IVроку (5 жовтня 1795 р.) роялісти зробили спробу очолити заколот. Понад 20 тис. чоловік зібралося поблизу приміщення Конвенту, вимагаючи скасувати декрет про вибори. Багато хто з них діяв з намови роялістів. Для придушення заколоту Директорія звернулась до генерала Бонапарта і доручила йому командувати військами в Парижі. З його наказу на підступах до будинку Конвенту було поставлено гармати. Пострілами з гармат повсталих розігнали. Це було перше застосування картечі у вуличному бою. Бонапарт скористався цим випадком як шанолюбець і кар'єрист, щоб вислужитись перед великою буржуазією і зробити собі кар'єру. Після розгрому повстання 13 вандем'єра вплив Наполеона дуже зріс. Директорія вбачала в ньому генерала, готового захистити її від народних мас і від роялістів.

Урядування Директорії було прямим продовженням панування великої буржуазії — багатих купців, банкірів і промисловців, спекулянтів, які наживалися на постачанні армії і на скуповуванні та перепродуванні національного майна. Лихоманка комерційних справ, прагнення до збагачення, сп'яніння від розкошів і наживи опанували багатьох власників. Запроданство і спекуляція проявлялися з неприхованим цинізмом. Найвпливовішими членами Директорії були хитрі й спритні ділки і кар'єристи з багатої буржуазії: капіталісти, адвокати, генерали. Головною особою у першому складі Директорії, який належало періодично оновлювати, став колишній офіцер флоту Баррас, що нажив спекуляціями величезне багатство. Цей жадібний користолюбець, марнотрат і розпусник завжди був у товаристві гравців і темних ділків.

Придушивши народні заворушення і заколот 13 вандем'єра, велика буржуазія відкрито поринула в розкоші й розпусту, тішачись своїм багатством. Салони багатих банкірів і спекулянтів вражали вульгарною пишністю, розпущеністю звичаїв. А тим часом посилились злидні і нестатки народних мас. Безперервне зростання дорожнечі, падіння курсу паперових грошей і спекуляція призвели по того, що ремісники й робітники ледве животіли.

«Змова рівних» 1796 р. Комуністичні ідеї Бабефа. Найбідніші верстви населення, і особливо передпролетаріат, дедалі більше розчаровувалися в результатах буржуазної революції, майже всіма здобутками якої скористались багаті. На цьому ґрунті в 1795—1796рр. в Парижі виникла революційна «Змова рівних» на чолі з Бабефом.

Франсуа-Ноель Бабеф (1760—1797) був сином відставного майора із Північно-Східної Франції. Ще юнаком він захоплювався життєписами Плутарха й образом римського трибуна Гая Гракха. Працюючи землеміром і службовцем, що збирає недоплату з селян, Бабеф мав змогу близько познайомитися з тяжким становищем сільської бідноти. Ще напередодні й у перші роки революції під впливом поглядів Мореллі і проектів зрівняльного переділу земель, відомих тоді під назвою «аграрного закону», Бабеф пройнявся крайніми зрівняльними ідеями й переконаннями про переваги комуністичного ладу над приватною власністю. Під час революції Бабеф став журналістом. Восени 1794 р. він почав видавати газету «Трибун народу». За критику політики термідоріанців газету було заборонено, а Бабефа разом з іншими прихильниками зрівняльних ідей ув'язнено. В тюрмі він і пробув з лютого до осені 1795 р.

Після звільнення з тюрми Бабеф очолив таємне «Товариство рівних», яке поставило собі за мету скинути Директорію і здійснити «фактичну рівність». Програмою-мінімум більшості змовників була конституція 1793 р., обмежувальні заходи щодо великої власності. Проте Бабеф та деякі інші учасники змови — Буонарроті й Сільвен Марешаль —ішли значно далі конституції 1793р., далі своїх попередників із «Соціального гуртка» 1791 р. та зрівняльних вимог Ру і Леклерка, які обмежились послідовним захистом дрібнобуржуазного егалітаризму. Франсуа-Ноель Бабеф довів ідею фактичної рівності до повного заперечення приватної власності і дійшов до комуністичних висновків.

Після повалення Директорії Бабеф мав намір заснувати в республіці «національну комуну» з передачею їй необроблюваних земель і майна, конфіскованих у ворогів революції, встановленням суспільної власності на землю та засоби виробництва, спільним веденням господарства, обов'язковою працею і суворою рівністю споживання. Гроші належало скасувати. Поступово комуна повинна була охопити все населення країни.

