Загальна характеристика міського населення

Вступ.

1. Типи міських поселень та населення.

2. Динаміка міського населення.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

До міського населення відносяться особи, які проживають в міських поселеннях, до сільського – які проживають у сільській місцевості. До міських населених пунктів належать міста республіканського, обласного, районного значення (нині в законодавчих актах вживається поняття міста зі спеціальним статусом, що визначається законами України, республіканського (Автономної Республіки Крим), обласного, районного значення) і селища міського типу, до сільських – села і селища незалежно від їх адміністративної підпорядкованості. (Указ Президії Верховної Ради УРСР від 12 березня 1981 року, №1654-Х "Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою", Відомості Верховної Ради Української РСР, 1981р., №12, ст.179).

В Україні протягом багатьох років відбувалося зростання міст і підвищення їхньої ролі в житті суспільства, тобто процес урбанізації. Відповідно кількість і питома вага міського населення зростала і досягла 68%. Найвищий рівень урбанізації спостерігається в Донбасі. В Донецькій області, наприклад, понад 90% населення живе в містах і селищах міського типу. Понад 80% населення є міськими жителями в Луганській і Дніпропетровській областях. Високий рівень урбанізації в Харківській і Запорізькій областях. Близькі до середньо-державних ці показники в Автономній Республіці Крим, Миколаївській та Одеській областях. Найнижчі рівні урбанізації в Закарпатській, Тернопільській, Івано-Франківській та Чернівецькій областях.

1. Типи міських поселень та населення

На території України знаходиться 447 міст, які значно відрізняються за чисельністю населення, економічним потенціалом, адміністративними функціями тощо. Міста нашої держави у залежності від кількості їхніх мешканців поділяються на окремі категорії: малі (до 50 тис. осіб), середні (від 50 до 100 тис.), значні (від 100 до 250 тис.), великі (від 250 до 500 тис.), найбільші (від 500 до 1 млн.), міста-мільйонери (в них проживає понад 1 млн. осіб). До першої категорії належать, наприклад, такі міста, як Глухів Сумської обл., Гадяч Полтавської, Золочів Львівської, Балта — Одеської обл. До другої — Артемівськ Донецької, Дрогобич Львівської, Ковель Волинської, Коломия Івано-Франківської обл. тощо. Значними містами є Керч в Криму, Нікополь на Дніпропетровщині, Слов'янськ на Донеччині, Ужгород у Закарпатті тощо. До великих міст належать Черкаси, Вінниця, Полтава, Кіровоград, Горлівка, Житомир тощо. Найбільші міста можна перерахувати всі, оскільки їх небагато. Це Запоріжжя, Кривий Ріг, Луганськ, Львів, Маріуполь, Миколаїв. Ще менше міст-мільйонерів: Київ (2,622), Дніпропетровськ (1,134), Донецьк (1,076), Одеса (1,037), Харків (1,536).

З-поміж міських населених пунктів розрізняють міста, селища міського типу, робітничі та шахтарські селища, курортні селища, їх виокремлення пов'язане вже не стільки з чисельністю населення, скільки зі сферою зайнятості. Головна особливість всіх типів міських поселень — їхні жителі, не пов'язані безпосередньо з сільськогосподарським виробництвом.

Визначають також міста за адміністративним підпорядкуванням. Найвищий його ранг у Києва та Севастополя. Значна кількість міст обласного підпорядкування.

Міста виконують різні функції і, як промислові підприємства чи люди, спеціалізуються на одному або кількох видах діяльності. Практично кожне місто виконує адміністративно-господарські функції, які територіальне найбільше поширені. Крім того, міста виконують транспортно-розподільчі функції (міста — транспортні вузли), науково-освітні (міста з вищими навчальними закладами і науково-дослідними інститутами), курортно-оздоровчі (міста-курорти) та деякі інші.

