Встановлення німецького окупаційного режиму в Україні та його злочинна діяльність

1. Встановлення німецького окупаційного режиму в Україні та його злочинна діяльність

2. Радянський партизанський рух в роки Великої Вітчизняної війни

3. Стратегія і тактика ОУН в роки Другої світової війни

4. Особливості сталінізму в Україні в післявоєнний період

5. Історичний портрет М.Хрущова

Список використаної літератури

1. Встановлення німецького окупаційного режиму в Україні та його злочинна діяльність

Фашизм, виходячи зі своїх бредових доктрин, почав запроваджувати в Україні «новий порядок». Це була спроба повернути з небуття й утвердити в центрі європейської цивілізації плантаторську, рабсько-кріпосницьку систему, що витікала з хибних основ расової переваги німецької нації. На українських землях вона мала пройти випробування і потім розповсюджуватись на весь світ, над яким націонал-соціалізм планував встановити своє панування. Нацисти розраховували, що кинуте напризволяще українське населення, деморалізоване і роз’єднане, не зможе чинити опір поневолювачам. Але прорахувалися. Основна маса українців відмовлялася бути рабами. Тому окупаційний режим відзначався ненавистю до українського населення — українофобією. Мета гітлерівців полягала в тому, щоб терористичними насильницькими методами пограбувати завойовані території, максимально очистивши їх від корінного населення, а для решти була уготована жорстока позаекономічна експлуатація.

Фашисти ліквідували саме поняття «Україна», розчленували її територію. Північну Буковину, Ізмаїльщину та землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі, названу Трансністрією, Гітлер віддав Румунії. Західні області були включені в так зване генерал-губернаторство, куди входила й територія Польщі. Більшу ж частину республіки (переважно подніпровські області) було віднесено до так званого рейхскомісаріату («Україна»), управляти яким Гітлер поставив Еріка Коха, фанатичного расиста, який ненавидів і зневажав українців як неповноцінних істот «нижчої раси». Східні області перебували під владою військового командування, найчастіше фронтових офіцерів, жорстоких «солдафонів», які всі заходи підпорядковували забезпеченню своїх частин всім необхідним.

Загарбники створили цивільне управління — міські управи на чолі з бургомістрами. В селах призначалися старости. Формувалися поліцейські підрозділи, переважно з людей, які вороже ставились до радянської влади, нерідко — з карних злочинців. По всіх містах діяли військово-польові суди, комендатури, таємна польова поліція, каральні німецькі загони. Здійснювалося відверте винищення українського населення. Територія республіки, як і всіх інших окупованих земель, вкрилася мережею концтаборів, в яких безперервно розстрілювали і катували. Мільйони людей помирали від голоду і хвороб. На українській землі знищено 4 млн чоловік мирного населення, в тому числі майже всіх євреїв і циганів та 1367 тис. радянських військовополонених. Депортовано до Німеччини на каторжні роботи 2,4 млн молоді. З них 200 тис. боячись помсти сталінського режиму, так і не повернулися додому після війни[2, c. 165-167].

Окупанти винищували матеріальні цінності, міста, села, заводи, фабрики, колгоспне майно. Для України типовим «пейзажем» були нескінченні руїни та землянки й окопи. Слід відзначити, що радянські війська під час відступу за наказом Сталіна теж підривали багато об´єктів. Однак якби не гітлерівська агресія, український народ не втратив би те, на створення чого докладено неймовірних зусиль та коштів: свою індустрію, механізоване сільське господарство, тисячі шкіл, технікумів, вузів, театрів, музеїв та ін., чим пишався і на що покладав великі надії. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими магнатами: Фліку дісталися заводи Дніпропетровщини, Крупу — найбільші в Європі машинобудівні заводи Краматорська, майже половину підприємств важкої промисловості захопив концерн «Герман Герінг». Колгоспи і радгоспи не розпускалися, а перетворились в «общинні господарства». Там запроваджувалося кріпосництво. Під страхом суворої кари вводилася обов´язкова трудова повинність. На селянські двори накладалися 12 видів податків. Таким чином, все, що виробляло українське село, відправлялося до Німеччини.

Відбувалося грандіозне пограбування України. Полчища німецьких інтендантів, підприємців під прикриттям військ вивозили все, що можна було навантажити у вагони. Населення також немало потерпало від стихійно відновлюваного «дикого капіталізму» з притаманними йому мізерними соціальними видатками. У містах панував голод і про забезпечення їх продовольством ніхто не турбувався. Незадовго перед відступом з України фашисти хвалилися, що успішно реалізували директиву Герінга — «грабувати все і грабувати ефективно». А залишаючи Україну, спеціальні команди підривників та факельників, виконуючи вказівки того ж Герінга, підривали, затоплювали водою, випалювали все, що тільки можна було вивести з ладу, аби завдати українському народові непоправних втрат, відкинути його на сторіччя назад.

