Взаємостосунки батьків та дітей, як психологічна проблема
Категорія (предмет): ПсихологіяВступ.
1. Педагогічна культура батьків: поняття, складові, рівні сформованості.
2. Батьківський авторитет.
3. Психолого-педагогічна культура батьків.
Висновки.
Список використаних джерел.
Вступ
В усі часи сім'я була і залишається найважливішим інститутом суспільства. Зміни, які відбуваються у сім’ї, змінюють її роль у суспільстві, впливають на його стан і розвиток. Тому кожне суспільство зацікавлене у стійкій, духовно і морально здоровій сім’ї. Найважливішими об’єктами вивчення соціології сім’ї є шлюб і сім’я. Сім’я є більш складною системою відносин, ніж шлюб, оскільки вона, як правило, об’єднує не тільки подружжя, але й їх дітей, а також інших родичів та близьких. Крім того, сім’я виступає як соціальна клітина суспільства, є дуже близькою до “оригіналу” моделі всього суспільства, в якому вона функціонує.[1, 186]
Сім'я — головний осередок суспільства. Вона відіграє надзвичайну роль у його життєдіяльності — через фізичну й соціокультурну зміну поколінь забезпечує можливість існування суспільства. У сім'ї створюється найбільше суспільне багатство — людина. Тут вона народжується і формується як особистість. Це та клітинка, з котрої розпочинається будь-яка держава. Немає країни без сім'ї, сімейно-родинних відносин. Без сім'ї неможливе відтворення населення, його соціалізація і, нарешті, неможливе утворення всіх інших соціальних інституцій. Саме рівень розвитку сім'ї разом з характером праці зумовлюють суспільний порядок, за яким живуть люди в різних державах, за різних історичних умов. Водночас функціонування сім'ї є результатом специфічних соціальних процесів, що відбуваються в суспільстві. Отже, сім'я — це ніби проміжний стан між суспільством та індивідом. Соціально-педагогічний патронаж – це особиста робота соціального робітника з неблагополучними осередками суспільства. Соціально-педагогічний патронаж являє собою спілкування з людьми, які з якихось причин стали соціально неблагополучними, відвідуваннях сімей, в яких люди потребують психологічної допомоги, медичного догляду, соціальної допомоги. Успішність соціальної роботи з молодою сім'єю забезпечується завдяки врахуванню типу сім'ї. Адже кожна сім'я яка належить до того чи іншого типу, має свої типові особливості, а значить потребує різних видів соціальної допомоги, застосування певних форм і методів роботи. Слід зазначити, що у науковій літературі типологія сімей достатньою мірою не розроблена, не визначені основні ознаки, які мають бути покладені в основу визначення типології сімей. Проте визначення типів сімей необхідне для практичної діяльності закладів освіти, соціальних служб для молоді. Різні типи сімей, які мають проблеми у взаємостосунках, вихованні дітей, організації своєї життєдіяльності, потребують соціальної допомоги, підтримки, у тому числі матеріального забезпечення, організації побуту, вирішення проблем репродуктивного здоров'я, вільного часу.[1, 188]
Сім'я — це соціальна група, яка складається з чоловіка та жінки, котрі перебувають у шлюбі, їх дітей (власних або прийомних) та інших осіб, поєднаних родинними зв'язками з подружжям, кровних родичів і здійснює сою життєдіяльність на основі спільного економічного, побутового, морально-психологічного укладу, взаємної відповідальності, виховання дітей. Сім'я завжди виступає моделлю конкретного історичного періоду розвитку суспільства, відображає його економічні, моральні й духовні суперечності. Отже, сучасні економічні перетворення, демографічні проблеми, криза в політиці, культурі — все це відбивається на життєдіяльності сучасної сім'ї, при цьому поглиблюється її дезорганізація.
Сім'я як соціальний інститут перебуває у стані гострої кризи, що, звичайно, негативно впливає на виконання нею основних функцій, тобто на життєдіяльність сім'ї: матеріально-економічне забезпечення, житлово-побутові умови. Це, в свою чергу, створює певний морально-психологічний клімат, який впливає на духовність сім'ї, виховання дітей, організацію вільного часу членів сім'ї.[2, 257]
Зміцнення устроїв сім’ї шлюбно-сімейних відносин тісно пов’язане з оновленням нашого суспільства, духовним відродженням української нації, державотворенням, економічним і духовним поступом України.
