Вступ.

Розділ 1. Захист честі, гідності та ділової репутації фізичних та юридичних осіб, як один з найголовніших інститутів цивільного права.

1.1.Поняття честі, гідності та ділової репутації.

1.2.Суб’єкти прав на захист честі, гідності та ділової репутації.

Розділ 2. Моральна шкода, як спосіб захисту цивільних прав та інтересів.

2.1.Поняття, зміст та підстави відповідальності за завдану моральну шкоду.

2.2. Правове регулювання порядку відшкодування моральної шкоди та право на спростування відомостей, що порочать честь, гідність та ділову репутацію.

2.3.Особливості відшкодування моральної шкоди по окремим категоріям справ.

Розділ 3. Проблеми захисту честі, гідності, ділової репутації, відшкодування моральної шкоди суб'єктам господарської діяльності та шляхи їх подолання.

3.1.Проблеми, що виникають при захисті честі, гідності та ділової репутації та способи їх вирішення.

3.2.Проблеми відшкодування моральної шкоди.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність теми. У сучасний період розвитку українського суспільства виникла необхідність у формуванні правового механізму, який би забезпечував ефективне регулювання існуючих у ньому відносин відповідно до вимог соціального прогресу, основою якого є гармонійний розвиток особи із системою її суб’єктивних прав та інтересів.

Відповідно до ст. 3 Конституції України вперше в історії розвитку нашої держави гідність і честь людини, як і її життя, здоров’я, недоторканність і безпека, визнано найвищими соціальними цінностями. У новому Цивільному кодексі України права на ці цінності особи визначаються як такі, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Крім того, на розвиток положень ст. 28 Конституції України про повагу до гідності кожного в статті297 ЦК України також закріплюється право на повагу до гідності та честі. Усе це разом, а також ряд інших положень з позначеної проблематики викликають необхідність розроблення механізму забезпечення й реалізації цих прав, а отже, нового наукового осмислення.

Аналіз досліджень проблеми гідності та честі свідчить про те, що й самі ці цінності та права на них переважно розглядалися в аспекті охоронної (негативної) функції права. На сьогодні такий стан уже не в змозі повною мірою відбити їх правовий статус як особистих немайнових прав, котрі забезпечують соціальне буття фізичної особи, а також сприяти досягненню конституційних вимог про повагу до особи. Така правова характеристика передбачає, по-перше, здійснення та реальне забезпечення гідності та честі фізичної особи в умовах насамперед нормальної життєдіяльності їх носіїв, а не тільки при порушенні цих цінностей. По-друге, для надання суспільним відносинам стабільності, порядку, а отже, для виконання їх основного призначення необхідні нові прийоми та засоби правового впливу. Ці фактори зумовлюють актуальність і значущість розгляданої проблематики та необхідність її комплексного дослідження.

Метою дослідженняє всебічний аналіз існуючого стану наукового розроблення питань визначення й інтерпретації в цивільному праві понять гідності та честі фізичної особи, формулювання теоретичних положень і практичних висновків з урахуванням сучасних уявлень та чинного законодавства України, визначення й конкретизація в цьому аспекті дієвих правових засобів їх здійснення й реалізації, а також розроблення і внесення пропозицій щодо вдосконалення вітчизняного цивільного законодавства у сфері регулювання особистих немайнових відносин.

Відповідно до цього в роботі головна увага приділяється вирішенню таких основних завдань, як:

— історико-правове дослідження ідеї про гідність і честь у праві та виявлення факторів, що мають істотне значення як для характеристики цих цінностей, так і для властивих їм закономірностей існування та розвитку;

— визначення понять гідності та честі як об’єктів цивільних правовідносин;

— з’ясування суті гідності та честі фізичної особи та обґрунтування їх соціально-правового значення;

— виявлення необхідного правового засобу здійснення й реалізації гідності та честі фізичної особи;

— з’ясування правової природи права на повагу до гідності та честі фізичної особи;

— розроблення поняття суб’єктивного права особи на повагу до гідності та честі, а також виявлення сутності, змісту й проблем, пов’язаних з його здійсненням;

— розроблення й обґрунтування теоретичних та практичних пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення механізму цивільно-правового реґулювання особистих немайнових відносин.

Об’єктом дослідженняє відносини, пов’язані з проблемою гідності та честі фізичної особи з позицій їх цивільно-правового регулювання, а також загальної тенденції та закономірності їх розвитку.

Предметом дослідженняє історичні пам’ятки джерел світової та вітчизняної інтелектуально-правової спадщини стосовно гідності та честі людини, система нормативно-правових актів, що становить сучасний правовий інститут особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне існування фізичної особи, складовою частиною якої є право на гідність і честь, судова практика та літературні джерела, у яких викладено теоретичні обґрунтування щодо юридичної природи та механізму забезпечення і реалізації суб’єктивного права фізичної особи на повагу до гідності та честі.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження насамперед складає діалектичний метод пізнання правових явищ.

Його категорії: “конкретне й абстрактне”, “явище і сутність”, “зміст і форма”, “структура й елементи”, “ціле і частина” тощо використовувалися як для визначення понять гідності і честі фізичної особи, так і для визначення поняття суб’єктивного права на повагу до гідності та честі.

Системно-структурний підхід, по суті орієнтує та спрямовує весь дослідницький процес. Так, наприклад, цей метод дозволив розробити визначення гідності і честі з урахуванням як об’єктивного, так і суб’єктивного змісту.

На основі історико-логічного методу провадиться ретроперспективний аналіз ідеї гідності та честі в праві.

Формально-юридичний метод використовується при дослідженні чинних правових норм, присвячених регулюванню відносин, пов’язаних з проблемою гідності та часті фізичної особи, також при аналізі наукових пропозицій щодо вдосконалення правової регламентації цих відносин.

Порівняльно правовий метод застосовується при дослідженні законодавства зарубіжних країн, міжнародного законодавства, а також при аналізі проекту ЦК України й нового ЦК України.

У ході роботи також використовуються й інші сучасні методи наукового пізнання (метод моделювання, соціологічний, статистично-правовий тощо.)

Науково-теоретичну основу дослідженняскладають праці таких видатних цивілістів, насамперед "золотого віку": Є.В. Васьковського, В.М.Гордона, Ю.С.Гамбурова, К.І. Малишева, Й.О. Покровського, Г.Ф.Шершеневича, С.А. Бєляцького, а також їх попередників Д.І. Меєра і О.П.Куніцина.

Новий ЦК України та дослідження, що з’явилися в сучасний період, дозволили об’єктивно оцінити значущість багатьох положень, розроблених у працях таких учених у галузі теорії права, цивільного права, як: М.М. Агарков, С.С. Алєксєєв, М.І. Бару, А.В. Бєлявський, Д.В.Боброва, С.М. Братусь, Д.М. Генкін, В.П. Грибанов, О.В. Дзера, А.С. Довгерт, А.А. Єрошенко, О.С. Іоффе, О.О. Красавчиков, Л.О.Красавчикова, Н.С. Кузнєцова, М.М. Малеїна, М.С. Малеїн, А.В.Малько, І.Б.Новицький, О.А. Підопригора, М.А. Придворов, О.А. Пушкін, Л.К. Рафієва, З.В.Ромовська, В.О. Рясенцев, В.І. Сенчищев, О.П. Сергєєв, К.А. Флейшиц, С.А.Чернишова, Я.М. Шевченко, Л.С. Явич та ін.

Значний внесок у розроблення понять гідності та честі зробили і представники філософської думки: В.А. Блюмкін, В.А. Малахов, С.А. Серебренікова-Миготіна, І.Р. Стрем’якова, А.Ф. Шишкін, та ін.

Заслуговують на особливу увагу дослідження сучасних вітчизняних цивілістів з проблем гідності, честі та ділової репутації, до яких слід віднести: С.І. Шимон, В.П. Паліюка, О.В. Кохановську, Р.О. Стефанчука, С.І.Чорнооченко, Л.В. Красицьку, а також російських учених А.Л. Анісімова, О.М. Ерделевського та інші.

Нормативну основу дослідженняскладають міжнародні нормативно-правові акти (Загальна декларація прав людини, Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про цивільні та політичні права тощо).

Практичне значенняодержаних результатів полягає в тому, що зроблені в роботі висновки та внесені пропозиції можуть бути використані при розробленні механізму забезпечення та реалізації прав на гідність і честь людини в процесі вдосконалення законодавства України, і в першу чергу в процесі розроблення нових законів, що будуть прийняті в розвиток Цивільного кодексу України.

Крім того, вони мають значення для судової діяльності при розгляді цивільних справ даної категорії.

Структура роботи. Відповідно до наукових цілей, завдань і логіки дослідження робота складається із вступу, трьох розділів і п’яти підрозділів, висновків, списку використаної літератури. Повний обсяг роботи — 127 сторінки, із яких основний текст – 120 сторінок. Кількість використаних джерел –75.

Розділ 1. Захист честі, гідності та ділової репутації фізичних та юридичних осіб, як один з найголовніших інститутів цивільного права

1.1.Поняття честі, гідності та ділової репутації

Історію людства можна розглядати як історію формування еволюції уявлень про права людини, серед яких чільне місце займають уявлення про честь, гідність, ділову репутацію, які формуються під впливом соціально – економічної організації суспільства і відповідають ступеню розвитку його цивілізації і гуманізації. Удосконалення правового механізму захисту честі, гідності, ділової репутації характеризується тривалим і складним історичним шляхом. З огляду на це, в роботі знайшло свій подальший розвиток вчення українських цивілістів про основні етапи, які пройшло законодавство України на шляху до його сучасного стану у названій сфері. Можна виділити, зокрема, два етапи розвитку національного законодавства у сфері регулювання та захисту особистих немайнових прав, зокрема, честі, гідності, ділової репутації, у період після набуття Україною незалежності. На першому етапі відбулась поступова розробка провідними українськими науковцями та практиками проекту нового Цивільного кодексу незалежної України, гармонійною складовою якого стала Книга ІІ, присвячена особистим немайновим правам фізичної особи. На другому етапі пропозиції, які висловлювалися попередньо, знайшли своє найбільш досконале втілення у новому Цивільному кодексі України 2003 року. Це стало істотним внеском у процес поліпшення чинного цивільного законодавства, приведення його у відповідність з міжнародними стандартами. Одночасно правознавцям відкрилися як переваги, так і нові проблеми не лише у законодавстві України, але і у практиці судів. Значний вплив мали на ці процеси розвиток інформаційного суспільства, розширення прав ЗМІ та самих фізичних осіб; глобалізація економіки і усіх сфер життя, гармонізація національного законодавства із законодавством країн Європи. Отже, на сьогоднішній день незалежна Україна пройшла принаймні два етапи розвитку законодавства у сфері особистих немайнових прав загалом і захисту честі, гідності, ділової репутації зокрема.

Визнавши Європейську Конвенцію з прав людини 1950 року частиною національного законодавства України, яка, на відміну від інших міжнародних договорів, є комплексним та складним правовим механізмом захисту прав людини, що включає судову практику Європейського суду, Україна тим самим визнала існування в державі прецедентного права. Це, в свою чергу, потребує докорінного оновлення, або прийняття нових роз’яснень постанови Пленуму Верховного Суду України.

З урахуванням нових тенденцій, які започаткував ЦК у розумінні захисту честі, гідності, ділової репутації, автором визначається принаймні вісім основних функцій захисту честі, гідності, ділової репутації фізичних осіб, які відображають сучасний стан даної проблеми: функція припинення порушення права на честь, гідність, ділову репутацію фізичної особи; відновлююча функція; компенсаційна; функція покарання; виховна; попереджувальна; інформаційна; підвищення загальної культури і моралі у суспільстві і відносинах між людьми. Останні дві функції слід назвати настільки важливими, що їх вже недостатньо розуміти у складі попередньо названих функцій, вони мають пріоритетне значення і з огляду на судову практику у цій сфері [61, c. 44-45].

Захист честі, гідності і ділової репутації — право громадянина та організації вимагати через суд спростування відомостей, які не відповідають дійсності або викладені неправдиво, принижують їхню честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їхнім інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

Поширенням неправдивих відомостей визнається опублікування їх в пресі або сповіщення їх в іншій, у тому числі усній, формі невизначеному колу осіб, кільком особам або навіть одній особі. Сповіщення цих відомостей безпосередньо особі, якій вони стосуються, виключає можливість застосування такого способу захисту.

Щоб більше розуміти питання, яке розглядається в даній роботі, наведу поняття честі, гідності та ділової репутації.

Останнім часом в Україні, як і в інших країнах Європи, відчутно актуалізується право людини на захист її честі й гідності та на компенсацію моральної шкоди, заподіяної внаслідок порушення будь-яких її прав. У цьому, як видається, невипадковому процесі знаходить прояв закономірна тенденція зростання самоцінності кожної людини. А стан і рівень реалізації цієї тенденції у тій чи іншій державі можуть слугувати хіба що не вирішальним критерієм суспільного прогресу, найбільш переконливим показником «людиноцентристської» орієнтації відповідної країни.

Відображення зазначеної тенденції можна спостерігати як на міжнародному, так і на національному рівнях правового регулювання.

Так, відзначимо, що поняття «гідність людини» вельми інтенсивно використано у низці фундаментальних міжнародно-правових актів. Для прикладу, за нашими підрахунками, у шести фундаментальних актах ООН та у двох актах ЮНЕСКО, що безпосередньо присвячені правам людини, воно вживається 30 разів. А в одному з актів Ради Європи його включено навіть до назви: «Конвенція про захист прав і гідності людини з огляду на застосування досягнень біології та медицини» (прийнята 4 квітня 1997 p.).

Компенсація моральної шкоди, можна сказати, супроводжує й міжнародну правозахисну судову практику: відомо, що майже усі рішення Європейського суду з прав людини, в яких держава-відповідач визнається порушником Конвенції про захист прав людний та основних свобод, торкаються, у тій чи іншій формі, питання про саме таку компенсацію.

Поняття «гідність людини» одержує втілення й у конституціях деяких держав. Так, ст. З Конституції Італії, ухваленої 27 грудня 1947 p., закріплює положення про те, що «всі громадяни мають однакову суспільну гідність». (І це закріплення відбулося ще за рік до прийняття ООН Загальної декларації прав людини, у ст. 1 якої виголошено, що всі люди народжуються «рівними у своїй гідності».) [58, c. 96-97]

Процес конституційного відображення феномена гідності людини кардинально інтенсифікувався у тих державах Центральної та Східної Європи, які належать до перехідних (постсоціалістичних). Поняття гідності зустрічаємо нині, зокрема, у конституціях Білорусі, Болгарії, Естонії, Литви, Македонії, Молдови, Росії, Словакії, Словенії, Узбекистану, Хорватії, Чехії. У Конституції Республіки Польща зафіксовано, що «природжена і невід'ємна гідність людини є джерелом свобод і прав людини і громадянина. Вона є непорушною, а її повага і захист становлять обов'язок органів публічної влади».

Крім цього, у конституціях деяких держав йдеться, так чи інакше, про право людини і громадянина на відшкодування (компенсацію) моральних збитків (Білорусь, Естонія, Литва, Словакія, Україна, Хорватія, Чехія). А щодо судового захисту цього права ухвалювались спеціальні постанови Пленумів Верховного Суду України (1995 p., зі змінами у 2001 р.) та Пленуму Верховного Суду Російської Федерації (1994 p.).

З огляду на усі такі обставини й сучасна юридична наука приділяє все більшу увагу різноманітним проблемам юридичного захисту людської гідності та юридичного забезпечення права людини на компенсацію моральної шкоди. Ці проблеми Досліджувались, зокрема, у монографіях А. Загорулько (Харків, 1998), А. Ерделєвського (Москва, 1996, 1997, 1996), І. Марогулової (Москва, 1998), М. Гошовського та О. Кубинської (Київ, 1998), І. Полякова (Москва, 1998), А. Шпунара (Будгощ, 1999), Я. Гайди (Люблін, 2000), К. Голубєва і С. Наріжного (Санкт-Петербург, 2000), В. Паліюка (Харків, 2000), А. Власова (Москва, 2000), Р. Стефанчука (Київ, 2001), у міжнародній збірці статей «Гідність людини як категорія права» (Варшава, 2001).

З цієї тематики лише у другій половині 90-х років XX ст. в Україні та Росії було захищено понад десять кандидатських дисертацій.

Усе це якраз і є свідченням невипадковості, закономірності згаданої гуманістичної тенденції у розвитку інституту прав людини.

Що ж до наукового осмислення, теоретичної інтерпретації зазначеної проблематики, то впадає в очі неабияка строкатість, неоднаковість поглядів юристів з багатьох питань, котрі охоплюються нею (йдеться, зокрема, про сутність, характер і види моральної шкоди; підстави виникнення права на її компенсацію; коло суб'єктів, у яких це право виникає; критерії визначення грошової або ж іншої компенсації; юридичний механізм реалізації цього права).

Та навряд чи такий плюралізм сприяє здійсненності та ефективності захисту (передусім судового захисту) права, що розглядається. Одна з основних причин існуючих розбіжностей вбачається у тому, що право людини на компенсацію моральної шкоди досліджується, зазвичай, з юридично-галузевих позицій, у той час як воно, на нашу думку, має загольноюридичний (а ще точніше — загальноправовий) характер. А вже давно відомо, що вирішенню «часткових», більш-менш конкретних питань має неодмінно передувати розв'язання проблем найбільш загальних, зокрема конструювання вихідних, базових методологічно визначальних категорій. До останніх, у даному випадку, належать: по-перше, загальне поняття моральної шкоди; по-друге, загальне поняття її компенсації; по-третє, загальне поняття права людини на таку компенсацію.

Деякі міркування стосовно кожного з цих понять, сформульовані наразі (з огляду на обмежений обсяг даної публікації), переважно у тезовій формі, пропонуються увазі читачів [57, c. 36-37].

II. Те явище, яке за традицією відображають поняттям моральної шкоди, становить специфічний соціальний феномен, є проявом і продуктом певних суспільних відносин, що можуть вини-кати у будь-яких сферах соціуму і мати найрізноманітнішій зміст.

Тому-то й право людини на компенсацію моральної шкоди — це, за його генезисом та сутністю, різновид загальносоціального (а не виключно юридичного) права. Його юридичне забезпечення та юридичний захист хоча і є найбільш дійовими, ефективними «інструментами», проте аж ніяк не єдино можливими. Тому вже з цієї причини дане право належить до предмета загальнотеоретичної юриспруденції.

Крім цього, воно — навіть у його державно-юридичному (зокрема законодавчому) опосередкуванні — є явищем міжгалузевим, так би мовити, всеюридичним, загальноюридичним (а не тільки, скажімо, цивілістичним). Цим теж зумовлюється необхідність дослідження даного феномена саме з позицій загальної теорії права і держави (із залученням, ясна річ, висновків деяких інших гуманітарних наук). Виходячи з таких позицій, видається можливим сформулювати такі положення.

1. Явище, яке відображається терміно-поняттям «моральна шкода», складається з декількох — принаймні з двох — елементів: соціально-морального та індивідуально-психічного.

Сутність першого полягає у приниженні гідності людини що, власне, й є об'єктом моральної шкоди. Причому йдеться не тільки про реальний факт такого приниження, а й про зазіхання, «замах» на останнє, про його загрозу.

У зв'язку з цим зауважимо, що у даному випадку ми спираємося на такі доктринальні підходи до інтерпретації категорії гідності людини, які можуть бути позначені як:

— «суб'єктивістський» (самооцінка людиною її власної цінності, значущості). Так, людина усвідомлює своє становище в суспільстві, колективі. їй притаманні самоповага і потреба в поважанні її іншими людьми. Ця внутрішня самооцінка власних якостей, здібностей, світогляду, свого суспільного значення і є, на думку М. Малеїна, гідністю. Схожої точки зору дотримується Ю. Скуратов. В. Здравосмислов під гідністю розуміє поважання високих моральних якостей в самому собі;

— «об'єктивістсько-соціальний» (соціально-групова чи загальносуспільна оцінка гідності людини). М. Коржанський визначає гідність особи як право на громадську повагу, що ґрунтується на визнанні суспільством громадської цінності цієї особи. Він розглядає гідність як публічну цінність особи;

— «суб'єктивістсько-соціальний» (самооцінка людиною її соціальної оцінки, сформульованої іншими суб'єктами). Так, С. Братусь, О. Красавчиков поняття гідності визначали як відображення в свідомості громадянина його оцінки суспільством, тобто самооцінку особою її суспільної оцінки.

Коли йдеться про гідність конкретної людини, то мається на увазі в першу чергу самооцінка, (тобто внутрішня оцінка конкретною людиною самої себе). Самооцінка — це судження людини про міру наявності у неї тих чи інших якостей, властивостей у співвідношенні із певним еталоном, зразком, котрий формується суспільством або певною його групою (найчастіше — групою домінуючою). Така самооцінка буде тим правильнішою, достовірнішою, чим точніше вона відображатиме ту оцінку, яку дають цій людині інші люди, у відносинах з котрими вона перебуває. Остання обставина дає підставу ставити питання про істинність чи хибність самооцінки.[56, c. 85-86]

Самооцінка є формою вияву, центральним компонентом самосвідомості, тобто усвідомлення людиною себе самої як особистості: зокрема, усвідомлення своєї життєдіяльності у суспільстві, стосунків з іншими людьми, рис свого характеру, своїх вчинків, їх мотивів, цілей, своїх розумових, фізичних, моральних якостей.

У такому випадку гідність людини — це внутрішня оцінка людиною власної самоцінності, яка ґрунтується на об'єктивно існуючій цінності даної людини для інших суб'єктів.

Власне оціночний момент у вигляді моральної чи правової оцінки є суттєвим засобом впливу на самосвідомість людини. На підставі такої оцінки формується еталон вимог, котрі ставляться до поведінки людей в конкретній ситуації. Враховуючи ці вимоги, людина самостійно (але тільки-но на основі практики своїх стосунків з іншими суб'єктами!) набуває уявлення про особисту (власну) гідність.

Універсальною і, можна сказати, мінімально констатною гідністю людини є її антропна гідність. Йдеться про гідність, якою наділена кожна людина без винятку, безвідносно до її індивідуальних особливостей чи соціального статусу. В основу такої інтерпретації покладено так званий об'єктивістсько-антропологічний підхідно розуміння гідності людини1. Його втілено у тих міжнародно-правових положеннях, згідно з якими гідність людини є властивістю всіх членів людської сім'ї і всі люди є рівними у своїй гідності (про що йдеться, зокрема, у преамбулах до кожного з трьох актів, які складають Міжнародну хартію прав людини). Антропна гідність — це самоцінність людини як біосоціальної істоти — унікального родового суб'єкта, який уособлює найвищий рівень розвитку буття на Землі.

