Загальна характеристика відносин ЄС з країнами азійського регіону в контексті практичної реалізації спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС
Категорія (предмет): Міжнародна економікаВступ.
1. Становлення та розвиток взаємовідносин Європейського Союзу та арабських країнв контексті спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС.
2. Особливості регіону Центральної Азії у контексті міжнародної безпеки.
3. Політика ЄС на Близькому та Середньому Сході.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
Одним із головних завдань, які сьогодні постають перед Європейським Союзом, є розширення зони миру та безпеки за межі ЄС. Для виконання цього завдання Європейським Союзом розробляється спільна зовнішня політика та політика безпеки, таким чином, щоб ЄС зміг стати реальною силою, яка б виступала за стабільність, співробітництво та порозуміння в ширшому світовому аспекті.
Головною особливістю нинішньої геополітичної ситуації на Близькому і Середньому Сході є її значне ускладнення, яке носить кризовий характер й відрізняється небувалою раніше гостротою, комплексністю та розмахом. В його основі — різке порушення балансу сил у регіоні, викликане провалами американської політики, передусім в Іраку, що мало своїм наслідком значне послаблення позицій США, сповзання Іраку фактично до стану громадянської війни, небувалий сплеск активності міжнародного тероризму, значне посилення впливу радикального ісламу, насамперед, нинішнього іранського режиму, поява нових ліній конфлікту та протистояння, як, наприклад, між сунітами та шиїтами тощо. До існуючого майже шість десятиліть арабо-ізраїльського конфлікту, в основі якого лежить невирішене палестинське питання, додалися такі нові епіцентри напруги та насильства як Ірак, ліванська криза та проблема, пов'язана із ядерною та зовнішньою політикою Ірану. Потрібно зазначити, що всі вищезазначені вогнища конфліктів тісно пов'язані між собою, впливають один на одного та здатні перерости у єдиний загальнорегіональний конфлікт, який матиме у такому випадку непередбачувані наслідки для світової глобальної безпеки.
Необхідно також врахувати, що внаслідок надзвичайної геостратегічної та геоекономічної важливості Близькосхідного регіону, всі найбільш впливові світові центри сили — ЄС, Росія, Китай та інші — глибоко втягнуті у геополітичні процеси в регіоні. Водночас, загальна ситуація на Близькому і Середньому Сході, особисті успіхи або невдачі у здійсненні їхньої близькосхідної політики мають серйозні наслідки для їхньої внутрішньої політики й політичної ситуації в самих цих країнах.
Угоди ЄС з його партнерами в усьому світі охоплюють не лише торгівлю та сприяння у фінансовій та технічній сфері, що вже стало традицією, але й економічні та інші реформи, а також підтримку в реалізації програм у сфері інфраструктур, охорони здоров'я та освіти. Ці угоди також забезпечують основу для політичного діалогу та містять клаузулу, що дозволяє Союзу призупинити або припинити торгівлю чи надання допомоги, якщо країна-партнер порушує права людини. Більш того, у 2003 р. ЄС ухвалив рішення, відповідно до якого всі нові угоди повинні включати клаузулу, в якій партнери беруть на себе зобов'язання щодо нерозповсюдження зброї масового ураження.
ЄС має бути впевнений в тому, що різні аспекти його зовнішньої політики узгоджуються між собою і доносять чітко визначену загальну ідею.
Європейський Союз вірить в те, що можна знайти комплексні розв'язання глобальних проблем. Тому ЄС надає величезне значення спільним діям, в яких центральна роль відводиться Організації Об'єднаних Націй. ООН, у якої є міжнародні повноваження та правовий статус, має унікальні можливості для розв'язання наших спільних проблем.
1. Становлення та розвиток взаємовідносин Європейського Союзу та арабських країнв контексті спільної зовнішньої і безпекової політики ЄС
Європейський Союз зробив вагомий внесок у гарантування безпеки на континенті. Він знайшов засоби, які дозволяють йому діяти на користь міжнародної безпеки й за межами своїх кордонів, намагаючись водночас сприяти своїм інтересам та захисту своїх цінностей. Цим інструментом впливу стала «Європейська стратегія безпеки», яка прийнята в 2003 році і чітко встановлює пріоритети для політики безпеки ЄС[1].