1. Педагогічна культура батьків: поняття, складові, рівні сформованості
Під педагогічною культурою батьків нами розуміється педагогічна підготовленість і зрілість їх як вихователів, що дає реальні позитивні результати в процесі сімейного і суспільного виховання дітей. Педагогічна культура є складовою частиною загальної культури батьків, у якій закладений досвід виховання дітей у сім’ї, придбаний різними категоріями батьків безпосередньо у своїй країні, інших країнах, а також узятий з народної сімейної педагогіки.[3, 241]
Основою для визначення поняття “педагогічна культура” є філософське розуміння культури як характеристики розвитку творчих сил і здібностей людини та вчення про провідну роль діяльності в її формуванні. Особистісний прояв культури реалізується в повсякденні діяльності, у стосунках, поведінці, стилі життя, побуті, засвоєнні культурних досягнень, знань, навичок, умінь. Педагогічна культура батьків є складовою частиною загальної культури людини. Вона втілюється у творчій виховній діяльності і слугує формуванню духовно багатої і всебічно розвиненої особистості. Тому ми її сприймаємо як складне, інтегративне, динамічне особистісне утворення, яке визначає тип, стиль і способи поведінки батьків у виховній діяльності.
Під педагогічною культурою батьків ми розуміємо їх достатню підготовленість до виховання дітей дошкільного віку в умовах сім’ї, вміння застосовувати якості вихователя у процесі сімейної життєдіяльності. Педагогічна підготовленість батьків характеризується певною сумою (основним мінімумом) знань з психології, педагогіки, фізіології, гігієни, вміннями та навичками, набутими в процесі виховання дітей та догляду за ними.[3, 241-242]
Структурно педагогічну культуру молодих батьків складають компоненти, до яких належать психолого-педагогічні знання, навички та вміння догляду за дітьми дошкільного віку, культура педагогічного впливу. Педагогічна культура батьків у різних життєвих ситуаціях може проявлятися у комплексі або в окремих її складових ознаках.
Основними параметрами педагогічної культури молодих батьків, як встановлено, є моральна культура, культура мислення, культура мовлення, комунікативна культура, дидактична культура, культура праці, культура рухів, фізична культура, естетична культура та екологічна культура. Моральна культура включає вимоги батьків до себе, їх самокритичність, дотримання моральних норм. Культура мислення передбачає наявність: проблемного мислення — вміння прогнозувати можливості виникнення труднощів виховання і намічати шляхи їх усунення; системного мислення — вміння бачити проблему з різних боків; оперативності мислення — здатності швидко реагувати на зміну обставин. Мовленнєва культура пов’язана з володінням правильною і чистою мовою, яка відповідає нормам літературної, хорошою дикцією, виразністю та образністю мови, емоційністю та багатством інтонацій. Комунікативна культура виявляється в здатності привертати до себе увагу дитини, будувати з нею довірливі стосунки, в доброзичливості в спілкуванні з іншими, вмінні керувати собою. В основі дидактичної культури лежить вміння оптимально організувати навчальний і виховний процес, забезпечити необхідну мотивацію, володіння сучасними формами і методами виховання. Культура праці виявляється в звичці доводити розпочату справу до кінця, у турботі про якісні і кількісні результати праці, в умінні ефективно і продуктивно працювати. Рухова культура полягає в оптимальному використанні жестикуляції, вмінні вибирати позу, в пред’явленні вимог до красивої постави і ходьби. Естетична культура забезпечується наявністю естетичного смаку, дотриманням етики спілкування, естетичним оформленням зовнішності і побуту. [4, 291]
Виходячи із зазначеної структури, можемо аналізувати педагогічну культуру сім’ї як зміст взаємостосунків між батьками і дітьми через включення механізмів різних видів їх діяльності і втілення в цій діяльності моральних категорій.
2. Батьківський авторитет
Виховання у сім'ї ґрунтується передусім на авторитеті батьків, оскільки для дитини перших років життя зміст їх авторитету, за словами А. Макаренка, полягає в тому, що він не вимагає ніяких доказів, приймається нею як безсумнівна гідність старшого, як його сила і цінність.