Така гідність людини, якраз з огляду на її антропну природу, є абсолютною, об'єктивно недоторканною, незайманою; вона не може якимось чином безпосередньо ушкоджуватись, не може бути об'єктом порушення. Тому навряд чи об'єктивістсько-антропологічний підхід можна безпосередньо пов'язати з правом людини на компенсацію моральної шкоди. Однак саме оцінка навіть такої гідності може принижуватись, зокрема, у разі, коли порушується будь-яке право людини. Тоді у цієї людини може виникати моральна шкода і, за певних умов, право на компенсацію останньої.

Ділова репутація – одне з нематеріальних благ. Представляє собою оцінку професійних якостей конкретної особи. Ділова репутація може бути притаманна кожному громадянину, в тому числі й тому, що займається підприємницькою діяльністю, а також будь-яка юридична особа: комерційна і некомерційна організація, державні і муніципальні підприємства, заклади та ін. [54, c. 235-236]

Розглянемо зміст складових поняття ділової репутації відповідно до норм права. Ділова репутація — це загальна думка про окрему особу, групу або колектив людей, що склалася на підставі оцінки якості продукції, роботи, вчинків, переваг і недоліків будь-якої особи. Поняття ділової репутації в законодавстві не встановлено, термін не має дефініцій, тому суб'єктивне розуміння ділової репутації може вплинути на його розширене трактування. У юридичній літературі окремі автори звертаються до визначення ділової репутації, але точного, адекватного визначення знайти неможливо.

Одні розуміють під діловою репутацією сукупність якостей і оцінок, за якими їх носій оцінюється в очах своїх контрагентів, клієнтів, споживачів, колег по роботі тощо, інші — асоціації, які викликає діяльність окремої особи у широкої громадськості або у інших юридичних осіб в цій державі чи за її межами.

Отже, ділова репутація може визначатися як оцінка якостей чи певна асоціація, і є думкою, що склалася, не тільки про позитивні якості, а й про хиби особи у сфері ділового обороту, в тому числі і у сфері підприємництва. Вона не підлягає точному визначенню, і тому її встановлення носить суб'єктивний характер.

Честь і гідність — це важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій особі громадянина або юридичної особи. Честь — це певна соціальна оцінка громадянина або юридичної особи, яка визначається вчинками, виробничою діяльністю та поглядами конкретної особи в контексті норм суспільного життя. Гідність — це самооцінка особою своїх ділових, моральних та інших соціальних якостей. Існують певні об'єктивні критерії при визначенні честі і гідності, які підлягають оцінці на предмет и порушення чи не порушення.

Ділова репутація — суспільна категорія, дуже близька до честі і гідності. Вперше термін "ділова репутація" був введений в Основах цивільного законодавства" колишнього Радянського Союзу в 1991 p. Введення цього терміна було пов'язане із введенням норм щодо запобігання недобросовісної конкуренції та реклами в підприємництві. Як і честь та гідність, ділова репутація базується на певній суспільній оцінці фактичних ділових якостей виробників (фізичних або юридичних осіб).

Група особистих немайнових прав не має чітко визначеного цивільно-правового регулювання. Подібне становище можна пояснити тим, що деякий час панівною була думка, згідно якої захист особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, покладався на кримінальне й адміністративне право.

Саме через це в ЦК УРСР 1922 р. не було статей, які б захищали честь, гідність, ділову репутацію громадян. Вважалося, що за поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу, а також за навмисне приниження честі й гідності особи винний може бути притягнений до кримінальної відповідальності. Притягнення ж порушника до такої відповідальності повинно було принести моральну реабілітацію потерпілому, і таким чином, його честь і гідність вважалися захищеними. Проте така позиція навіть у чисто формальному плані не є досконалою. Як бути, наприклад, у тому разі, коли наклеп розповсюджувався кимось ненавмисно? Адже такого розповсюджувача не можна притягнути до кримінальної відповідальності, а честь і гідність потерпілого була приниженою. Таким чином, порушені права потерпілого лишалися незахищеними [49, c. 55-57].

Враховуючи незахищеність особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб в цивільному праві, укладачі ЦК України 1963 p. включили до нього кілька статей, які повинні були виправити таке становище. Було наголошено, що особисті немайнові відносини можуть регулюватися ЦК України (ст. 1). Ст. 7 ЦК України передбачала захист честі і гідності громадян або організацій, а ст. 511 мала на меті захистити інтереси громадянина, зображеного в творі образотворчого мистецтва. В 1993 р. ЦК України був доповнений ст. 440, яка передбачає можливість відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Як бачимо, деякі зрушення, спрямовані на поліпшення цивільно-правового захисту особистих немайнових, не пов'язаних із майновими, прав відбулися, проте їх виявилося явно недостатньо.

Особисті немайнові блага поділяються на три групи:

— особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особи (право на ім'я);

— особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення особистої недоторканності фізичної особи (право на життя, право на здоров'я, право на захист особистого зображення, захист честі і гідності);

— особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення недоторканності особистого життя громадян (право на недоторканність житла, особистої документації, на таємницю особистого життя тощо).

Аналіз сучасної юридичної літератури показав, що використання суб’єктивного й об’єктивного аспектів у змісті гідності та честі має не тільки теоретичне, а й практичне значення, а тому, не поділяючи точку зору авторів про те, що виокремлення суб’єктивного аспекту не має значення, розкриває обидві сторони гідності й честі та використовує їх для визначення відповідних понять. Крім того, обґрунтовується висновок, що обидві сторони досліджуваних цінностей мають соціальний аспект, а тому застосування цивілістами словосполучень "об’єктивна (соціальна)" і "суб’єктивна (індивідуальна)", на мою думку, не відповідає змістові визначення "соціальне" й приводить до необґрунтованого протиставлення цього поняття і поняття "індивідуальне".

Виходячи з вищевикладеного в роботі робиться висновок про те, що гідність – найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість людини для суспільства з точки зору її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей, тобто значущість індивіда як людини, як представника людства незалежно від її належності до тієї чи іншої соціальної спільноти, групи та становища у суспільстві, а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість для особи її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей незалежно від соціальної належності до тієї чи іншої спільноти людей і становища в суспільстві, про усвідомлення і почуття цієї значущості [48, c. 36].

Честь – це найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість особи для суспільства, визначувану в процесі суспільної життєдіяльності людей у зв’язку з її належністю до тієї чи іншої конкретної групи – соціальної, професіональної, національної та ін.; а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість особи як представника соціальної, професіональної, національної та іншої конкретної групи людей, визначувану на основі власного внутрішнього духовного світу, суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.

Сучасне розуміння честі, гідності, ділової репутації є уособленням історично обумовлених підходів законодавства різних епох, в тому числі законодавства радянських часів та зарубіжних країн, які розвинуті і удосконалені з огляду на нові соціальні і моральні умови розвитку особистих немайнових прав у незалежній Україні. Доказом цього слугує також судова практика. Отже, пояснення названих термінів є прикладом сприйняття і удосконалення позитивного досвіду не лише розвинутих країн Європи, але і вітчизняного законодавства радянських часів. Звертається увага на те, що за умов сучасного розвитку цивільного права захист честі, гідності, ділової репутації стає одним із найбільш поширених серед звернень в судові органи, що пояснюється зростанням самосвідомості особистості у демократичному суспільстві.

Подальший ефективний розвиток ряду категорій можливий на сучасному етапі через поняття „інформації”. Зокрема, через поняття інформації визначається нами поняття честі, гідності та ділової репутації фізичної особи. Так, честь можна розуміти як особисте немайнове благо, яке є, по-суті, позитивною соціальною інформацією про особу, яка ґрунтується на уявленнях про добро і зло, усталених у суспільстві, і усвідомлюється самою особою. Честь, крім того, слід розглядати і як сукупність найвищих морально-етичних принципів особистості, і як благо, яке дає право на повагу, пошану і визнання людини у суспільстві. Терміну „честь” слід повернути і його первісне значення, яке походить від безкорисливого, шанобливого, поважного ставлення до людини, віддання їй належного, як унікальній, неповторній, оригінальній особистості. Гідність розуміється в роботі, як особисте немайнове благо, яке є інформацією про цінність кожної особи, визнану у суспільстві. Ділова репутація –це, в свою чергу, інформація, яка набула рис суспільного знання про досягнення тої чи іншої особи. Ділова репутація ґрунтується на висновках щодо морального обличчя, ділових якостей і законослухняності фізичної особи і пов’язується у сучасному баченні найчастіше з добрим ім’ям фізичної або юридичної особи. За своїм обсягом, термін „ділова репутація” дещо звужений, оскільки ґрунтується переважно на відносинах, що пов’язані з реалізацією фізичною чи юридичною особою своїх ділових якостей. Надані визначення дозволяють підкреслити не лише загальновизнані ознаки честі, гідності, ділової репутації, але і їх зв’язок з інформацією та інформаційними відносинами, що особливо важливо для сучасного розуміння захисту цих особистих немайнових прав. Набули також подальшого розвитку дослідження поняття інформації як одного із найважливіших та найсучасніших об’єктів цивільних прав, яке використовується для обґрунтування підстав виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності, ділової репутації. Зокрема, порушення права на достовірну інформацію часто передує появі судових спорів з приводу захисту честі, гідності, ділової репутації, а самі поняття „честі”, „гідності”, „ділової репутації” можуть бути поясне ні через поняття інформації. Стверджується, що значна доля змісту понять „честь”, „гідність”, „ділова репутація” лежить у площині не права, а моралі, тому удосконалення правового регулювання та захисту честі, гідності, ділової репутації знаходиться у прямій залежності від морального стану суспільства, моральних якостей, які розглядаються ним в якості основоположних і незмінних [47, c. 143].

Правовідносини щодо захисту честі, гідності та ділової репутації, як і будь-які інші, є формою реалізації цивільно-правових норм. Серед елементів названих правовідносин, окрім суб’єкта, об’єкта та змісту правовідносин визначаються підстави їх виникнення, зміни та припинення. Що стосується об’єкту та змісту даного правовідношення, то його складають самі особисті немайнові блага: честь, гідність, ділова репутація, і відповідно – право на захист честі, гідності та ділової репутації. Для з’ясування суб’єктного складу названих правовідносин, слід піддати аналізу сукупність осіб, що беруть участь у правовідносинах. Підставами виникнення, зміни та припинення правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації є юридичні факти, які прийнято розглядати через їх елементи, які носять назву умов цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації. Положення про підстави виникнення правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації потребують подальшого удосконалення. Зокрема, ці правовідносини розглядаються як такі, що виникають і без порушення названих прав – тоді йдеться про право на повагу до гідності, честі, ділової репутації, що вказує на все більш зростаючу регулятивну роль права на сучасному етапі. Це, в свою чергу, впливає і на питання про класифікацію юридичних фактів, з якими пов’язується виникнення названих правовідносин, яку можна проводити за різними підставами: як за наслідками, які вони викликають, так і за гносеологічною природою фактів (за вольовим моментом). В якості самостійного виду слід виділяти для названих правовідносин і так звані стани, які можуть бути результатом як події, так і дії, розуміючи під ними юридичний факт, який розтягнутий в часі. Для виникнення правовідносин із захисту честі, гідності, ділової репутації підставою виступають неправомірні факти, зокрема, правопорушення (делікти), злочини тощо. Таким чином, підставами виникнення правовідносин щодо захисту гідності, честі, ділової репутації фізичної особи є наступні юридичні факти: 1) інформація (відомості), яка поширена; 2) інформація (відомості), яка порочить гідність, честь, ділову репутацію особи чи завдає шкоди її інтересам; 3) інформація (відомості) недостовірна, або така, яка не відповідає дійсності чи викладена неправдиво [48, c. 37].

Під “інформацією, що порочить честь, гідність та ділову репутацію”, автор пропонує розуміти інформацію, поширення якої призводить до порушення права фізичної особи на повагу до її честі, гідності, ділової репутації, а юридичної особи – до порушення її права на повагу її ділової репутації; а під “інформацією, що не відповідає дійсності або викладена неправдиво” – інформацію, яка відтворює події і явища, які взагалі не мали місця, або не мали місце у тому розумінні, яке їм надано особою, що їх поширила. Таке ж пояснення можна застосувати і до поняття „недостовірна інформація”, закріпленого у ст.277 ЦК України. Поняття „поширення інформації”, яке міститься у ст.14 Закону України „Про інформацію” є нормативно-закріпленим і більш широким, хоча і не таким адаптованим до проблем судової практики, як попереднє. Поняття “поширення інформації” слід розуміти, як дії з передання відомостей (даних) між суб’єктами інформаційних відносин, в тому числі шляхом передачі їх медіа простором або по інших каналах передачі даних з метою доведення їх до відома третіх осіб і за умови її сприйняття ними. Таку дефініцію доцільно було б закріпити у ЦК України, або, принаймні, у Постанові Пленуму ВСУ.

Захист честі та гідності людини — це один з найважливіших принципів юридичного процесу, згідно з яким позивач, відповідач, слідчий, суд, орган дізнання, прокурор, захисник, будь-які суб'єкти судочинства зобов'язані відповідним чином відноситись до всіх інших учасників процесу і один до одного.

У чинному законодавстві цей принцип чітко і ясно вперше здобув правове закріплення в Конституції України та отримав своє продовження в ч. 2 ст. 201 нового ЦК України від 16 січня 2003 p., де визначено: людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. 3). У Конституції України (ст. 21) підкреслюється: «Усі люди є рівні та вільні у своїй гідності та правах. Права та свободи є невідчужуваними та непорушними». Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ст. 28). Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32).

Здійснюючи судово-правову реформу, ми повинні, підкреслює М. Оніщук, «створити законодавство, норми якого відтворюють модель демократичного судочинства, що забезпечує громадянину, по суті, необмежене право на справедливий судовий захист, розбудувати інститути правосуддя, розуміючи його як форму здійснення прав і свобод людини…».

З огляду на це проблема захисту честі та гідності людини у сфері правосудця стає найбільш актуальною проблемою процесуальної науки, її все більш активно досліджують українські вчені-юристи. Цій проблемі також присвячено чимало праць юристів зарубіжних країн. Тим часом наявні публікації не вичерпують усю складну проблему, а скоріше надають фундаментальну базу для її подальшого дослідження. Проблема потребує комплексного аналізу з боку фахівців як кримінально-процесуальної науки, так і цивільного права.

Що стосується правової доктрини, то в цивільно-правовій науці право на честь визначається як особисте немайнове право фізичної особи на об'єктивну, повну та своєчасну оцінку її та її діянь (поведінки) при дотриманні морально-етичних і правових норм з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею[46, c. 57-58].

Під правом на гідність розуміють особисте немайнове право фізичної особи на власну цінність як особистості, право на усвідомлення цієї цінності та усвідомлення значущості себе як особи, що відіграє певну соціальну роль у суспільному житті. В юридичній літературі право на честь та гідність цілком обґрунтовано об'єднуються в одне суб'єктивне право громадян, що знайшло своє відповідне відображення і в новому ЦК України (ст. 297), де зазначається, що кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними і в разі їх порушення особа має право звернутися до суду з позовом про захист ЇЇ гідності та честі.

Відповідно до ст. 299 нового ЦК України право на недоторканність ділової репутації є самостійним особистим немайновим правом фізичної особи і являє собою право фізичної особи на об'єктивну та належну оцінку її як фахівця у будь-якій сфері суспільної діяльності як з боку суспільства, так і з боку окремих осіб, а також право на формування цієї оцінки та її використання.

Право на честь, гідність, ділову репутацію є невід'ємним та недоторканним правом особи. Це право складається з правомочності володіння, користування і розпорядження названими благами. Правомочність володіння характеризується можливістю володіти честю, гідністю, діловою репутацією незалежно від третіх осіб і вимагати від будь-якої фізичної та юридичної особи не порушувати ці блага. Правомочність користування полягає в можливості використовувати відповідні уявлення про себе, що склалися в різних сферах, для досягнення певної мети чи отримання інших благ. Правомочність розпорядження названими благами полягає в можливості їх зміни тільки за волевиявленням самої особи чи її діяннями, що можуть до цього привести.

Норма про право на честь, гідність, ділову репутацію, окрім заборони зобов’язаним особам посягати на конкретну фізичну чи юридичну особу, дає змогу тій чи іншій особі користуватися всією сукупністю суб’єктивних прав, що становлять її честь, гідність, ділову репутацію, спираючись на презумпцію добропорядності людини.

Встановлення презумпції добропорядності людини надає суб'єктам права впевненість у тому, що вони не будуть обмежені поширенням стосовно них неправдивих відомостей, що вони мають можливість вимагати, щоб оцінка їх честі, гідності та репутації відповідала реальності, виходячи з принципів законності, справедливості та сталих у суспільстві норм моралі.

Підкреслюючи необхідність гуманного ставлення до людей і підсудних, вбачати в кожній людині позитивні якості, Ф. Плевако в промові у справі робітників фабрики, яких звинувачували в бунті та безпорядках, образно мовив: натовп — будова, особи — цеглини. Із одних і тих самих цеглин розбудовується і храм богові, і тюрма — житло знедолених… Та зруйнуйте тюрму, і цеглини, що залишились цілими від руйнування, можуть піти на храмобудування, не відображаючи огидних рис їх минулого призначення.

Важливими положеннями для удосконалення механізмів захисту честі та гідності особи є норми Міжнародного Пакту про громадянські й політичні права, де зазначається, що всі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження і поважання гідності, властивої людській особі. Кодекс поведінки посадових осіб з підтримування правопорядку, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 17 грудня 1979 p., зобов'язує працівників правоохоронних органів, у тому числі й тих, хто здійснює розслідування, поважати та захищати гідність і права людини; зберігати в таємниці відомості конфіденційного характеру, що вони отримують у процесі своєї діяльності, якщо інтереси правосуддя не вимагають іншого; нетерпимо ставитись до будь-яких дій, які містять нелюдяні чи принижуючі гідність людини форми стосунків; забезпечувати охорону здоров'я затриманих.

Проте в чинному кримінально-процесуальному та цивільно-процесуальному законодавстві подібної узагальнюючої норми ще немає. Окремі вимоги щодо захисту честі й гідності особи містяться частіше за все в нормах стосовно окремих слідчих чи процесуальних дій: під час обшуку або виїмки слідчий повинен вживати заходів до того, щоб не були розголошені виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні; під час огляду не допускаються дії, які принижують гідність оглядуваної особи тощо [27, c. 30-32].

Тим часом як чинний КПК України, так і проект КПК України ще не враховують усіх положень Конституції України та міжнародних правових актів, не містять необхідних визначень та інститутів щодо відшкодування моральної шкоди, не ув'язані в цій частині з нормами цивільного і цивільно-процесуального права.

Передусім в юридичному процесі слід встановити принцип презумпції доброчинності людини. Його можна визначити таким чином:

«Кожна людина має честь і гідність, вважається доброчинною, кожен учасник будь-яких правовідносин вважається таким, що діє чесно, порядно та відповідно до закону, якщо інше не доведено і не визначено в законній силі судового рішення. Обов'язок доведення покладається на того, хто стверджує. Поширена про людину порочна інформація вважається недостовірною доти, доки не доведена в установленому законом порядку, доведення достовірності такої інформації покладається на того, хто їх поширив. Останній відшкодовує матеріальну та моральну шкоду, завдану людині, якщо не доведе достовірність поширеної інформації. Шкода, заподіяна людині безпідставним звинуваченням у вчиненні злочину і незаконним притягненням її до кримінальної відповідальності, відшкодовується державою відповідно до cm. 1176 ЦК України. Усі сумніви щодо доброчинності та правомірності дій будь-якого громадянина, а також щодо його вини у вчиненні будь-якого злочину або іншого правопорушення, якщо вичерпані можливості доведення, повинні тлумачитися та вирішуватися на користь такого громадянина. Недоведена недоброчинність прирівнюється до доведеної доброчинності».

Повага та захист честі і гідності людини означає, по-перше, недопустимість дій, що принижують честь і гідність людини (образ, погроз, насильства тощо); по-друге, недопустимість збирання, використання, зберігання та розголошення хибної, брудної, принижуючої честь, гідність чи ділову репутацію людини недостовірної інформації; по-третє, з повагою відноситись до людини взагалі, до її індивідуального образу, поглядів, переконань, духовного життя, віри, мрій; по-четверте, гарантованість судового захисту честі, гідності й ділової репутації людини та відшкодування моральної шкоди, завданої приниженням честі й гідності людини.

Порушення права на честь, гідність, ділову репутацію особи спричиняє збитки у сфері її свободи дій і рішень, суспільного та правового статусу, наносить істотну моральну шкоду [26, c. 65-66].

1.2.Суб’єкти прав на захист честі, гідності та ділової репутації

Загальні підходи, які у сукупності можуть слугувати критерієм для визначення кола управомочених суб’єктів правовідносин щодо захисту честі, гідності, ділової репутації, так, до кола управомочних суб’єктів названих правовідносин можуть входити будь-які особи (суб’єкти права), незалежно від їх особливостей; в свою чергу, до кола зобов’язаних суб’єктів, з одного боку, належать всі і кожен, коли йдеться про повагу до честі, гідності, ділової репутації, а з іншого боку, в разі порушення цих прав – порушники, які згідно з цивільним законодавством можуть відповідати за вчинені правопорушення. Специфіка між фізичними і юридичними особами у цьому питанні залишається незмінною, зокрема, за юридичними особами в роботі визнається лише право на повагу до ділової репутації серед досліджуваних прав, як це й визначено на сьогодні у ЦК України.

Право на повагу до честі, гідності, ділової репутації має фізична особа у межах загальної правоздатності з моменту народження. Повага на життя зачатої дитини, як можливого майбутнього суб’єкта права, має включати і повагу до її честі і гідності. Правом на її захист слід наділити можливих майбутніх батьків та можливих майбутніх її представників. Ці пропозиції особливо важливі з огляду на сучасні досягнення у сфері біології, трансплантології, клонування, евтаназії тощо. Звертається увага на те, що суттєвим для оцінки факту приниження є аналіз якісно-емоційного оформлення способів поширення інформації, хоча це і не має суттєвого впливу на обрання цивільно-правового способу захисту честі, гідності та ділової репутації. Недостовірна інформація може бути поширена і у формі портрету, карикатури, графіків, „поміщення поряд” портретів відповідних осіб тощо. Для суду манера і форма поширення інформації відіграє переважно оціночну роль, але в ряді випадків стає вирішальною для прийняття позитивного для позивача рішення.

