Європейська інтеграція

1.Європейський парламент: засади та функції.

2. Участь України в діяльності Ради Європи.

Список використаної літератури.

1.Європейський парламент: засади та функції

Європейський Парламент (англ. European Parliament) — одна з п'яти інституцій Європейського Союзу, асамблея представників його майже 500-мільйонного населення.

Попередницею теперішнього Європейського Парламенту була Парламентська Асамблея, створена Договором про ЄСВіС. До складу Асамблеї входило 68 депутатів, котрі були делеговані національними парламентами країн-членів Співтовариства. 25 березня 1957 року разом з підписанням Римського Договору (про створення ЄЕС і ЄСЄА) прийнято також Конвенцію, де йшлося про створення єдиної Парламентської Асамблеї для трьох Європейських Співтовариств. Під час своєї конституційної сесії , яка відбулася 20 березня 1958 року Співтовариство прийняло назву Європейська Парламентська Асамблея. Крім того, збільшилася кількість депутатів — 142 особи. 30 березня 1962 року Співтовариство прийняло назву Європейського Парламенту, причому зміна ця була юридично дозволена аж у Єдиному Європейському Акті (1986р.)

Починаючи з 1979 року Європейський Парламент обирають прямим загальним голосуванням; місця в ньому (626 до останнього розширення і 732 після) розподілені між країнами-членами відповідно до чисельності населення. Парламент виконує такі основні функції:

• разом з Радою, бере участь у законодавчому процесі через численні процедури (процедура спільного ухвалювання рішень, процедура співпраці, узгодження, консультативний висновок тощо);
• контролює діяльність інституцій Союзу, затверджуючи склад Комісії (та через право висловлювати їй вотум недовіри), а також через письмові й усні запити, які він може адресувати Комісії та Раді;
• поділяє з Радою бюджетні повноваження, а саме: ухвалює річний бюджет та контролює його виконання.

Європарламент також призначає омбудсмена, уповноваженого розглядати скарги від громадян Союзу з приводу порушень у діяльності інституцій та органів Спільноти. Зрештою, Парламент може створювати тимчасові комітети з розслідування, чиї повноваження не обмежуються вивченням діяльності інституцій Спільноти, а можуть поширюватись і на дії членів-членів із впровадження політики Спільноти.

Амстердамський договір спростив законодавчий процес, фактично скасувавши процедуру співпраці (її ще використовують при розв'язанні деяких питань, що належать до розділу «Економічний та монетарний союз») і значно розширивши сферу застосування процедури спільного ухвалювання рішень.

Ніццький договір (набрав чинності 1 лютого 2003 року), своєю чергою, додав Парламентові ваги в законотворчому процесі, ще більше розширивши сферу застосування спільного ухвалювання рішень і надавши йому право звертатися до Суду Європейських Спільнот на тих самих умовах, що й інші інституції.

Раніше, депутати до Європейського Парламенту були делеговані парламентами країн-членів, кожна країна мала свою власну процедуру. Тобто, щоб бути депутатом Європейського Парламенту потрібно спершу бути вибраним до парламенту в своїй країні. 7-10.06.1979р., на основі Акту прийнятого Радою 20 вересня 1976р., відбулися перші загальні і прямі вибори до Європейського Парламенту (181 млн. осіб з правом голосу), у яких вибрано 410 депутатів[2, c. 41-43].

Попри те, що відповідно до ст.190 р. ДЄС Європейський Парламент має право підготувати проект прямих всезагальних виборів за єдиною процедурою в усіх Країнах-Членах ЄС чи за спільними принципами для всіх Країн-Членів ЄС, однак досі не вдалося прийняти єдиного положення про вибори, і вибори до Європейського Парламенту надалі відбуваються за національними правилами.

З огляду на розширення Союзу, Ніццький договір збільшив граничну кількість місць у Парламенті до 732 (Амстердамський договір передбачав не більше ніж 700 депутатів); нове правило набрало чинності для нового складу Європарламенту після виборів у червні 2004 року. Крім того, завдяки перерозподілові депутатських місць між «старими» державами-членами (які втратили 91 місце) та новими державами Союзу вдалося досягти рівноваги між реальною демографічною ситуацією та принципом рівності держав-членів[7, c. 156-157].