За кількістю виконуваних функцій міста України поділяються на одно функціональні і багатофункціональні. До міських населених пунктів з однією яскраво вираженою функцією належать, наприклад, селище міського типу Ромодан на Полтавщині (залізничний вузол), Трускавець (місто-курорт) тощо. Найбільше функцій, фактично майже всі з можливих, виконує столиця нашої країни — Київ.

Різні функції виконують міста і в територіальному поділі праці. Найбільші міста і міста-мільйонери відіграють велику роль у міждержавному поділі праці. У внутрішньодержавному, міжрайонному поділі праці велике значення мають великі і значні міста. Малі й середні міста є адміністративно-господарськими організаторами менших територій — районів та областей.

Зосередження по сусідству міст і селищ міського типу призводить до виникнення між ними тісних зв'язків і формування міських агломерацій, Найбільшими серед них є Київська (моноцентрична), Донецько-Макіївська (біцентрична), Харківська (моноцентрична), Горлівсько-Єнакієвська (бідентрична) та багато інших[5, c. 146-147].

2. Динаміка міського населення

Україна належить до держав з високою щільністю населення. Щільність населення31на 1 км2 на початок 2003 р. становила 79,2 осіб.Це досить високий показник, що свідчить про загалом сприятливі умови проживання та високий рівень освоєння території. Для порівняння: у Російській Федерації щільність населення на 1км2 — 8,4 особи, Білорусії — 47,9 особи, Казахстані — 5,4особи.

Однак розселення людей по території України не є рівномірним. За цим показником усі області можна поділити на три групи: з високим, середнім та низьким рівнем густоти населення.

До першої групи з густотою населення понад 100 осіб на 1км2 належать області: Дніпропетровська, Донецька, Закарпатська, Івано-Франківська, Київська (з Києвом включно), Луганська, Львівська, Чернівецька.

До другої групи (густота населення від 70 до 100 чол. на 1км2) належать: Автономна Республіка Крим та області: Вінницька, Запорізька, Одеська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька, Черкаська.

До третьої трупи с густотою населення менше 70 чоловік на 1км2 увійшла решта областей: Миколаївська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Херсонська, Чернігівська, Кіровоградська.

Зміни в динаміці загальної чисельності населення визначаються змінами у розміщенні міського і сільського населення. Розміщення міського і сільського населення має істотний вплив на раціональне розміщення та оптимальний розвиток продуктивних сил. Розвиток продуктивних сил, поліпшення розміщення виробництва, комплексний підхід до розвитку регіонів визначили інтенсивне територіальне пересування населення, зокрема з сіл до міст. Унаслідок цього також відбувалося скорочення чисельності сільського населення, значно підвищилася питома вага міського (див. табл. 1). Дослідження показують, що основна частина населення і його трудового потенціалу зосереджена в містах. Міське населення на початок 2003 р. дорівнювало 32,0 млн осіб, або 66,9% загальної чисельності населення країни. Аналіз статистичних даних свідчить, що міське населення протягом значного періоду мало стійку тенденцію до зростання.

Показник питомої ваги міських жителів має за даними на початок 2003 р. суттєві територіальні відмінності — від 37% у Закарпатській області до 90,1% у Донецькій2. Що лише в 5 областях країни (Вінницька, Закарпатська, Івано-Франківська, Полтавська, Черкаська) переважає сільське населення, а в решті регіональних одиниць частка міського становить понад половину населення. Такі особливості територіальної концентрації населення та наявні відмінності соціально-економічного, екологічного та політичного розвитку обумовили і своєрідність зрушень у загальній чисельності населення України та її регіонів[7, c. 86-88].

Найвищий темп приросту міського населення за вказаний період мав місце в слабо урбанізованих областях з аграрно-індустріальним характером господарства. Міське населення України проживає у різних типах поселень: малих містах (з населенням до 50 тис. жителів), середніх (50—100 тис. жителів), великих 100—250 тис. жителів та найбільших (понад 500 тис. жителів), атакож у селищах міського типу.