Оскільки виховання є головною сферою діяльності старших поколінь, от до батьків обставини життя ставлять досить вагомі соціально-психологічні і педагогічні вимоги. Наведемо деякі з них: почуття високої відповідальності перед людьми за виховання дітей в ім’я майбутнього; фізичне здоров’я батьків, що має забезпечити народження потомства і створити достойні умови для розвитку і виховання дітей; генетична грамотність; достатня психолог-педагогічна культура; любов до дітей; володіння справжнім авторитетом; знання секретів народної педагогіки у вихованні дітей; створення в сім’ї умов для всебічного розвитку с особистості; здатність формувати у сім’ї культ Матері і Батька; добре розвинені почуття материнства. [5, 384]
Авторитет (лат. autoritas — влада) – це відмінні особливості окремої особи, групи чи організації, завдяки яким вони заслуговують на довіру і можуть завдяки цьому здійснювати вплив на погляди і поведінку інших людей в будь-якій галузі життя. Переваги авторитетних для дитини батьків ґрунтуються на їхніх знаннях, уміннях, досвіді, зрілості, а не на зверхності або поблажливості. Справжній батьківський авторитет виростає на любові до дітей. Будучи оточеною цією любов'ю, дитина відчуває довіру, повагу авторитетного дорослого, потребу в спілкуванні з ним; живе з упевненістю, що він завжди за необхідності опікатиме і захищатиме її. Батьківська любов супроводжує людину все життя, вона є джерелом і гарантом її емоційної рівноваги і духовного здоров'я.[5, 385]
Авторитет, у тому числі й батьківський, формується й існує для дитини поза її суб'єктивною волею. Він є незалежною від інтелектуальних процесів, часто неусвідомленою оцінкою своїх батьків. Психологічний механізм цієї оцінки є дуже складним, підвладним багатьом чинникам. Спрощено його можна уявити як процес усвідомлення дитиною значущості батьків у її житті, їхньої високої людської, іноді ділової репутації, життєвої надійності, доброти, готовності завжди й у всьому бути поруч. Щоб не думали і не стверджували на цю тему батьки, про їх авторитетність в очах дитини можна судити на підставі її ставлення до батьківських слів, поведінки, вчинків. Справжнього авторитету неможливо підмінити нічим, хоч нерідко педагогічне неграмотні, морально нерозвинені, байдужі до своїх дітей батьки нав'язують форми взаємодії, які свідчать про імітацію, підміну авторитету.
А.С. Макаренко приділяв значну увагу місцю і ролі батьківського авторитету в сімейному вихованні дітей. Адже діти ще не мають достатнього соціального досвіду, відбувається активний процес його успадкування.[6]
Найпоширенішими, за спостереженнями А. Макаренка, є такі типи підміни батьківського авторитету:
— авторитет придушення. Основою його є боязнь дитини своїх батьків, причиною якої є покарання за будь-яку провину, що сковує, паралізує її волю, породжує невпевненість, занижує самооцінку. Цей вид батьківського псевдоавторитету А. Макаренко вважав найнебезпечнішим;
— авторитет відстані. Сутністю його є намагання батьків бути якомога далі від дітей, менше спілкуватися з ними, уникати виявів ніжності, любові, уваги. Головне для них — зовнішні вияви поваги з боку дітей (звертання до батьків на «Ви», тон розмови тощо);
— авторитет чванства. Намагаючись компенсувати відсутність справжнього авторитету, батьки постійно хизуються перед дітьми своїми «заслугами», розраховуючи на їх повагу до себе. Будучи переконаними у своїй правоті, вони не припускають, що їхні рішення та оцінки можуть бути піддані сумніву, обговоренню. Традиційним для них є твердження: «Я краще знаю, що тобі потрібно!»;
— авторитет педантизму. Основою його є тотальний контроль за поведінкою дітей, організація їх на педантичне виконання всіх вимог і обов'язків, суворе дотримання режиму;
— авторитет резонерства (франц. raisonneur — людина, яка повчає). Схильні до резонерства батьки постійно повчають своїх дітей, перетворюючи спілкування з ними на тривалі й нудні нотації, що часто збуджує у дітей внутрішній спротив;