Європейський Парламент виконує в інституційній системі Європейського Союзу декілька важливих функцій. Найосновніші з них функції — це законодавча, контролююча, формувальна і бюджетна.

Законодавча функція

Європейський Парламент, на відміну від національних парламентів, не може самостійно приймати правові акти. Відповідно до положень Договорів, він лише може брати участь у законодавчому процесі, співпрацюючи з Радою та Комісією, згідно з визначеними процедурами. Парламент не має також права законодавчої ініціативи, це належить до повноважень Європейської Комісії. Однак, він може вимагати подання Європейською Комісією відповідного законопроекту, якщо він є необхідним для досягнення цілей Договорів.

Законодавчі повноваження Європейського Парламенту спочатку були дуже скромними. Він мав право висловлювати думки щодо законопроектів, але думки ці не обов'язково повинні були братися до уваги тогочасною Радою Міністрів. Істотним розширенням повноважень Парламенту було запровадження Єдиним Європейським Актом процедури співпраці, а згодом — Договором про створення Європейського Союзу — процедури спільного рішення та погоджуваної думки. Кожна з цих процедур застосовується при прийнятті правових актів у певних, визначених сферах діяльності Європейського Союзу.

У процедурі консультації повноваження ЄП зводяться до видання думки, яка не є юридично зобов'язальною для Комісії чи Радою. Однак, ці органи не можуть знехтувати думкою Парламенту.

Набагато більше повноважень ЄП має в процедурі співпраці. Процедура співпраці передбачає два читання. Перше читання полягає у висловленні ЄП думки, як і в процедурі консультації. У другому читанні Парламент може запропонувати поправки, які, щоправда, можуть бути відхилені Радою, але тільки тоді, коли рішення Ради буде одноголосним.

Найширші повноваження Парламенту дає процедура спільного рішення, яка спершу передбачала аж три читання. Якщо "спільна позиція" Ради є незадовільною, то Парламент може відхилити законопроект. Це означає, що в цій процедурі Парламент практично володіє право вето, оскільки Рада, відповідно до цієї процедури, не може діяти всупереч волі Парламенту, навіть якщо в Раді є одноголосність з цього питання. Важливим елементом цієї процедури є можливість скликання т.зв. Арбітражного Комітету, який у суперечливих ситуаціях може довести до згоди між Радою та Парламентом (т.зв. консиліумний розгляд). Ця надскладна процедура була значно спрощена Амстердамським Договором. Найважливіші зміни полягають у скороченні процедури до двох читань і введенні можливості відхилення проекту Парламентом уже в першому читанні. Також, варто звернути увагу, що Амстердамський Договір значно розширив перелік справ, які розглядаються за процедурою спільного рішення, одночасно обмеживши сферу дії процедури співпраці.

До деяких питань (наприклад. прийняття нових членів, підписання асоційованої угоди) застосовується процедура позитивної оцінки(згоди, погоджувальної оцінки, ратифікації). У цій доволі простій процедурі неможливим є прийняття актів без згоди Парламенту.

Контролююча функція

Європейський Парламент володіє великими повноваженнями контролю, насамперед, за іншими органами Європейського Союзу.

Найпростішим інструментом контролю є можливість надання Європейським Парламентом запиту до Ради чи Комісії. Вони можуть надаватися кількома способами. Запити з вимогою усної відповіді має право скеровувати комісія ЄП, політична група, а також група щонайменше з 32 депутатів. Запити з вимогою письмової відповіді надаються подібним чином, але сам запит, як і відповідь на нього публікуються в Урядовому Щоденнику Європейського Співтовариства. Окремий депутат ЄП має право ставити запитання під час т.зв. часу на запитань (з англ. question time). Це період, передбачений на запитання до конкретних Комісарів під час під-сесії ЄП. Згідно зі статутом Європейського Парламенту, кожен депутат має право поставити тільки одне запитання .