Європейський Союз як одна з найбільш впливових сил на міжнародній арені виявляє посилену зацікавленість у вирішенні проблем арабського регіону. Одним з пріоритетних напрямків зовнішньої політики ЄС є розвиток відносин довіри та співробітництва з арабськими країнами, пошук шляхів вирішення заплутаного клубка близькосхідних проблем. В цьому контексті дослідження політики ЄС щодо арабського регіону є надзвичайно актуальним.
Питання забезпечення стабільності і безпеки в арабському регіоні, політики ЄС на міжнародній арені завжди були об`єктом особливої уваги науковців.
Взаємовідносини Європейського Союзу та арабських країн мають особливу актуальність та важливість для європейських країн, що зумовлено традиційними історичними, політичними, економічними, геополітичними, стратегічними чинниками, а також в зв`язку з необхідністю забезпечення стабільності в арабському регіоні, так як на сучасному етапі цей регіон продовжує бути найбільш вибухонебезпечним районом світу.
Арабський регіон є важливим геополітичним районом, який відігравав і відіграє важливу роль в історії розвитку цивілізації. Серед факторів, які зумовлюють особливе значення арабського регіону у міжнародних відносинах головними є: географічне положення, яке зробило регіон своєрідним мостом між Європою, Азією, Африкою, що зумовлює важливість проблем контролю над торговими, військовими комунікаціями, що проходять арабськими країнами; арабський регіон викликає значний інтерес як стратегічний район, вплив в якому дає можливість контролювати значні території; країни арабського світу є надзвичайно багатим джерелом енергоносіїв, що поставило їх в центр економічного і політичного життя світового співтовариства; арабський регіон є центром сплетіння різноманітних суперечностей між його країнами, осередком напруги та нестабільності, що може створити загрозу не тільки регіональній, але й глобальній безпеці.
Вказані фактори зумовлюють не тільки важливість арабського регіону з точки зору політичного, економічного, стратегічного значення, але і те, що він є об`єктом підвищеної зацікавленості з боку різних країн світу, в тому числі і європейських. У 90-ті роки близькосхідний регіон став одним з головних центрів важливих подій, що викликало посилення уваги до нього з боку світового співтовариства [2].
Особливе значення арабський регіон має для Європи в зв`язку з географічним положенням, а також багатовіковими традиційними політичними і економічними зв`язками. Країни Європи надзвичайно зацікавлені у співробітництві з країнами регіону, в досягненні стабільності та безпеки в цьому вибухонебезпечному районі світу. На наш погляд, для Європи нестабільність на Близькому Сході може мати серйозні наслідки: перебої або припинення постачання нафти, порушення торгових відносин, втручання у справи регіону великих держав (США, Росії) і посилення тут їхнього впливу, безпосередня військова загроза безпеці європейських країн. Нестабільність у арабському регіоні може призвести до економічної, політичної, соціальної і навіть психологічної нестабільності у європейських державах.
Виходячи з вищевказаного, європейські країни докладають значних зусиль для збереження своїх інтересів в арабському. З метою посилення своїх позицій країни Європи постійно укріплювали відносини з арабськими країнами, особливо економічні, що відобразилось в ряді широкомасштабних договорів (Угода про диференціацію торгівлі 1976-1977 рр., Угода ЛОМЕ 1975 р., Угода про співробітництво з країнами Перської затоки 1989 р., Угода про технічну та фінансову допомогу ЄС семи арабським країнам 1976-1977 рр. та інші).[3]
Євро-арабський діалог має певну структуру. Головним його органом є Генеральна Комісія, у віданні якої знаходиться нагляд за всіма головними аспектами діалогу. Технічні комітети, які мають здійснювати технічну підготовку засідань, проектів резолюцій тощо. Комісія-трійка займається плануванням і підготовкою засідань, порядку денного, резолюцій тощо. Організаційні структури діалогу, розвиток їх функцій формувались протягом тривалого часу з урахуванням досвіду роботи та реалій міжнародних відносин.