Здійснювався шалений наступ на духовне життя народу. Закривалися всі культурні та освітні заклади України. Берлін дозволив діяльність лише початкової школи. Виняток було зроблено для Галичини. Відбувалося повальне пограбування пам´яток історії та культури. До Німеччини відправляли унікальні музейні експонати. Лише з фондів Академії наук України вивезено 320 тис. рідкісних книг. Водночас велася широка нацистська пропаганда: видавалися 120 газет українською мовою, працювали 16 радіостанцій, кіномережа, видавництво. Була дозволена під жорстким контролем діяльність окремих літературно-мистецьких об´єднань та деяких театрів. Була відновлена розгромлена в кінці 20-х років УАПЦ та безперешкодно діяла греко-католицька церква[7, c. 108-110].

Невелика частина людей пішла на співробітництво з окупантами (колабораціонізм). Це переважно ті, у кого бузувірські дії сталінського режиму викликали почуття гіркого розчарування в радянській владі. До того ж, багато людей перебувало в стані голодного безправного існування в умовах окупації, і деяких з них це змушувало працювати на гітлерівський «новий порядок». За підрахунками О. Субтельного, в поліцейських з´єднаннях, створених фашистами, служило 220 тис. українців — близько 0,5% населення.

Незважаючи на терор, штучний голод, політичні провокації, масову антирадянську пропаганду, вони наштовхувались на відкритий або прихований опір. Люди переконувалися: те, що приніс фашизм — масовий геноцид, придушення будь-яких прав, рабське животіння, відсутність майбутнього, набагато страшніше від того найгіршого, що їм довелося терпіти за радянської влади, навіть спотвореної сталінським тоталітаризмом. Це сприяло чіткішій політичній орієнтації, зростанню патріотичних почуттів. Багато ображених радянською владою ставали на шлях боротьби з окупантами. Більшість людей ще зберігали віру в соціалістичні ідеали, вбачали лише в радянській владі альтернативу гітлерівському «новому порядку»[2, c. 246-247].

2. Радянський партизанський рух в роки Великої Вітчизняної війни

Антифашистський рух на окупованій Україні слід розділити на дві частини: рух опору в Східній Україні, що знаходився під впливом і контролем комуністів, і боротьбу проти фашистів у Західній Україні, якою керувала, в основному, бандерівська організація ОУН. Антифашистська боротьба в Східній Україні почалася з перших днів німецької окупації і проходила в різних формах: агітаційно-масова і організаторська діяльність підпільних обласних, міських, районних комітетів Компартії, комсомолу, стихійний та організований саботаж і диверсії широких мас, партизанський рух. Найбільш ефективною була партизанська боротьба.

Партизанський рух у тилу ворога в процесі становлення і розвитку пережив великі труднощі. Оскільки сталінська військова наступальна доктрина орієнтувала на те, що війна буде вестися на ворожій території, підготовка населення до неї вважалася недоцільною. Підготовка матеріальної бази, кадрів для партизанської підпільної боротьби проводилася поспішно, часто формально. Тому діяльність недосвідчених і недостатньо підготовлених кадрів підпільних органів та партизанських загонів в перші місяці боротьби з фашистами, які мали значний досвід придушення руху опору в Європі, несла з собою величезні жертви і непоправні втрати, саморозпуск партизанських загонів та ін. У перший рік війни на окупованій території було знищено 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, а на червень 1942 р. були відомості про наявність лише 22 діючих загонів. Решта розпалася або була розгромлена.

Однак зусиллями людей, не лише спеціально залишених, а й тих, хто втягнувся в боротьбу зі звірячим фашизмом або стихійно чи випадково виявився на окупованій території, партизанський рух зміцнювався, набирався досвіду, активізувався. Значну роль у його розвитку відігравали червоноармійці та їх командири, які попали в оточення чи іншими шляхами опинилися в фашистському тилу. Завдяки невтомній безстрашній роботі вже на кінець 1942 р. в антифашистській нелегальній боротьбі стався вирішальний злам. Підпільна та партизанська мережа була не лише відновлена, а й значно розширена й посилена. Серед великої кількості партизанських загонів з´явилися бойові підрозділи з досвідченим командуванням, штабами, розвідками, службами. На чолі більшості кращих з´єднань стояли командири Червоної Армії М. Наумов, І. Федоров, І. Бовкун, Д. Медведев, О. Сабуров та ін. У кількох тисячах радянських партизанських загонів воювали сотні тисяч патріотів, їх бойовими діями керували Центральний та Український партизанські штаби, створені в червні 1942 р. Найбільшу частину партизанського руху складала молодь. Партизанські загони завдали великих втрат фашис-тським агресорам і подали значну допомогу Червоній Армії. Найбільшого розмаху рух набрав у 1943 p., коли партизанські загони не лише допомагали Червоній Армії, а й координували з нею свою діяльність.