— авторитет любові. Не маючи справжнього авторитету, батьки вимагають від дитини слухняності як доказу своєї любові, спекулюють на їхніх почуттях («Якщо любиш маму, то …»). Самі вони теж наголошують на своїй любові, вимагаючи від дитини слухняності («Якщо хочеш, щоб я тебе любила, то …»);
— авторитет підкупу. Вимагаючи бажаної поведінки дитини, батьки обіцяють їй за те різноманітні матеріальні блага, поступки тощо. Така практика є особливо цинічною, аморальною;
— авторитет доброти. Такій моделі взаємодії властиві намагання батьків наголошувати на своєму винятково доброму ставленні до дитини, у всьому потакати їй, що породжує відчуття вседозволеності. Як правило, так діє один із дорослих, намагаючись вигідно постати в очах дитини, на відміну від іншого;
— авторитет дружби. Рівноправне спілкування, своєрідне панібратство, часто породжує грубощі в спілкуванні, зневажливе ставлення дітей до батьків, а також інших дорослих. Усе це не має нічого спільного із щирим ставленням, справжньою дружбою, взаємоповагою батьків і дітей.[6]
Батьки, які по-справжньому люблять дітей, усвідомлюють свою місію, намагаються здобути визнання в очах дитини своєю мудрістю, людськими чеснотами, зацікавленим, добрим, обґрунтовано вимогливим ставленням до неї, до себе, інших людей. Важливо, щоб дитина, спостерігаючи за своїми батьками, сама високо оцінила їх, виявила прагнення бути подібною на них.
3. Психолого-педагогічна культура батьків
Висока відповідальність батьків перед собою і суспільством за виховання своїх дітей вимагає від них ґрунтовних знань в галузі психології, фізіології, валеології, педагогіки.
Об’єктивно переважна більшість батьків вирізняється вкрай низьким рівнем психолого-педагогічної культури, що призводить до браку у системі сімейного виховання, породжує сімейні трагедії. І це не стільки вина батьків, скільки їх біда: десятиліттями в країні не було системи підготовки молодих людей до сімейного життя, озброєння їх знаннями в царині виховання дітей у сім’ї.
Турбуватися лише про озброєння міцними знаннями з основ наук, готуватися до набуття фаху інженера, лікаря, агронома, вчителя, механізатора та ін.., але не готувати до найскладнішої і найбільш відповідальної діяльності – створення міцної сім’ї, виховання дітей. І це тоді, коли майже кожна молода людина безпосередньо включається у процес утворення сім’ї, народження і виховання дітей.[7, 10]
Виховання батьків передбачає допомогу їм у вихованні дітей. Його сутність і завдання свого часу точно окреслив Лев Толстой, стверджуючи, що «всі труднощі виховання є наслідком того, що батьки, не лише не позбавляючись від власних недоліків, а й не вважаючи їх недоліками, виправдовуючи їх у собі, намагаються не бачити цих недоліків у своїх дітях».
У вихованні батьків, як правило, використовують індивідуальні форми з огляду на особливості сім'ї, індивідуальні якості кожного з учасників подружжя.
Виховання батьків повинно засновуватися на принципах демократизації і гуманізації, воно має зміцнити віру батьків у професійну компетентність, тактовність і доброзичливість вихователя, його вміння зрозуміти їх і допомогти їм у вирішенні конкретних проблем, взаємодії з ними тощо.[7, 11]
У своїй педагогічній освіті батьки повинні побачити можливості розвитку спілкування і спільної діяльності з дитиною, зробити свою педагогічну позицію більш адекватною, гнучкою, прогностичною.
Не менш важливо, щоб стосунки батьків і педагогів вибудовувалися на партнерських засадах, оскільки успішно виховувати дітей можуть лише батьки, які поважають себе. Це вимагає від педагогів поваги до них і створення умов, за яких батьки зможуть найплідніше виявити свої позитивні якості та здібності, звільнитися від хибних поглядів щодо виховання своєї дитини. Саме за таких умов педагог зможе пробудити у батьків інтерес до самопізнання і самовиховання.
