Єдність моралі і різноманітність вдач

Вступ.

1. Сутнісний аналіз моральності та її єдності.

2. Моральні підходи щодо діяльності людини та різноманітності вдач.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Розгляд питання про сутність моралі пов'язаний з виявленням її смислу для людського розвитку і здійснюється на основі знань про специфіку людського буття. В залежності від розуміння цього смислу мораль інтерпретується і як мудрість життя, і як звід правил, створених для того, щоб регулювати поведінку людей, розглядається у зв'язку з сутністю людини як безпосереднє вираження людяності або в суто технологічному значенні, як засіб, що обслуговує людську діяльність з боку її вираження в поведінці людей. Зазначимо, що в останньому судженні про мораль виключається саме питання про сутність моралі, правомірність його постановки, оскільки таке тлумачення моралі виключає її змістову специфіку й спирається на її прикладний, функціональний характер.

Пояснення необхідності моралі, її сенсу для людського розвитку пов'язане зі знаходженням джерела, котре породжує моральний спосіб освоєння людиною дійсності. Вирішення цього питання аж ніяк не вичерпується встановленням суспільного характеру моральності, виведенням її зі змін, що відбуваються в суспільному житті. За всієї само-очевидності такого зв'язку визначення сутності моральності пов'язане з аналізом її генезису, зі знаходженням джерела саморуху моральності, того, що за всіх змін моральності в історично-конкретні періоди визначає логіку її розвитку як моральності, й стосовно чого ми говоримо про все-історичний характер моральності, визначаємо, попри всю її мінливість, особливості, в яких розвивається її специфіка, та її внутрішню структуру. В цьому полягає завдання даного параграфу, а його вирішення пов'язане з сутнісним аналізом моральної діяльності й сягає своїми коренями в підмурки специфічно людського способу буття.

1. Сутнісний аналіз моральності та її єдності

З ускладненням соціальних процедур і різноманітністю вдач етикет знаходить відмітні ознаки мистецтва не тільки в індивідуальній, але і колективній поведінці.

Сутнісний аналіз моральності передбачає розгляд її стосовно людської діяльності, змістовно-загального відношення людини до світу і є необхідним ступенем у вивченні моральної діяльності.

Пізнання й перетворення світу — основа, котра визначає творчий характер людської діяльності, її будівничу потужність. Сприйнята однобічно лише як перетворення довкілля за сваволею людини й безвідносно до сутності перетворюваного, тлумачена часом як свобода творчості — така діяльність криє в собі негативний смисл не тільки тим, що являє акт насильства над довкіллям. Суть полягає в тому, що сам акт насильства, сваволі означає неблагополуччя в людському ставленні до світу, яке несе загрозу зруйнування цілепокладення — специфічно людського набутку.

Хоч би на що спрямовувала свої зусилля людина, хоч би чого прагнула, хоч би що робила — завжди її устремління, зусилля, дії співвіднесені з уявленням про те, чого вона прагне, з метою. Разом із тим визначеність мети залежить не тільки від хотіння. Уявлення про неї складається в процесі пізнання тих явищ і предметів, котрі визначають не тільки покладену мету, а й саме дані, а не інші способи дії. Такі знання можуть бути одержані досвідним шляхом і виявитися достатніми для певних сторін, актів діяльності. Інші аспекти діяльності пов'язані з високими рівнями розвитку теорії.

Діяльність людини, від найпростіших проявів до складних форм, є способом людського існування і як така вона покладає в собі реалізацію творчого, духовного потенціалу людини. Думка про те, що вдоволеність людини своїм життям перебуває в прямій залежності від наявності в ньому творчого начала, сьогодні не є новиною. Розкрита в різних контекстах телепередач і публікацій, розглянута стосовно найрізноманітніших професій, вона з достовірністю підтверджена життям, людським досвідом, виражає одну з незаперечних істин людського буття.