Наприкінці 1942 р. в Москві з´являється інформація про створення в Західній Україні Української Повстанської Армії (УПА). Сталін наказав передислокувати туди радянські партизанські частини. В їх завдання входила боротьба з німецькими окупантами і з УПА. Першими взимку 1943 р. там з´явилося одне з найкращих партизанських з´єднань С Ковпака, згодом О. Сабурова. М. Хрущов рекомендував партизанським командирам, які вирушали в Західну Україну, утримуватися від конфронтації з УПА, але Центральний та Український штаби партизанського руху, у відповідності з вимогами Сталіна, вимагали вести з ними боротьбу. Попри все, окремі командири вступали в контакт з командуванням частин УПА. Зокрема, комісар Ковпаківського з´єднання генерал С Руднєв, який зустрічався і вів з ними переговори, підкреслював, що з УПА «можна жити окремо, але ворога треба бити спільно». УПА пропустило партизанів-ковпаківців через контрольовану ними територію. Незабаром Руднєв загинув при загадкових обставинах[1, c. 184-186].

Півроку утримувався нейтралітет між повстанцями М. Боровця-Бульби і партизанами Медведева на Рівненщині. Москва, як і Берлін, вживали всіх заходів, щоб розколоти український рух опору, у формуванні єдності якого з´явилися перші обнадійливі кроки. Виконуючи вимоги НКВС, більшість командирів партизанських загонів (С. Ковпак, О. Сабуров, П. Вершигора та ін.) переходили до конфліктів із загонами УПА, намагалися захоплювати їх території, навіть залучали до боротьби з ними місцеві польські сили. Однак всі спроби радянських партизанів утвердитися в Західній Україні, наштовхувалися на збройний опір УПА. Між українцями Заходу і Сходу розширювалося ідеологічне та політичне протистояння[2, c. 253].

3. Стратегія і тактика ОУН в роки Другої світової війни

На початку Великої Вітчизняної війни ОУН перейшла до активних, спільних з Німеччиною, бойових дій проти Червоної Армії. Оунівські загони нападали на штаби підрозділів, окремі групи червоноармійців. Співпрацюючи з фашистами, ОУН мала надію отримати від німецького керівництва допомогу в створенні української державності. Історики справедливо зазначають, що радянські органи влади своїми репресіями викликали до себе вороже ставлення місцевого населення. І все ж, враховуючи, що Англія і США оголосили про свою допомогу СРСР у боротьбі з фашизмом, ці дії оунівських груп були глибоко помилковими. З початком Великої Вітчизняної війни у всіх народів головним був один ворог — німецький фашизм. Провід ОУН, який з 1939 р. перебував у Кракові, вважав, що в зіткненні двох тоталітарних держав поразки зазнає СРСР, і під його уламками при сприянні Гітлера буде можливість відродити Українську державу.

Однак німецьке керівництво відкрито не проголошувало своєї політики щодо України та інших народів СРСР. У 1940 p., після розколу ОУН, мельниківці чітко орієнтувалися лише на Німеччину. Група Степана Бендери вважала союз з ворогом для визволення України й творення її державності лише тимчасовим, визнаючи гітлерівську Німеччину і СРСР ворогами української державності. Бандерівське крило вважало за необхідне спиратися лише на сили власного народу, відкидаючи орієнтацію на чужу допомогу. Але у 1939-1940 pp. за сприяння німецької вояччини було створено два українських батальйони — «Начтігапь» і «Роланд», і це зародило певні надії на Німеччину в керівників ОУН(б).

Після відступу радянських військ зі Львова ЗО червня до нього вступив батальйон «Нахтігапь», окремі похідні групи ОУН(б) і німецькі військові частини. Групи ОУН(б) нараховували до 5 тис. чоловік. Вони були таємно сформовані напередодні війни і мали своїм завданням рухатися за фронтом та організовувати в містах і селах органи української влади, вести пропагандистську роботу серед населення. Ввечері ЗО червня за участі керівництва (проводу) ОУН(б), українських політичних партій, громадськості та духовенства відбулися установчі збори, які урочисто прийняли «Акт відновлення Української держави». Того ж дня був сформований український уряд на чолі з Я.Стецьком. У містах і селах створювалися органи самоуправління та відділи української поліції. Керівництво ОУН (б) діяло енергійно, впевнено, розраховуючи на те, що німецькі окупаційні власті визнають відновлену Українську державу.