Психологічний аналіз показує, що діти, представляючи невід'ємну частину суспільства, молодших його членів, прагнуть жити загальним життям із дорослими. Як інструмент виховань дитячий колектив організується дорослими.[7, 11]
Формування людини як особистості жадає від суспільства постійного і свідомо організованого удосконалювання системи суспільного виховання, подолання застійних, традиційних, стихійно сформованих форм.
Досягти мети у взаємодії з батьками педагог зможе за умови правильно налагодженого педагогічного спілкування з ними, яке повинно відбуватися за дотримання таких правил:
— щирий інтерес до батьків вихованців, особистісний підхід до проблем сімейного виховання у спілкуванні з ними;
— залучення батьків до оцінювання успіхів дитини, прогнозування перспектив її розвитку;
— заохочення батьків до участі у спільній роботі з дитиною і педагогом, колективом дошкільного закладу;
— вміння вислуховувати батьків, намагання зрозуміти їхні проблеми, допомогти прийняти обґрунтоване педагогічне рішення;
— доброзичливість, оптимістичність, привітність у стосунках з батьками.[8, 5-7]
Батьки повинні відчувати щиру повагу до них як до особистостей, зацікавленість їхніми думками і справами.
На сьогодні вкрай необхідна система підготовки молодих людей до сімейного життя, озброєння їх знаннями і вміннями в галузі формування повноцінної сім’ї і виховання дітей. Без піднесення психолого-педагогічної культури батьків годі й говорити про здорове суспільство.
Ефективні програми виховання батьків запропонували американські вчені. Засновані вони на наданні психотерапевтичної допомоги різним типам сімей. Наприклад, концепція психотерапевта Хайма Жіно спрямована на «деневротизацію» емоційної сфери батьків завдяки усвідомленню ними своїх «почуттів, цінностей і очікувань» у процесі відкритого діалогу з дитиною. Цю роботу він рекомендує здійснювати у тренінгових групах батьків, поділяючи її на такі етапи:
1. Створення комфортності, усвідомлення значущості спільних проблем учасників занять, виокремлення толерантного лідера (люди здатні до сприймання нових знань, продуктивного вирішення власних і спільних проблем за відсутності реальних загроз їм).
2. Робота над подоланням стереотипів батьківського мислення, виявлення реальних причинно-наслідкових зв'язків між почуттями і вчинками їх та їхніх дітей.
3. Формування конкретних навичок самоаналізу й аналізу поведінки дітей на основі усвідомлення амбівалентності (подвійності) людських стосунків. Через аналіз власних реакцій батьки доходять висновку про те, що емоційний досвід не є ні логічним, ні обґрунтованим, а існування на перший погляд суперечливих почуттів є більше нормою, ніж небажаним фактом у житті людини.
4. Формування навичок психологічної адаптації, відкриття нових педагогічних підходів до нормування поведінки, успіхів у навчанні дітей та інших проблем сімейного виховання на основі індивідуального підходу до кожної сім'ї, дитини, батька, матері.[9, 10-13]
Висновки
Отже основою побудови сприятливих дитячих та батьківських взаємовідносин є правильне виховання дитини з перших років її життя, і саме таким способом ми маємо можливість попередити формування значної частини кризових ситуації взаємовідносин.
Виховувати — не означає говорити дітям гарні слова, наставляти і повчати їх, а,насамперед, самому жити по-людськи. Хто хоче виконати свій обов’язок щодо дітей, залишити в них про себе добру пам'ять, що служила б потомству заповітом, як жити, той повинен почати виховання із самого себе. Виховання дітей вимагає самого серйозного тону, найпростішого і щирого. У цих трьох якостях повинна полягати гранична правда життя.