Прийняття нового ЦК України дозволило зробити певні уточнення щодо управомочених осіб, які можуть подати позов на захист гідності, честі, ділової репутації. У відповідності до ст.297 ЦК України, правом на повагу до його гідності і честі наділено кожного. До суду з позовом про захист її гідності і честі, таким чином, може звернутися кожна фізична особа, тобто людина, як учасник цивільних відносин.

Аналіз ст. ст.299, 80 та 94 ЦК України дає підстави зробити висновок про те, що право на недоторканність своєї ділової репутації має як фізична особа, так і юридична. Так само, як фізична, так і юридична особа можуть звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації, оскільки ст.299 ЦК України забезпечує це право фізичній особі, а ст.94 ЦК України наділяє юридичну особу правом на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. При цьому особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 ЦК України. Слід надати юридичній особі також право звернутися з позовом про захист честі, гідності та ділової репутації в інтересах фізичної особи, якщо це будь-яким чином зачіпає інтереси юридичної особи, а особливо, якщо це передбачено її статутними документами. Нинішній ЦК закріпив загальну правоздатність юридичної особи, отже вона може мати ті самі права, що і фізична особа, окрім тих, що належать фізичній особі як людині. Слід вирішити позитивно у цивільному праві проблему захисту честі, гідності, ділової репутації в інтересах інших осіб утвореннями, які не є юридичними особами, зокрема, союзами, спілками, комітетами тощо. Не маючи такої можливості особисто, вони могли б делегувати свої повноваження по захисту названих прав в інтересах, наприклад, відомих осіб, відповідним міністерствам – Міністерству юстиції зокрема [11, c. 4-5].

Аналіз законодавства та практика попередніх, особливо радянських часів, свідчить про те, що всі громадяни, незалежно від свого соціального становища вважалися такими, що користуються однаковим обсягом прав по захисту честі та гідності. Однак світова практика ґрунтується на інших підходах до цього питання, які сприйняті і сучасною судовою практикою України. Нині обов’язковими для виконання на всій території України є всі рішення Європейського Суду і українські суди повинні враховувати відмінності статусу посадової особи, публічного політика при визначенні розміру відшкодування моральної шкоди, те, що позивач є відомим громадським діячем, політиком, тобто відноситься до кола осіб, межі допустимої критики яких значно ширші та офіційна поведінка яких піддається всебічному та критичному обговоренню широкого загалу. Посадова публічна особа, даючи особисту згоду на зайняття відповідальних посад, свідомо стає об’єктом постійної суспільної уваги, їй, на відміну від пересіченого громадянина, простіше виступити у ЗМІ зі спростуванням недостовірної інформації і захистити свою честь, гідність, ділову репутацію. До кола осіб, ступінь відповідальності яких набагато вища, ніж звичайних осіб, слід віднести і державних чиновників, зокрема, суддів. У відповідності із рекомендаціями Європейського суду з прав людини, який прийшов до висновку, що оціночні висловлювання слід відрізняти від фактів, вважається, що коли засіб масової інформації допускає оціночне висловлювання по відношенню до політичного діяча, то обґрунтовувати цю оцінку та доказувати її справедливість не потрібно. Таким чином, оцінка не потребує доказування. Такі ж роз’яснення слід передбачити у постанові Пленуму Верховного суду із зазначених питань.

Правове регулювання у сфері захисту ділової репутації створює динамічну напругу між двома різними цінностями, важливими для суспільства – інтереси особи у захисті її честі, гідності, ділової репутації з одного боку, з інтересами вільного висловлювання думок та обнародування інформації з другого, тому це регулювання є дуже складним та динамічним. Кожна справа про захист честі, гідності, ділової репутації, яку розглядає суд, передбачає необхідність врівноваження цих двох інтересів, двох важливих соціальних цінностей.

Суб'єктом, який зобов'язаний відповідати за поширення неправдивої інформації, яка порочить честь, гідність, ділову репутацію, за загальним підходом, є особи, що здійснили таке неправомірне поширення. Одержало подальший науковий розвиток положення про те, що особа, яка порушила особисті немайнові права на честь, гідність та ділову репутацію, повинна нести відповідальність лише за наявності вини.

З положенням, закріпленим у ч.3, ст.302 ЦК України: ”Вважається, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов’язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), є достовірною”, не можна погодитись, оскільки презумпція, закріплена у даній нормі, не тільки невірна за змістом, але і така, що здатна нанести шкоду на практиці, оскільки може привести до хибного висновку про те, що будь-яка інформація, яка подається зазначеними особами і яка міститься у зазначених джерелах апріорі є достовірною і не допускає, якщо вірити логіці законодавця, жодних різночитань, має прийматися на віру і не оспорюватись. Отже, ч.3 ст.302 ЦК України підлягає виключенню. Доводиться необхідність закріпити в законодавстві (у ч.4 ст.277 ЦК України) презумпцію, згідно з якою, в разі, якщо посадова особа не уточнює у своєму виступі (у письмовій чи усній формі), що вона висловлюється від свого власного імені, як приватна особа, то вважається, що вона виступає як посадова особа від імені юридичної особи, яку вона представляє [17, c. 4-5].

Пропонуємо доповнити ч.4, ст.277 ЦК України таким додатковим положенням: “Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, або померла, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту неправдивості цієї інформації та її спростування в порядку окремого провадження”.

Позови про захист честі, гідності, ділової репутації за участю ЗМІ мають значну специфіку, яка полягає у специфіці складу учасників цих відносин; у різних формах представлення засобів масової інформації, зокрема, в сучасній електронній формі; у значно більшому резонансі справ, які пов’язані із публікаціями у ЗМІ; у підвищенні ролі ЗМІ в сучасний період розвитку демократії в Україні і наближені України до європейських стандартів у сфері захисту прав як фізичних і юридичних осіб, так і журналістів; у підвищенні відповідальності органів ЗМІ і журналістів, влади, кожного громадянина України у сфері захисту честі, гідності, ділової репутації. Все зазначене впливає на динаміку розвитку законодавства у сфері прав людини і на провідну роль судової практики в питаннях його подальшого вдосконалення.

Що стосується об'єкта та змісту правовідносин щодо захисту честі, гідності, ділової репутації, то його складають особисті немайнові блага: честь, гідність, ділова репутація і, відповідно, право на захист гідності, честі та ділової репутації.

Щодо суб'єктного складу зазначених правовідносин, то слід вести мову про сукупність осіб, які беруть участь у правовідносинах: про правомочних суб'єктів, які мають право вимагати захисту честі, гідності та ділової репутації, про зобов'язаних суб'єктів, тобто суб'єктів, які зобов'язані відповідати за поширення відомостей, що не відповідають дійсності чи викладені неправдиво та порочать честь, гідність і ділову репутацію.

У літературі справедливо зазначається, що підставами виникнення, зміни та припинення правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації є юридичні факти1, які прийня-то розглядати через їх елементи, що носять назву умов цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації. Відповідно до ст. 7 ЦК УРСР 1963 р. цивільно-правовому захисту підлягала особа, стосовно якої поширені відомості, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать її честь, гідність та репутацію або завдають шкоди її інтересам. У новому ЦК України зазначене положення набуло узагальнення щодо всіх особистих немайнових прав як спростування недостовірної інформації.

Поширення відомостей або поширення інформації є першою умовою, що згадується в законодавстві та літературі в разі захисту честі, гідності та ділової репутації. Відповідач у цивільній справі повинен довести, що поширені ним відомості відповідають дійсності, а на позивача покладається обов'язок довести лише факт поширення відомостей, що його порочать, особою, до якої пред'явлено позов. Такий висновок можна зробити, проаналізувавши норму ч. 1 ст. 227 ЦК України, в якій закріплено право фізичної особи, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, на відповідь, а також на спростування цієї інформації[20, c.3].

Необхідно з'ясувати, перш за все, поняття «поширення інформації». Стаття 200 ЦК України пояснює поняття «інформації» через поняття «відомостей» — документованих або публічно оголошених. Якщо інформація — це відомості, то може йтися про тотожність цих понять, принаймні, для нашого дослідження. У свою чергу, поняття «поширення відомостей» вживається у постанові Пленуму Верховного Суду України від 28.09.1990 р. № 7і. У пункті 3, зокрема, зазначено, що під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших ЗМІ, викладення у характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення у публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному числу осіб або хоча б одній людині. Таким чином, загальновизнаним на сьогодні підходом стало розуміння під поширенням відомостей опублікування їх у пресі, передача по радіо, телебаченню, використання інших засобів масової інформації, до яких сьогодні додається Інтернет та інші інформаційні мережі; викладення у характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення у публічних виступах, а також в іншій формі невизначено широкому колу осіб, декільком особам або принаймні одній особі. Судова практика останніх років підтверджує цей висновок про поширення інформації всіма зазначеними способами.

Відповідно до ст. 14 Закону України «Про інформацію» до основних видів інформаційної діяльності входить «поширення інформації», під яким розуміють розповсюдження, оприлюднення, реалізацію в установленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації. Таким чином, окрім попереднього визначення, слід враховувати й інше нормативно закріплене визначення поняття «поширення», беручи до уваги практичну тотожність понять «відомості» та «інформація».

Слід зазначити, що наведені нормативно закріплені визначення не повною мірою відтворюють сутність процесу поширення, яка має місце у даному випадку. По суті, названі поняття визначають «поширення відомостей» лише через способи поширення. Між тим, при поширенні інформації, якщо йдеться про процес, мають бути наявними дві сторони, а саме — поширювач, тобто особа, яка поширює інформацію будь-яким способом (суб'єкт поширення), та особа, яка має сприйняти інформацію і на яку таке поширення спрямоване (реципієнт). На нашу думку, правильною є пропозиція визначати «поширення відомостей» і як «доведення інформації до відома третіх осіб будь-яким способом, за умови здатності сприйняття останніми змісту цієї інформації».

Немає єдиної точки зору в літературі і щодо такого аспекту поняття «поширення», як його публічність. Так, переважна більшість науковців до основної ознаки поширення відносить доведення інформації хоча б до однієї третьої особи. Інші автори схиляються до думки про публічність поширення [22, c. 1-3].

На нашу думку, законодавець обрав правильне рішення, вважаючи, що необхідною та достатньою умовою втрати контролю над поширенням відомостей є їх повідомлення хоча б одній особі. Разом із тим масовість поширення має значення, наприклад, у разі визначення розміру спричиненої шкоди від поширення недостовірної інформації, тому її слід враховувати у кожному конкретному випадку захисту честі, гідності та ділової репутації. Позитивним положенням нового ЦК України у зв'язку з цим є ст. 278, згідно з якою забороняється поширення інформації, що порушує особисті немайнові права.

Заслуговує на увагу те, що інакше вирішується питання, якщо відомості повідомлено лише особі, якої вони стосуються. У даному випадку таке повідомлення не визнається поширенням.

Справедливим слід визнати положення, згідно з яким не можуть розглядатися у порядку цивільного судочинства позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок. Подібні документи мають значну специфіку, як і інформація, що в них міститься, тому для них передбачено спеціальний порядок оскарження.

Зазначене питання гостро дискутувалося свого часу в юридичній літературі, зокрема питання про протиправність поширення інформації, що порочить честь, гідність та ділову репутацію, яка міститься в офіційних виступах, документах, що виходять від державних установ тощо. Рішення цього спірного питання було викладено у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.09.1990 р. № 7: «у порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок». Це обмеження із загального правила можна вважати доцільним.

У літературі обстоюється думка про те, що ст. 277 ЦК України не може застосовуватись і тоді, коли індивід повідомляє стороннім особам відомості, що його порочать, про самого себе, бо в такому випадку він сам сприяє формуванню суспільної думки про свою особистість. Якщо це не порушує прав інших осіб, то, на нашу думку, такі дії можна віднести до права особи на свободу чи індивідуальність [27, c. 33-35].

На практиці, крім того, не визнається поширенням ганебних відомостей про особу їх повідомлення одним із подружжя іншому; у той самий час повідомлення відомостей третій особі одним із подружжя про іншого визнається поширенням відомостей. Слід зазначити, що кожне повторення таких відомостей можна розглядати як нове поширення, що створює самостійну підставу для позову.

Неодноразово в юридичній літературі порушувалося питання про неможливість визнання як протиправного поширення інформації в разі, коли воно входить у коло обов'язків поширювача. Наприклад, коли редакція передає матеріал для перевірки в інші органи. Аналізувались і випадки пред'явлення до суду вимог про захист честі, гідності та ділової репутації, які порушені поширенням інформації у заявах до компетентних органів про вчинення злочину, що є, як відомо, обов'язком кожного громадянина. Звідси поставало питання: чи можна вважати поширенням інформації ознайомлення з нею посадових осіб, які прийняли цю заяву?

Найбільш логічною, на нашу думку, слід вважати думку авторів про те, що оскільки у компетенцію посадової особи входить перевірка дійсності повідомленої інформації, а презумпція невинуватості зобов'язує не довіряти інформації, поки вона не буде підкріплена відповідними доказами, то приниження честі, гідності та ділової репутації в очах посадової особи неможливе з самого початку, а якщо така інформація не підтвердиться й у майбутньому, то це не буде можливим і у подальшому. Таким чином, можна визнати правильним висновок про те, що у особи, щодо якої у заяві повідомляється інформація, що її порочить та не відповідає дійсності, не може виникнути права на захист своєї честі, гідності та ділової репутації.

Не можна погодитися з точкою зору авторів, які вважають, що способи поширення інформації, які є підставою для захисту честі, гідності та ділової репутації, не є важливими для цивільного права. Перш за все, цивільний закон вимагає, щоб спростування таких відомостей відбувалося відповідно до способу їх поширення або адекватним способом. Тому, на нашу думку, способи поширення інформації мають суттєве значення у вирішенні питання.

Заслуговує також на увагу те, що відповідальність настає і в тому випадку, коли відомості, що не відповідають дійсності і порочать, були поширені особою при виконанні службових обов'язків чи зафіксовані в офіційному акті, призначеному для широкого висвітлення. Складним є питання про те, хто повинен нести відповідальність у цьому випадку. Аналіз судової практики дозволяє зробити висновок про те, що у випадку поширення подібних повідомлень в усній формі відповідальність, як правило, покладається на посадову особу, а у випадку поширення повідомлень у письмовій формі — на установу, підприємство чи організацію, від імені якої діяла посадова особа. На сьогодні це питання вирішується ч. 4 ст. 277 ЦК України, згідно з якою спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює. Таким чином, законодавець звертає увагу не на форму (усну чи письмову) поширення інформації, а на те, чи поширила посадова (службова) особа інформацію при виконанні нею своїх посадових (службових) обов'язків чи ні. Письмова форма, на нашу думку, є в даному випадку лише додатковим доказом [32, c. 62-63].

Відомості, що порочать честь та гідність особи, в більшості випадків відносяться до фактів поведінки (вчинків). Однак у судовому порядку можна також спростувати й оцінку виконання (невиконання) певних дій, якщо вона зроблена у такій формі, що принижує особу. Доктрина цивільного права називає фактом поширення відомостей, що порочать честь, гідність та ділову репутацію особи, якщо особі завдано моральної шкоди і вказує, що такий факт складається з декількох елементів: поширення даних; їх ганьблячий характер; невідповідність цих даних дійсності.

Підставою (юридичним фактом) правовідносин, що розглядаються, є також безпідставність поширених відомостей, які порочать честь і гідність, тобто коли факти чи обставини, зазначені у відомостях, ніколи не мали місця, були не такими або відображені у перекрученому вигляді.

Слід також зазначити, що вирішення справ про захист честі, гідності та ділової репутації в ряді випадків потребує спеціальних знань. Так, у цивільній справі про захист честі, гідності та ділової репутації, що розглядалася Радянським районним судом м. Києва у 2000 р., у судовому засіданні заслухали як спеціалістів у сфері української народної творчості працівників Інституту етнографії, що допомогло вирішити справу по суті. Зокрема, спеціалісти надали суду роз'яснення щодо специфічних ознак фольклору, варіантності творів, висловлювань, аналогічних тому, про яке йшлося в позовній заяві.

Ми вважаємо, що серед елементів правовідносин щодо захисту честі, гідності, ділової репутації необхідно не лише досліджувати суб'єкти, об'єкти та зміст цих правовідносин, а й визначати підстави їх виникнення, зміни та припинення, зокрема відповідні юридичні факти, які ще мають умовну назву цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації. Вирішення зазначених проблем має важливе значення як на теоретичному рівні, так і в судовій практиці[31, c. 14-15].

Розділ 2. Моральна шкода, як спосіб захисту цивільних прав та інтересів

2.1.Поняття, зміст та підстави відповідальності за завдану моральну шкоду

Цивільне право покликане, поряд з іншим, забезпечувати правильну організацію особистих немайнових зв’язків між учасниками цивільного обороту. Саме цей організуючий момент, на думку фахівців, був і залишається основним змістом норм цивільного законодавства. Ця творча функція, на противагу колишньому вітчизняному законодавству, яке недооцінювало, а часом і прямо заперечувало важливість чи необхідність забезпечення немайнових прав особистості, знайшла своє вдале відображення в Цивільному кодексі України від 16 січня 2003 р. (далі – ЦК).

Проблеми захисту особистих немайнових прав і відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої посяганням на ці права, завжди привертали увагу науковців, зокрема таких відомих вчених дореволюційного й радянського періодів розвитку правової науки, як С.А.Бєляцкін, Л.І.Петражицький, Й.О.Покровський, Г.Ф.Шершеневич, М.М.Агарков, А.В. Белявский, С.Н.Братусь, О.С.Йоффе, О.А.Красавчиков, Н.С.Малєін, О.А.Флєйшиць, а також сучасних вітчизняних науковців: Боброва Д.В., Підопригора О.А., Рабінович П. М., Шевченко Я.М., Забара І.М., Корчемна Л.А., Паліюк В.П. , Стефанчук Р.С., Церковна А.О. та ін. Прийняття ж нового Цивільного кодексу зумовило потребу в перегляді деяких теоретичних напрацювань та аналізу нововведень у цій сфері.

Різноманітність цивільних прав та обов’язків, а також відмінності в характері взаємовідносин суб’єктів цивільного обороту дозволяють використовувати широкий арсенал засобів захисту суб’єктивних цивільних прав та впливу на осіб, які не виконують своїх (абсолютних) обов’язків. Цивільно-правова відповідальність за посягання на особисті немайнові права фізичних осіб і відшкодування шкоди, яке розглядається наукою цивільного права як одна з її форм, є одним із таких засобів захисту, суть якого полягає в покладенні на правопорушника невигідних майнових наслідків.

Відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди ст. 16 ЦК називає загальними способами захисту цивільних прав та інтересів. Вони є найбільш дієвими засобами захисту особистих немайнових прав фізичної особи, оскільки жодна інша галузь права не здатна наділити громадянина такими матеріальними повноваженнями, які юридично захищають недоторканність особистості й спрямовані на відновлення її майнового та морального статусу. Як справедливо відзначають деякі фахівці, захищати немайнові блага особи можна й за допомогою інших галузей права (адміністративного, кримінального, трудового), але визначити їх параметри, повноту індивідуальної свободи особистого життя, особистої волі громадянина спроможне тільки цивільне право, адже “наділення правом складає основний сенс і зміст цивільно-правового регулювання” [37, c. 45-46].

В чинному Цивільному кодексі УРСР від 18 липня 1963 р. (далі – ЦК УРСР) загальновідома ст. 7 синтезує способи захисту й засоби відповідальності в положеннях щодо умов і порядку реалізації права на спростування відомостей, що не відповідають дійсності, та відшкодування майнової і моральної шкоди, завданої їх поширенням. Деякі автори дотримуються думки, що обидва з цих способів є загальними способами захисту особистих немайнових благ, що, на наш погляд, є спірним. Відшкодування шкоди, безперечно, є загальним способом захисту, оскільки прийнятне в усіх випадках посягання на будь-які блага. Проте, спростування відомостей, що поширені про особу, застосовується як спосіб захисту її немайнових прав та інтересів лише у випадках, коли мало місце поширення відповідних відомостей у будь-який спосіб будь-якому колу осіб. У зв’язку з цим його слід розглядати як спеціальний спосіб захисту.

Згідно з положеннями згаданої статті ЦК УРСР, умовами виникнення права на спростування є поширення відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво і порочать честь, гідність чи ділову репутацію особи або завдають шкоди її інтересам. Наявність усіх трьох елементів (факт поширення, невідповідність дійсності та такий, що порочать, характер) є обов’язковою; відсутність одного з них унеможливлює звернення до суду з вимогою про спростування. Наявність вини особи, яка поширила такі відомості, для реалізації права на їх спростування значення не має. При цьому під виною слід розглядати психічне ставлення особи до факту поширення відомостей, а саме: усвідомлювала вона чи не усвідомлювала, що вони не відповідають дійсності, або викладаються неправдиво, та принижують особу, якої вони стосуються, або завдають шкоди її інтересам.

Право на відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди законодавець у ч. 3 ст. 7 пов’язує з правом на спростування. Умовами відповідальності за шкоду, завдану такими діями, є протиправне діяння, що виразилося в поширенні таких відомостей, наявність майнової чи моральної шкоди, причинний зв’язок між діянням та шкодою. Відшкодування здійснюється на тих самих засадах, що й в інших випадках, тобто вимагає наявності вини відповідача. Однак законодавець у ст. 7 не робить застережень щодо наявності вини правопорушника. Це дає підстави правозастосовчим органам начебто робити висновок, що наявність вини не є обов’язковою умовою відповідальності в зобов’язаннях з відшкодування шкоди, що завдана такими діями. Це, в свою чергу, дозволяє розглядати даний вид зобов’язання як різновид спеціального делікту. В зв’язку з цим викликає сумніви доцільність розміщення статті з таким змістом (ст. 7) серед загальних положень ЦК УРСР.

Юридичні конструкції, застосовані в новому ЦК щодо відповідальності за майнову й моральну шкоду, завдану поширенням недостовірної інформації, видаються більш вдалими і теоретично обґрунтованими. Річ у тім, що вони не лише дозволяють чітко розмежувати умови й порядок реалізації права на спростування такої інформації та права на відшкодування шкоди, завданої її поширенням, а й більш послідовно визначають умови відповідальності за шкоду, завдану особистим немайновим правам.