Важливим інструментом контролю є можливість Європейського Парламенту аналізувати звіти, надані, відповідно до вимог Договорів, іншими органами ЄС (Європейською Комісією, Європейською Радою, Судом Аудиторів, Центральним Європейським Банком, Уповноваженим з Прав Людини). Особливим випадком є річний звіт Суду Аудиторів про виконання Європейською Комісією бюджету ЄС. Цей звіт аналізується Європейським Парламентом і Радою Європейського Союзу на предмет правильності і законності виконання бюджету. Після аналізу звіту Європейський Парламент може підтвердити правильність виконання бюджету, хоча ненадання підтвердження не несе за собою жодних правових наслідків.

Ще одним інструментом контролю є можливість скликання Європейським Парламентом (1/4 депутатів) тимчасових слідчих комісій, які мають за мету вивчення та з'ясування можливих порушень у діяльності Євросоюзу.

Парламент може ухвалити вотум недовіри Комісії, унаслідок чого вона зобов'язана подати у відставку. Пропозиція ухвалення вотуму недовіри має бути підтримана 1/10 від загальної кількості депутатів ЄП чи політичною групою. Окремий Комісар не може бути відправлений у відставку в результаті роботи Парламенту, оскільки Комісія є солідарним органом і відповідає за свою роботу як єдиний орган. Голосування щодо цього є відкритим і іменним, а ухвала може бути прийнята лише кваліфікованою більшістю (2/3 голосуючих) за присутності щонайменше половини депутатів ЄП. Пропозиція ухвалення вотуму недовіри Комісії досі висувалася 5 разів, але жодного разу не отримувала необхідної більшості.

Формувальна функція

Парламент має вплив на формування та склад деяких інституцій Євросоюзу. Найважливішим повноваженням у цій сфері є вираження ЄП згоди на призначення Голови Європейської Комісії. Ненадання згоди Парламентом у цій справі веде до обов'язкового узгодження країнами-членами Євросоюзу іншого кандидата на посаду Голови Комісії. Європейський Парламент має також право проводити слухання кандидатів на посаду Комісара, а потім, звичайною більшість вирішує про схвалення чи відхилення цілого складу Європейської Комісії.

Парламент також висловлює думку щодо складу Суду Аудиторів, проте відсутність його згоди не несе за собою жодних правових наслідків. Подібна процедура застосовується під час призначення Голови, Віце-Голів і членів Ради Правління Європейського Центрального Банку. Європейський Парламент самостійно може призначити на 5 років Омбудсмена (Уповноваженого з Прав Людини), котрий розглядає скарги фізичних та юридичних осіб на порушення в діяльності інституцій Євросоюзу. Європейський Парламент не має натомість жодного впливу на склад Європейського Суду.

Бюджетна функція

Бюджет Європейського Союзу поділений на дві категорії витрат: т.зв. обов'язкові видатки, це переважно витрати, пов'язані зі Спільною Сільськогосподарською Політикою, та необов'язкові видатки. Прийняття бюджету ЄС відбувається згідно зі спеціальною процедурою (т.зв. бюджетна процедура), у рамках якої Європейський Парламент може запропонувати абсолютною більшістю поправки до обов'язкових витрат, а також звичайною більшістю — внести поправки до необов'язкових витрат. Якщо поправки запропоновані Парламентом не будуть враховані Радою Європейського Союзу, то Парламент може прийняти бюджетний проект зі своїми поправками кваліфікованою більшістю (2/3 голосів за присутності принаймні половини депутатів). Такою самою більшістю ЄП може відхилити проект бюджету і вимагати подання нового проекту[1, c. 6-10].

2.Участь України в діяльності Ради Європи

Основною статутною умовою для вступу країн до Ради Європи (РЄ) є визнання державою-кандидатом принципу верховенства права, її зобов'язання забезпечити права та основні свободи людини всім особам, які знаходяться під її юрисдикцією. Вступ країни до РЄ свідчить про її демократичний вибір, спрямованість на захист прав людини та зміцнення демократичних інститутів.

Саме тому 14 липня 1992 р. Україна заявила про своє бажання приєднатися до РЄ.

До набуття членства в РЄ Україна стала стороною декількох конвенцій цієї Організації, зокрема Європейської культурної конвенції, Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями, Європейської конвенції про інформацію щодо іноземного законодавства, Рамкової конвенція про захист національних меншин.