Щодо політичних перетворень, Бабеф мав на увазі встановлення революційної диктатури трудящих як «республіки рівних», де передбачалось позбавити буржуазію і поміщиків політичних прав. Однак у Бабефа не могло ще скластись уявлення про пролетаріат як окремий суспільний клас. Він був ще далекий від думки про диктатуру пролетаріату.

Висунувши ідею створення комуністичного суспільства через революційний переворот і встановлення диктатури трудящих, Бабеф посів визначне місце в історії комуністичних ідей і комуністичного руху як виразник сподівань передової частини французького передпролетаріату кінця XVIIIст. Він добре розумів обмеженість результатів французької буржуазної революції, яка замінила феодальну експлуатацію капіталістичною, і передбачав неминучість у майбутньому другої, більш глибокої революції, яка приведе до перемоги комунізму.

Але на Бабефа мав великий вплив дрібнобуржуазний егалітаризм. Це зумовлювалось тим, що у Франції тоді ще не було розвинутої великої індустрії, не було сформованого класу — пролетаріату. Комуністичні ідеї Бабефа мали примітивно-зрівняльний і переважно аграрний характер. Він не міг у той час піднятись до розуміння історичної ролі робітничого класу. Слабкою ланкою «рівних» була також їхня вузька змовницька тактика без широкого зв'язку з масами.

10 травня 1796 р. таємне «Товариство рівних» було розгромлене. За доносом поліцейського агента, який пробрався між змовників, Бабеф та інші учасники змови були заарештовані. Придушено було також повстання невеликої групи солдатів у таборі під Парижем, де схвально сприймали ідеї змовників. У 1797 р. Бабефа та другого керівника змови — Дарте засудили до страти і після невдалої спроби заподіяти собі смерть їх гільйотинували.

«Маніфест рівних» та інші матеріали, у яких відбились погляди Бабефа, були надовго поховані в поліцейських архівах. Вони стали відомі тільки згодом, коли один із учасників змови — Буонарроті у 1828 р. опублікував книгу «Змова в ім'я рівності» з докладним описом її історії.

Нестійкість режиму Директорії. Становище Директорії було дуже нестійке. Панування великої спекулятивної буржуазії викликало гостре незадоволення народних мас. Непопулярністю правління Директорії користувалися роялісти, які намагались підготувати реставрацію монархічного режиму. Змова Бабефа налякала великих власників. У результаті на чергових виборах 1797 р. до Законодавчого корпусу було обрано багато роялістів. Щоб утриматись при владі, уряд Директорії оточив Законодавчий корпус військами, вчинив арешти й усунув з його складу багатьох роялістів. Небезпека монархічного перевороту привела до того, що на виборах 1798 р. перемогли демократично настроєні республіканці. Тоді Директорія знов порушила конституцію і незаконно анулювала обрання 106 депутатів.

Уряд Директорії дедалі більше виявляв свою неспроможність міцно утвердити панування великої буржуазії і забезпечити умови для її підприємницької діяльності. У Вандеї лютували зграї роялістів. Дороги кишіли розбійниками. В адміністрації панувало цілковите безладдя. Податки збирали нерегулярно. Уряд часто не мав грошей і фінансове залежав від контрибуцій, які стягували його генерали із завойованих територій. Своєю слабкістю уряд Директорії поступово дискредитував себе навіть в очах великої буржуазії, для якої потрібна була міцна влада, щоб захищати її інтереси. Посилення ж впливу армії підготовляло ґрунт для встановлення військової диктатури.

Криза режиму Директорії і військовий переворот 18 брюмера VIIIроку (9 листопада 1799 р.).Воєнні поразки до краю підірвалиі без того хитке становище режиму Директорії. У 1799 р. в Парижі посилилась діяльність демократично настроєних революційних республіканців, робилися спроби відродити Якобінський клуб. Перемога коаліції дала поштовх до нових заколотів і змов роялістів. Велика буржуазія жадала сильної влади для придушення народних мас, а також для відвернення реставрації Бурбонів і проведення успішної завойовницької політики.