Законодавець дещо змінює саму концепцію цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану такими діями. Спростування інформації як спосіб захисту передбачає окрема ст. 277 ЦК “Спростування недостовірної інформації” (книга друга “Особисті немайнові права фізичних осіб”), а відшкодування майнової та моральної шкоди – ст. 1166 “Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду” та ст. 1167 “Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду” (книга п’ята “Зобов’язальне право”, глава 82 “Відшкодування шкоди”). Оскільки про нього не згадується в ст. 16 ЦК “Захист цивільних прав та інтересів судом”, спростування недостовірної інформації слід розглядати як спеціальний спосіб захисту особистих немайнових прав, який застосовується в конкретних життєвих ситуаціях [39, c. 58-59].

На противагу цьому зобов’язання з відшкодування шкоди, завданої поширенням такої інформації, вирішуються в межах деліктних правовідносин на підставі норм загальної дії, які поширюються на всі випадки заподіяння майнової (ст. 1166) або моральної (ст. 1167) шкоди. Очевидно, що законодавець не розглядає цей спосіб заподіяння шкоди (поширення інформації) як спеціальну умову відповідальності, тому виключаються передумови для виникнення дискусій з приводу наявності такого виду спеціального делікту.

З іншого боку, слід погодитися з думкою (Сенчищев В.И. Объект гражданского правоотношения / Актуальные проблемы гражданского права. Сб. статей под ред. проф. М.И.Брагинского. – М.: Статут, 1999. – С. 111), що закріплення будь-якої конструкції в тексті нормативно-правового акта (навіть такого високого рівня, як Цивільний кодекс) саме по собі не може слугувати безспірним доказом глибокої теоретичної розробки того чи іншого питання та свідченням остаточного вирішення спору. В правильності цього твердження можна впевнитися, звернувшись до такого проблемного моменту.

Першою умовою відповідальності за шкоду, завдану поширенням недостовірної інформації, є наявність майнової або моральної шкоди. Згідно з ч. 1 ст. 1166 ЦК, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. В даній нормі законодавець застосував непритаманне чинному нині праву словосполучення “майнова шкода, завдана особистим немайновим правам фізичної особи”. На перший погляд, правильність такого формулювання викликає сумніви. Особисті немайнові права виникають з приводу особистих немайнових благ, у даному випадку – честі, гідності й ділової репутації, що визнані, серед інших, об’єктами цивільних прав (ч. 1 ст. 201 ЦК) та проголошені найвищою соціальною цінністю (ст. 3 Конституції України, ч. 2 ст. 201 ЦК). Немайнове благо фізичної особи як об’єкт цивільних прав – це соціальна цінність, яка не має еквівалентної вартісної оцінки. Виходячи з цього, особисті немайнові права не мають економічного змісту. Це положення закріплене у ст. 269 ЦК, яка визначає й інші особливості таких прав: вони тісно пов’язані з фізичною особою, яка не в змозі відмовитися від них, не може бути позбавлена цих прав і володіє ними довічно. Звідси випливає висновок, що майнова шкода не може бути завдана особистим немайновим правам, і далі, – що між відповідними нормами нового ЦК існує певна неузгодженість.

На нашу думку, це не лише показник суперечливості цивільно-правових норм, але й проблема розуміння і використання категорії “об’єкт”, яка в цивільному праві застосовується в кількох термінологічних комбінаціях. Щодо поняття “об’єкти цивільних прав”, як ми вже з’ясували, законодавець висловився досить чітко в розділі третьому “Об’єкти цивільних прав” книги першої нового ЦК. Ушкодження особистого немайнового блага (честі, гідності) як об’єкта цивільних прав призводить до його зменшення чи втрати; таке ушкодження не має об’єктивного вираження у вигляді чітко обчислених збитків. Якщо ж розглядати проблему відповідальності, відшкодування завданої шкоди, то слід звертатися до поняття “об’єкт цивільного правовідношення”, оскільки поза межами правовідношення відшкодування неможливе як таке.

В цивілістиці висловлюється думка, що поняття “об’єкт цивільних прав” та “об’єкт цивільного правовідношення” є практично тотожними й характеризуються двома необхідними властивостями: по-перше, принциповою можливістю знаходитися в цивільного обороту, а по-друге, допущенням до обороту. Характеристика допущення до цивільному обороту та обмеження в ньому дозволяють відокремити такі об’єкти, які хоча й підлягають регулюванню засобами цивільного права, однак не можуть відчужуватися за своєю природою (Сенчищев В.И. Указанная работа. – с. 112-113). Автор цієї думки стверджує, що характеристика допущення та обмеження в обороті прийнятна лише стосовно тих об’єктів, природа яких дозволяє використовувати їх у відповідній якості, а сама наявність чи відсутність такої властивості визначається приписами об’єктивного права. Виходячи з цього, слід дійти висновку, що оскільки немайнові блага фізичної особи (в тому числі честь і гідність) визнані як об’єкти цивільного права, їх слід визнати й об’єктами цивільного правовідношення та вважати допущеними до цивільного обороту [42, c. 100-101].

На наш погляд, така позиція є спірною, суперечить самій природі особистих немайнових прав, тому більш аргументованою видається висловлена В.Н.Протасовим теорія множинності правових об’єктів (Протасов В.Н. Правоотношение как система. – М., 1991. – с. 81-89, 103), згідно з якою об’єкт правовідношення наділений двоїстим змістом – як об’єкт інтересу та об’єкт правової діяльності. Об’єктом інтересу може бути саме правовідношення в цілому, або суб’єктивне цивільне право, правова поведінка, об’єкти правової поведінки, її результат. За цією теорією об’єктом цивільного правовідношення може бути особисте немайнове право як суб’єктивне право особи. І саме це право слід розглядати як об’єкт, що допущений до цивільного обороту, і якому в результаті посягання (в нашому випадку – внаслідок поширення недостовірної інформації) заподіюється майнова шкода (остання буде наслідком посягання на таке право). Оскільки особисті немайнові права не мають економічного змісту (ст. 269 ЦК) формулювання в ч. 1 ст. 1166 “майнова шкода, завдана особистим немайновим правам” вважаємо некоректним. Більш вдалою конструкцією, на нашу думку, є така: “майнова шкода, завдана внаслідок посягання на особисті немайнові права”.

Поняття майнової шкоди не знайшло тлумачення в конкретній статті ЦК. Проте, виходячи із самої назви ст. 22 “Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди” його слід виводити через розуміння збитків. З урахуванням закріпленого в ч. 2 згаданої статті тлумачення, майновою шкодою, що заподіяна особистим немайновим правам шляхом поширення недостовірної інформації, слід вважати витрати, які особа здійснила або мусить здійснити для відновлення свого порушеного права, та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Моральна шкода, завдана фізичній особі поширенням недостовірної інформації, підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала, на підставі ст. 1167 нового ЦК. Така шкода є самостійним наслідком протиправного діяння, відшкодовується незалежно від майнової шкоди й не пов’язується з розміром останньої. Спробу тлумачення поняття моральної шкоди здійснено в ч. 2. ст. 23, в якій зазначено, що вона полягає:

1) у фізичному болі, якого фізична особа зазнала в зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

2) в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала в зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала в зв’язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;

4) в приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Очевидно, що при поширенні недостовірної інформації під моральною шкодою фізичної особи слід розуміти приниження її честі, гідності та ділової репутації.

Разом з тим, варто зауважити, що закріплене в згаданій статті поняття моральної шкоди не можна вважати вдалою її дефініцією. По-перше, зміст наведеного вище п. 2 практично охоплює всі інші випадки, перелічені в цій частині статті. Тобто, цілком достатньо було б зазначити, що моральна шкода полягає в душевних чи фізичних стражданнях, яких особа зазнала внаслідок протиправної поведінки щодо неї самої або щодо членів її сім’ї та близьких родичів.

По-друге, стверджуючи, що така шкода полягає в душевних і фізичних стражданнях, законодавець диференціює її відповідно до способів заподіяння, отже, не дає єдиного тлумачення цієї категорії, яке й без цього ускладнюється наявністю такого оціночного й досить абстрактного для об’єктивного сприйняття елемента, як “душевні страждання”. За таких умов найбільш важливою стадією застосування правової норми є тлумачення її відповідним правозастосовчим органом. Зрозуміло, що в правозастосовчій сфері досягти єдиного розуміння цієї категорії неможливо. Оскільки єдиного автентичного тлумачення моральної шкоди Цивільний Кодекс не містить, будь-чиї твердження щодо її змісту будуть лише неофіційним роз’ясненням і, за висловом відомого вченого, можуть функціонувати тільки як “правотлумачна гіпотеза” [43, c. 4] .

По-третє, передбачається, що у випадках заподіяння моральної шкоди в зв’язку з ушкодженням здоров’я, протиправною поведінкою щодо особи або членів її сім’ї та знищенням майна (пункти 1, 2, 3), вона полягає в душевних стражданнях, які незалежно від їх ступеня є моральною шкодою. Проте, у випадках посягання на честь, гідність і ділову репутацію (п. 4), які, до речі, також спричиняють душевні страждання, моральною шкодою слід вважати не самі страждання, а зовнішній щодо особистості наслідок діяння – приниження честі, гідності й ділової репутації. Таким чином, у перших трьох випадках в основу тлумачення моральної шкоди покладено суб’єктивний чинник – душевні (психічні) страждання, а в останньому, який власне і є предметом нашої уваги, – більш об’єктивний показник. Це спричинятиме спроби тлумачити одну й ту саму правову категорію в різних вимірах та виникнення колізій у правозастосовчій практиці.

І насамкінець зазначимо, що визначення моральної шкоди, наведене в ст. 23 ЦК через поняття “душевні страждання” зумовлює доволі широке її тлумачення і може призвести до ствердження в судовій практиці принципу презумпції моральної шкоди, що, на наш погляд, є не зовсім вірним і суперечить правовій природі інституту відшкодування такої шкоди.

Ще одна проблема законодавчого визначення поняття моральної шкоди пов’язана з існуванням терміну “немайнова” шкода. Фахівці вважають, що ЦК УРСР у статтях 6, 7 та 440-1 застосовує терміни “моральна” й “немайнова” шкода як тотожні. Стаття 16 нового ЦК одним із способів захисту цивільних прав та інтересів визнає відшкодування моральної (немайнової) шкоди, проте в усіх інших статтях (їх близько тридцяти) застосовує виключно термін “моральна” й не згадує про немайнову шкоду. Такий підхід був би виправданий у випадку, якщо б положення ст. 16 стосувалися фізичних (“моральна”) та юридичних (“немайнова”) осіб, а інші норми – виключно фізичних осіб. Однак, зі змісту п. 4 ч. 2 ст. 23, статей 227, 1166, 1167 ЦК зрозуміло, що йдеться також про моральну шкоду юридичної особи. В зв’язку з цим доцільність введення у зміст згаданої статті терміну “немайнова” потребує додаткового дослідження і докладної наукової аргументації [50, c. 41-42].

Наступною умовою цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану поширенням недостовірної інформації, є протиправне діяння, що спричинило виникнення майнової або моральної шкоди. Таке діяння може зумовити відповідальність, якщо воно підпадає під вимоги ст. 277 ЦК, яка визначає підстави виникнення права на спростування інформації (поширення про особу та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації). Отже, на відміну від “тріади”, передбаченої ст. 7 ЦК УРСР, ст. 277 ЦК встановлює дещо інші умови, а саме поширення інформації про особу та (або) членів її сім’ї та її недостовірність, не надаючи юридичного значення такій ознаці, як її негативний, такий, що порочить, характер. За новим законом право на спростування, а відповідно й відповідальність за шкоду (якщо вона виникла) може спричинити і поширення позитивної (або нейтральної) інформації про особу та (або) членів її сім’ї. Разом з тим, відповідно до ч. 3 ст. 277, вважається, що негативна інформація, поширена про особу, є недостовірною. Встановлення такої презумпції покладає на особу, що поширила інформацію, обов’язок довести в суді її достовірність, інакше вона зобов’язана спростувати цю інформацію. Спростування, в свою чергу, стверджує акт протиправного діяння і дає підстави звертатися з вимогою про відшкодування майнової та моральної шкоди.

У ст. 7 ЦК УРСР та постанові Пленуму Верховного Суду України “Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності та ділової репутації громадян та організацій” від 28 вересня 1990 р. № 7 (далі – Постанова про захист честі й гідності) застосовано термін “відомості”. Інші сучасні законодавчі акти, в тому числі й новий ЦК, закріплюють термін “інформація”. За етимологічним походженням ці поняття є тотожними. Однак офіційне тлумачення терміну “інформація”, закріплене у ст. 1 Закону України “Про інформацію” від 2 жовтня 1992 р. (далі – Закон про інформацію) та ст. 200 нового ЦК, не підтверджує такої тотожності. Під інформацією ці норми розуміють документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються (мали або мають місце – ст. 200 ЦК) у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Очевидно, що законодавець включає до самого поняття інформації як ознаку спосіб її поширення: “документовані або публічно оголошені”. Отже, якщо відомості будуть повідомлені іншим способом, то вони не одержать відповідної правової оцінки і права на захист у особи, якої вони стосуються, не виникатиме.

Відповідно до п. 3 Постанови про захист честі й гідності, “поширення відомостей” передбачає їх опублікування в пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших ЗМІ, викладення в характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення в публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному колу осіб (реципієнтів) або хоча б одній людині (за винятком особи, якої вони стосуються).

Поняття “поширення інформації” як виду інформаційної діяльності закріплено й у ст. 14 Закону про інформацію: це поширення, обнародування, реалізація у встановленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації (ст. 14).

Отже, законодавчо закріплені поняття інформації та поширення інформації є прийнятними для сфери інформаційної діяльності й дозволяють оперувати ними при вирішенні спірних правовідносин щодо спростування недостовірної інформації та відшкодування шкоди в межах інформаційних правовідносин. Однак спроба поширити їх на інші суспільні відносини (за межами інформаційної діяльності) зумовлюватиме суттєві ускладнення, оскільки унеможливить реалізацію права на захист при поширенні відомостей, що не підпадають під ознаки зазначеного нормативного визначення поняття “інформація” і поширюватимуться іншим, аніж вказано в наведених статтях закону, способом (наприклад, повідомлені не публічно, а одній чи кільком особам у приватній бесіді) [52, c. 58-60].

Для забезпечення права на захист від поширення недостовірної інформації та застосування ст. 277 нового ЦК правозастосовчий орган буде вимушений більш розширено тлумачити і поняття інформації, і поняття її поширення в усіх випадках, коли вирішуватиме справу в межах відносин, що не підпадають під ознаки інформаційних. У такому разі вимагає відповідного коригування зміст ч. 1 ст. 200 ЦК, в якій слід підкреслити, що закріплене в ній поняття інформації застосовується виключно щодо інформаційної діяльності.

Ще одним елементом (ознакою) протиправного діяння, що зумовлює виникнення права на спростування і права на відшкодування шкоди, є недостовірність інформації, яка поширюється. Термін “недостовірність” не одержав нормативного закріплення, однак він досить докладно розтлумачений юридичною наукою, оскільки його лінгвістичний аналіз дозволяє ототожнювати його з терміном “не відповідає дійсності”. Недостовірною слід вважати інформацію про події, явища чи факти, які не мали місця взагалі (інформація вигадана), або ж їх перебіг був спотворений у повідомленні (інформація викладена неправдиво).

В юридичні літературі неодноразово порушувалась проблема захисту прав та інтересів особи, щодо якої поширені правдиві відомості, зокрема у випадках, коли їх суттєва неповнота може викривити правильну уяву про особу й принизити її ділову репутацію.

Предметом постійних дискусій також є відповідальність за дифамацію – поширення правдивих відомостей про будь-яку посадову особу, політичного діяча чи (або) політичний інститут. Дифамація також розглядається як специфічний вид делікту, об’єктом якого, як правило, виступає особа, наділена політичними або посадовими повноваженнями, та який завдає шкоди одночасно і особистості, і відповідному політичному чи державному інституту. Однак вітчизняній правовій системі інститут дифамації поки що невідомий.

Проте, найбільше проблем, з нашої точки зору, породжує нововведена ознака щодо інформації, що поширюється, – це має бути інформація про особу та (або) членів її сім’ї. Поняття “інформація про особу” закріплене у ст. 23 Закону про інформацію, в якій зазначено, що це – сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу; основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров’я, а також адреса, дата й місце народження. В зв’язку з цим потребують роз’яснення принаймні кілька питань. По-перше, чи вважатимуться інформацією про особу відомості, що стосуються особи, однак не документовані й оголошені не публічно, а приватно, припустимо, у вузькому колі осіб чи одній особі. По-друге, наведена стаття містить вичерпний перелік видів даних, які слід вважати інформацією про особу. Отже слід дійти висновку, що повідомлення інших відомостей не може одержати відповідної правової оцінки й не може бути підставою для виникнення права на відповідь і спростування в разі їх недостовірності, а також на відшкодування шкоди, завданої їх поширенням. Водночас практичний досвід свідчить, що в більшості випадків поширюються та оспорюються відомості щодо поведінки особи, її вчинків, ставлення до оточуючих, дотримання правопорядку, моральності, етичності тощо. Із набранням чинності новим ЦК можливості для захисту від поширення такої інформації будуть втрачені.

Обов’язковою умовою відповідальності за заподіяння майнової і моральної шкоди в даній сфері також є причинний зв’язок між протиправним діянням, тобто поширенням недостовірної інформації, та шкодою як наслідком таких дій. Необхідність встановлення причинного зв’язку випливає зі змісту відповідних правових норм: “майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю” (ст. 1166 ЦК); “моральна шкода, завдана фізичній чи юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю” (ст. 1167 ЦК) [53, c. 33-34].

У вітчизняній та зарубіжній юридичні науці проблема причинного зв’язку докладно досліджувалася: вироблено численні теорії, серед яких теорія рівноцінної та необхідної умови (еквівалентності); теорія адекватного (типового) причинного зв’язку; теорія реальної можливості втручання; теорія прямих і непрямих причинних зв’язків; теорія необхідного та випадкового причинного зв’язку та ін. У вітчизняній цивілістиці чільне місце посідає теорія необхідного й випадкового причинного зв’язку, суть якої полягає в тому, що тільки за наявності необхідного причинного зв’язку між неправомірною поведінкою та шкідливими наслідками, що настали, можливе притягнення правопорушника до відповідальності за такий шкідливий результат. Якщо ж причинність має випадковий характер, то для притягнення до відповідальності немає достатніх об’єктивних підстав. Інакше кажучи, стягнення відшкодування за майнову чи моральну шкоду можливе лише в разі, якщо встановлено безпосередній зв’язок між фактом поширення недостовірної інформації та виникненням такої шкоди.

Нарешті, умовою відповідальності за заподіяння майнової чи моральної шкоди, в тому числі шляхом поширення недостовірної інформації, є вина. У нормах нового ЦК, що визначають загальні підстави відповідальності за майнову (ст. 1166) та моральну (ст. 1167) шкоду, законодавець застосував різні юридичні конструкції. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини (ч. 2 ст. 1166). Закріпивши таке положення, законодавець, по-перше, визнав вину умовою відповідальності за майнову шкоду і, по-друге, поклав на відповідача обов’язок доводити, що шкода виникла не з його вини (тобто встановив відому цивільному праву презумпцію вини відповідача). Відповідно, для звільнення від відповідальності особа, яка поширила недостовірну інформацію, має довести, що шкода виникла не з її вини, а внаслідок дії будь-яких інших обставин, тобто практично спростувати наявність причинного зв’язку. Сам факт поширення такої інформації в даному випадку слід вважати доведеним, інакше порушення питання про відповідальність цієї особи є взагалі недоречним.

Визначаючи загальні підстави відповідальності за моральну шкоду, що є прийнятними і для випадків поширення недостовірної інформації, законодавець у ст. 1167 ЦК прямо зазначає, що “моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини”, крім випадків, спеціально передбачених законом. Зазначена стаття не містить жодних вказівок щодо припущення вини відповідача, однак така презумпція є одним із принципів цивільно-правової відповідальності й має застосовуватися до всіх випадків відшкодування шкоди як майнової, так і моральної [58, c. 97-98].

2.2. Правове регулювання порядку відшкодування моральної шкоди та право на спростування відомостей, що порочать честь, гідність та ділову репутацію

Моральна шкода, заподіяна злочином, може полягати у: фізичному болю та стражданнях, які особа зазнала ушкодженням здоров'я; душевних стражданнях, яких особа зазнала у зв'язку з протиправними діями, знищенням, пошкодженням чи незаконним вилученням майна, приниженням честі, гідності, ділової репутації (ст. 23 ЦК України), а також у втраті душевного спокою, зниженні творчої активності та погіршенні результатів творчої діяльності; душевних хвилюваннях, викликаних порушенням звичайних життєвих зв'язків, ускладненнями в громадському житті та ділових стосунках, в сім'ї, на роботі, в неформальних колективах, спілкуванні з друзями, родичами, знайомими, коханими, розривом дружніх, ділових чи інтимних стосунків, марнуванням часу, який потерпілий міг би використати на користь собі та суспільству, вимушеною зміною місця роботи чи навчання, стражданнями та незручностями, що спричинили позбавлення особи можливості реалізувати свої бажання або творчі задуми і плани та іншими негативними наслідками злочинного діяння.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог, залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, часу й зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, наміру, з яким діяв заподіювач шкоди, тощо).

Цікавий засіб визначення суми відшкодування моральних збитків потерпілому розробили С. Антосик, О. Кокун і А. Ерделевський. Вони пропонують таку суму вираховувати застосуванням різних коефіцієнтів — винуватості, ступеня стресу тощо. Ґрунтуючись на цій ідеї, пропонуємо формулу визначення суми еквівалентної компенсації моральної шкоди:

X = BSF(i : G + W),

де X — сума компенсації потерпілій особі; В — умовна базова початкова (мінімальна) сума компенсації моральної шкоди (100 неоподатковуваних мінімумів); S — еквіва-лент ступеня моральних страждань; F — коефіцієнт винуватості відповідача (від необережності до прямого умислу); G — коефіцієнт ступеня делінквентності поведінки постраждалого; W — коефіцієнт дієвого каяття відповідача та його активності щодо загладжування завданої шкоди.