Ціль виховання — сприяти розвитку людини, що відрізняється своєю мудрістю, самостійністю, художньою продуктивністю і любов'ю. Необхідно пам'ятати, що не можна дитину зробити людиною, а можна тільки цьому сприяти і не заважати, щоб вона сама у собі сформувала людину.[10, 98]
Головні підстави, яких необхідно дотримуватися при вихованні дитини під час її сімейного життя: чистота, послідовність у відношенні слова і справи при поводженні з дитиною, відсутність сваволі в діях батьків чи обумовленість цих дій і визнання особистості дитини постійним поводженням з нею як з людиною і повним визнанням за нею права особистої недоторканності. Уся таємниця сімейного виховання в тому і полягає, щоб дати дитині можливість самій розвиватися, робити все самостійно; дорослі повинні завжди відноситися до дитини, з першого дня появи її на світ, як до людини, з повним визнанням її особистості і недоторканності цієї особистості.
Різні заняття, особливо ігри, зміцнюють відносини між дитиною і батьками. Коли дитина слухає пояснення, чому розхлюпується сік з чашки, що буде, якщо занадто сильно стиснути паперовий стаканчик із вмістом, він не тільки одержує перші уроки фізики. Це — спілкування, що дарує задоволення і радість. Гра батьків з дітьми вкрай сприяє оптимізації відносин між членами родини, навіть якщо в інші хвилини вона і приносить засмучення чи змушує хвилюватися, як, наприклад, у змагальних іграх. Але треба пам'ятати про відповідність ігор віку. Ще про одну сторону відносин між батьками і дітьми хотілося б сказати: з дітьми необхідно розмовляти із самого початку їхнього життя. Відповідати на їхні нескінченні питання, пояснювати свої вчинки і вчинки дітей, обговорювати події, що трапилися і т.д. Розмова, роз'яснення і відповіді на дитячі питання — усе це робить свій внесок у посилення позитивного аспекту відносин між батьками і дітьми. Це не означає, що батьки не можуть іноді сказати дитині, що втомилися, що вони зайняті і не зможуть зараз говорити з нею. [10, 99]
Однак важливо усвідомлювати переваги усного спілкування з дітьми. Батькам, які бажають, щоб підлітки ділилися з ними у важкі моменти життя своїми переживаннями, потрібно починати спілкування з дитиною, коли вона ще не вміє розмовляти. І ще один важливий момент: батькам необхідно поважати себе. Нікому не приходиться працювати над цим так багато і завзято, як батькам, і ніхто не здатний внести в справу виховання дитини настільки ж коштовний і діючий внесок. Родина повинна зрозуміти дитину, її бажання й інтереси, терпляче допомагаючи здійсненню одних і настільки ж терпляче відтинаючи інші. Потрібно спробувати бути як можна чеснішим перед собою і перед дитиною.
Бути батьком — важка праця. Батьки теж відчувають гнів і провину, їм також потрібно переборювати всі складності дорослішання і зростання дитини. Батьківські здібності також виявляються не відразу — трапляються періоди дезорганізації і регресії — це складова частина розвитку. Потрібно вчитися на цих труднощах та помилках, коли ви розумієте, що як батьки повелися не найкращим чином. Дитина зрозуміє і оцінить щирі спроби зрозуміти її і допомогти, навіть якщо те, що роблять батьки, — не найкраще, що в даний момент можна зробити. Необхідно довіряти почуттям і відчуттям, відзначати і радіти всім успіхам батьків і успіхам дитини.[10, 101]
Список використаних джерел
1. Алексеєнко Т.Ф. Педагогічні проблеми молодої сім’ї: Навч. посібник. – К.: ІЗМН, 1997.
2. АлексєєнкоТ. Ф. Педагогічні проблеми молодої сім'ї. — К., 1997.
3. Діалоги про виховання: Книга для батьків. – К.:Рад.шк.,1988.
4. Арват Ф.С., Коваленко Є.І., Кириленко С.В., Щербань П.М. Культура спілкування: Навч.-метод.посібн. – К.: ІЗМН, 1997.
5. Стельмахович М. Г. Українська родинна педагогіка. — К., 1996.
6. Макаренко А.С. Книга для батьків. – К.: Рад. шк., 1975
7. Крушельницкая О., Третьякова А. Отцы и дочери // СиШ. – 2000. – № 11.
8. Кожухарь Г. Как влиять на детей // СиШ. – 2001. – № 6.
9. Дробот О. Любить друг друга – значит смотреть не на друг друга, а в одну сторону // СиШ. – 1999. — № 10.
10. Хямяляйнен Ю. Воспитание родителей. – М., 1993.