Однак повідомлення про ці події викликали обурення у Берліні. Німецький уряд вирішив придушити ці акції. Були заарештовані О Бандера, Я. Стецько з урядом і багато керівників ОУН(б). Від них вимагали скасування актів про утворення Української держави та розпуску уряду. А коли вони відмовились, всіх ув´язнили в концтаборі Заксенхауз. Восени 1941 р. по всій Україні пройшли арешти членів ОУН. До концтаборів було кинуто близько двох тисяч чоловік, сотні розстріляно. За вказівкою Степана Бандери ОУН перейшла в підпілля і під керівництвом М. Лебедя розпочала підготовку до боротьби проти обох тоталітарних режимів. Однак навіть тимчасовий союз з фашистами викликав недовіру до бандерівського руху та обурення громадськості СРСР і Західної Європи[9, c. 211-213].

Терор проти членів ОУН, свавілля німецької адміністрації, грабежі, примусова праця, вивезення молоді до Німеччини — все це посилювало антифашистські настрої в Західній Україні, підривало основи співпраці ОУН з Німеччиною. Поступово розгортається рух опору фашистам. На цей час вони вже розформували батальйони «Нахтігаль» і «Роланд». Та ОУН веде широку роботу по формуванню власних збройних сил. Перші загони захищали місцеве населення від свавілля окупантів, зривали відправку молоді з Волині і Полісся до Німеччини. У кінці 1942 р. була створена Українська Повстанська Армія (УПА), душею якої була ОУН(б).

В цей час на Волині діяв великий загін під проводом Тараса Бульби (М. Боровця), одного із прибічників С Петлюри. Бульбовці нападали на частини Червоної Армії, а щодо німців дотримувалися нейтралітету. Пропозиції про співпрацю з ОУН(б) вони не приймали. Змінилися і взаємовідносини оунівців з гітлерівцями, які взимку 1942 р. багатьох з них заарештували і розстріляли. Навесні 1943 р. Мельник створює підпільну мережу своїх військових загонів, і влітку вони набирають антифашистського характеру. Невдовзі загони мельниківців приєдналися до Боровця. Однак об´єднуватися з УПА вони відмовились, а 18 серпня 1943 р. загони УПА роззброїли і приєднали до себе вояків Боровця і Мельника. З цього часу повстанці Західної України стали єдиною силою, якою керувала ОУН(б). Незабаром до УПА приєдналися буковинські і карпатські повстанські загони. Ці об´єднанні сили розгортають активні бойові дії проти німецьких окупантів, створюють свої звільнені райони, в яких створюють органи місцевої влади.

З лютого 1943 р. починаються широкомасштабні бойові дії фашистів проти УПА. Однак вони закінчилися невдачею. Командуючим УПА став Роман Шухевич (Тарас Чупринка), один із талановитих керівників ОУН(б).

Водночас УПА змушена була взяти на себе захист українського населення від польських загонів, які, починаючи з 1941 p., проводили проти нього терористичні акції. Ці загони в основному входили до польської Армії Крайової, підпорядкованої емігрантському польському уряду в Лондоні, і взаємодіяли з польськими шовіністичними групами Західної України. За вказівками уряду вони намагалися встановити контроль над Західною Україною до приходу Червоної Армії. У 1943-1944 pp. тільки на Холмщині вони знищили близько 5 тис. українців та спалили десятки сіл. Всі пропозиції УПА провести переговори поляки залишали без уваги. Тоді за наказом Шухевича УПА створила Холмський фронт. Крім бойових дій з польськими загонами, вона організовувала акції помсти проти польських районів, під час яких загинули тисячі мирних поляків. З обох сторін здійснювалися криваві акції, часто проти мирного населення, обидва народи зазнавали великих втрат. Українсько-польське протистояння продовжувалося до 1947 р. Ця непримиренність пояснюється чванливою шовіністично-колонізаторською налаштованістю поляків у Західній Україні[12, c. 237-239].

Антифашистський рух, відраза до фашизму, несприйняття націонал-соціалізму були притаманні переважаючій більшості українського народу, який боровся проти німецько-фашистської окупації, хоча в різних регіонах України ця боротьба мала свої особливості. В Східній Україні під керівництвом комуністів вона відзначалася розмахом, масовістю, організованістю та ефективністю, але переслідувала лише мету звільнення від фашизму і відновлення радянської влади. В Західній Україні рух опору, керований націоналістами, поряд з боротьбою за звільнення від фашизму, намагався розв´язати і державотворчі проблеми, мав своєю кінцевою метою створення незалежної соборної Української держави, тобто був більш патріотичним, хоча не таким масовим і ефективним. В ці роки українцям бракувало так необхідної їм патріотичної єдності.