Євро-арабський діалог 90-х років має певні досягнення та труднощі. Він розвивається на тлі кардинальних змін у Європі, у міжнародних відносинах в цілому, змін у розстановці сил на міжнародній арені, посилення процесів інтеграції та укріплення ЄС, посилення напруги на Близькому Сході. Потрібно віддати належне ЄС та арабським країнам: вони виявили політичну волю до розвитку діалогу, хоча суттєвих досягань та результатів діалогу не прослідковується. В першу чергу це пов`язано з невирішеністю близькосхідної проблеми на міжнародному рівні. Але діалог, постійні контакти, пошук компромісів між двома значними силами міжнародних відносин — європейськими та арабськими країнами — має велике значення для сьогодення та перспектив розвитку світового співтовариства.
Роль ЄС в еволюції діалогу була дуже важливою, так як Союз був певною мірою противагою силовій політиці США в регіоні, надавав політичну і дипломатичну підтримку арабським країнам на міжнародній арені, в міжнародних організаціях, впливав на рішення ООН щодо арабських країн, активно співробітничав з Лігою Арабських Держав і іншими арабськими організаціями з метою вирішення близькосхідних проблем та криз. Проведення євро-арабського діалогу протягом довгого терміну вже само по собі є прогресивним явищем у міжнародних відносинах[4].
За чотири десятиріччя діяльності АСЕАН накопичила чималий досвід вироблення колективних підходів до вирішення нагальних проблем, створила широку збалансовану систему діалогових партнерств із провідними світовими гравцями, як-от: Росія, США, Китай, Індія, Японія, Австралія, Євросоюз. На сьогодні Асоціація з 580-мільйонним населенням країн-членів, із сукупним ВВП 1,5 трлн. доларів, зовнішньоторговельним оборотом 1,7 трлн. доларів і розвиненою системою зон вільної торгівлі фактично утвердилася як сильний полюс регіонального тяжіння. Товарообіг «десятки» у 2009 році з Китаєм становив 178,2 млрд. доларів, з Японією — 159, із Республікою Корея — 74,7, з Австралією — 58,7, з Індією — 20,2 млрд. доларів.
Підраховано, що сукупна вартість лише інфраструктурних проектів, які Китай, Японія та Індія мають намір реалізувати до 2020 року в країнах АСЕАН, може перевищити 200 млрд. доларів.
Саме асеанівскій формат дає змогу країнам Південно-Східної Азії ефективно відстоювати колективні інтереси, вести рівноправний діалог з міжнародними партнерами. Асоціація виступає ядром таких впливових об'єднань, як Регіональний форум АСЕАН з безпеки (АРФ), форум «Азія — Європа» (АСЕМ), механізмів «АСЕАН + 3» (Китай, Республіка Корея та Японія) і східно-азіатських самітів (АСЕАН плюс Китай, Республіка Корея, Японія, Індія, Австралія і Нова Зеландія).
Суперечності між окремими державами через територіальні, політичні, економічні, історико-культурні розбіжності, як і раніше, мають місце. Конфлікт цивілізацій тут не просто існує, а на відміну від інших регіонів має складний, комплексний характер і потребує серйозного осмислення та врегулювання.
У країнах Південно-Східної Азії існує тривога з приводу розгорнутої Заходом агресивної культурної та інформаційної експансії, придушення самобутніх місцевих культурних цінностей вестернізованою мас-культурою. Азіатські держави, що відроджують упевненість у своїх силах, прагнуть скинути ідеологічне та культурне панування, яке їм століттями нав'язував Захід, і заявляють про готовність проводити за підтримки сусідів чи без неї самостійну лінію в культурі, економіці та політиці.
Якщо говорити про місцеві особливості міжнародного тероризму, слід зазначити, що терористичні організації своєю головною метою обрали створення панісламістської держави на територіях сучасної Індонезії, Малайзії та Філіппін. За даними американських джерел, з початку 1990-х близько 1500 індонезійців щорічно прибувають на навчання до Єгипту, Сирії та Ірану, при цьому сліди 40% із них втрачаються. Імовірно, саме вони поповнюють загони міжнародних терористів. Також упродовж останніх десятиріч молодь регулярно здобуває освіту в релігійних школах Пакистану і, повертаючись на батьківщину, поповнює ряди прихильників найбільш реакційного крила консервативного ісламу.