15 вересня 1995 р. у Києві було відкрито Центр інформації та документації РЄ, на базі якого у 2001 р. було створено Бюро інформації РЄ в Україні.

26 вересня 1995 р. Парламентська асамблея РЄ ухвалила позитивний висновок щодо заявки України на вступ до Ради Європи (Висновок Парламентської асамблеї (ПА) РЄ № 190 (1995).

19 жовтня 1995 р. Комітет міністрів РЄ ухвалив резолюцію про запрошення України стати 37-м членом Організації.

9 листопада 1995 р. відбулася урочиста церемонія вступу України до РЄ, у Страсбурзі на площі перед Палацом Європи було піднято Державний прапор України.

Відповідно до Статуту РЄ Україна представлена у всіх трьох головних органах РЄ. Міністр закордонних справ — у Комітеті міністрів Ради Європи — керівному органі цієї Інституції. У Парламентській асамблеї Ради Європи, яка визначає основні напрямку діяльності Організації та має консультативний статус, наша держава представлена Постійною делегацією Верховної Ради України у складі 24 народних депутатів (12 основних членів та 12 їх заступників).

Україна представлена у всіх комітетах ПАРЄ, що само по собі є визначальним для забезпечення активної участі парламентської делегації України у роботі провідних органів Асамблеї. Очолює делегацію українських парламентаріїв академік Академії наук України Борис Олійник, який неодноразово обирався заступником Президента ПАРЄ. Також 24 представники України під керівництвом Дніпропетровського міського голови Івана Куліченка складають делегацію України у Конгресі місцевих та регіональних влад Ради Європи, основне завдання якого полягає у вдосконаленні місцевого самоврядування в державах-членах РЄ.

Завдяки членству у Раді Європи та відповідній квоті, що виділена для нашої держави, на посаду судді Європейського суду з прав людини було обрано відомого українського юриста Володимира Буткевича. Головним завданням Суду є забезпечення безумовного дотримання та виконання державами-членами норм Конвенції про захист прав і основних свобод людини. До його компетенції належить розгляд справ на основі індивідуальних заяв фізичних осіб, груп осіб або недержавних організацій, відповідачами за якими є держави[5, c. 2-4].

Постійне представництво України при Раді Європи забезпечує представництво Української сторони у повсякденній роботі комітетів та експертних груп Організації.

Набувши членства в РЄ, Україна взяла на себе низку зобов’язань у сфері реформування чинного законодавства на основі норм та стандартів РЄ. Впродовж 10-ти років українське питання обговорювалося на сесіях ПАРЄ 11 разів. Станом на сьогодні, аналіз виконання Україною своїх обов’язків та зобов’язань свідчить про те, що вони майже всі виконані. Україні залишається ще привести у відповідність до норм Ради Європи низку положень вітчизняного законодавства, зокрема що стосується змін до Конституції України щодо розширення функцій прокуратури та імперативного мандату народних депутатів, забезпечення незалежності судової гілки влади, функціонування вільних ЗМІ, розслідування справ щодо насилля проти журналістів, зокрема справи Гонгадзе, виконання рішень Європейського суду з прав людини. Потребує також ухвалення новий Кримінально-процесуальний кодекс. Необхідно завершити передачу відповідальності за управління вітчизняною пенітенціарною системою, виконання вироків та реєстрацію осіб, які прибувають до країни або від’їжджають з неї від МВС до Міністерства юстиції.

У своїх двосторонніх стосунках Україна і Рада Європи вже вийшли за межі етапу становлення наших двосторонніх стосунків. З року в рік Україна демонструє „суттєвий прогрес” у впровадженні демократичних норм і стандартів у повсякденне життя країни.