Слід визначити, що зростання чисельності міського населення притаманне більшості країн з високим рівнем людського потенціалу. Так, частка міського населення у США за період з 1975 по 2001 р. зросла з 73,7% до 77,4%, Канаді з 75,6% до 78,9%, Японії з 75,7% до 78,9%, у Франції з 73% до 75,5%, Німеччині з 81,2% до 87,7%, Росії з 66,4% до 72,91.

Найсуттєвішим фактором формування чисельності сільського населення є соціально-економічні умови, що склалися в Україні у певні періоди її історичного розвитку. Оскільки основною економічною базою господарського розвитку сільської місцевості є сільськогосподарське виробництво, то залежно від специфіки цього виробництва у певних природних і соціально-економічних умовах здійснювалося відтворення загальної чисельності населення та особливо його працездатної частини.

Наявні, також поселення, чисельність жителів яких або зменшується або зростає дуже повільно. Цей процес особливо посилився в останні роки у зв'язку з помітним скороченням зайнятості. Це насамперед міста і селища міського типу в Донбасі, що вичерпали (або вичерпують) можливості свого економічного зростання, а також міські поселення причорнобильської зони. До міст, чисельність населення яких скорочувалася, відноситься, зокрема, Торез (за 1970—1991 роки зменшилося з 90 до 88 тис.), зменшується Макіївка (на 1 тис.),Слов'янськ (1З тис.), Костянтинівна (3 тис.), а також Горлівка(1 тис.), Брянка (6 тис.), Артемівськ Донецької обл. (9 тис.), Стаханов(11 тис.) та деякі інші.

Останнім часом сповільнили свій ріст не лише міста Донбасу,а й інших регіонів. Серед них — Бердичів, Білгород-Дністровський, Бориспіль, Дзержинськ, Дрогобич, Дружівка, Ізюм, Іллічівськ,Калуш, Лубни, Марганець, Ніжин,Нововолинськ,Новомосковськ(Дніпропетровської обл.), Охтирка, Прилуки, Ромни, Ялта та деякі інші.

Українці розселені досить нерівномірно по території країни. Найбільша їх кількість проживає в Київській (9,6% від загальної чисельності в країні), Дніпропетровській (7, 4%), Донецькій(7,2%), Львівській (6, 6%), Харківській (5, 3%) областях. Така ситуація в цілому відповідає загальній тенденції розселення населення України і зумовлена головним чином високим рівнем урбанізованості та промисловості у вищезгаданих областях .

У перспективі список міст (переважно в Донбасі, а також у Львівсько-Волинському басейні) може суттєво розширитися. Це пояснюється тим,що в результаті закриття ряду діючих шахт різко скоротиться кількість робочих місць. Тому дуже важливо виявити такі поселення,визначити очікувані обсяги скорочення потреб у трудових ресурсах, обґрунтувати й реалізувати систему заходів, спрямованих на те, щоб усі працівники, які вивільнятимуться на підприємствах вугільної промисловості та пов’язаних з ними об'єктах, могли бути своєчасно працевлаштовані (за місцем проживання, або на невеликих відстанях від них)[3, c. 134-136].

Значний інтерес для комплексної характеристики населення має визначення частки міських і сільських жителів серед різних національностей, що проживають в Україні. Це зумовлено насамперед тим,що в умовах планової економіки міським жителям були повсюдно створені відносно кращі умови життя, трудової діяльності і соціального розвитку, ніж жителям сільських населених пунктів. Таким чином, переважання в міських поселеннях представників певної нації дає підставу стверджувати, що вона мала певні переваги в рівні життя і можливостях соціального розвитку.