Коли ж мета визначається безвідносно до того контексту, який становить дану конкретну справу, не покладена в її основу й не випливає з неї, визначається одним лише хотінням, то не тільки мета, а й уявлення про результат діяльності позбавлені конкретності та духовного вдоволення, яке відчуває людина в цьому процесі самореалізації. Наприклад, поставлена студентом мета стати спеціалістом у певній галузі, можливо, перетвориться на ланцюг тяжкого й виснажливого насильства над собою з тієї причини, що вона зостанеться простим хотінням. І зовсім інша справа, якщо ця мета виростає з актів пізнавальної діяльності, кожний із яких у своєму конкретному змісті несе прилучення до того, що існувало поза його світом, а ставши його надбанням, обернулося й способом реалізації його творчого потенціалу, його справжнього самоздійснення. Одержане в цьому процесі знання стає засобом для досягнення наступної мети й лише таким чином набуває творчого характеру, стає способом самовизначення особистості. Розглянутий приклад дає дещо спрощене уявлення про цілепокладання, але цікавий тим, що розширює наше уявлення про діяльність, її творчий характер, підводить до розуміння цілепокладання з боку його розвитку[3, c. 94-96].

Підняте питання про цілепокладаючий характер людської діяльності важливе тим, що його вирішення пов'язане з визначенням сутності діяльності. Розглядаючи суспільну сутність «родового», змістово-загального характеру людської діяльності в тому, що людина «відноситься», К. Маркс розкриває її у визначеності відношення між природою предмета й природою відповідної їй сутнісної сили людини.

Це відношення «створює особливий, дійсний спосіб ствердження» людини, діяльність. Ця ж думка виражена при з'ясуванні зв'язку між пізнанням і його предметом у питанні: «Хіба, коли предмет сміється, дослідження повинно бути серйозним, а коли предмет похмурий, дослідження повинно бути скромним?». Суспільна сутність людської діяльності розглядається й стосовно загальної скромності духу, котра є розумом, тією універсальною незалежністю думки, яка ставиться до всякої речі так, як того вимагає сутність самої речі. Цитований текст поглиблює наше розуміння суспільної сутності людської діяльності, виводить його за межі звичних уявлень про суспільність, опертих на емпіричні виміри, розкриває зміст раніше розглянутого поняття «людина відноситься» в його значенні для з'ясування специфіки діяльності як способу людського буття.

Здатність співвідносити себе зі світом, бути відповідним, ставитися є проявом духу, суспільність — ядро специфічно людського ставлення до світу, яке реалізується в діяльності, визначає її специфіку. Олюднення світу й людини — процес, у якому чуттєва, безпосередня взаємодія зі світом перетворюється з розвитком суспільних зв'язків, стає відношенням, а почуття безпосередньо в практиці «стають теоретиками»… Саме таким чином змінюються потреби та спосіб їх задоволення, гола корисність стає людською користю, її духовний, суспільний характер формується в тому, що у ставленні до світу, речі, якими вони є для людини, покладено й ставлення, відповідне логіці речі, іншого як людини. Так людина самовизначається відповідно до логіки людини, присвоює свою людську сутність. У цій єдності ставлення до світу для мене і, тим самим, відповідно до його логіки й виникає цілепокладання, визначається предметний характер людської діяльності.

Олюднення світу, його перетворення означає не бездумне втручання, переінакшення, а вдосконалення світу згідно з законами його розвитку. Олюднена природа, тобто природа, що сприймається у її відношенні до людини, й тим самим у відношенні до себе, природа, якою вона є і якою вона в цьому змісті постає для людини,— дві сторони, які в єдності визначають основу пізнавально-перетворюючої діяльності. Й тут розкривається, що побачити через її смисл для людини й те, якою вона є по відношенню до себе, оволодіти цим специфічним відношенням дано людині — суспільній істоті. Саме таке бачення є величезним досягненням людського генія, схоплена в русі досконалість суспільної сутності людини, вираженої в її діяльності, здатності відноситися, відповідати світові, взаємодіяти на рівні усвідомленої діяльності, взаємовідношення[5, c. 152-154].

Людське ставлення до світу — це реалізована в діяльності здатність відноситися, загальна продуктивна сила. Вміння співвідноситися, підходити, виявляти й виробляти у відповідності з логікою речі визначається суспільною сутністю свідомості (або ж, як її визначають інші,— суспільністю). Вона реалізується у визначеності відношення між предметом і відповідною йому сутнісною, суспільною силою, в самому акті відповідності предметові. Зі здатності відноситися, творчої потенції суспільність перетворюється по відношенню до предмета на своєрідну сутнісну силу, розкривається як зумовлена предметом і виражена у відповідності йому своєрідність людської сутності,— загальної продуктивної сили — того, що людина «відноситься». Суспільність є в цьому, конкретному способі реалізації специфічною продуктивною силою, а її опредмечування є діяльністю.