Результати останніх президентських виборів в Україні сприяли піднесенню рівня розвитку та активізації контактів між нашою державою і Радою Європи. 12-14 грудня 2004 р. Генеральний секретар РЄ Т.Девіс відвідав Київ для участі у сприянні розв’язанню політичної кризи, що виникла в Україні після другого туру президентських виборів. Вдруге Т.Девіс прибув в Україну 23 січня ц.р. у зв’язку з інавгурацією Президента України В.А.Ющенка. 25 січня 2005 р. Раду Європи відвідав Президент України В.А.Ющенко. 26-27 червня ц.р. відбувся візит в Україну Голови Конгресу місцевих та регіональних влад РЄ Джованні Ді Стазі. 5-8 липня 2005 року в Україні з офіційним візитом перебував Президент ПАРЄ Р. Ван дер Лінден. Свідченням високого рівня співробітництва між Україною та Радою Європи став також візит Голови Верховної Ради України В.М.Литвина 6 жовтня 2005 р. до ПАРЄ, під час якого керівник українського парламенту виступив перед європейськими парламентаріями на сесії Асамблеї та провів зустрічі з Президентом ПАРЄ Р. Ван дер Лінденом, Генеральним секретарем РЄ Т.Девісом, доповідачами Моніторингового комітету Х.Северінсен та Р.Вольвенд[3, c. 16-17].

Змістом співробітництва України з Радою Європи на сучасному етапі є такі елементи:

— реформування існуючого, а також розробка та імплементація нового законодавства у відповідності зі стандартами Ради Європи у галузі прав людини та верховенства права;

— співробітництво у галузі забезпечення свободи функціонування ЗМІ, яке в останній час набуло особливої актуальності;

— розбудова толерантного, демократичного суспільства, яке базується на європейських стандартах, зокрема, стосовно соціальних прав та прав національних меншин, рівноправності жінок та чоловіків, захисту дітей, тощо;

— об’єднання зусиль для посилення ефективності боротьби проти тероризму, корупції та організованої злочинності.

Головними напрямами співробітництва України з РЄ на сьогодні є:

— ефективне виконання спільного Плану дій Ради Європи та Європейської Комісії щодо зміцнення демократичної стабільності в Україні та участь нашої держави у реалізації програм співробітництва РЄ з державами Центральної та Східної Європи з метою подальшого забезпечення прав людини та верховенства права в Україні;

— участь у програмах Ради Європи щодо підготовки країн, що прагнуть до членства в ЄС з метою досягнення цієї стратегічної мети;

— продовження роботи органів державної влади України, спрямованої на участь України у міжнародно-правових договорах РЄ, не передбачених Висновком ПА РЄ № 190 (1995);

— залучення Ради Європи, яка уособлює Велику Європу без ліній поділу у взаємодії з Європейським Союзом, до вирішення таких актуальних питань як забезпечення свободи пересування на континенті, регулювання міграційних потоків на континенті, боротьба проти торгівлі людьми;

— залучення українських фахівців в якості експертів РЄ до розробки та реалізації заходів, що проводяться в рамках згаданих програм співробітництва;

— активізація участі представників України у робочих органах Комітету міністрів РЄ, діяльність яких пов'язана з розробкою нових міжнародно-правових документів, спільних програм співробітництва, вдосконалення системи моніторингу за виконанням державами-членами міжнародно-правових документів, що мають зобов’язуючий характер тощо[6, c. 32-35].

Список використаної літератури

1. Асланян Г. План дій Україна — Європейський союз та його законодавча імплементація //Парламент. — 2005. — № 1. — C. 5-19
2. Довгань В.Європейський парламент : Правовий статус і компетенція в системі органів Європейського Союзу / Віктор Довгань. — К. : КНТ, 2007. — 203 с.
3. Дойко С. Рада Європи сама інтегрується в Україну. Вона делегує сюди свого постпреда: Візит до Києва Генсека організації Парламентської асамблеї Террі Девіса //Віче. — 2006. — № 23-24. — C. 16-17
4. Дойко С. Рада Європи й Україна-10 років //Віче. — 2005. — № 11. — C. 8-13
5. Друзенко Г. Європейська інтеграція України: оцінка в загальноєвропейському контексті//Парламент. — 2005. — № 8. — C. 2-11
6. Забарко Б. Шлях України до Ради Європи //Нова політика. — 1997. — № 3. — C. 32-38.
7. Малярчук В. Європейський парламент після виборів — 2004: В оцінках та прогнозах політологів//Політичний менеджмент. — 2005. — № 2. — C. 156-164.
8. Полешко А. Рада Європи — на захист прав людини //Право України. — 1999. — № 7. — C. 36-38