Виконуючи вказівки Сталіна про ліквідацію ОУН-УПА, уряд УРСР залучив наприкінці 1944 р. до боротьби проти повстанців близько 200 тис. солдатів і офіцерів внутрішніх військ, велику кількість партизанських і винищувальних загонів. Від грудня 1944 до червня 1945 року було проведено три масштабні каральні операції проти головних угруповань УПА силами кількох дивізій при підтримці танків та артилерії. Однак її загони маневрували, переходили до інших районів, за підтримки місцевого населення знову поповнювали свої ряди і продовжували боротися. У січні 1945 р. в Західній Україні побував секретар ЦК КП(б)У і голова уряду Микита Хрущов. Виступаючи на нарадах з партійним і радянським активом, він вимагав рішучих заходів: прилюдно вішати полонених повстанців, репресувати їхні сім´ї, запровадити систему заложників та ін. Радянський терор посилювався. Розгорнулася масова депортація сімей повстанців, а часто й жителів сіл, які оголошувалися бандерівськими. У звіті Наркомату внутрішніх справ УРСР зазначалося, що протягом 1944-1945 pp. проведено 40 тис. операцій, в яких було вбито 103 тис. і затримано 125 тис. повстанців. Оскільки кількісний склад УПА не перевищував 80 тисяч, то зрозуміло, що більшість убитих і арештованих були мирними жителями.

Уряд УРСР неодноразово звертався до повстанців з пропозицією скласти зброю, обіцяючи амністію. Його представники з мандатом Хрущова 23 лютого 1945 р. провели переговори на Тернопільщині з делегацією командування УПА. Але вона відкинула всі пропозиції, бо вони не містили в собі якихось змін в національній політиці Москви щодо України. Однак безперервні звернення уряду УРСР з пропозицією скласти зброю в обмін на амністію своєї мети частково досягли. Близько 40 тис. повстанців здалися і їх, як правило, не репресували, відпустивши по домівках[5, c. 153-154].

4. Особливості сталінізму в Україні в післявоєнний період

Складною залишалася в Україні суспільно-політична ситуація, хоча радянська система після фашистської окупації позитивно сприймалася більшістю українського народу, особливо в східноукраїнському регіоні. Однак сталінська верхівка продовжувала роздмухувати «класову боротьбу».

Сталін ставився до українців з недовірою і, як відомо, готовий був депортувати український народ до Сибіру. Але він був занадто чисельний, до того ж у Західній Україні все ще діяла УПА-ОУН. У післявоєнний час адміністративно-командна система в СРСР укріпилася, і культ особи Сталіна досяг апогею. Сталін був незадоволений тим, що Хрущов, виявляючи певні симпатії до українців, неодноразово звертався до уряду СРСР з проханням про допомогу в ліквідації трагічних наслідків голоду 1946-1947 pp. У відповідь він відрядив в Україну Л. Кагановича для «зміцнення керівництва». Пленум ЦК ВКП(б)У затвердив 8 березня 1947 р. сталінського підручного першим секретарем, а Хрущов залишився на чолі уряду.

Вся діяльність Кагановича була спрямована на те, щоб довести, ніби в Україні не лише в сільському господарстві, а й взагалі в усіх сферах життя не все гаразд, і причини цього начебто криються у націоналістичних проявах. Намагаючись «навести порядок», він створює в республіці атмосферу страху, залякуючи навіть її партійне керівництво. На одній з нарад з секретарями обкомів партії Каганович заявив, що кожний випадок невиконання планових завдань у промисловості і сільському господарстві розглядатиметься як прояв буржуазного націоналізму. Замість організації допомоги населенню, яке страждало від голоду, він зосереджує свої зусилля на викоріненні «українського буржуазного націоналізму». Але особливу ненависть Каганович проявив у боротьбі з українською творчою інтелігенцією. Під його керівництвом приймаються постанови ЦК КП(б)У, в яких Спілка письменників України та окремі письменники звинувачуються в буржуазних перекрученнях радянської дійсності, в примиренському ставленні до українського буржуазного націоналізму. На цей час ідеологічна реакція охопила всі республіки СРСР. Вона почалася з відомих постанов ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленинград», які приймалися по доповіді «головного ідеолога» сталінського керівництва А. Жданова. Але їх спрямованість, як і виступів членів керівництва партії та як і документів ЦК КП(б)У, була визначена Сталіним у його виступі на засіданні оргбюро ЦКВКП(б) 14 серпня 1946 р. На виконання вказівок генсека ЦК КП(б)У було прийнято з 1946 по 1951 pp. 12 постанов з ідеологічних питань. Серед них особливо погромницьким характером відзначалися саме ті, які приймалися з ініціативи Кагановича. Під керівництвом сталінського «посланця» розгортається брутальна критика письменників Ю. Яновського, І.Сенченка, М.Рильського, А. Малишка, П. Панча та інших. «Викривалися» також «помилки» та «перекручення» в роботі інституту історії Академії наук УРСР, ряду колективів істориків, що видали свої праці в 1941-1944 pp. Однак це не задовольняло Кагановича. За його ініціативи велася підготовка пленуму ЦК КП(б)У з порядком денним «Боротьба проти націоналізму як головної небезпеки в КП(б)У». Це свідчить про те, що Каганович і ті, хто підтримував його, не просто ідейно тероризували інтелігенцію, деяких представників партійно-державної номенклатури в Україні, а готували черговий тур фізичних репресій і розправ. Однак у грудні 1947 р. Сталін відкликав його до Москви, вірогідно тому, що не хотів загострювати і без того складну ситуацію в Україні і сподівався, що Хрущов врахує «урок» і більше не буде проявляти проукраїнські настрої та симпатії. До того ж у «викритті» українського націоналізму Хрущов проявляв досить «бурхливу активність», слухняно виконуючи вказівки Сталіна, і після переїзду в 1949 р. Хрущова до Москви, де він обіймав посади секретаря ЦК ВКП(б) та секретаря Московського міськкому ВКП(б), ця лінія продовжувалася. Навіть у 1951 р. була роздмухана кампанія критики поезії В.Сосюри «Любіть Україну» — твору патріотичного, а не націоналістичного. Всі ці постанови та звинувачення були частково зняті у 1958 р. і повністю скасовані у 1988-1990 pp., як несправедливі[7, c. 144-146].