Такий підхід відповідає вимогам закону, де стверджується про необхідність врахування ступеня винуватості та інших обставин справи при визначенні розміру компенсації моральної шкоди.

Безумовно, що такий підхід не вирішує повністю зазначену проблему, але може надати певну допомогу суддям для встановлення стабільної, зваженої та єдиної для всіх регіонів судової практики [65, c. 56-57].

Пріоритет прав людини має стати реальністю процесуального законодавства. Тим часом, у законі ще досі діють алогічні та «архаїчні норми» щодо гарантій відшкодування завданої потерпілому шкоди. Наприклад, розв'язуючи питання про долю речових доказів або застави, слідчий при закритті справи чи суд при винесенні вироку керується такими (все ще діючими, хоч і суперечливими) положеннями закону: «гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держави» (ст. 81 КПК України); «розмір застави не може бути меншим розміру цивільного позову, обґрунтованого достатніми доказами», але «якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов'язаній, застава звертається в дохід держави» (ст. 154-1 КПК України).

У законі треба чітко визначити:

«Усі цінності, які знаходились у власності обвинуваченого й були вилучені і при провадженні у справі, або цінності, на які накладено арешт, а в передбачених законом випадках і застава використовуються передусім для відшкодування потерпілому завданої злочином моральної та матеріальної шкоди».

Держава повинна взяти на себе ініціативу щодо забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому злочином, створивши для цього необхідні фонди, а після розкриття злочину, шляхом регресного позову відшкодовувати свої витрати за рахунок засудженого. Така пропозиція обґрунтована та висвітлена в наукових публікаціях. Вона отримала підтримку та привернула до себе увагу не тільки процесуалістів, а й фахівців цивільного права та законодавців.

Зазначимо, що відповідно до ст. 1177 ЦК України майнова шкода, завдана фізичній особі внаслідок-злочину, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, відшкодовується державою. Безумовно, що ця, досить радикальна у своїй добродійності норма, має ініціювати розробку процесуальної форми її реалізації, яка б була закріплена в новому КПК України (проекті КПК України).

Проте в цій нормі, па жаль, йдеться лише про відшкодування державою майнової шкоди. Для порядної ж людини важливішою є її честь і гідність, ніж матеріальні цінності. Закономірно виникає пропозиція — в разі нерозкриття злочину держава компенсує потерпілому завдану йому злочином моральну шкоду. Саме це має бути зроблено насамперед [66, c. 105-106].

Нерідко значну шкоду добропорядним громадянам завдають неправдиві показання обвинувачуваного, обмова. Обмова — це явно неправдиве показання, спрямоване щодо невинної особи.

Обмова явно невинної особи згідно із чинним законодавством є обставиною, яка обтяжує відповідальність. Це суспільно небезпечне діяння, що за розміром шкоди не менше ніж свідомо неправдивий донос. Для громадянина, відносно якого обвинуваченим зроблені заздалегідь неправдиві показання, наступають нерідко більш тяжкі наслідки ніж після крадіжки його майна. Тому обмова, від кого б вона не виходила, повинна бути відповідно покарана.

На наш погляд, необхідно встановити правило, згідно з яким обмова вважалась би тяжким кримінальним злочином і каралась би залежно від наслідків позбавленням волі на строк від шести до двадцяти років. Окрім того, в кримінальному законодавстві мають бути встановлені норми, які б стимулювали активність винної особи щодо компенсації шкоди. Наприклад, компенсацію моральної шкоди і досягнення мирової угоди між особою, яка дала неправдиві показання, і потерпілим могло б бути визначено як обставину, що звільняла б винного від кримінальної відповідальності за цей злочин.

Гідність людини повинна стати головним об'єктом правового захисту. Для цього необхідно не тільки змінити окремі положення закону, а й розширити систему принципів кримінального процесу та удосконалити його окремі інститути. Забезпечення захисту честі та гідності людини тісно пов'язане із забезпеченням недоторканності сфери особистого життя людини та справедливістю правосуддя.

У цьому аспекті викликають здивування факти поширення компрометуючої та зазвичай недостовірної інформації про ту чи іншу особу анонімними джерелами через Інтернет. Час вимагає відновлення кримінальної відповідальності за наклеп та різні форми співучасті в цих діяннях, включаючи надання технічних можливостей для поширення наклепницьких даних, У правовій державі мають бути повністю виключені факти будь-якого легального використання анонімної інформації та створені умови нетерпимості до використання у правовідносинах між юридичними і фізичними особами недостовірної інформації. Беззаперечно має бути реалізоване правило — в разі поширення компрометуючої інформації про особу поширювач зобов'язаний довести достовірність такої інформації, а в разі, коли цього зробити не зміг, — має компенсувати моральну шкоду.

Захист ділової репутації, як цивільно-правовий спосіб захисту порушених суб'єктивних прав та законних інтересів, з'явився в нашій правовій системі порівняно недавно. Закон України від 6 травня 1993 р. «Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій» доповнив ст. 7 Цивільного кодексу, яка передбачала захист честі та гідності, діловою репутацією. До цього часу захист честі та гідності здійснювався шляхом спростування поширених неправдивих відомостей. У разі невиконання такого рішення суду призначався штраф. Вимоги щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди не передбачалися, мабуть цим і визначалося порядкове місце цієї статті в Цивільному кодексі.

Оскільки частина третя нової редакції статті передбачає можливість відшкодування моральної (немайнової) шкоди, однак такі правовідносини не виникають з угод (договорів), тому можуть відноситися тільки до спеціальної частини Цивільного кодексу, до зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (деліктних зобов'язань) [68, c. 106-108].

У зв'язку з новаціями норм права постає багато питань щодо їх застосування. Чинне законодавство про захист ділової репутації і відшкодування у зв'язку з цим моральної шкоди не можна визнати досконалим. Численність норм, розпорошених у різних законодавчих актах, не тільки не сприяє однаковому застосуванню даного інституту права, а й породжує різночитання і колізії в правозастосовчій практиці.

Останнім часом в Україні дедалі частіше виникають суперечки щодо захисту ділової репутації, які стають предметом судового розгляду. Законодавство України надає можливість суб'єктам цивільного права здійснювати захист порушених прав шляхом подання позову відповідно до ст. 7 Цивільного кодексу, вимагати визнання поширених відомостей такими, що не відповідають дійсності, визнавати їх викладеними неправдиво та спростовувати.

Захист ділової репутації здійснюється тільки в комплексі з іншими немайновими правами. Тобто між ними ставиться знак рівняння. Але ж можна припустити, що у фізичної або юридичної особи постраждала тільки ділова репутація, все одно, виходячи з положень ст. 7 Цивільного кодексу, позов повинен бути спрямований саме на захист честі, гідності та ділової репутації, хоча суб'єктний склад правовідношення на різних етапах захисту може змінюватися. Крім того, суб'єктивні немайнові права можуть належати тільки певним категоріям осіб, яким ділова репутація може не належати.

Відповідно до цього честь і гідність в цивільно-правовій науці визнаються особистими немайновими правами, вони належать людині й не можуть відчужуватися. А ділову репутацію до цієї категорії за правовим змістом віднести не можна.

Юридичним особам також не може належати честь і гідність, які визначаються як моральні якості людини (фізичної особи), тому і юридичним особам не може бути компенсована моральна шкода. Моральну шкоду, що полягає у перенесеному фізичному болі, душевних стражданнях для юридичної особи, не можна виявити, і відповідно визнати порушене право.

Згідно з п. З постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. № 7 «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» при розгляді цивільних справ суди мають з'ясовувати: чи поширені відомості, про спростування яких пред'явлено позов, чи порочать вони честь, гідність або ділову репутацію позивача та чи відповідають вони дійсності.

При захисті ділової репутації в суді необхідно виходити з того, що поширені відомості можуть ганьбити людину, і не у всіх випадках порочити ЇЇ ділову репутацію. Крім того, не всі особи можуть мати ділову репутацію. Виходячи зі змісту ст. 7, можна стверджувати, що поширені відомості повинні бути у причинному зв'язку з відомостями, що порочать ділову репутацію людини та юридичної особи (спільна, сумісна відповідальність); ділову репутацію тільки громадянина, ділову репутацію тільки організації — вони за своїм правовим змістом, тобто обсягом прав і обов'язків, способами доказування, межами та порядком здійснення правового захисту, не збігаються.

При цьому необхідно зазначити, що можна порушити честь, тобто шану, пошану тільки фізичної особи, а правового змісту поняття «честь» і «гідність» юридичної особи взагалі не існує. Честь може існувати у конкретної людини, у особистості. Якщо про конкретних людей у засобах масової інформації не йшлося, то не можна ставити питання про захист честі та гідності. Така моральна якість як гідність також може належати тільки конкретній фізичній особі. Під суб'єктом захисту розуміється тільки громадянин України, а під організацією -будь-яка юридична особа.

Оскільки ст. 6 Цивільного кодексу вимагає насамперед визнання порушених прав, що досягається виявленням та встановленням факту існування ділової репутації, то в цьому випадку необхідно також з'ясовувати: як вона склалася, де — чи склалася ділова репутація у широкої громадськості, у думці окремих верст, прошарків населення, груп, ділових партнерів, чи існує тільки у думці окремих громадян. Представники юридичної особи, реалізуючи її статутну правосуб'єктність, можуть доводити існування або, навпаки, заперечуючи наявність ділової репутації, можуть виступати від імені юридичної особи, проте, вони завжди будуть носіями суб'єктивного сприйняття.

Ділова репутація існує тільки як об'єкт правового захисту, що забезпечується нормою ст. 7 Цивільного кодексу. Право на захист виникає з моменту правопорушення (поширення відомостей, що не відповідають дійсності). Це право не може мати місце при оспорюванні належності честі, гідності та ділової репутації.

Ділова репутація, як правова категорія, має кореспондуватися з нормами загальновизнаних правил людського співжиття, принципами людської моралі. Саме з цих «не визначених критеріїв» з правової точки зору і необхідно виходити при її встановленні. Вона може мати як позитивну, так і негативну оцінку. Тим більше в сфері товарно-грошових відносин, при здійсненні підприємницької діяльності суб'єкт цивільно-правових відносин здійснює її на власний ризик з метою отримання прибутку. І оскільки мораль не може мати точного правового відображення, то свій правовий зміст знаходить у особистій уяві про мораль кожного індивіда [57, c. 84-85].

При розгляді питання щодо наявності ділової репутації необхідно переконливо доводити, як і наскільки була наявна сама ділова репутація, кому вона належала і кому була завдана шкода (акціонерам, трудовому колективу, акціонерному товариству чи представнику юридичної особи). При цьому акціонери чи члени трудового колективу акціонерного товариства повинні уповноважити свого представника на захист їх інтересів.

Отже, протягом певного часу критерії моралі не тільки сильно змінилися, а ще довго будуть змінюватись відповідно до уявлення як уповноваженої, так і зобов'язаної сторони. Це стосується також наявності чи відсутності честі, гідності, що є визначальним для визнання права. На жаль, середніх критеріїв оцінки закон не дає, хоча ст. 7 ЦК в першій частині пов'язує настання відповідальності зі спростуванням відомостей.

Спростування може мати місце, кола є такі склади правопорушень: опорочена честь, гідність; опорочена ділова репутація; завдано шкоду інтересам громадянина або організації. А відшкодування матеріальної та моральної шкоди можливе, коли відомості не тільки не відповідають дійсності, а й завдали шкоди інтересам, честі, гідності; діловій репутації.

На відміну від зазначеного, п. 7 вказаної вище постанови Пленуму Верховного Суду України передбачає, що вимоги громадян або організацій про спростування опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності й порочать честь і гідність особи, розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації про спростування зазначених відомостей.

Зрозуміло, щоб вимагати відшкодування, необхідно доводити наявність завданої шкоди діловій репутації та інтересу. Але цивільне право будується на вимогах справедливості, добросовісності, розумності. Інколи окремі особи вважають правдиву інформацію, поширену про них, про їхню діяльність, такою, що ганьбить їх ділову репутацію, при цьому позивачі для досягнення свого «інтересу» зосереджуються на вільному суб'єктивному розумінні своєї честі, гідності та ділової репутації. Такі фізичні особи, користуючись недостатньою розвиненістю цивільного законодавства у цій сфері, спеціалізуються на захисті своїх інтересів для морального та матеріального впливу на відповідача. Зокрема, тому, що відповідачу, виходячи з презумпції винуватості, необхідно доводити правдиву інформацію, а це інколи дуже важко зробити через те, що вона не має документального підтвердження, відображає громадську думку, ґрунтується на документах службового користування.

У такому разі постає питання стосовно доцільності доказування правдивості громадської думки, визначення кола суб'єктів, які є її носіями і виразниками. Трапляються випадки, коли інформація ґрунтується на документах, отриманих неофіційним шляхом (інформація обмеженого користування). Як же можна довести її правдивість у цьому випадку? А також, хто має доводити правдивість інформації у разі судового спору, — орган, що поширив певну інформацію, орган чи посадова особа, яка її надала, або незалежний експерт.

Крім того, автори інформації, ґрунтуючись на документах, можуть розмірковувати над ними та не відокремлювати певні факти від своїх роздумів. Чи необхідно доводити правдивість своїх роздумів і за якими критеріями? Зрозуміло, що автору не потрібно доводити правдивість своїх роздумів, проте, законодавство та практика діяльності Верховного Суду України однозначної відповіді на перелічені питання не дають.

У деяких випадках її неможливо встановити до визначення того, що конкретно розуміє кожний правосуб'єкт під наявною у нього діловою репутацією [64, c. 85-87].

Проблеми такого роду, вважаю, можна було б набагато легше вирішувати, якби експертна оцінка ділової репутації провадилася заздалегідь, так, як це передбачено чинним законодавством України у процесі приватизації майна державних підприємств. Відповідно до наказу Фонду державного майна України та Державного комітету з питань науки і технологій України від 27 липня 1995 р. № 969/97 «Про затвердження Порядку експертної оцінки нематеріальних активів» у разі створення акціонерного товариства комісія по приватизації (корпоратизації) зобов'язана прийняти рішення щодо експертної оцінки нематеріальних активів, в тому числі — не відображених в балансі підприємства.

До цих нематеріальних активів належить і ділова репутація (гудвіл) — комплекс заходів, спрямованих на збільшення прибутку підприємств без відповідного збільшення активних операцій, включаючи використання кращих управлінських здібностей, домінуючу позицію на ринку продукції (робіт, послуг), нові технології. Якщо ділової репутації приватизоване підприємство не набуло, то воно не може бути об'єктом правового захисту. Оскільки під час приватизації експертній оцінці підлягає тільки позитивна ділова репутація, то її неоцінка може свідчити про відсутність останньої або про наявність негативної ділової репутації.

Існування ж позитивної ділової репутації повинно бути обов'язково підтверджено у процесі приватизації. Це положення звичайно стосується підприємств, що пройшли процес приватизації. Але ж з 1992 р. в нашій країні всі підприємства знаходились або ще знаходяться в процесі приватизації. І до створення дійсно цивілізованого ринку, на якому буде набуватися ділова репутація, поки що далеко.

Відновлення завданої шкоди діловій репутації звичайно потребує відновлення репутації, що вимагає багато часу і витрат, проте, й набуття репутації потребує ще більшого часу, і не тільки у партнерів, а й і у контрагентів, споживачів, громадськості. Тому особа, яка вважає свої права на ділову репутацію порушеними, має зазначити, про чию довіру йдеться, хто і яким чином заявляв їй про недовіру, з якими її матеріальними втратами необхідно порівнювати час і витрати, необхідні для відновлення репутації. Якщо твердження позивача про завдання шкоди діловій репутації не можуть бути підтверджені документально, можна вважати їх безпідставними.

Невирішеним залишається й питання адекватності спростування, визначення видів і форм відновлення ділової репутації та інтересу. Відповідь на нього Цивільний кодекс не дає. А у зв'язку з цим постає надзвичайно актуальне на сьогодні питання: як же у цьому випадку адекватно відшкодувати «зганьблену» честь, гідність, ділову репутацію?

Розмір відшкодування за Цивільним кодексом не може бути визначений судом менше п'яти мінімальних розмірів заробітної плати, а верхньої межі не передбачено. Оскільки ні ст. 6, ні ст. 440і Цивільного кодексу не встановлюють обмежень у відшкодуванні моральної шкоди при порушенні законних прав, то особа, яка своїми діяннями порушила законні права іншої особи (з винятками, передбаченими статтями 444, 445, 449 ЦК), зобов'язана відшкодувати моральну шкоду в повному обсязі.

В зв'язку з цим також потребує вирішення питання про відновлення ділової репутації не тільки за допомогою грошей, айв інший адекватний спосіб. Тому, на мою думку, в законодавстві необхідно закріпити альтернативні можливості для застосування різних видів і форм відновлення.

Всі названі вище питання становлять єдиний блок і тому мають вирішуватися єдиним нормативним документом[7, c. 24-25].

Суспільні відносини, що склалися у сфері захисту ділової репутації, на мій погляд, потребують вдосконалення і додаткової регламентації в Цивільному кодексі. Для цього необхідно, насамперед, дати визначення понять «ділова репутація», «честь», «гідність», що дозволить провести їх розмежування, визначити особливості цих понять для фізичних та юридичних осіб

Оскільки ділова репутація не належить до особистого немайнового права, її захист може випливати тільки з зобов'язань, що виникають внаслідок заподіяння шкоди (деліктних зобов'язань), і знайти своє місце серед відповідної частини Цивільного кодексу у вигляді окремої статті.

Тому, на мою думку, у ч. З ст. 7 Цивільного кодексу вимоги щодо відшкодування моральної шкоди, завданої юридичним особам, необхідно зняти і залишити можливість її відшкодування лише для фізичних осіб. Необхідно також передбачити норму такого змісту: «Орган, що поширив інформацію, зобов'язаний на вимогу заявника в строк, що не перевищує одного місяця з дня її надходження, опублікувати спростування, якщо у нього немає доказів того, що опубліковані ним матеріали відповідають дійсності».

І лише після того, коли особа, про яку поширювалася інформація, впевниться, що редакція не дає належного спростування або відмовляється від цього, можна у судовому порядку ставити питання про сплату штрафу, що і було передбачено старою реакцією ст. 7 Цивільного кодексу (до 6 травня 1993 p.).

Проблема мінімального і максимального розмірів штрафу в разі відмови від спростування, компенсації матеріальної та моральної шкоди, спрямованої на відновлення ділової репутації, на мій погляд, має бути вирішена законодавче. Розмір штрафу повинен визначатися залежно від характеру та обсягу заподіяної шкоди, з урахуванням у кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача, зниження престижу, ділової репутації позивача, характеру діяння особи, яка її заподіяла, а також негативних наслідків через порушення немайнових прав позивача, але він не повинен перевищувати 100 мінімальних заробітних плат[74, c. 65-66].

2.3.Особливості відшкодування моральної шкоди по окремим категоріям справ

Моральна шкода — це протиправне приниження (або замах на приниження) оцінки гідності людини, яке викликає в її психіці негативні процеси і стани.

Моральну шкоду можливо класифікувати за різними критеріями на певні види. За правовим (юридичним) значенням таку шкоду можна поділити на позаправову та заподіяну у сфері правових відносин. У свою чергу остання може поділятись на правомірну і неправомірну (моральну). Психічна шкода не завжди пов'язана із порушенням прав і свобод «потерпілого», у той час як моральна шкода заподіюється саме такими порушеннями.

Враховуючи сучасний стан розвитку зазначеної проблеми, дослідження розміру нарахування моральної шкоди, порядку реалізації права на відшкодування моральної шкоди, а також відповідальності за неправильне застосування законів України при вирішенні питання щодо відшкодування моральної шкоди як способу захисту громадянином свого права є важливим.

Так у поняття моральної шкоди входять втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Поняття майнової шкоди не знайшло тлумачення в конкретній статті ЦК. Проте, виходячи із самої назви ст. 22 “Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди” його слід виводити через розуміння збитків. З урахуванням закріпленого в ч. 2 згаданої статті тлумачення, майновою шкодою, що заподіяна особистим немайновим правам шляхом поширення недостовірної інформації, слід вважати витрати, які особа здійснила або мусить здійснити для відновлення свого порушеного права, та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Моральна шкода, завдана фізичній особі поширенням недостовірної інформації, підлягає відшкодуванню особою, яка її завдала, на підставі ст. 1167 нового ЦК. Така шкода є самостійним наслідком протиправного діяння, відшкодовується незалежно від майнової шкоди й не пов’язується з розміром останньої. Спробу тлумачення поняття моральної шкоди здійснено в ч. 2. ст. 23, в якій зазначено, що вона полягає:

1) у фізичному болі, якого фізична особа зазнала в зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;

2) в душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала в зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала в зв’язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;

4) в приниженні честі, гідності, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Очевидно, що при поширенні недостовірної інформації під моральною шкодою фізичної особи слід розуміти приниження її честі, гідності та ділової репутації.

Разом з тим, варто зауважити, що закріплене в згаданій статті поняття моральної шкоди не можна вважати вдалою її дефініцією. По-перше, зміст наведеного вище п. 2 практично охоплює всі інші випадки, перелічені в цій частині статті. Тобто, цілком достатньо було б зазначити, що моральна шкода полягає в душевних чи фізичних стражданнях, яких особа зазнала внаслідок протиправної поведінки щодо неї самої або щодо членів її сім’ї та близьких родичів.

По-друге, стверджуючи, що така шкода полягає в душевних і фізичних стражданнях, законодавець диференціює її відповідно до способів заподіяння, отже, не дає єдиного тлумачення цієї категорії, яке й без цього ускладнюється наявністю такого оціночного й досить абстрактного для об’єктивного сприйняття елемента, як “душевні страждання”. За таких умов найбільш важливою стадією застосування правової норми є тлумачення її відповідним правозастосовчим органом. Зрозуміло, що в правозастосовчій сфері досягти єдиного розуміння цієї категорії неможливо. Оскільки єдиного автентичного тлумачення моральної шкоди Цивільний Кодекс не містить, будь-чиї твердження щодо її змісту будуть лише неофіційним роз’ясненням і, за висловом відомого вченого, можуть функціонувати тільки як “правотлумачна гіпотеза”.