Велике значення для Євросоюзу має висунення на перший план і підтримка невійськових сфер діяльності, які відіграють своєрідну роль і стосовно безпеки. Сюди відносяться: зміцнення демократії, соціальна стабільність, закон і право, економічне зростання[5].
2. Особливості регіону Центральної Азії у контексті міжнародної безпеки
Комплекс глобальних загроз, з якими стикаються країни Азії при забезпеченні власної безпеки, в першу чергу пов'язаний з Афганістаном, який може бути класифікований як держава, що не відбулася, і загрозогенне середовище якого створює виклики не тільки для Центральної Азії, а й для всього світу. В ієрархії основних загроз одну з провідних позицій займає наркоторгівля і трафік наркотичних речовин. Причини розповсюдження даної загрози лежать у ряді чинників зовнішнього і внутрішнього характеру.
З 2001 по 2007 pp. обсяг виробництва наркотичних культур в Афганістані виріс в 44 рази, а розмір площі під їх посівами — в 24 рази і склав 93% від світового виробництва опію [4]. Починаючи з 2008 р. сталися деякі позитивні зміни. Станом на 2010 р. макові поля є в 14 афганських провінціях з 34. При цьому виробництво опіуму в Афганістані скоротилося порівняно з 2009 р. в наслідок значного неврожаю на 48% — з 6,9 тисяч тонн до 3,6 тисяч тонн. Проте площа вирощування маку у 2010 р. порівняно з 2009 р. не змінилась і складає 123 тис. га. При цьому, на півночі і в центрі, контрольованих урядом Хаміда Карзая, виробляється лише 20 % афганського опіумного маку, а остання доля — у південних провінціях на кордоні з Пакистаном — зоні дій військ НАТО проти талібів і наркоділків. У 2011 р. можна знову очікувати зростання популярності макової культури серед селян через різкий стрибок цін.
Отже сьогодні Афганістан залишається світовим монополістом виробництва наркотиків опійного ряду і фактично перетворився на наркодержаву. При цьому за різними оцінками по центральноазіатському напрямку наркотрафіку з Афганістану вивозиться від 15 до 65% опію і від 19 до 30% героїну, які попадають на ринки Європи та Росії[6].
З основних причин внугрішньорегіонального характеру потрібно назвати високий рівень корумпованості практично всіх органів влади республік ЦАР, відсутність достатньої охорони державних кордонів при недемаркованості і неделімітованості деяких їх ділянок, обумовлене складністю рельєфу і відсутністю економічної бази, високий рівень бідності і маргіналізації населення в умовах поганої соціально-економічної ситуації, що підштовхує до незаконної діяльності по розповсюдженню і транспортуванню наркотиків, діяльність усередині регіону терористичних і екстремістських організацій, що черпають доходи з наркобізнесу. недостатня взаємодія країн ЦА з даної проблеми.
Очевидно, що заходи з побудови навколо Афганістану «поясів безпеки» провалилися. Нездатність держав ЦАР адекватно протидіяти даній загрозі власними силами і в рамках діяльності регіональних організацій, відсутність глобальної міжнародної програми локалізації і усунення бази виробництва та торгівлі наркотиків в Афганістані роблять дану загрозу основною руйнівною силою в Центральній Азії.
Релігійно-політичний екстремізм, що виступає від імені ісламу, також є однією з головних загроз, в перспективі здатних підірвати безпеку країн ЦА. Діяльність різних екстремістських ісламських релігійно-політичних організацій, націлена на корінне політичне перевлаштування ряду держав регіону, у тому числі і насильницькими, терористичними методами, є перманентним джерелом напруженості в ЦАР. В данин час, релігійно-політичний екстремізм, у тому числі і в його крайніх проявах у вигляді терористичних актів, став невід ємним чинником громадського і політичного життя ряду держав ЦА.