У 1948 р. в Україні, як і загалом в СРСР, розгорнулася боротьба проти «низькопоклонства перед Заходом», а згодом — з космополітизмом. У пресі з´явилися статті, в яких творчі працівники звинувачувалися в антипатріотизмі, схилянні перед Заходом, замовчуванні культурних зв´язків українського і російського народів і в яких підкреслювалася велич російської культури. Насправді це була антиєврейська кампанія, яка супроводжувалася несправедливими переслідуваннями і репресіями єврейської творчої інтелігенції. Діяльність багатьох з них була пов´язана з Україною. Частину їх звинувачували у зв´язках з Єврейським антифашистським комітетом (ЄАК), фабрикація справи якого почалася у 1946 р. і закінчилася розстрілом у 1952 р. в Москві його активних діячів. До того ж, антисемітизм добре уживався в діяльності сталінських катів з українофобією, і було немало випадків, коли висувалися звинувачення у спільних діях єврейських та українських «націоналістів».

У цей період відбуваються широкомасштабні дискусії з питань філософії, політекономії, мовознавства, однак інакомислення в них не допускалося. Учені могли лише цитувати і коментувати положення «генія людства» Сталіна та класиків марксизму-ленінізму. В суспільних науках все більше утверджувався диктат та догматизм. У ці післявоєнні роки в біологічній науці була розгромлена «реакційна» теорія генетики, піддані жорстоким переслідуванням визначні вчені-генетики М. Гришко, Е. Гершензон, І. Поляков, Л. Делоне та інші. Ця «боротьба» негативно позначилася на розвитку літератури, мистецтва та науки в Україні, ускладнювала, вносила суперечності в суспільно-політичне життя в республіці, розпалювала громадянську війну в Західній Україні.

Політичне життя західних областей УРСР характеризувалося загостренням протиріч між керівними кадрами, які в основному прибули зі східних областей республіки, і місцевим населенням, якому не довіряли. У західний регіон лише до середини 1946 р. прибуло понад 86 тис. партійних, радянських і комсомольських працівників, спеціалістів різного профілю. До середини 1946 р. на керівну роботу в партійні, радянські органи, заклади освіти, культури було висунуто 53 тис. активістів з місцевого населення, але вони обіймали переважно другорядні посади на рівні села або району. Мало місцевих жителів було в складі парторганізацій КП(б)У. Так, у 1950 р. з 23 тис. членів львівської обласної парторганізації лише 10% становили вихідці з місцевого населення. У зв´язку з тим, що вирішальну роль у житті цих областей відігравали прибулі керівники, погано обізнані з місцевими умовами, до того ж недостатньо освічені та компетентні, в діяльності керівних органів допускалося багато серйозних помилок, прорахунків і зловживань, особливо в період колективізації та боротьби з оунівським підпіллям.