По-третє, передбачається, що у випадках заподіяння моральної шкоди в зв’язку з ушкодженням здоров’я, протиправною поведінкою щодо особи або членів її сім’ї та знищенням майна (пункти 1, 2, 3), вона полягає в душевних стражданнях, які незалежно від їх ступеня є моральною шкодою. Проте, у випадках посягання на честь, гідність і ділову репутацію (п. 4), які, до речі, також спричиняють душевні страждання, моральною шкодою слід вважати не самі страждання, а зовнішній щодо особистості наслідок діяння – приниження честі, гідності й ділової репутації. Таким чином, у перших трьох випадках в основу тлумачення моральної шкоди покладено суб’єктивний чинник – душевні (психічні) страждання, а в останньому, який власне і є предметом нашої уваги, – більш об’єктивний показник. Це спричинятиме спроби тлумачити одну й ту саму правову категорію в різних вимірах та виникнення колізій у правозастосовчій практиці[9, c. 19-20].

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди»[7], моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (у тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Особи, які зазнали порушення своїх гарантованих Конституцією України прав, нерідко високо оцінюють свої страждання. Тому розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Останній різновид шкоди якраз і становить підставу для виникнення у людини, що потерпіла, права на її компенсацію, а у суб'єкта, неправомірними діями котрого спричинено таку шкоду, — обов'язку компенсувати її.

Компенсація моральної шкоди — це вчинення стосовно людини, котрій заподіяно таку шкоду порушенням її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, певних дій, які спрямовані на усунення або ж послаблення у неї негативних психічних станів і процесів, викликаних приниженням оцінки її гідності внаслідок цього порушення.

Що ж до зазначеного обов'язку, то слід зауважити таке. По-перше, він має насамперед загальносоціальну природу, оскільки коріниться у соціумі, у реальних суспільних відносинах (хоча потім, за певних умов, може набути й юридичного характеру). По-друге, цей обов'язок може бути реалізовано цілком добровільно, так би мовити, «природним» чином (а не лише під загрозою державного примусу або ж унаслідок його застосування). По-третє, його реалізація може відбуватись не тільки шляхом сплати грошових коштів, а й будь-яким іншим способом, навіть не пов'язаним із фінансовими витратами.

З огляду на наведені положення можна сформулювати ще одну дефініцію.

Право на компенсацію моральної шкоди — це можливість людини, котрій заподіяно таку шкоду внаслідок порушення її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов'язку вчинити певні дії, спрямовані на усунення або ж послаблення у неї негативних психічних станів та процесів, викликаних приниженням її гідності внаслідок цього порушення; а також її можливість звернутись, у разі потреби, до компетентних національних чи міжнародних органів за примусовим забезпеченням виконання зазначеного обов'язку.

У деяких випадках оцінка гідності людини стає безпосереднім, самостійним і, можливо, навіть єдиним об'єктом умисного, цілеспрямованого її приниження (наприклад, у разі вчинення наклепу, образи).

Але ця оцінка страждає і тоді, коли відбувається порушення яких би то не було прав чи свобод людини (причому незалежно від того, зафіксовані вони у національному законодавстві чи ні). Підрив, руйнація оцінки гідності людини — це неминучий супутник, соціальна «тінь» будь-чийого зазіхання на усяке її право, оскільки й у таких випадках у потерпілого зазвичай виникають почуття приниженості, образи та інші негативні перебивання, стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, у цьому разі оцінка гідності виражається, так би мовити, опосередковано, стає непрямим об'єктом правопорушення.

Одним словом, де є порушення якогось права людини чи якоїсь свободи, завжди потерпає оцінка її гідності. Саме такий різновид неправомірної моральної шкоди є, вочевидь, найпоширенішим (хоча зараз вимога щодо її компенсації висувається потерпілим — принаймні у вітчизняній юридичній практиці — ще не завжди).

Отже, немає такого порушення права чи свободи людини, яке не призвело б до виникнення у неї конкретного права на компенсацію моральної шкоди, конкретної можливості вимагати компенсації[10, c. 89-91].

У цьому й вбачається «наскрізна» гуманістична місія означеного права, покликаного оберігати гідність людини — фундаментальне соціально-моральне джерело усіх без винятку її прав і свобод.

Звернімося до світової практики. Проблема відшкодування моральної шкоди найбільш радикально вирішена у Великобританії і США, право яких не знає різниці між майновою і немайновою шкодою. Головною умовою відшкодування є дійсність шкоди і серйозність наслідків правопорушення. Відшкодування повинне бути повним і адекватним. Слід зазначити, що в англо-американському праві існує правило, відповідно до якого компенсація моральної шкоди, у принципі, обмежена рамками деліктного права. Моральна шкода, яка є наслідком порушення договору, не відшкодовується. Але зараз підсилюється тенденція до законодавчого закріплення обов’язку відшкодування моральної шкоди в тих випадках, коли порушення договору було «зухвалим і безрозсудним» чи якщо договір мав такий характер, що моральна шкода могла передбачатися як наслідок його порушення. При відшкодуванні моральної шкоди в сфері деліктного права суд може вийти за межі дійсно заподіяного збитку, як майнового, так і морального, і присудити в якості додатку до компенсаційних збитків (compensatory damages) так називані штрафні чи приблизні збитки (puntativе or exemplary damages) у залежності від моральної оцінки правопорушення, способу його здійснення, повторюваності і, звичайно ж, від значущості наслідків. У цьому випадку ціль суду зводиться до покарання правопорушника і є засобом залякування його послідовників. Крім того, в англійському праві існують ще дві специфічні особливості відшкодування моральної шкоди. По-перше, номінальне відшкодування (nominal damages), коли присуджується зовсім невелика сума грошей у вигляді компенсації за понесену шкоду. Тим самим визнається, що порушено визначені права позивача, а відповідач є порушником (wrongdoer), хоча позивачу і не було заподіяно ніякого реального збитку. Таким чином, визнається важливість порушеного права. Але nominal damages присуджуються тільки тоді, коли факт правопорушення в наявності і ніяких додаткових поясненнях не потрібно. По-друге, це «збитки презирства» (contemptious damages). У цьому випадку шкода могла бути дійсно заподіяна, але її відшкодування позивач не заслужив через своє аморальну поведінку і не повинен був пред’являти такий позов хоча б з почуття пристойності. У цьому випадку зважується питання про те, чи гідний позивач компенсації дійсно нанесеного збитку. Такі позови можуть пред’являтися і до засобів масової інформації.

При заподіянні каліцтва чи іншого ушкодження здоров’я особі, а також заподіянні шкоди його репутації моральна шкода може класифікуватись на: а) фізичні страждання; б) щиросердечні страждання, з’єднані з фізичними; в) щиросердечні страждання, не поєднані з фізичними. В Великобританії основним був і залишається принцип, виражений лордом Венсліданом у справі Lynch v. Knight (1861): «Моральні страждання і занепокоєння право не може оцінити і не може претендувати на їхнє відшкодування, якщо в сукупності з ними не мова йде про інший збиток». Іншими словами, відповідно до англійського закону неможливо вимагати (за винятком декількох випадків, про які мова йтиме нижче) відшкодування моральної шкоди за відсутності страждання чи матеріального збитку. Такі позови просто не будуть прийняті до розгляду. Заподіяння ж фізичного страждання як одне з основ для відшкодування моральної шкоди завжди має наслідком грошове відшкодування, тому що таке заподіяння може викликати один з наступних наслідків чи їхню сукупність: біль і страждання (і як їхня частина — нервовий шок і невроз); втрату радості в житті (наприклад, неможливість вступати в сексуальні відносини; неможливість для жінки мати дітей; розвід, що став результатом хвороби); укорочування життя в порівнянні з очікуваним (the loss ofexpectation of life); зміна фігури (disfigurement) і спотворювання особи, що особливо актуально для жінок; дискомфорт і незручності (наприклад, настання утоми на роботі раніше, ніж до заподіяння шкоди, неможливість понаднормової роботи і т.п.) або хронічне захворювання. Щиросердечні страждання, поєднані з фізичними, також підлягають грошовій оцінці і відповідно відшкодуванню. Ще в XIV в. в Англії був відомий так називаний «делікт нападу», відповідно до якого особа могла компенсувати дуже специфічну форму щиросердечного страждання — «побоювання погрози нападу чи погрози фізичного контакту».Надалі, у міру ефолюції системи загального права, виникають нові випадки можливості відшкодування моральної шкоди, які спричиняють щиросердечні страждання чи страждання крім фізичної шкоди : неправомірний арешт чи тюремне ув’язнення (false imprisonment); вторгнення на чужу територію (trespass to land); наклеп: усний (slander) та письмовий (libel); змова, що має наслідком розірвання договору (conspiracy, inducing a breach of contract); порушення авторського права (infrigenment of copyright). Але за умови пред’явлення відповідних позовних вимог суди перевіряють їх «чистоту» (genuineness of the claim), тобто при обґрунтуванні позову треба вказати на який-небудь інший наявний збиток, наприклад, на фізичні чи страждання матеріальну шкоду. До 1970 р. до цієї категорії деліктів відносилися і наступні різновиди правопорушень: зваба; зрада; переманювання нареченого (нареченої); порушення обіцянки женитися. Але правова реформа в Англії (Miscelaneous Provisions) 1970 р. визнала позовні вимоги, що випливають з перерахованих деліктів, істотними самі по собі для одержання відшкодування за щиросердечні страждання без обґрунтування їхнього зв’язку з фізичними[16, c. 57-59].

Існує ще одна група цивільних правопорушень, мірою відповідальності за які може бути відшкодування моральної шкоди. Шкода тут виявляється винятково в щиросердечних стражданнях і переживаннях, і відшкодуванню ця шкода підлягає навіть у тому випадку, якщо які-небудь матеріальні наслідки відсутні. Це делікти, що порушують «privacy». В принципі, мається на увазі приватне життя, але юристи по всьому світу розходяться в думці, що ж може бути охоплено цим поняттям. Деякими авторами воно розглядається як «право бути одному» («right to be alone»). Уперше дане поняття було введено в 1890 р. американськими юристами Самуэлем Д. Варэном і Луїсом Д. Брэнди, які основну функцію цього інституту бачили в захисті недоторканості особи і всього того, що допомагає людині зберегти себе як особистість. У даний час американське право, на відміну від англійського, виділяє групу можливих деліктів у сфері «privacy». До них можна віднести: порушення самоти чи права на самітність, вторгнення в приватні справи позивача; публічне викриття фактів, що можуть бути надбанням тільки позивача чи вузького кола осіб; присвоєння імені позивача і використання його зовнішності з метою одержання вигоди; поширення зведень, що показують позивача у фальшивому світлі. Тут основним деліктом, звичайно ж, є наклеп (slander and libel), що служить підставою для відшкодування щиросердечних страждань у чистому вигляді (на відміну від англійської правової доктрини, що вимагає їхнього поєднання в позовній вимозі з фізичними стражданнями). Крім того, американське право, що домоглося найбільших успіхів у справі захисту немайнових інтересів особистості шляхом найбільш ефективного грошового відшкодування, на відміну від англійського, передбачає ще і відповідальність за «навмисне заподіяння сильного емоційного потрясіння» («intentionally causing of severe emotional distress»).

Що стосується Німеччини, то тут проблема відшкодування моральної шкоди вирішується трохи інакше, ніж у країнах звичайного права. З одного боку, німецьке законодавство в сфері деліктів не виробило єдиного принципу відповідальності, характерного як для майнової, так і немайнової шкоди, як це було зроблено в цивільних кодексах інших країн. Німецькі суди розрізняють і захищають права в сфері так називаного Personlichkeit. При зверненні до німецького законодавства з’ясовується, що якщо шкода заподіяна особистості, а не майну, грошова компенсація може бути отримана тільки у випадках, спеціально обговорених у законі. А закон прямо говорить лише про наступні випадки: коли, обіцяючи одружитись, відповідач позбавив жінку невинності; заподіяння шкоди чи тілу здоров’ю; позбавлення волі; спонукання жінки погрозами, оманою до співжиття. Крім того, німецьке цивільне право має ще одну особливість у порівнянні з системою загального права. В області деліктної відповідальності грошова компенсація — не універсальний засіб захисту для усіх видів правопорушень. В якості основного принципа компенсації, відповідальності за шкоду визнано реституцію, тобто повернення потерпілої сторони в положення, яке б вона мала, якби не було правопорушення. А от якщо така реституція неможлива чи в результаті реституції не можливо в повному обсязі компенсувати шкоду, то відповідальна особа повинна компенсувати заподіяний збиток грошима[22, c. 25-26].

Цивільний кодекс Франції не проводить різниці між матеріальною і моральною шкодою. Наприклад, визначаючи збитки, французький Цивільний кодекс говорить про відшкодування збитку чи утраті взагалі, не обмежуючи тільки грошовим збитком. На відміну від Німецького цивільного уложення, Французький цивільний кодекс дозволяє одержати компенсацію за моральну шкоду, незалежно від того, що послужило причиною його виникнення — порушення договору чи делікт. Але традиційно у Франції розмір відшкодування за моральну шкоду менше, ніж у країнах, де діє Common Law. У сфері дії деліктного права Франції інститут відшкодування моральної шкоди захищає особисті інтереси громадян, а саме: право на тілесну недоторканність, на честь і репутацію; право на усе, що індивідуалізує особистість (сюди входить право на ім’я і зображення); право на таємницю професійної діяльності і кореспонденції; авторські права; право на вільне пересування і вибір професії. Звичайними в судах Франції є позови про відшкодування моральної шкоди у випадках приниження жіночої честі, неправомірного використання чужого імені чи псевдоніма, зловживання чужим прізвищем на виборах, вторгнення в чуже житло, заподіяння шкоди здоров’ю і т.д.

Отже, чинне українське законодавство, що регулює питання, пов’язані із моральною шкодою та її відшкодуванням, ввібрало в себе положення законодавства багатьох європейських країн та США. Важливим для будь – кого з нас залишається питання про розмір відшкодування. Лімітів не встановлено,але роз’ясненням Вищого Арбітражного Суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів,пов’язаних з відшкодуванням моральної шкоди”, за усіх обставин розмір відшкодування моральної шкоди не може бути меншим п’яти мінімальних розмірів заробітної плати[28, c. 20].

В юридичній літературі висловлювалася думка, що моральна шкода юридичної особи — це «субстрат моральних і фізичних страждань робітників або керівника з приводу неправомірного ушкодження прав юридичної особистості нефізичної особи».

Аналізуючи питання, що розглядається, автор зазначеної думки вину юридичної особи визначає як «суму психічних відношень робітників або керівника юридичної особи» і переносить таке бачення на поняття моральної шкоди.

Звичайно, у випадках, коли шкода заподіяна юридичною особою, то остання виступає відповідачем у справі і відшкодовує заподіяні збитки за власний рахунок. Проте слід мати на увазі, що у будь-якому разі діяння, що спричинили шкоду (недотримання вимог правил техніки безпеки, що призвело до нещасного випадку на виробництві й ушкодження здоров'я людей, наїзд на пішохода автомобілем, чий власник — юридична особа, тощо), вчиняються конкретними людьми — фізичними особами, які є членами даної юридичної особи (робітниками, керівниками) і відповідальні перед нею за свої дії (наприклад, у регресному порядку). Очевидно, що вина юридичної особи — це врешті-решт вина конкретної людини — фізичної особи, проте відповідальність за її дії несе юридична особа, оскільки, виконуючи їх працівник реалізував функції юридичної особи, яка є учасником правовідносин.

Якщо фізична особа страждає морально саме як робітник (службовець, керівник, спеціаліст), то, очевидно, йдеться про її ділову репутацію. Ушкодження ділової репутації громадянина може призвести до виникнення моральної шкоди, яка підлягає компенсації. У такому разі кожна з цих фізичних осіб вправі звернутися за захистом своїх прав індивідуально.

Відомо, що одна з особливостей немайнової шкоди полягає в тому, що вона не має грошового еквіваленту. Навіть більше — вона не має ніякого еквіваленту, не існує такої одиниці виміру, яку можна було б застосувати, щоб виміряти її. Тому неможливо отримати суму моральних страждань окремих людей, яка була б рівною моральній шкоді юридичної особи, членами якої вони є. Не підлягають складанню величини, які не мають і не можуть бути зведені до спільного знаменника. «Субстрату» психічних страждань робітників, як зазначає Г. Єременко, в природі виникнути не може.

Враховуючи викладене, можна дійти висновку, що у відношенні юридичних осіб слід застосовувати термін «немайнова» шкода, а не «моральна». Така думка вже висловлювалася в юридичній літературі, зокрема, й автором даної статті. Окрім того, на мій погляд, саме з цією метою законодавець і закріпив у відповідній нормі Закону — ст. 440-1 — два терміни «моральна шкода» і «немайнова шкода».

Хоча окремими авторами висловлювалися думки, що таке розмежування пов'язане з обсягом змісту цих понять, а саме: немайнова шкода є поняттям більш широким, аніж моральна, змістом слова «немайнова» охоплюється і «моральна»; немайнова шкода розглядається як загальна по відношенню до моральної і фізичної, тобто немайнова — це власне моральна та фізична шкода. Однак позиція цих авторів вбачається спірною, оскільки фізична шкода як така поєднує в собі два види шкоди — майнову та моральну[29, c. 770-771].

Прихильники концепції моральної шкоди юридичної особи іноді посилаються на те, що, наприклад, відомості, які ганьблять ділову репутацію юридичної особи, особливо, якщо вони поширені в засобах масової інформації, в умовах ринкової економіки можуть відвернути від неї контрагентів чи споживачів її продукції (робіт, послуг) і тим самим спричинити значні збитки. Проте суб'єкт, бажаючи їх компенсувати, зустрінеться з величезною проблемою — доведенням існування причинного зв'язку між поширенням цих відомостей і заподіянням збитків. Вирішити цю проблему, на думку В. Плотнікова, може право юридичної особи на відшкодування моральної шкоди.

Викладене дає підстави дійти висновку, що автор вбачає в компенсації моральної шкоди можливість потерпілої сторони одержати винагороду при утрудненні чи неможливості довести вину заподіювача майнової шкоди. Однак, як же в такому разі довести причинний зв'язок між діяннями відповідача і виникненням моральної шкоди, тобто вину останнього в заподіянні шкоди немайнової?

Закон наділяє юридичну особу як суб'єкта цивільних правовідносин відповідними немайновими правами, що пов'язані з її діловою репутацією, оскільки вона є основним змістом немайнової сфери юридичної особи (як гідність у людській особистості) і однією з умов її успішної діяльності.

Внаслідок посягання на ці немайнові права, очевидно, може бути ушкоджена ділова репутація юридичної особи, що спричинить певні негативні наслідки. По-перше, — зменшення авторитету, престижу юридичної особи у суспільстві, формування негативної оцінки її як суб'єкта цивільних правовідносин з боку третіх осіб, суспільства в цілому (саме це і має бути предметом дослідження в даному випадку). По-друге, як наслідок, — зменшення кількості чи втрата контрагентів, ділових партнерів, споживачів, що зумовить виникнення майнової шкоди, яка може бути підрахована і має компенсуватися у встановленому законом порядку[38, c. 29-30].

Очевидно, що розмежувати втрати юридичної особи на майнові та немайнові дуже складно. Це пов'язано, поряд з іншими причинами, з так званою спеціальною правоздатністю юридичної особи, яка полягає у тому, що вона може набувати лише тих прав, здійснювати лише такі види діяльності, які не суперечать її цілям, що визначені статутом чи положенням про діяльність юридичної особи. Переважною більшістю юридичних осіб є підприємства, основною метою яких є, як визначено у ст. 1 Закону України «Про підприємства» від 27.03.91 p., одержання прибутку (доходу). А це означає, що будь-яке посягання на права підприємства, зокрема і немайнові, зумовить майнові збитки, які можуть бути підраховані й виражені в грошах. Саме у зв'язку з цим у ст. 1 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» і сформульоване відповідне визначення моральної шкоди.

Водночас, імовірність виникнення суто немайнових втрат юридичної особи сумнівів не викликає, зокрема, у випадках, коли одержання прибутку (доходу) не є метою її діяльності (наприклад, благодійні організації, об'єднання тощо). Інша річ — чи можуть бути визнані ці втрати немайновою шкодою, яка потребує грошової компенсації, оскільки мова має йти лише про таку шкоду, яка зумовлює правовідносини щодо її відшкодування.

Дійсне призначення такого способу захисту суб'єктивних прав, як відшкодування моральної шкоди, є компенсаційним. Суть його полягає у тому, що за рахунок грошових коштів особа має можливість надбати інше благо, щоб врівноважити свій психологічний стан, власні емоції, оскільки іншого способу їх компенсувати немає. У зв'язку з тим, що юридична особа не може переживати негативних емоцій, постає питання, чи правомірно щодо неї застосовувати такий спосіб захисту, як компенсація моральної шкоди?

Можливо, в таких випадках доцільніше застосовувати інший спосіб захисту, передбачений ст. 6 Цивільного кодексу України, зокрема, відновлення становища, яке існувало до порушення права. Юридична особа, ділова репутація якої ушкоджена, має бути відновлена у попередньому становищі, яке існувало до правопорушення. Суд, з врахуванням особливостей справи, має зобов'язати відповідача здійснити усі необхідні і достатні для цього конкретні заходи: спростувати поширені відомості, які не відповідають дійсності і принижують ділову репутацію позивача, надіслати письмові пояснення конкретним третім особам, в очах яких принижено авторитет юридичної особи, організувати відповідну рекламу чи популяризацію діяльності юридичної особи (якщо ділова репутація ушкоджена суттєво), вчинити інші дії.

Звичайно, це вимагає від відповідача певних майнових витрат, однак це не означає, що останні є компенсацією моральної шкоди. Інакше слід було б визнати такою і витрати на спростування відомостей, що не відповідають дійсності, поширених, наприклад через засоби масової інформації (оскільки такий захід вимагає певних грошових коштів), навіть у випадках, коли питання про відшкодування моральної шкоди не ставиться позивачем взагалі.

Якщо визнавати моральну шкоду юридичної особи, то відповідно постає питання: як можуть бути використані грошові кошти, що стягуються як компенсація за таку шкоду, щоб було збережене їх основне призначення?

Щодо фізичної особи, то вона може використати одержане відшкодування на власний розсуд, оскільки надбання як майнового, так і немайнового блага може зумовити виникнення позитивних емоцій і загладити пережиті хвилювання[44, c. 42-44].

Що ж стосується юридичної особи, то проблема виникає насамперед у зв'язку із обмеженістю її немайнової (психічної) сфери, як зазначалося раніше. За умови, якщо будуть виконані усі дії, необхідні для відновлення її ділової репутації, юридична особа (її авторитет) буде відновлена у попередньому стані, який існував до правопорушення, постають питання: що саме підлягає компенсації, які ще втрати мають бути врівноважені грошовими коштами?