З 1992 р. депопуляційні процеси поширились також на міське населення. Щорічне зменшення населення через перевищення кількості померлих над кількістю народжених, яке 1991 року становило 39,2 тис.осіб, у 1992 — 100, 3 тис., у 1993 році досягло 184, 2 тис. осіб.У 1994 році збереглася тенденція зменшення загальної чисельності населення України.Чисельність населення за природним убуванням упродовж розглядуваного періоду зменшилася на 243,1 тис., а сільського —на 120,8 тис.осіб.Найбільше зменшення загальної чисельності населення припадало на високоурбанізовані регіони України — Донецьку (64,6 тис.осіб), Харківську (34, 9 тис. осіб), Луганську (40,0 тис. осіб) та Дніпропетровську (34,9 тис. осіб) області. Чисельність жителів у зазначених областях зменшувалася через зменшення в них як міського населення,так і сільського. У цих областях загальна чисельність міського населення зменшилася більш як на 174 тис. осіб.

Найбільш щільна мережа міських поселень склалася в Донбасі : у Донецькій та Луганській областях зосереджено відповідно 50 і 37 міст, а також 134 і 109 селищ міського типу. Це становить близько четвертої частини всіх міських поселень республіки.

У Донбасі ці поселення характеризуються порівняно високою густотою заселення, західній частині України також зосереджена густа мережа міських поселень — міст і селищ міського типу (містечок),але густота заселення більшості з них незначна (4—10 тис. чол.).

Найбільшим населеним пунктом є її столиця м.Київ з населенням 2635 тис. чол. (2001 р.) в Україні розташовано п’ять міст мільйонерів: Харків (1623) тис. чол.), Дніпропетровськ(1189тис.), Донецьк (1121 тис.), Одеса (1101 тис. чол.). До мільйонного рубежу наближаються Запоріжжя (897 тис.) і Львів (802 тис. чол.).Населення Кривого Рогу (724 тис.), Маріуполя (522 тис.), Миколаєве(512 тис.) і Луганська (504 тис.) перевищило 0,5 млн чол.; Макіївки(424 тис.) — 0,4 млн чол.Понад 0, 3 млн чол. живе у Вінниці (381 тис.), Севастополі (366 тис.), Херсоні (362 тис.), Сімферополі (353 тис.), Горлівці(337 тис.), Полтаві (320 тис.), Чернігові (306 тис.), Черкасах (302 тис.),Сумах (301 тис.). В Україні розташована велика кількість малих (до 50 тис.чол.) і середніх (50—100 тис.) міських поселень (у 1989 р.— відповідно-1241 і 51), частина яких має необхідні територіальні ресурси для свого розвитку.Такі міста є в усіх областях; найбільше їх у західній частині, включаючи Хмельницьку, Вінницьку,а також Черкаську області. В Україні є близько 40 міст з населенням від 100 до 500 тис.чоловік[4, c. 148-151].

Важливою є вчасна оцінка тих змін, які відбуваються у розвитку міських поселень. За останні роки спостерігається значне скорочення темпів приросту міського населення : за 1979—1989 роки вони стали втроє нижчі, ніж за 1959—1970 роки.У цілому такі зміни оцінюються позитивно, оскільки прискорене зростання чисельності міських жителів, яке відбувалося переважно за рахунок сільського населення, ускладнює проблему розвитку сільського господарства й соціальної перебудови села.

Чисельність міського населення України на початок 1997 року становила 34, 5 млн. осіб (67,8% загальної чисельності населення держави). Територіальна концентрація міських жителів має істотні відмінності. Аналіз даних щодо динаміки чисельності міських жителів свідчить, що до 1993 року спостерігався щорічний приріст міських жителів. У 1993 році приріст змінився на скорочення міського населення, яке становило 70,3 тис.осіб, у 1994 понад 281 тис., у 1995 — 286,3 тис.,а в 1996 році — 138, 7 тис. осіб. Міське населення проживає в містах,яких на 1 січня 1996 р. в Україні налічувалося 446, і в селищах міського типу,яких на той час було 907, а на 1 січня 1997 року — відповідно 447 та 904.