Слід також відзначити, що вищезгадані транснаціональні загрози є домінуючими у державному безпековому дискурсі країн ЦА разом з проблемами геополітики та демократичного транзиту. З одного боку, це є підтвердженням розуміння владою країн ЦАР масштабу цих глобальних загроз, важливості пошуку шляху ефективної боротьби з ними. З іншого боку, це може свідчити про використання проблематики міжнародної безпеки для нехтування та політичного маніпулювання внутрішньорегіональннмн загрозами та конструювання громадської думки. Серед специфічних регіональних загроз найбільшим деструктивний потенціал належить проблемам територіальних суперечок, міжетнічним конфліктам та проблемам розподілу водних ресурсів.
З розпадом СРСР Сирдар'я, Амудар'я, Зарафшан, Талас та інші внутрішні води ЦАР набули статусу міжнародних річок і перетворилися на об'єкт міждержавних відносин. Відповідно, питання правового регулювання експлуатації водосховищ, збереження водноенергетичного балансу та охорони навколишнього середовища або забезпечення регіональної екологічної безпеки вийшли за рамки національного законодавства.
В даний час неврегульованість об'єктивних протиріч національних інтересів держав Центральної Азії з управління транскордонними водними ресурсами регіону виступає одним з основних факторів, що ускладнюють регіональне співробітництво. Розбіжність позицій сторін, головним чином, виникає між державами пониззя (Казахстаном, Туркменістаном і Узбекистаном) і верхів'я (Киргизстаном і Таджикистаном). Предметом суперечки є питання ефективності діючих регіональних водних інститутів та перспективи створення нових, межі та дія міжнародно-правових угод, експлуатація водогосподарських об'єктів. Функціонування існуючих міждержавних інститутів. зокрема. Міждержавної координаційної водогосподарської комісії в ЦА, вбачається недостатньо ефективним. У ЦАР вже мали місце локальні внутрідержавні і міжнаціональні конфлікти з приводу води, що завершилися людськими жертвами. Водні спори, останнім часом, в прикордонних районах набувають небезпечного характеру.
Зростання попиту на водні ресурси на тлі їх виснаження постійно провокуватиме дестабілізацію політичних відносин в регіоні при відсутності механізму врегулювання міждержавних суперечок і системи спільного управління транскордонними водними ресурсами.
Міжнаціональні конфлікти також є серйозною загрозою безпеці регіону ЦА і можуть виникнути, крім усього іншого, у зв'язку з наявністю етнічних меншин і численних невирішених проблем, пов'язаних з їх положенням в країнах ЦАР. ЦА характеризується поліетнічним складом населення з різними долями національних сегментів. За офіційними даними представники титульної нації складають у Казахстані 56% населення, у Киргизстані — 64%, у Таджикистані — 79,9%. в Узбекистані — 80%, у Туркменістані — 77%[7]. Тобто специфіка регіону пов'язана з наявністю компактно проживаючих етноконфесійних сегментів, які у багатьох випадках є автохтонним населенням.
Нормативні цілі демократизації та економічної модернізації, що були досягнуті за допомогою залучення посткомуністичних країн Центрально-Східної Європи до західної моделі політичного плюралізму та економічного лібералізму, були основою політики розширення ЄС у 90—ті роки[8].
Таким чином, ЄС діяв як постмодерністський актор, який, на відміну від традиційних держав, не будує свою зовнішню політику на основі балансу сил. Він скоріше діє на підставі уявлення, що активне співробітництво з іншими державами та залучення їх до різноманітних політик та ініціатив є найкращим засобом для просування власних інтересів ЄС. Виходячи з нового розуміння безпеки. ЄС прагне побудувати зону стабільності та добробуту навколо себе.
3. Політика ЄС на Близькому та Середньому Сході
На тлі наростаючих проблем та прорахунків у здійсненні Сполученими Штатами своєї політики на Близькому і Середньому Сході останнім часом відбувається підвищення ролі і впливу Євросоюзу. Особливо виразним цей процес став проходити з січня 2007р., тобто з періоду головування Німеччини в Євросоюзі та у "великій вісімці". Канцлером Німеччини А. Меркель близькосхідний напрям визнано одним з найважливіших серед пріоритетів зовнішньополітичного, безпекового та зовнішньоекономічного курсу Об'єднаної Європи.