Виходячи з розуміння діяльності як способу людського буття, його ствердження, розглядаючи суспільність як початкове в діяльності, що визначає її людський смисл і виражене в тому, що, на відміну від тварини, людина «відноситься», розглянувши сутність людського відношення, ми дістаємо уявлення про те, що має бути покладено в основу досліджень конкретних, у тому числі й моральної, діяльностей.

Згідно з розумінням родової сутності людини як дійсної сукупності її сутнісних, творчих сил, аналіз морального способу освоєння людиною світу пов'язується з виявленням предмета освоєння, своєрідності сутнісної сили, в якій через її відповідність предметові реалізується творчий потенціал людини. Спосіб опредмечування сутнісної, творчої сили й становить сутність даного, морального способу освоєння, його внутрішній смисл.

Моральна сприйнятливість, у якій здатність співвідносити себе зі світом реалізується у сприйнятті іншого як людини, зумовлена тим, що вона постає в цілісній конкретності індивідуально неповторного вираження, як особистість, і її сприйняття має конкретно-чуттєвий характер, ґрунтується на особливій заінтересованості — небайдужості, суть якої у виокремленні неповторного «обличчя» іншого, в розрізненні і, таким чином, у досяжній співпричетності йому. Результат здійсненого контакту, що переживається в почутті прихильності, характеризується різними рівнями її втілення, але спільною для них є співпричетність — механізм суспільності, присвоюваної в моральній діяльності. Виражена в моральному спілкуванні в своїй безпосередності як специфічно людська, міжособистісна форма зв'язку людей, суспільність людини задовольняється в присвоєному почутті спільності, має духовний характер.

Реалізоване в цьому процесі самоздійснення індивіда як людської істоти не обмежене ніякими рамками. Водночас моральний спосіб освоєння в своїй якісній визначеності (за всіх його історичних змін) розкривається межами, які позначаються специфікою предмета — суспільністю та відповідною йому сутнісною силою — моральною сприйнятливістю. Суспільність, що реалізується в неповторності індивідуального вияву у взаємовідношенні кожного до іншого як до людини і є способом присвоєння людиною своєї людської, суспільної сутності безпосередньо у відношенні, тобто способом її існування.

У визначеності відношення між предметом — іншим як людиною та відповідною йому сутністю, продуктивною силою — моральною сприйнятливістю — створюється особливий, моральний спосіб ствердження людини[7, c. 188-189].

2. Моральні підходи щодо діяльності людини та різноманітності вдач

У підході до моралі як до діяльності, в основі інтерпретацій морального способу освоєння людиною дійсності, у витлумаченні системи, в якій розкривається її специфіка, елементів і характеру їхнього зв'язку криються уявлення про моральне відношення. Значення, в якому виступає поняття «моральне відношення» для етичної теорії діяльнісної сутності моралі, його ключова роль для даної наукової інтерпретації моральності зумовили функціональну багатозначність цього поняття в науці.

Принцип діяльнісного підходу до моралі та різноманітності вдач, і в його вираженні на емпіричному рівні осмислення моральності, і в теоретичному усвідомленні його методологічного значення для вивчення моральності, завжди пов'язує уявлення про моральне з відношеннями. В свою чергу тлумачення відношень людини зі світом, те, в якій мірі в теорії відношень виражена їхня діяльна сутність, визначає розуміння морального відношення, його місця та ролі в моральній діяльності. Наприклад, розглянуте вище застосування редукціонізму — методу «точних наук» — у вивченні предметно-змістових відношень, дало викривлене уявлення про їхню своєрідність. Така доля спіткала й моральне відношення. Жива безпосередність здійснюваного в творчості людяності існування суспільних індивідів визначає безмежність морального відношення, його всюдисущий і всепроникний характер, вимірюваний відношенням до родової суспільної людської сутності. Не піддаючись розчленуванню на частини, не змінюване кількісно, моральне відношення формалізувалося за зовнішніми ознаками як суб'єктно-суб'єктне відношення. Безвідносно до визначення суб'єкта моральної діяльності, різноманітності вдач, предмета, способу, яким цей предмет освоюється, і продукту освоєння моральне відношення розглядалося як оцінне, одномоментне, поза перспективою його діалектичного розвитку до моралі. Таким чином, моральне відношення опинилося відітнутим від моралі, постало як елемент, опосередковуючий зв'язок моралі (форми суспільної свідомості) з діяльністю (тлумаченою як поведінка), реалізованою індивідом за перевагою при виборі поведінки з позицій інтеріоризованої ним моралі[4, c. 127-129].