У разі, коли ці гроші будуть використані на погашення збитків, що стали наслідком правопорушення, матиме місце відшкодування майнової шкоди.

Якщо ця сума буде вкладена в розвиток підприємства (або навіть у додаткову рекламу), то, як наслідок, буде одержаний додатковий прибуток, що призведе до збагачення юридичної особи, що суперечить призначенню компенсації моральної шкоди.

Якщо ці кошти будуть спрямовані на соціальний розвиток, то внаслідок цього конкретне благо відповідно одержить конкретна фізична особа, яка є членом колективу юридичної особи, незалежно від того, понесла вона моральні втрати чи ні, що також є неправильним і суперечить призначенню правового інституту відшкодування немайнової шкоди.

Підсумовуючи викладене, можна дійти таких висновків.

1. Оскільки закон наділяє юридичну особу немайновими правами, які внаслідок посягання на них можуть бути ушкоджені, то імовірним є виникнення немайнових втрат юридичної особи. Однак вони знаходяться у такому нерозривному зв'язку з майновими втратами (збитками), що не можуть бути відокремлені, за винятком випадків, коли наслідком ушкодження немайнових прав є лише немайнові втрати (це стосується виключно тих юридичних осіб, метою діяльності яких не є одержання прибутку (доходу)). Такі немайнові втрати не можуть бути названі моральною шкодою. Якщо їх визнавати шкодою, то слід застосовувати термін «немайнова», оскільки етимологічно він, на відміну від слова «моральна», не походить від понять «духовна, психічна», що притаманне тільки людині, і не співпадає з поняттям моральної шкоди фізичної особи за змістом.

2. Єдиним видом немайнових втрат юридичної особи слід визнати ушкодження (приниження, зменшення) її ділової репутації. Вони можуть виникати, у переважній більшості випадків, лише поряд і у нерозривному зв'язку зі шкодою майновою. Урегулювання такої шкоди слід вирішувати на підставі ст. 440 ЦК України за принципом відшкодування у повному обсязі. Для цього доцільно переглянути розуміння такого поняття як збитки, і тлумачити його більш широко, включивши в них, крім понесених витрат, втраченого майна, неодержаних доходів, ще й додаткові витрати, необхідні для повного відновлення попереднього становища потерпілого (юридичної особи), наприклад, на організацію реклами, виставки промислових зразків тощо, у зв'язку з ушкодженням її ділової репутації. Якщо ці додаткові витрати не враховуються в суму збитків, відшкодування шкоди має супроводжуватися зобов'язанням відповідача вчинити відповідні дії щодо відновлення попереднього становища потерпілого.

3. У випадках, коли посягання на немайнову сферу юридичної особи не спричиняє майнових збитків, але ушкоджує ділову репутацію юридичної особи, має бути застосований такий спосіб захисту цивільних прав, як відновлення попереднього становища, яке існувало до правопорушення, зміст якого розкрито раніше.

Проблема немайнової шкоди юридичної особи та її компенсації існує, вона складна, спірна і викликає багато суперечливих міркувань. Викладені думки, звичайно, не претендують на абсолютну істинність, а лише є однією з численних спроб заглибитися в природу цього мало дослідженого правовою наукою явища[49, c. 58-59].

Розділ 3. Проблеми захисту честі, гідності, ділової репутації, відшкодування моральної шкоди суб'єктам господарської діяльності та шляхи їх подолання

3.1.Проблеми, що виникають при захисті честі, гідності та ділової репутації та способи їх вирішення

Згідно з теорією цивільного права елементами правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації, окрім суб'єкта, об'єкта та змісту правовідносин, є підстави їх виникнення, зміни та припинення. Актуальність статті полягає у тому значенні, якого набувають у сучасних умовах правовідносини щодо захисту честі, гідності, ділової репутації. Із розвитком демократії в Україні, в процесі гармонізації національного законодавства із законодавством Європейського Союзу питання підвищення ролі особистості й усвідомлення нею своїх прав набуває виняткового значення.

Новий Цивільний кодекс України, що набрав чинності з 01.01.2004 p., значно розширив перелік способів захисту цивільних прав.

Крім загальних способів захисту, які традиційно використовуються у цивільному праві протягом багатьох років, таких як відшкодування збитків та компенсація моральної шкоди щодо порушень особистих немайнових прав, ЦКУ передбачає низку нових для цієї сфери способів захисту.

Перш за все, йдеться про обов'язок порушника негайно вчинити дії, які необхідні для поновлення права. Невиконання ним даного обов'язку, який називають ще додатковим, може бути підставою для вжиття примусових заходів з такого поновлення за рішенням суду, стягнення завданих збитків та компенсації моральної шкоди.

Українська держава охороняє честь, гідність та ділову репутацію громадян і організацій встановленням загального обов'язку утримуватись від посягання на ці особисті блага і наданням судового захисту у випадках їх порушення.

Захист суб'єктивних цивільних прав може здійснюватися за допомогою різних способів. Під такими способами розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.

Стаття 6 ЦК УРСР визначала такі способи захисту цивільних прав як визнання цих прав, відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право, присудження до виконання обов'язку в натурі, компенсація моральної шкоди, припинення або зміна правовідношення, стягнення з особи, яка порушила право, завданих збитків, неустойки, штрафу (пені), інші способи, передбачені законом.

Новий ЦК України дещо розширює коло засобів захисту цивільних прав та інтересів.

Зокрема, у ст. 16 ЦК України зазначаються такі способи захисту прав та інтересів: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Таким чином, захист цивільних прав не вичерпується способами, прямо передбаченими у законодавстві. Це особливо важлива обставина, коли йдеться про нові або такі, що зазнають значного оновлення, інститути[54, c. 243-245].

Як і будь-яке суб'єктивне право, право на захист включає і засоби матеріально-правового характеру, і засоби процесуально-правового характеру, що взаємопов'язані і взаємодіють. З позиції матеріально-правового змісту право на захист надає уповноваженій особі три групи можливостей: самозахист майнових прав та інтересів; застосування до порушника цивільно-правових засобів оперативної дії; звернення до компетентного державного чи громадського органу за захистом свого права з вимогою застосувати до правопорушників засоби державно-примусового характеру.

Цікавою і перспективною щодо проблеми, яка досліджується, виявляється ст. 19 ЦК України, яка закріплює право особи на самозахист своїх прав від їх порушень. Самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом, та не суперечать моральним засадам суспільства (ч. 1 ст. 19 ЦК України). Стаття не містить пропозицій — яким чином має здійснюватися самозахист. Зазначається лише, що способи самозахисту повинні відповідати змісту права, що порушено, та характеру дій, якими ці права порушені, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Вказаний інститут відомий цивілістиці, має він місце і в зарубіжних законодавствах, аналізується і у вітчизняній науці. Самозахист цивільних прав слід розуміти як здійснення управомоченою особою дій фактичного порядку, не заборонених законом і спрямованих на охорону його особистих або майнових інтересів і який завжди здійснюється після вчинення правопорушення.

Дії фактичного характеру, спрямовані на охорону прав громадян та організацій, можуть бути як передбачені законом, так і випливати зі звичайно прийнятих у суспільстві заходів такого роду. В літературі вказується на характерні ознаки самозахисту: самозахист здійснюється тоді, коли порушення суб'єктивного права вже відбулося і триває обстановка (обставини місця і часу), що виключає можливість звернення до державного захисту, хоча і не виключає можливості звернення до судового захисту; самозахист здійснюється, перш за все, силами самого потерпілого (можливість допомоги інших фізичних або юридичних осіб не виключається); самозахист не може виходити за межі дій, необхідних для припинення правопорушення, і має відповідати характеру самого правопорушення (щоб не вийти за межі необхідної оборони). Проте в літературі й законодавстві застережено, що тут слід враховувати загальне правило: застосування засобів самозахисту допускається, якщо це не суперечить закону і відповідає звичайно прийнятим правилам.

Способи самозахисту можуть обиратися або самою особою, або визначатися договором, законом, іншим нормативно-правовим актом. Заходи самозахисту не можуть використовуватися таким чином, щоб порушувати права та законні інтереси інших осіб. У разі, якщо використання недозволених засобів захисту призвело до спричинення шкоди майну або здоров'ю інших осіб, то виникає обов'язок, передбачений законом — відшкодування спричиненої шкоди. В той же час, не підлягає відшкодуванню шкода, завдана особою при здійсненні нею права на самозахист, у тому числі в стані необхідної оборони, якщо її межі не були перевищені (п. 1 ст. 1169 ЦК України).

Щодо терміна «необхідна оборона», то він є уособленням комплексного інституту, який регламентується як цивільним, так і кримінальним правом. Зокрема, у цивільному праві поняття необхідної оборони більш широке, ніж у кримінальному. В сучасній вітчизняній літературі до необхідної оборони відносять дії, що підпадають під поняття цивільного правопорушення, але не тягнуть за собою заходів юридичної відповідальності. Правовим наслідком дій у стані необхідної оборони є, з точки зору цивільного права, те, що завдана нападаючому шкода не підлягає відшкодуванню[61, c. 48-49].

Якщо ж у такій ситуації особа завдала шкоду іншій особі, ця шкода має бути відшкодована особою, яка діяла протиправно. У разі, якщо така шкода завдана засобами самозахисту, не забороненими законом, та не суперечить моральним засадам суспільства, вона відшкодовується особою, яка вчинила протиправну дію (п. 2 ст. 1169 ЦК України).

Під засобами оперативної дії розуміють такі юридичні засоби правоохоронного порядку, які застосовуються до порушника цивільних прав та обов'язків безпосередньо управомоченою особою без звернення за захистом права до відповідних уповноважених органів. Такі засоби застосовуються лише у випадках, прямо зазначених у законі.

І нарешті, можливість звернутися до компетентного державного чи іншого органу за захистом своїх прав — належне управомоченій особі право на захист. Саме цей вид реалізації особою права на захист є одним із основних.

Суб'єктивне право на захист включає і засоби процесуально-правового порядку. Під ними розуміють певну процедуру (порядок) звернення за захистом порушеного права, безпосередньо визначену законом. Це, перш за все, право на звернення за судовим захистом, а носієм цього права є кожний з учасників цивільних правовідносин чи будь-яка інша заінтересована особа.

Право на звернення за судовим захистом включає: подання до суду позовної заяви чи скарги, можливість подання до суду зустрічного позову чи заперечення проти нього, можливість брати участь у розгляді справи, користуватися усіма процесуальними правами, вимагати винесення рішення та право вимагати примусового виконання судового рішення. Кожен із цих елементів існує за наявності відповідних передумов, у певних часових межах і реалізується у певній специфічній формі.

Таким чином, матеріальні та процесуальні норми, які регулюють способи, форми та порядок захисту, мають єдину мету — забезпечення повного, всебічного, швидкого захисту суб'єктивних прав і становлять єдиний комплексний інститут правового захисту.

Слід зазначити, що всі перелічені вище способи захисту цивільних прав неоднорідні за своєю юридичною природою, що має певний вплив на можливість їх реалізації.

В юридичній літературі прийнято розподіляти способи захисту на заходи захисту та відповідальності. Вони різняться між собою за підставами застосування, соціальним призначенням, функціями, які вони виконують. Заходи відповідальності, на відміну від заходів захисту, застосовуються, як правило, лише до винного порушника суб'єктивного права і знаходять вираз у додаткових обтяженнях у вигляді позбавлення правопорушника певних прав і покладання на нього додаткових обов'язків[67, c. 43-44].

Серед способів захисту цивільних прав заходами відповідальності є, наприклад, відшкодування збитків, стягнення неустойки і компенсація моральної шкоди.

У доктрині сучасного цивільного права поширена думка про те, що майнові санкції як такі взагалі не можуть належним чином охороняти особисті немайнові права.

Відповідальність за їх порушення повинна мати переважно немайновий зміст, з урахуванням немайнового характеру цих прав. З цього робиться висновок, що найважливішим напрямом удосконалення охорони особистих немайнових прав є розширення за умови їх порушення саме кола немайнових санкцій. Що стосується грошового штрафу, то він повинен застосовуватись лише тоді, коли немайнові санкції не здатні стимулювати поведінку суб'єктів (наприклад, у разі порушення таємниці особистого спілкування між громадянами).

Звертаючи увагу на те, що штрафні санкції здатні виконувати не відновлюючу, а лише превентивну функцію, автори пропонують стягувати грошовий штраф у прибуток держави, а не на користь потерпілого.

Загальним способом захисту всіх особистих немайнових прав ще до 90-х років XX ст. пропонувалося розглядати припинення дій, які порушують особисті немайнові права. В свою чергу, цьому сприятиме і здійснення порушником дій, які спрямовані на відновлення порушеного права.

Неврегульованість до недавнього часу цивільним правом України значного переліку особистих немайнових прав, не пов'язаних із майновими, призводило і до практично повної відсутності санкцій, спрямованих як на запобігання правопорушенням, так і на ефективний захист порушених прав.

У науковій літературі було запропоновано закріпити у законі, перш за все, загальне право особи на усунення порушення будь-якого особистого немайнового права в судовому порядку.

Це стало можливим після прийняття Конституції України у 1996 році, де у ст. 55 честь і гідність визначаються найбільшою соціальною цінністю.

Обговорювалася свого часу і можливість застосування у цій сфері такої форми відповідальності, як громадська догана, громадський осуд, публічне вибачення винного правопорушника, стягнення штрафу, звільнення з посади або заборона обіймати відповідні посади. На нашу думку, ці заходи значною мірою сприяють формуванню відповідної громадської думки, активності громадян у процесі розгляду конкретних справ та впливають на психологічний та соціальний статус порушника, який змушений рахуватися як із суспільною думкою, так і з адекватними правовими наслідками своєї негативної поведінки.

Певною специфікою відзначаються позови до засобів інформації за захистом честі, гідності та ділової репутації осіб. Ці питання мають тісний зв'язок із правами людини на приватне життя і потребують особливого ставлення. Закон передбачає можливість для кожного, хто звертається до суду з позовом про захист честі, гідності та ділової репутації, і вимогами про спростування, поєднувати їх з вимогами про стягнення моральних збитків, спричинених поширенням недостовірних відомостей. Ці позови у країнах усталеної демократії є лише одним із елементів системи «балансів та рівноваг» і покликані стримувати зловживання (непрофесійність) з боку ЗМІ. Передбачаються також спеціальні умови щодо позовів про захист честі, гідності та ділової репутації, які пред'являють органи державної влади, місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів. Звернення до суду за захистом права на честь, гідність, ділову репутацію будуть ефективними лише з урахуванням наведених положень[59, c. 74-75].

Таким чином, новий Цивільний кодекс України передбачає не лише традиційні цивільно-правові способи захисту честі, гідності й ділової репутації фізичних осіб, а й такі, необхідність яких доводилась у доктрині цивільного права протягом багатьох років. Серед найбільш ефективних цивільно-правових способів захисту честі, гідності, ділової репутації, на нашу думку, на сьогодні слід назвати визнання прав, відновлення становища, яке існувало до порушення права, припинення дій, які порушують право, компенсація моральної шкоди, самозахист названих прав від їх порушень.

Законодавчо закріплюючи права і свободи за громадянами і організаціями, держава встановлює механізми їх забезпечення, відповідні юридичні гарантії їх належного здійснення. В системі юридичних гарантій прав та законних інтересів громадян і організацій важлива роль належить цивільно-правовому захисту, завдяки якому досягається відновлення порушених прав, запобігання та припинення дій, що порушують або можуть порушити права та законні інтереси заінтересованих осіб. Специфіка честі, гідності й репутації полягає в тому, що вони існують незалежно від їх правового закріплення і потребують право-вого захисту лише в разі порушення. Цивільне право до моменту порушення честі, гідності й репутації охороняє ці особисті немайнові права шляхом встановлення загального обов'язку утримуватися від їх порушення. І тільки з моменту порушення норми цивільного права здатні врегулювати відносини, що виникли.

Внаслідок поширення засобами масової інформації неправдивих відомостей, що принижують честь, гідність і репутацію, у особи, щодо якої така інформація поширена, виникає право на захист. Право на захист ґрунтується, в першу чергу, на нормах Конституції України, яка в ч. 4 ст. 55 визначає, що кожен має право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань. Але право на захист виникає не у кожної особи і не в будь-який момент, а виключно внаслідок порушення чи оспорювання або ж при створенні перешкод щодо здійснення нею своїх прав. Здійснення захисту честі, гідності й репутації зачіпає не лише інтереси особи, права якої порушені, а й інтереси зобов'язаної особи, інтереси держави і суспільства в цілому, тому захист будь-яких порушених прав повинен бути адекватним до забезпечення інтересів держави і суспільства, інтересів зобов'язаної особи. Захист прав за своєю природою не може бути безмежним: обираючи той чи інший спосіб захисту, звертаючись до суду з позовом, особа повинна мати право на захист честі, гідності й репутації та підстави вважати, що у захисті є потреба.

Способи захисту прав — це закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких відбувається відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Способи захисту честі, гідності й репутації безпосередньо пов'язані зі здійсненням цивільного судочинства, адже захист прав, свобод та інтересів, зокрема, честі, гідності й репутації, є метою цивільного судочинства (ст. 1 ЦПК 2004 p.). Але за своєю юридичною природою способи захисту прав мають матеріально-правовий характер, оскільки вони закріплені нормами матеріального права та безпосередньо забезпечують захист прав, свобод та інтересів[69, c. 130-131].

До моменту набрання чинності Цивільним кодексом України в цивільному праві до способів захисту прав, свобод та інтересів відносили лише ті, які могли бути реалізовані заінтересованими особами шляхом звернення до суду, а суд міг здійснити захист шляхом визнання права; відновлення становища, що існувало до порушення права; припинення дій, що порушують право; примусового виконання обов'язку в натурі; припинення або зміни правовідносин; відшкодування збитків; компенсації моральної шкоди. Захист честі, гідності й репутації у випадку поширення засобами масової інформації неправдивих відомостей здійснювався судом із застосуванням загальних способів захисту, передбачених ст. 6 ЦК УРСР, наприклад, шляхом стягнення майнової та немайнової шкоди, а також використовуючи спеціальний спосіб захисту честі, гідності й репутації — спростування неправдивих відомостей (ст. 7 ЦК УРСР).

З моменту вступу в дію Цивільного кодексу України коло способів захисту прав та інтересів було розширене. Окрім всіх способів, що були закріплені ст. 6 ЦК УРСР, ЦК України частиною 2 ст. 16 передбачає також можливість захисту прав та інтересів шляхом визнання правочину недійсним, визнання незаконним рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Слід зазначити, що закріплені ЦК України способи захисту прав та інтересів не вичерпують всі можливі способи захисту, що прямо вказано ч. 2 ст. 16, якою передбачена можливість захисту прав та інтересів й іншими способами, встановленими договором або законом.

Що стосується судового захисту честі, гідності й репутації, принижених засобами масової інформації, фізична особа, щодо якої недостовірна інформація була поширена, може захистити свої права, використовуючи такі способи їх захисту: спростування недостовірної інформації (ч. 6 ст. 277 ЦК України); заборона поширення інформації, яка порушує особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України); відшкодування майнової шкоди (п. 8 ч. 2 ст. 16, ст. 22 ЦК України); компенсація немайнової шкоди (п. 9 ч. 2 ст. 16, ст. 23 ЦК України).

Особисті немайнові права юридичних осіб захищаються відповідно до глави З ЦК України (ч. 2 ст. 94 ЦК), якою встановлено основні засади захисту цивільних прав та інтересів. Виходячи з цього, юридична особа у випадку приниження її репутації засобами масової інформації має право на відшкодування майнової шкоди (п. 8 ч. 2 ст. 16, ст. 22 ЦК України) та на компенсацію немайнової шкоди (п. 9 ч. 2 ст. 16, ст. 23 ЦК України). Спростування недостовірної інформації як спосіб захисту репутації юридичних осіб чинним цивільним законодавством не передбачений, проте встановлений постановою Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій» від 28.09.1990 р. № 7.

Щодо права на заборону поширення інформації, яка порушує особисті немайнові права (ст. 278 ЦК України), юридична особа таким правом не наділена. На наш погляд, така позиція законодавця обмежує можливість захисту особистих немайнових прав юридичної особи. Якщо фізична особа, якій стало відомо, що її честь, гідність і репутація принижуються у газеті, радіо- чи телепередачі, які готуються до випуску в світ, може звернутися до суду з вимогою заборонити їх випуск до усунення порушень прав особи, чому ж такого права не може мати юридична особа? Для правової держави, якою прагне стати Україна, важливим є забезпечення охорони і всебічного захисту прав не лише людини, а й організації. Тому, на наш погляд, необхідно усунути цю прогалину та внести відповідні зміни до статей 94, 277, 278 ЦК[70, c. 42-43].

Чинне цивільне законодавство, хоч і оперує поняттям «недостовірна інформація», не передбачає як спосіб захисту можливість визнання інформації такою, що не відповідає дійсності, є недостовірною та принижує честь, гідність і репутацію. На наш погляд, це є серйозним упущенням з наступних причин.

Визнання інформації недостовірною є визначальним етапом для подальшого розгляду цивільної справи за позовом до засобу масової інформації про захист честі, гідності й репутації: перш ніж суд постановить рішення про спростування недостовірної інформації, він повинен встановити, чи є така інформація недостовірною; якщо ж у справі буде встановлено, що поширена інформація відповідає дійсності, у задоволенні вимог позивача буде відмовлено. З іншого боку, якщо інформація буде визнана недостовірною, але такою, що не порушує особистих немайнових прав, наприклад, замість 25-річного наукового стажу роботи був вказаний 24-річний, суд розгляне вимогу позивача про публікацію спростування, яке матиме на меті виправлення існуючих у поширеній інформації помилок, проте навряд чи в такому випадку може йтися про заподіяння позивачу майнової чи немайнової шкоди, тому вимоги про їх компенсацію судом будуть відхилені.