Таке значення Близького і Середнього Сходу для Євросоюзу пояснюється, по-перше, зростаючою залежністю від постачання близькосхідних енергоносіїв. Так, за висновками паризького Інституту з питань безпекових досліджень, очікується, що у 2025 р. країни Близькосхідного регіону, передусім Саудівська Аравія, Іран та Ірак, забезпечуватимуть понад 80 % потреб Євросоюзу у нафті порівняно з нинішніми 45 %. Європейська енергетична стратегія та спільна європейська зовнішня політика з енергетичних питань серед головних своїх завдань виділяють активізацію і поглиблення енергетичного діалогу з країнами Близького і Середнього Сходу у напрямку енергетичної інтеграції Європи та Близькосхідного регіону, створенні стабільної енергетичної системи енергетичної безпеки та диверсифікації постачання енергоносіїв до Європи.
Зростає значення й обсяги економічної співпраці та торгівлі країн-членів ЄС з країнами Близькосхідного регіону. Так, наприклад, завдяки дворазовому зростанню експорту німецьких товарів до країн Перської затоки, вони вже перетворились для німецьких товаровиробників у більш значний ринок збуту, ніж дев'ять країн Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). У цьому контексті офіційний візит канцлера Німеччини А. Меркель до країн Перської затоки на початку лютого 2007р. засвідчив про зростаючу увагу як Німеччини, так і всього Євросоюзу до Близькосхідного регіону. Показово, що у своєму виступі у Європейському парламенті 13 лютого 2007р. німецький канцлер, підводячи підсумки свого візиту на Близький Схід, відзначила, що вона відчула "великі сподівання, які народи покладають на Європейський Союз та всі його інститути"[9].
Країни Євросоюзу мають тісні економічні взаємини із Іраном, незважаючи на всі намагання США змусити ЄС заморозити таке співробітництво. Так, згідно даних адміністрації Буша, у 2006р. європейські фірми, які співробітничали з Іраном, отримали банківські займи на 18 млрд. дол. США під урядові гарантії. Самою активною у цьому плані є Італія (6 млрд. 200млн. дол.), далі — Німеччина (5 млрд. 400 млн. дол.) і Франція (1 млрд. 400 млн. дол.). Більше двох третин іранської промисловості має техніку німецького виробництва. Всі спроби США змусити європейські банки і компанії відмовитися від угод з Іраном наштовхуються на сильний спротив.
Нарешті, керівництво Євросоюзу враховує серйозне значення, яке має Близький і Середній Схід у забезпеченні європейської безпеки і стабільності на її південних та південно-східних кордонах.
Все це обумовлює головні особливості сучасного зовнішньополітичного курсу Євросоюзу у Близькосхідному регіоні. Так, стосовно іранської проблеми, ЄС категорично висловлюється проти будь-якої силової спроби його вирішення, а з питання щодо санкцій намагається уникнути таких, які ставлять під загрозу економічну співпрацю європейських країн з Іраном.
З питань близькосхідного мирного процесу Євросоюз виступає, фактично, його мотором. За свідченнями ЗМІ, саме А. Меркель вдалось на початку 2007р. переконати американського президента, що врегулювання ситуації в Іраку пов'язане із загальною ситуацією на Близькому Сході і, перш за все, із врегулюванням палестино-ізраїльського конфлікту. Дотримуючись в цілому лінії, узгоджену із США щодо економічної блокади палестинського уряду, ЄС розробив спеціальний механізм прямої допомоги палестинському народу через неурядові та міжнародні організації. Це дозволили Євросоюзу протягом останнього року збільшити фінансову допомогу Палестині майже на третину у порівнянні із попереднім роком. ЄС також вітав Мекканську угоду між Фатх та Хамасом і заявив про свою готовність щодо негайної організації співпраці з палестинським урядом національної згоди у разі дотримання ним конструктивної позиції щодо Ізраїлю та попередніх міжнародних угод.