Серед впливових кіл буржуазії виник план державного перевороту і встановлення військової диктатури. Серед усіх можливих претендентів на роль контрреволюційного диктатора найкращою кандидатурою виявився генерал Бонапарт. Сім'я Бонапартів надбала великі багатства земельними спекуляціями й належала до «нових багатіїв», тобто найвпливовішої частини буржуазії. Італійський похід приніс Бонапарту воєнну славу і гроші. Ненаситне шанолюбство пробудило в ньому прагнення до влади. Дізнавшись про поразку французьких військв Італії, Бонапарт кинув напризволяще рештки своєї армії в Сирії і на невеличкому суденці повернувся до Франції, уникнувши зустрічі з англійськими кораблями.

Впливові фінансисти і сановники, в тому числі й два члени Директорії — Сійєс і Роже Дюко, почали готувати змову для здійснення державного перевороту. Деякі банкіри надали в розпорядження Бонапарта великі суми грошей на підкуп осіб, від якихзалежав успіх цієї справи. Змовники добилися призначення Бонапарта командуючим паризьким гарнізоном. Під вигаданим приводом, нібито Законодавчому корпусу загрожує якобінське повстання, засідання корпусу було перенесено у малонаселений аристократичний район Сен-Клу на західній околиці столиці. 9 листопада (18 брюмера) будинок Законодавчого корпусу був оточений військами Бонапарта. Спершу Бонапарт намагався умовляннями добитись від ради п'ятисот згоди на те, щоб змінити конституцію, але його зустріли вигуками «Геть тирана!». Тоді солдати увірвалися в зал,— і депутати розбіглись. Надвечір частину їх насильно зібрали в залі засідань. Там під загрозою розправи вони ухвалили запропоноване їм рішення про розпуск Директорії і передачу влади трьом консулам — Бонапартові, Роже Дюко і Сійєсу. А на ділі Бонапарт сам став повновладним диктатором.

ІV. ФРАНЦІЯ В РОКИ КОНСУЛЬСТВА П ІМПЕРІЇ

Епоха бонапартизму. Режим Консульства уФранції (1799— І804). Переворот 18 брюмера (9 листопада 1799 р.) привів до встановлення у Франції військової диктатури, яка служила інтересам великої буржуазії і нової буржуазної вояччини. У диктатурі Бонапарта буржуазія шукала захисту одночасно від зрівняльних, демократичних прагнень народних мас і від роялістів, які виступали за реставрацію феодальних порядків. Тверда влада потрібна була також буржуазії, щоб продовжувати загарбницькі війни.

Розгін уряду Директорії і встановлення Консульства були завершенням буржуазної контрреволюції. Бонапарт ліквідував демократичні завоювання революції і залишив від неї тільки те, що було вигідно великій буржуазії. Вже через два дні після перевороту почалися репресії проти якобінців. Спираючись передусім на велику буржуазію і верхівку нової буржуазної армії, бонапартистський режим мав водночас підтримку заможної частини селянства, яке боялося відновлення феодальних повинностей в разі реставрації Бурбонів, а також сільської бідноти.

В інтересах великої буржуазії І заможного селянства конституція, яку було прийнято наприкінці 1799 р., гарантувала право власності нових володільців на національне майно, придбане в роки революції, І оголошувала безповоротним відчуження маєтків емігрантів. У 1800 р. було засновано Французький банк, а це ще більш зміцнило довіру великої буржуазії до Бонапарта.

Формально Франція залишалась республікою, і уряд у складі трьох консулів після закінчення десятирічного строку належало переобирати. Але фактично від республіки залишилась тільки зовнішня оболонка. Влада цілковито перейшла до першого консула — Наполеона Бонапарта, а два інші консули мали тільки дорадчий голос. Перший консул зосередив у своїх руках командування армією, призначення на найвищі військові й цивільні посади, керівництво всією зовнішньою і внутрішньою політикою. Конституція була формально схвалена плебісцитом (всенародним голосуванням), але цей плебісцит був тільки комедією — його проводили під наглядом властей, що абсолютно не давало змоги народові вільно виявити свого волю.

Законодавчу владу було навмисно розподілено між різнимиустановами, щоб перетворити їх на безмовне знаряддя в руках першого консула 1 замаскувати диктаторський характер всього режиму. Для підготовки законопроектів була встановлена Державна рада, обговорювати законопроекти мав трибунат, а право ухвалення або відхилення законів передавалося Законодавчому корпусу. Будь-які рішення Законодавчого корпусу міг відхилити сенат, що складався з осіб, яких призначав уряд без будь-яких виборів.