Отже, з предметно-змістового відношення індивідів, яке в своєму саморозвитку підносилося до вираження загального в моралі, моральне відношення перетворювалося на оцінне. Воно розглядалося не як цілісний організм, із якого виростала мораль, а як її частина, елемент довільно модельованої структури, керований через мораль, струк-туровану з позаморальних джерел, безвідносно до їх знаходження та розкриття їхньої ролі в «саморусі» моралі. В цьому зв'язку всепроникний характер моральності з наслідку, в якому проявлялася специфіка морального відношення, перетворювався на його основу, на доказ оцінного, а не змістового характеру морального відношення. Те, що моральність проймає всі сфери життєдіяльності, виступало підставою для заперечення предметного характеру морального відношення, його змістової специфіки, яка зводилася до поведінки згідно з нормами моралі.

Не менше значення у вихолощуванні моралі як родової діяльності людини, у перетворенні загальнолюдського змісту її норм і цінностей на відносні, аж до конструйованих, подібно до технічних механізмів, мало те, що за викривленого уявлення про моральне відношення навіть не виникло питань про його творчий характер, виключалося вивчення духовних моральних почуттів, їхнього практичного, предметного змісту, їхньої своєрідності по відношенню до людської чуттєвої діяльності. І це цілком природно для механістичного погляду на живий процес суспільно-історичного розвитку моральності, який розриває всеісторичні масштаби моральності з позицій абсолютизованого історичного моменту й за допомогою породженого ним монстра формалізованої свідомості, шо проявилася в абсолютизації значення редукціонізму при вивченні людини.

Розуміння не лише наслідків, а й причин проникнення редукціонізму в науки про людину відкривається у філософській теорії.

«Тільки повне врахування досвіду і тенденцій усього історичного розвитку суспільства може висвітити генеральну перспективу родоіндивідуальної еволюції людини й на цій основі дасть змогу виділити її культурну складову»,— пише В. П. Іванов. Сказане стосується й вивчення моральної діяльності, розуміння її історичного характеру, ролі й значення для людського розвитку.

Єдність форми суспільного буття і відповідної йому форми суспільної свідомості виражена в моральному відношенні як дві сторони людської діяльності, охоплені в організмі його діяльнішої структури. Виникаюче в моральному спілкуванні почуття спільності і є специфічно моральною формою свідомості, що покладає в собі єднання індивідів, її наявність, переживання і є процесом їхнього суспільного перетворення — усуспільнення. І коли ми говоримо про рух індивідуальної моральної свідомості до моралі, форми суспільної свідомості, то розуміти це треба не так, що індивідуальна моральна свідомість позбавлена суспільності й набуває її, лише засвоюючи мораль.

Подібний висновок хоч і випливає з тлумачення моралі як способу приборкання індивіда, але він застосовний до права, а не до моралі. Почуття спільності як продукт моральної діяльності, те, в чому вдовольняється моральна потреба (потреба людини — суспільної істоти — у співпричетності з іншим),— один із доказів того, що в основі індивідуальної моральної свідомості лежить суспільність[6, c. 213-215].

Висновки

Моральний спосіб існування людської суспільної сутності, спосіб її безпосереднього вияву в існуванні розкривається в розвитку морального відношення до моралі як діалектичний процес усуспільнення людини, її ствердження.

Моральне відношення як предметне, змістове в своєму становленні зумовлене органічною для людини — суспільної істоти — потребою в співпричетності з іншим, суспільством, яка, як і здатність до співпричетності, визначається рівнем суспільного розвитку людини. Присвоєння суспільності й становить предмет морального способу освоєння, визначає духовний характер моральної діяльності та її практичне значення для людського розвитку. Предмет освоєння — суспільність — має не матеріально виражений, а духовний характер; не є певна властивість, яка видобувається суб'єктом, але є відношенням між людиною й іншим, у якому передумова їхнього людського існування реалізується безпосередньо й адекватно. Присвоєння також має духовний характер, виражений у своєрідності сутнісної сили й відповідності її предметові: моральна сприйнятливість і її вираження у співучасті з іншим як із людиною, у співпереживанні й становлять специфіку морального як відношення. Людина у ставленні до іншого як до людини присвоює в собі людину, суспільність у почутті спільності, в небайдужості до іншого усвідомлює свою співпричетність.

Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. — 4-те вид.. — К.: Либідь, 2002. — 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання , 2007. — 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. — К.: Дакор, 2006. — 319 с.