На карті 3 частка українців по областях від загальної їх чисельності в країні зображується колом відповідного діаметру. Два сектори цього кола демонструють частку українців, що проживають у міській та сільській місцевості кожної з областей, більшість українців в Україні — це міські жителі (58,9% від загальної їх чисельності). Цей показник дещо нижчий від частки всього міського населення країни в цілому (67, 9%),і набагато менший від аналогічних показників інших національностей,що проживають в Україні. Так, зокрема, частка міського населення серед росіян складає 87, б%, серед євреїв близько 97%. Міжобласні відміни цього показника для українців зумовлюються диференціяцією рівня урбанізованості областей. Найвищою частка українців, що проживають у містах, є в Донецькій (85, 5%), Луганській (81,9%), Дніпропетровській(79,4%) областях; найнижчою — в Закарпатській (38, 4%), Івано-Франківській (39, 0%), Тернопільській (39, 1%) областях .

Скорочення темпів приросту населення є характерним для всіх розмірних категорій міських поселень,у тому числі більших і найбільших міст, але найпомітніше воно саме в малих поселеннях.

Регіональні особливості розміщення населення зумовлюються характером поселенської мережі. Міське населення України розміщене досить нерівномірно. Переважна більшість його знаходиться у високо урбанізованому Донецько-Придніпровському регіоні. Особливо висока зосередженість населення у Дніпропетровській, Донецькій та Запорізькій областях, на які припадає майже третина всіх міських жителів України.

Динаміка міського населення має істотні територіальні відмінності.У 1996 році

збереглася тенденція зниження темпів приросту міських жителів у Донецько-Придніпровському регіоні і незначне зростання приросту населення у слабоурбанізованих областях (Івано-Франківській,Тернопільській та Хмельницькій). Джерелом приросту чисельності жителів цих областей був природний приріст (відповідно 1, 3;1,3;0,8 тис. осіб)[6, c. 85-87].

Висновки

Населення є одним із головних індикаторів соціально-економічного та екологічного розвитку держави та її регіонів — основою формування трудового потенціалу.

Організація суспільного виробництва базується на всебічному врахуванні всіх наявних елементів продуктивних сил, і насамперед чисельності населення, яка є вихідною базою визначення кількісних характеристик трудового потенціалу країни, регіону чи населеного пункту. Населення — це сукупність людей, які перебувають у межах даної держави і підлягають її юрисдикції. Воно є сукупністю індивідів, які відповідно до біосоціальної сутності людини здійснюють власну життєдіяльність у межах певного ладу і вступають між собою у суспільні відносини (економічні, політичні, правові, сімейні, національні, культурні).

Населення можна характеризувати з двох боків: як елемент продуктивних сил і як носія соціально-трудових відносин. Однак існує і третій бік, властивий населенню, — це відтворення самого населення. Під відтворенням населення розуміють його оновлення шляхом народжуваності і смертності, які постійно змінюють чисельність, статевовікову структуру та інші його показники.

Населення не може існувати поза економікою, як і економіка без населення, це дві частини одного соціального організму. Стосовно до економіки населення виступає одночасно як виробник і споживач матеріальних та духовних цінностей.

Список використаної літератури

1. Борисов В. А. Демография – М.: Издат. дом NOTA BENE, 1999. – 272 с.

2. Боярский А. Я. Основы демографии: Учебное пособие. – М.: Статистика, 1980. – 295с.

3. Демографічна криза в Україні – К.: Інститут економіки НАН України, 2001. – 560с.

4. Кислий О. Є. Демографічний вимір історії. – К.: Арістей, 2005.– 328с.

5. Мальтус Т. Опыт о законе народонаселения // Антология экономической классики // М.: ЭКОНОВ, 1993. – 458с.

6. Медков В. М. Основы демографии: Учебное пособие. Серия «Учебники и учебные пособия». – Ростов-на-Дону: «Феникс», 2003. – 448с.

7. Прибиткова І. М. Основи демографії: посібник для студентів гуманітарних та суспільних факультетів вищих навчальних закладах – К.: «Артек», 1995. – 256с.