Одним із надзвичайно жорстоких кроків, який боляче зачіпав інтереси мільйонів людей, було знищення греко-католицької церкви (УГКЦ), яка охоплювала 3040 парафій, 4440 церков, Духовну академію, п´ять духовних семінарій, дві школи, 127 монастирів. Під її впливом перебу-вало близько п´яти мільйонів віруючих. Церкву очолював митрополит, якому підпорядковувалися 10 єпископів та 2950 священиків. УГКЦ була національною церквою і відігравала надзвичайно велику роль у духов-ному житті Західної України. Значний вклад в її піднесення своєю бага-тогранною діяльністю зробив А.Шептицький, який обіймав митрополичий престол від 17 січня 1901 до листопада 1944 року.

У березні 1945 р. з´явилася схвалена особисто Сталіним інструкція про ліквідацію УГКЦ. При цьому розгорнулася пропагандистська кампанія щодо дискредитації УГКЦ як «слуги Ватикану», «ворога народу», висувалися звинувачення у співпраці з нацистами. Розпочинаються репресії, і всі священики найвищого рангу, які знаходилися в СРСР, були заарештовані. В травні 1945 р. під контролем органів безпеки формується «ініціативна група», яка повела агітацію за розрив унії з като-лицькою церквою. її головою став священик Г. Костельник, який мав великий вплив на уніатів. 8-10 березня 1946 р. під контролем працівників держбезпеки СРСР відбувся Львівський собор — з´їзд представників УГКЦ, на якому більшістю голосів ухвалили скасувати Берестейську унію 1596 р. і возз´єднати галицьку церкву з руською православною. Г. Костельник, який виконував головну роль у цьому спектаклі, 20 вересня 1948 р. загинув при загадкових обставинах. Його вбивця покінчив життя самогубством. У 1949 р. рішення про припинення діяльності уніатської церкви під тиском властей приймає Мукачівська єпархія. Однак залишилося п´ять мільйонів віруючих, які продовжували молитися за своїми звичаями, а це означало незнищенність УГКЦ.

Після Львівського собору серед уніатського духовенства розповсюджується відозва із закликом приєднуватися до нової церкви. Священиків, які відмовлялися від цього, одразу заарештовували. Через кілька місяців після собору понад 1400 священиків та монахів були заарештовані і заслані до Сибіру, 200 — розстріляні.

Більш довготривалою і виснажливою була боротьба радянської влади проти УПА і підпілля ОУН у післявоєнний час. Бандерівський провід змінив тактику, перетворивши всі військові підрозділи на невеликі бойові групи по 10-15 осіб, що дислокувалися у лісових масивах. Виникла широка мережа підпільних «боївок», які контролювали велику територію (майже 150 тис. км2). Вони намагалися утвердити і зберегти національно-державні структури, альтернативні органам радянської влади. Керівництво УРСР та уряд СРСР для утвердження своєї влади відрядили туди великі сили і перетворили Західну Україну на театр воєнних дій. Виникло протистояння, в якому страждало передусім мирне населення. Загинули десятки тисяч працівників радянських та партійних органів, спеціалістів, що приїхали зі Сходу, військовослужбовців, воїнів УПА, місцевих жителів.

Зрештою сталося те, чого слід було чекати: переважаюча військова сила, підкріплена репресивно-каральними органами МВС і КДБ, придушила опір ОУН-УПА. Блокади, прочісування величезних територій, арешти і депортації, розстріли, провокації, коли спецзагони держбезпеки, замасковані під УПА, чинили свавілля, безперервні бої та сутички — ось ті форми, що все більше використовувалися у боротьбі проти ОУН-УПА. За 1944-1953 pp. було заарештовано майже 103 тис. осіб — «бандитів» та «бандпосібного елемента»[3, c. 137-139].

Надії керівництва ОУН-УПА на радянсько-американський конфлікт не справдилися, та попри все їхня боротьба продовжувалась, хоча було зрозуміло, особливо в кінці 40-х років, що вона безперспективна. Збройне підпілля все більше відчувало нестачу зброї, амуніції, харчів, бракувало скоординованості дій. Після загибелі в березні 1950 р. поблизу Львова командувача УПА Романа Шухевича (Т. Чупринки) УПА остаточно втрачає боєздатність, хоча окремі «боївки» протрималися до середини 50-х років. Чималу роль в ослабленні і розгромі УПА відіграла потужна пропагандистська кампанія радянської преси, яка використовувала будь-який привід (убивство при загадкових обставинах письменника Я. Галана), а також соціально-економічні зміни, особливо результативну індустріалізацію краю. Дорогою ціною заплатили західноукраїнські борці за національну свободу і державність України. Започаткувавшись у першій половині XIX ст. як рух невеликої групи інтелігенції за національне відродження України, боротьба розвивалася, наростала, втягуючи все ширші маси. Найвищої точки вона досягла в кінці Другої світової війни та в перші повоєнні роки. На цьому шляху було багато натхнення, героїзму, величезних жертв, помилок і поразок. Проте боротьба з незрівнянно могутнішими сусідами була приречена. Та її поразка не перекреслила її звитяжності. Боротьба в 40-х роках відзначалася надзвичайною жорстокістю і кривавістю. Це ставить перед наступними поколіннями питання про доцільність терору та збройних повстань і про нові підходи до вирішення національних проблем[8, c. 243-244].