Відігравши фактично, вирішальну роль у врегулюванні кризової ситуації в Лівані після військового конфлікту між Ізраїлем та Хезболлою влітку 2006р. Євросоюз продовжує активно працювати у напрямку досягнення нормалізації ситуації в Лівані. Так, у січні 2007р. ЄС виступив одним із ініціаторів Міжнародної донорської конференції на підтримку Лівану у Парижі (25 січня 2007р.), та виділив на допомогу Лівану у здійсненні політичних та економічних реформ майже 500 млн. євро. 14 березня 2007р. Верховний представник ЄС з питань спільної зовнішньої політики і безпеки Х Солана здійснив візит до Сирії та провів переговори з президентом країни Б. Ассадом з метою забезпечення переходу Сирії на конструктивну співпрацю зі світовим співтовариством з питань нормалізації ситуації в Лівані, близькосхідного мирного процесу тощо[10].
У рамках Європейської політики сусідства ЄС переходить до нового етапу співпраці з країнами Близького і Середнього Сходу у сприянні проведенню широкомасштабних економічних та соціальних реформ через укладання Плану дій на період 2007-2010рр. з кожною країною регіону. Так, зазначений План дій з Єгиптом, затверджений на початку березня 2007р., передбачає допомогу в обсязі 800 млн. євро, Плани дій з Йорданією та Марокко — відповідно 265 млн. євро та 650 млн. євро.
Особливе значення близькосхідному напряму свого зовнішньополітичного курсу надає сьогодні Росія. Активізація політики Росії на Близькому і Середньому Сході, яка набула останнім часом безпрецедентного розмаху, розглядається нинішнім російським керівництвом як один із вирішальних засобів перетворення Росії на супердержаву. Ефективно використовуючи численні помилки США, які були ними допущені в арабо-мусульманському світі, Росія намагається не лише відновити колишній вплив у регіоні, який мав Радянський Союз, а й значно потіснити Сполучені Штати, перетворити Близький Схід на міцну геостратегічну та геоекономічну опору подальшого зміцнення своїх позицій у світі.
Характерною особливістю сучасних геополітичних процесів на Близькому і Середньому Сході є швидке збільшення впливу Китаю, без активної участі якого сьогодні неможливо вирішити такі складні проблеми регіону, як іракська, формування нової архітектури безпеки Близькосхідного регіону тощо. Зміст та напрями близькосхідної політики Китаю визначаються у першу чергу його зростаючими потребами у постачанні до країни великих обсягів близькосхідних енергоносіїв, створенні для цього необхідних політичних, безпекових та технологічних передумов. На сьогодні головними торгівельними партнерами Китаю в регіоні є Іран та Саудівська Аравія. Так, у 2006р. обсяг торгівлі Китаю з Іраном склав понад 10 млрд. дол. США. За рахунок іранської нафти Китай задовольняє 13 % своїх потреб. Звідси й пояснюється позиція Китаю в іранському питанні, яка спрямована на створення необхідних політичних передумов забезпечення відносин з Іраном як найважливішим партнером Китаю в енергетичній сфері.
Останнім часом Китай стрімко розвиває відносини з країнами Арабського світу, найважливішим партнером з яких є для нього Саудівська Аравія. Сьогодні саудівська нафта складає 17 % імпорту нафти до Китаю і відіграє вирішальну роль у формуванні стратегічного резерву нафти. За допомогою Саудівської Аравії Китай створює 4 стратегічних бази, що дозволить у 2008р. мати стратегічний запас нафти в обсязі 1 місячного імпорту нафти в країну, у 2015р. цей резерв має досягти 3-х місячного імпорту нафти. У 2015р. залежність Китаю від близькосхідної нафти складатиме 75 % всього нафтового імпорту. Тому Китай водночас не зацікавлений у нестабільності на Близькому і Середньому Сході і змушений йти на певну координацію дій із США, ЄС та Росією, зокрема у питанні щодо іранської ядерної програми[11].
Протягом останнього часу у політичному та економічному розвиткові країн Близькосхідного регіону з'явилися такі нові тенденції, які потребують глибокого аналізу та врахування при реалізації стратегічних інтересів Української держави в регіоні.