Членів усіх трьох законодавчих органів призначали із списку кандидатів, обраних населенням. Право голосу надавалося чоловікам, які досягли 21 року і не працювали за наймом. Таким чином, робітників і сільських наймитів було повністю позбавлено виборчих прав.

Місцеве самоврядування було знищено. З 1800 р. на чолі департаментів стояли префекти — ставленики першого консула. Мерів міст і сільських громад також призначав уряд як простих службовців. Наполеон Бонапарт створив міністерство поліції з величезним штатом таємних і явних агентів і передав його в управління безпринципному кар'єристові й інтригану Фуше. У Франції запанував режим бюрократичної централізації, поліцейської сваволі і репресій. Останні залишки буржуазно-демократичних свобод, які ще збереглися за Директорії, були ліквідовані. 1800 року уряд закрив 60 із 73 газет. Поліція ліквідувала змову роялістів і заразом посилила розправу з багатьма демократично настроєними республіканцями. Кілька чоловік було страчено, 130 лівих республіканців — заслано, 52 — віддано під нагляд поліції. Всюди нишпорили поліцейські агенти.

Щоб панувати над трудящими масами, велика буржуазія потребувала підтримки церкви. У релігії Бонапарт вбачав один із найважливіших засобів зміцнення режиму диктатури. У 1801 році він уклав конкордат із папою Пієм VII. За умовами цього конкордату католицтво оголошувалось «релігією більшості французів». Папа визнавав розпродані церковні землі законною власністю нових володільців. Архієпископів тепер призначав французький уряд, а затверджував їх папа. Ці умови конкордату означали угоду великої буржуазії і бонапартистського режиму з католицькою церквою проти народних мас. Католицьке духівництво повинно було прилюдно виголошувати в церквах молитви за консулів. Воно відкрито перетворилось на опору урядової влади.

У 1802 р. під суворим наглядом поліції було проведено плебісцит, який на все життя закріпив за Наполеоном Бонапартом пост першого консула, надав йому право затверджувати мирні договори й призначити собі наступника. Платню першому консулові було збільшено з 500 тис. до 6 млн. франків на рік. Того ж року було оголошено амністію емігрантам, при умові, що вони швидко повернуться до Франції і присягнуть на вірність урядові. Бонапарт видав декрет про відновлення рабства в колоніях і послав війська для придушення революції на о. Гаїті. Для більш надійної охорони своєї влади він створив консульську гвардію. Генералам і офіцерам щедро роздавалисянагороди. Було встановлено орден Почесного легіону.

Список використаної літератури

1. История Франции /В 3-х тт. Ред. колегия : А.З.Манфред.-М.,1972
2. Люблинская А.Д. и др.. Почерки истории Франции с древнейших времен до окончания Первой мировой войны.- Л.,1957
3. Надлер В.К. Лекции по истории французской революции и империи Наполеона (1789- 1815).-Харьков, 1898
4. Революционное правительство во Франции в эпоху Конвента (1792-1794) : Сб. документов и материалов / Под ред. Н.М. Лукина .- М.,1927
5. Тьер А. История Французской революции (1788-1799)/ В 10-ти т/ Т 2-5.-М., 1874
6. Тарле Е.В. Наполеон.- М., 1991
7. Карлейль Т. Французская революция.- М.,1991
8. Ревуненков В.Г. Очерки по истории Великой французской революции 1789-1799.- Л., 1989
9. Ревуненков В.Г. До и после 9 термидора // Вестник АН СССР.- 1989.- №7
10. Погосян В.А. Роялисты, Директория и выборы 1797 г. // Новая и новейшая история.- 1988.-№2
11. Адо, Анатолий Васильевич Крестьяне и Великая французская революция. Крестьянское движение в 1789-1794 гг. = Les paysans et la Revolution francaise. LE: mouvement paysan en 1789-1794/ -2-е изд., дораб. и доп.. -М.: Изд-во МГУ, 1987
12. Антюхина-Московченко, Вера Ивановна Третья республика во Франции, 1870-1918.-М.: Мысль, 1986. -488 с.
13. Буржуазия и Великая Французская революция = La bourgeoisie et la Revolution francise/ Э. Е. Гусейнов, Е. М. Кожокин, А. В. Ревякин, Д. М. Туган-Барановский,; Предисл. А. В. Адо. -М.: Изд-во МГУ, 198

14. Токвіль Алексіс . Давній порядок і революція.-К.: Юніверс, 2000.