5. Історичний портрет М.Хрущова

У березні 1953 р. помер Сталін. Це стало початком пошуків нових форм і методів будівництва соціалізму. Першою ознакою змін було «колективне керівництво», посилення ролі партійних організацій, що прийшло на зміну одноосібному управлінню «вождя народів». «Колективне керівництво» по своїй суті було своєрідним комітетом управління, який складався з вищих партійних та урядових кадрів. Однак у ньому незабаром зав´язалася боротьба за владу. На місце «вождя» претендував грізний шеф КДБ Берія, який до останніх днів життя Сталіна був поряд з ним, виконував криваві вказівки і користувався його незмінною довірою. Він розгорнув бурхливу підготовку до захоплення влади в свої руки, але прорахувався і заплатив за це життям. Деякий час на політичній авансцені країни знаходився Г. Маленков, але переможцем вийшов Микита Хрущов, чия кар´єра була тісно пов´язана з Україною. Фактично він став «грати роль» першого керівника уже в березні 1953 p., але формально був обраний першим секретарем ЦК КПРС у вересні. Вже перші кроки його діяльності були спрямовані в напрямі десталінізації. Хрущовське керівництво домагалося зростання ролі партії в житті країни та посилення контролю її організацій над органами КДБ і МВС.

В союзних республіках відбуваються кадрові зміни. У червні 1953 р. пленум ЦК КПУ звільнив з посади першого секретаря ЦК Л. Мельникова, який обіймав її після переходу Хрущова до Москви. Мельников був звинувачений в русифікації вищої школи, дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні та антиєврейських акціях. Керівником республіканської парторганізації було вперше обрано українця -— О. Киричєнка. Вищі урядові посади зайняли Д. Коротченко, М. Кальченко, драматург О. Корнійчук, син західноукраїнського письменника С.Стефаник та інші громадсько-політичні діячі української національності. Деякі з них увійшли до складу Политбюро ЦК КПРС — О. Кириченко, М. Підгорний, Д. Полянський, П. Шелест, зайняли високі посади в уряді СРСР маршали Р. Малиновський, А. Гречко та ін. Ця повага до українців була прямо протилежною ворожому ставленню до них Сталіна.

У 1954 р. для зміцнення російсько-української дружби з надзвичайною урочистістю було проведено святкування 300-річчя Переяславської угоди. З нагоди ювілею були опубліковані Тези про 300-річчя «возз’єднання» України з Росією (1654-1954 pp.), в яких стверджується, що, борючись за національне визволення, український народ начебто прагнув до возз´єднання з російським, і його опорою в цій боротьбі стала централізована Російська держава. Ці та інші ненаукові оцінки історичних явищ в галузі історії України визначили на кілька десятиліть характер досліджень історичної долі українського народу[2, c. 283-284].

Поряд з непослідовністю політики хрущовського керівництва певну роль у суперечливості його курсу відігравали і опозиційність, спротив, який чинили соратники Сталіна, з вини яких загинула величезна кількість людей в роки репресій. Все більшої гостроти набуває боротьба проти реформ групи, до якої входили члени Президії ЦК КПРС, голова уряду Г. Маленков, його заступник В. Молотов, керівник Держкомітету праці і зарплати Л.Каганович, У січні 1955 р. Г. Маленков був усунутий з посади голови Ради міністрів СРСР, яку зайняв маршал М. Булганін. Але боротьба продовжувалася і досягла свого піку влітку 1957 p., коли сталінська гвардія згуртувалася проти Хрущова і спробувала усунути його від влади. У цій боротьбі керівництво України повністю підтримувало Хрущова. Опозиція була розгромлена, політичний курс на реформи і оновлення — збережений. Після цього преса, члени партійного та радянського керівництва посилили критику не лише культу Сталіна, а й його помічників, у тому числі Кагановича. Вперше прозвучала правда про його ганебну і криваву «діяльність» в Україні, яку називали «чорними днями» для республіки.

Паралельно з «відлигою» в галузі суспільно-політичного життя відбувалося реформування економіки. Від успіхів у цій галузі залежало багато, оскільки, випередивши Захід в економічному відношенні, СРСР тим самим зміцнив би своє внутрішнє становище і одночасно показав світові, що комунізм є справді передовою системою. У Кремлі в період «колективного керівництва» точилися гострі дебати про те, які економічні реформи і в якій послідовності мають здійснюватися[13, c. 179-182].

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.