Йдеться, насамперед, про формування та зміцнення перспективного союзу поміркованих арабських країн — Єгипту, Йорданії, Саудівської Аравії, Кувейту, Бахрейну, Катару, Об'єднаних Арабських Еміратів та Оману, який здатний серйозно змінити геополітичну ситуацію на Близькому і Середньому Сході. Виникнення такого союзу значною мірою стало реакцією на доволі відверті претензії шиїтського Ірану щодо свого лідерства не лише у Близькосхідному регіоні, а й у межах усього Ісламського світу. Важливу роль відіграла також цілеспрямована політика Сполучених Штатів Америки, яка вдало використала небезпідставні побоювання керівництва вищеперерахованих арабських країн сунітського ісламу щодо цілей та проектів нинішнього іранського режиму, особливо у контексті його намагань встановити контроль над Ліваном, Палестиною, Іраком тощо. Водночас, формування такого союзу стало закономірним наслідком тих глибинних соціально-політичних й економічних процесів та трансформацій, які притаманні цій групі арабських держав[12].
Висновки
Важливого значення має набути вивчення і використання кращого досвіду США, країн Євросоюзу у розвитку їхнього співробітництва з країнами Близького і Середнього Сходу.
Важливу роль у взаємовідносинах країн Європи та країн арабського регіону відіграє Європейський Союз. Виникнення Європейського Союзу як міжнародної регіональної організації відкрило нові обрії та перспективи відносин між країнами двох регіонів. ЄС потрібно було стверджуватись і посилювати свій вплив в міжнародних відносинах і співробітництво з арабськими країнами могло дати таку можливість. Інтереси ЄС на Близькому Сході є багатоплановими та різноманітними, але в той же час, країни арабського регіону також зацікавлені у співробітництві та підтримці європейських держав з метою посилення своїх позицій на міжнародній арені та вирішення близькосхідних проблем.
Європейський Союз, який поступово посилюється на міжнародній арені у зв’язку із кількісним зростанням країн-членів та посиленням економічної могутності. Відносини в рамках трансатлантичної співпраці залишаються для ЄС пріоритетним напрямком, що зумовлено історичним та культурно-політичним розвитком цих країн.
Особливе місце у зовнішньополітичних прерогативах ЄС займає Середземноморський регіон та Близький Схід. Це, насамперед, обумовлено його значенням для енергетично залежної Європи та унікальністю країн, які до нього належать. Питання дипломатичної діяльності одного із найвпливовіших учасників міжнародних відносин, яке було затронуте в даній роботі, є досить актуальним в наш час. І його значення збільшується прямо пропорційно зростанню економічною могутності ЄС та подальшої інтеграції його членів.
Список використаної літератури
1. Андрійчук І. М., Отченаш К.Г. Роль європейського союзу в стабілізації безпеки в країнах східної Європи // Проблеми системного підходу в економіці. – 2011. — №2.
2. Гаврилова Н.В., Янченко А.О. Специфіка загроз безпеці регіону Центральної Азії у контексті міжнародної безпеки// Гілея: науковий вісник. – 2011. — №45.
3. Грозна В.В. Розширення ЄС на схід. Нові виклики //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 1. — C. 122 — 131
4. Даниленко А.А. Актуальні питання прямих іноземних інвестицій до України з ЄС ( у контексті розширення Євросоюзу на Схід) //Фінанси України. — 2008. — № 1. — С.127-137
5. Ковальова О. Інтеграційні стратегії країн Сходу на сучасному етапі розширення Євросоюзу //Розширення ЄС. — 2003. — № 1. — C. 20-37
6. Меделяєв В. Азбука євроінтеграції // Економіка в школах України. — 2007. — № 5. — С. 25-39
7. Резнік В. Розширення ЄС: Східноєвропейський вектор //Економіка. Фінанси. Право. — 2001. — № 5. — С.3-5.
8. Хофф М. ЕС-Восточная Европа // Мировая экономика и международные отношения. — 2000. — № 12. — C. 97-98