Хоча судовій практиці відомі непоодинокі випадки заявлення вимог про компенсацію немайнової шкоди, навіть якщо поширена інформація, яка не відповідає дійсності, не завдала шкоди інтересам позивача. Так, громадяни Б. та Н. пред'явили позов про захист честі та гідності та компенсацію немайнової шкоди до газети «Запорізька правда» та журналістів Л., С. та Ф. У справі було встановлено, що відомості, опубліковані у статті, частково не відповідають дійсності, проте не ганьблять честь і гідність заявників та не заподіяли їм немайнової шкоди. Позивачів не зупинило і те, що в газеті «Запорізька правда» двічі протягом двох місяців із дня поширення відомостей з ініціативи журналістів було надруковане спростування та вибачення за допущені помилки. Крім того, позивачами не було подано жодних доказів заподіяння їм немайнової шкоди. Тому рішенням суду першої інстанції позивачам було відмовлено в задоволенні їх вимог, апеляційна та касаційна скарги були залишені без задоволення. Наведений приклад із судової практики є підтвердженням того, що тільки після того, як поширена інформація буде визнана такою, що не відповідає дійсності та принижує честь, гідність та репутацію, це дає підстави розглянути заявлені до засобу масової інформації вимоги.

Крім того, визнання інформації недостовірною може бути самостійним способом захисту честі, гідності й репутації. Адже у випадку якщо особа, що поширила відомості, померла, а засіб масової інформації ліквідований, у особи, щодо якої недостовірна інформація поширена, не залишається ніяких можливостей захисту своїх порушених прав. Натомість, із закріпленням такого способу захисту, як визнання інформації недостовірною, суд за заявою заінтересованої особи зможе в порядку окремого провадження встановити факт неправдивості поширеної інформації.

Із набранням чинності ЦК України в сучасній правовій системі з'явився новий спосіб захисту прав та інтересів — самозахист. Відповідно до ст. 19 ЦК України, особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань. На сьогодні самозахист як спосіб захисту прав та інтересів передбачений також цивільними кодексами Російської Федерації (ст. 12), Казахстану (ст. 9), Модельним ЦК країн СНД (ст. 14)[72, c. 35-36].

До моменту закріплення самозахисту нормами цивільного права в юридичній літературі розглядалася правова природа самозахисту та робилися спроби визначення цього поняття. Так, самозахистом називають дії, спрямовані на захист від порушення своїх цивільних прав лише у договірних відносинах. Але таке обмеження за сферою застосування не було сприйняте іншими науковцями, адже право на самозахист своїх прав може виникнути у особи не лише у зв'язку з її договірними відносинами. Інші автори вважають, що самозахист не обмежується лише договірними відносинами, і визначають самозахист як передбачені законом односторонні дії юридичного чи фактичного характеру, що застосовуються управомоченим на їх здійснення суб'єктом та спрямовані на припинення дій, що порушують його майнові чи особисті права. ЦК України називає самозахистом прав застосування особою засобів протидії, що не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства (ст. 19).

На наш погляд, поняття самозахисту, передбачене чинним законодавством, не повною мірою відбиває правову природу цього способу захисту прав та інтересів. По-перше, дуже важливою характеристикою самозахисту є те, що ним є дії, які особа вчиняє на захист своїх прав самостійно, без звернення до юрисдикційного органу. З поняття ж, закріпленого ст. 19 ЦК України, можна зрозуміти, що самозахистом є будь-які не заборонені законом дії, в тому числі звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільних прав.

По-друге, на наш погляд, невдалим є застосування у законодавчому визначенні самозахисту словосполучення «засоби протидії». Адже в такому разі самозахист зводиться лише до вжиття особою, право якої порушується або щодо якого є загроза порушення, засобів, що перешкоджають іншим особам продовжувати порушувати її право чи посягати на нього, і унеможливлює використання такого способу захисту прав особою, право якої уже порушене. Натомість, ЦК України передбачено низку можливостей використання самозахисту своїх прав особою, права якої на момент застосування самозахисту уже порушені: особа, щодо якої засобами масової інформації поширено неправдиві відомості, має право на відповідь за допомогою звернення до засобу масової інформації (п. 6 ст. 277 ЦК); особа, ім'я чи прізвище якої у документі написані з помилками, має право вимагати заміну документа за допомогою звернення з відповідною вимогою до організації, що видала такий документ (п. 2 ст. 294 ЦК); особа, яка позувала авторові скульптури, може вимагати припинення публічного показу скульптури за допомогою звернення з вимогою до автора цього художнього твору (п. 2 ст. 308 ЦК); тобто норми чинного цивільного законодавства підтверджують, що самозахист може використовуватися як спосіб захисту прав, що порушуються або щодо яких є загроза порушення, і прав, що вже порушені[51, c. 35-36].

Враховуючи викладене вище, уявляється більш вірним визначення самозахисту як самостійного застосування особою, право якої порушується, порушене або щодо якого є загроза порушення, засобів захисту, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства.

Особа, честь, гідність і репутація якої принижені засобами масової інформації, окрім способів захисту, для реалізації яких необхідна судова діяльність, може скористатися і самозахистом своїх прав, яким буде право на відповідь (п. 6 ст. 277 ЦК України).

Як правило, в юридичній літературі відповіддю називають викладення особою свого бачення проблеми, коментування нею поширених відомостей, а правом на відповідь — право особи подати до засобу масової інформації власний коментар щодо поширених відомостей. Що ж стосується правової природи права на відповідь, зокрема, чи належить опублікування відповіді до права чи обов'язку засобу масової інформації, окремі вчені вважають, що публікація відповіді є обов'язком засобу масової інформації, визначаючи, що відповідь повинна бути розміщена не пізніше одного місяця (з дня публікації відомостей), або ж у наступному випуску засобу масової інформації та що відмову у розміщенні відповіді особа вправі оскаржити в судовому порядку. На наш погляд, віднесення опублікування відповіді до обов'язку засобу масової інформації фактично ототожнює відповідь із спростуванням відомостей, з чим важко погодитися. За своєю природою відповідь — це міркування, подані особою щодо відомостей, які про неї поширені, а опублікування відповіді — це добровільний вчинок засобу масової інформації.

Звичайно, якщо у відповіді містяться суттєві зауваження, вказується на помилки тощо, а засіб масової інформації відмовляється її опублікувати, це надає потерпілому право обстоювати в суді обґрунтованість своїх претензій, але це означає не право оскаржувати відмову в розміщенні відповіді, а право подати позов про захист честі, гідності й репутації та вимагати опублікування спростування поширених відомостей. Віднесення публікації відповіді до обов'язку засобу масової інформації може призвести до виникнення абсурдних ситуацій: наприклад, якщо у відповіді особа посилається на недостатню кількість епітетів чи схвальних слів на свою адресу, внаслідок чого її особистість недостатньо розкрита для читачів, та просить розмістити в газеті доповнення до опублікованої про цю особу статті, чи зобов'язана редакція опублікувати таку відповідь? Крім того, віднесення розміщення відповіді до обов'язку суперечить принципу свободи діяльності засобів масової інформації та закріплених Конституцією свободи слова та вираження своїх поглядів і переконань, тому дане питання завжди повинно вирішуватися засобом масової інформації на власний розсуд.

Відповідь дається щодо інформації, яка може шкодити або не шкодити інтересам особи, бути нейтральною чи позитивною, але не точною. Право на відповідь має на меті усунення помилок, неточностей, неправильного бачення обставин, які можуть і не ганьбити особу, якої вони стосуються. Таким чином, відповіддю є викладене особою пояснення щодо поширеної інформації, власний коментар чи тлумачення змісту, внесення корективів та виправлень у поширену інформацію. У випадку відмови в опублікуванні засобом масової інформації відповіді особа, щодо якої поширено відомості, може звернутися до суду з вимогою про визнання поширеної інформації недостовірною, спростування цієї інформації, відшкодування майнової та компенсацію немайнової шкоди, якщо така шкода була заподіяна[48, c. 37-38].

3.2.Проблеми відшкодування моральної шкоди

Проблема відшкодування моральної (немайнової) шкоди, як однієї з видів шкоди, що може бути заподіяна фізичній чи юридичній особі, існує в усіх країнах давно. Для її розв'язання пропонувалось, як правило, три варіанти: відмова відшкодовувати моральну (нематеріальну) шкоду; відшкодовувати її частково; відшкодовувати її повністю.

Історія нашої держави свідчить, що дана проблема на різних етапах розвитку суспільства вирішувалась по-різному. Спочатку моральна (немайнова) шкода підлягала відшкодуванню лише в окремих випадках. Потім спостерігалось її повне ігнорування. Нині ця норма відновила своє існування в первісному вигляді, тобто її належить відшкодовувати тоді, коли це передбачено спеціальними законами чи нормативно-правовими актами.

Сучасний правовий інститут відшкодування моральної (нематеріальної) шкоди бере свій початок від найдавніших письменних пам'яток древніх слов'ян — договорів Русі з Візантією (912, 944, 971 pp.).

В Руській Правді (кін. XI ст. — XII ст.) відсутня різниця кримінального та цивільного правопорушень. У тексті трьох основних її редакцій: Коротка, Пространна, Скорочена також не існувало узагальненого сучасного означення поняття моральної (нематеріальної) шкоди. Будь-яка протиправна поведінка у древнєруському праві визначалась не як порушення закону чи волі князя, а як «обида», під якою розуміли злочини проти суспільного ладу. Тяжкими злочинами проти особи було скалічення у вигляді усічення руки, ноги та інших тілесних ушкоджень.

Поглянемо на теперішній етап розвитку цього інституту. На сьогодні існує розгалужена мережа нормативних актів, які передбачають відшкодування моральної шкоди. Одні з них визначають мінімальну межу відшкодування моральної шкоди (ст. 440-1 Цивільного кодексу УРСР), інші — ні. Однак не існує єдиного мінімуму її відшкодування.

Що ж стосується максимуму, то його розмір не регламентовано. Законодавець лише говорить, що суд приймає рішення про відшкодування моральної шкоди у межах позовної заяви (ЦПК України). На сучасному етапі позов про відшкодування моральної шкоди набуває все більшої популярності. З одного боку, це свідчить про зростання правосвідомості, правової культури громадян — ще один крок до правової держави, у центрі уваги якої перебуває кожна окрема особа, а з іншого — надходження необґрунтованих позовів з астрономічними цифрами[47, c. 141-142].

У англо-американському праві для визначення розміру моральної шкоди застосовуються три підходи: концептуальний, особистісний, функціональний.

При концептуальному підході проводиться аналогія з матеріальною шкодою. Прихильники цього підходу вважають, що життя, функції організму є такими ж цінностями, як і будь-яке майно. В Англії Існує Комісія з питань відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної злочином. У своїй роботі ця Комісія використовує тарифну схему 1994 р., у якій детально регламентовані умови відшкодування шкоди. При цьому відшкодуванню підлягає не будь-яка шкода, а психічні чи фізичні страждання, які продовжуються не менше шести тижнів з моменту скоєння злочину.

Особистісний підхід полягає у тому, що глибина переживань, викликаних порушенням здоров'я, залежить від індивідуальних особливостей людини. Тому метою такого відшкодування є деякою мірою повернення втрати щастя та можливості утішатися життям.

Функціональний підхід передбачає неможливість встановлення «цінності» щастя, а тому, на думку його прихильників, суд має призначити позивачу таку суму грошей, яка була б достатньою для його «розумного» задоволення.

На сьогодні справи про відшкодування моральної (немайнової) шкоди є одними з таких, що не дуже подобаються нашим суддям. У країнах з прагматичним менталітетом, зокрема США, використовуючи думку Шопенгауера про те, що гроші є універсальним благом, встановлюють верхню межу відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

У країнах прецедентного права при визначенні остаточного розміру відшкодування суд співвідносить зміни у загальноекономічній та соціальній ситуації у країні з відповідним періодом часу. Такими критеріями є купівельна спроможність грошей та переважаючі у суспільстві погляди на ціну здоров'я, оскільки з часом змінюється підхід до значимості окремих видів правових благ (наприклад, сьогодні тілесним ушкодженням надається більше значення ніж 20 років тому). Також застосовується критерій часу — з часом страждання мають здатність вщухати або зменшуватись, а також критерій ринку — за яку б суму позивач добровільно погодився пережити відповідні страждання.

Відшкодування моральної (немайнової) шкоди у всіх країнах практикується як у грошовій, так й у іншій еквівалентній формі. У країнах з розвиненою правовою свідомістю часто застосовується символічна моральна шкода.

Крім проблем вироблення критеріїв вирахування моральної (немайнової) шкоди та встановлення максимальної межі її відшкодування, для нашої країни існує проблема систематизації законодавства з даних питань і встановлення хоча б єдиного мінімального розміру відшкодування моральної (немайнової) шкоди[41, c. 18-19].

Ратифікація Конвенції створила нову правову ситуацію в системі захисту прав людини в Україні. Така правова ситуація полягає в тому, що питання забезпечення верховенства людини над державою, перетворення її на суб'єкт не тільки конституційного, а й міжнародного права, набуває практичного характеру. Однак серйозною перешкодою для ефективної діяльності українських правників є дотримування деякими із них хибної точки зору про те, що в Україні ще не настав час для застосування Конвенції та рішень Європейського суду.

Аналізуючи положення Конституції та законів України, які мають відношення до міжнародних договорів, можна дійти до правильного висновку про те, що в Україні є всі підстави для застосування Конвенції та прецедентних рішень Європейського суду усіма юрисдикційними органами держави з моменту її оприлюднення 3. Не стоїть осторонь цієї проблеми і судова практика. Так, судова колегія в цивільних справах Миколаївського обласного суду вперше в Україні при розгляді касаційної скарги Т. та К. на рішення Первомайського міського суду від 6 травня 2000 року по цивільній справі за позовом П. до Т., К. та редакції газети "Заповіт Леніна" про захист честі, гідності й ділової репутації керувалась положеннями ст. 10 Конвенції та рішенням Європейського суду у справі Лінгенс проти Австрії (1986).

По-третє, найбільше проблем виникало при вирішенні питання про сферу дії норм, які передбачали відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Слід зауважити, що останнім часом судова практика дотримувалася того висновку, що норма ст. 440-1 ЦК України є загальною та імперативною. Отже, вона повинна застосовуватися у всіх випадках незалежно від галузевої належності порушених правовідносин. Щодо спеціальних норм, то вони мають відсильний характер або заповнюють прогалини згаданої загальної норми.

І, нарешті, останнє. Відсутність чіткого поняття моральної (немайнової) шкоди в чинному законодавстві України, розбіжності у визначенні суб'єктів відповідальності, які заподіяли цю шкоду, неузгодженість між собою положень щодо розміру (мінімального та максимального) моральної (немайнової) шкоди тощо, дали підстави для більш детального дисертаційного дослідження цього нового для України правового інституту. А тому слід підкреслити, що саме наукові дослідження стали підґрунтям для вдосконалення відповідної постанови Пленуму Верховного Суду від 31 березня 1995 року № 4. До них слід віднести, наприклад, такі пропозиції та зауваження.

Насамперед вони стосувалися більш повного та зрозумілого визначення поняття моральної (немайнової) шкоди. При цьому зверталася увага на викладення поняття окремо як для фізичної, так і для юридичної особи. Зокрема, "під моральною (немайновою) шкодою фізичної особи слід розуміти душевні й фізичні страждання або переживання, а також втрати немайнового характеру, як наслідок цих страждань та переживань, що виникають при порушенні абсолютних прав людини"[34, c. 48].

Наведене визначення має не лише наукове, а й практичне значення. Так, внаслідок дорожньо-транспортної пригоди чотирьом потерпілим (А, Б, В, Г) була завдана моральна (немайнова) шкода, яка для кожного із них складалася із:

— "фізичних страждань" (наявність середньої тяжкості тілесних ушкоджень) та "втрат немайнового характеру" у потерпілого А, викликаних його переживаннями як власника за пошкоджений автомобіль та неможливість його використання у комерційній діяльності;

— "фізичних страждань" (наявність середньої тяжкості тілесних ушкоджень) і "переживань" у потерпілого Б (пасажира), оскільки він як музикант запізнився через транспортну пригоду на власний сольний концерт;

— "фізичних страждань" (наявність середньої тяжкості тілесних ушкоджень) у потерпілого В (пасажира);

— "фізичних страждань", оскільки потерпілому Г (пасажиру) були завдані легкі тілесні ушкодження.

Звідси випливає, що потерпілому А розмір моральної (немайнової) шкоди необхідно визначати найвищим, оскільки його шкода, порівняно з іншими потерпілими, складається із "фізичних страждань" та "втрат немайнового характеру". Розмір цієї ж шкоди у потерпілого Г буде найменшим. Водночас, враховуючи викладене, у потерпілого Б цей показник буде меншим від потерпілого А, однак більшим від потерпілого В.

Щодо поняття моральної (немайнової) шкоди юридичної особи, то його (поняття) також необхідно визначати в іншому ракурсі, з врахуванням правової природи юридичної особи, дисертаційних досліджень, точки зору науковців (наприклад, кафедри цивільного права Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого) та судової практики. Вважаю, що під "моральною (немайновою) шкодою юридичної особи слід розуміти зниження її ділової репутації, яка, зокрема, настала внаслідок: поширення неправдивих відомостей; незаконного використання знаку для товарів та послуг, фірмового найменування; розголошення комерційної таємниці; дій, спрямованих на приниження репутації органу влади чи громадської організації, що призвели до втрати до них довіри тощо".

Інші зауваження та пропозиції було направлено на застосування в постанові єдиного, універсального терміна "відшкодування моральної (немайнової) шкоди", оскільки в чинному законодавстві та в колишній редакції постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 зустрічалися для одних і тих самих понять словосполучення: "компенсація", "відшкодування", "моральна шкода", "моральні збитки", "моральна (немайнова) шкода" та ін.

Застосування саме такого терміна, як "відшкодування моральної (немайнової) шкоди", відображає всі аспекти цивільно-правових відносин, які пов'язані із застосуванням цього правового інституту. Так, "відшкодування" за правничою термінологією ширше, ніж поняття "компенсація", а "моральна" шкода за своїм змістом (наприклад, душевні, психічні й фізичні страждання тощо) торкається тільки живої істоти (людини), а не юридичної особи. Разом з тим юридичній особі лише притаманна "немайнова" шкода. Отже, термін "відшкодування моральної (немайнової) шкоди" можна застосовувати рівною мірою і для фізичної, і для юридичної особи[40, c. 4].

У комплексі зауважень та пропозицій суттєва роль належала положенням Конвенції та рішенням Європейського суду. Особливо зверталась увага на положення ст. 7 ЦК України, які не повною мірою відповідають принципам ст. 10 Конвенції про те, що кожен має право на свободу вираження поглядів та рішення Європейського суду, наприклад, у справі Лінгенс проти Австрії (1986), яке суттєво доповнює розуміння цього природного права людини.

Слід відмітити, що в рішенні у справі Лінгенс проти Австрії (1986) Європейський суд висловив чимало міркувань, які мають загальний характер і набули сили правового прецеденту для подальшого розуміння Конвенції та діяльності самого Європейського суду6. Він (Суд), зокрема, зазначив, що:

свобода вираження поглядів є однією з підвалин демократичного суспільства, причому здійснення цієї свободи можливе у формах і за змістом, які не є нейтральними, а такими, що викликають почуття образи чи неспокою (такими є вимоги плюралізму);

свобода преси є добрим знаряддям для формування громадської думки про поведінку та ідеї керівників. У зв'язку з цим межа допустимої критики є значно ширшою, коли йдеться про політичного діяча, аніж коли це стосується пересічної особи. Політичні діячі неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення своїх слів та вчинків і мають усвідомлювати це;

необхідно розрізняти факти і оціночні судження. Наявність фактів можливо довести, а правдивість оціночних суджень — неможливо.

Було предметом обговорення і рішення Європейського суду у справі Далбан проти Румунії (1999). В ньому при визначенні розміру моральної (немайнової) шкоди зазначено, що: "…беручи до уваги високий рівень інфляції в Румунії, Суд призначив суму в розмірі 20000 французьких франків, яку виплатять вдові у румунських леях на день здійснення розрахунків (виділено автором)". Такий підхід, враховуючи зростання інфляції в нашій державі й тривале невиконання судових рішень, вважав би за необхідне застосовувати судами України при визначенні розміру моральної (немайнової) шкоди.

Слід також підкреслити, що Пленум Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" в редакції від 25 травня 2001 року деякою мірою відповів на поставлені судовою практикою питання. Але його роз'яснення потребують детального дослідження, оскільки проблематичним є питання, наприклад, про поняття моральної (немайнової) шкоди, однозначно не вирішене питання про сферу дії цього правового інституту тощо. Водночас немає сумнівів, що концептуально постанова закладає принципово нові, позитивні основи судового тлумачення норм про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, які будуть направлені насамперед на захист прав фізичних та юридичних осіб.

Моральну шкоду, зважаючи на її сутність, неможливо відшкодувати в повному обсязі, адже немає (і не може бути) точних критеріїв майнового виразу душевного болю, спокою, честі, гідності особи тощо. Навіть сама людина, якій завдано моральної шкоди, не завжди може визначити розмір завданої їй шкоди, тим паче у грошовому еквіваленті. А якщо і робить це, то найчастіше розмір бажаної компенсації істотно перевищує розмір завданих ним збитків (хоча, звичайно, може бути і навпаки). Тому терміново необхідна чітко визначена єдина методика рекомендованого (в межах: «від» і «до») визначення розміру завданої моральної шкоди та прийнятий на законодавчому рівні єдиний нормативний документ (швидше за усе закон)[45, c. 37-38].

Звернемо увагу на окремі принципові питання при розробці подібного документа. Як відомо, одна з „фахових“ точок зору виключає врегулювання на законодавчому рівні еквівалента завданої шкоди. Інша – передбачає встановлення „тарифної системи“, тобто визначення обставин та підстав і критеріїв для стягнення. Кожна з поданих позицій має свої плюси та мінуси, своїх прихильників і критиків. Проте враховуючи усі «за» та «проти» приходить переконання, що розмір моральної шкоди повинен мати межі і відповідати нормативно встановленим тарифам.

Чинний Цивільний Кодекс зазначає, що моральна шкода може полягати у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. А розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення (ст. 23 ЦК України).

Сьогодні понад тридцять видів нормативних актів нашої держави частково врегульовують питання відшкодування моральної шкоди, проте ані жодний окремо, ані усі разом не допомагають «вирахувати» розмір моральної шкоди. Тільки деякі нормативні акти обмежують розмір моральної шкоди, зокрема моральна шкода завдана громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою і т.д. відшкодовується виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом (Див. Зноска 3, — ч. 2, 3 ст. 13 Закону).

Які тарифи і межі хотілося б запропонувати? По-перше, необхідно розробити рекомендовану шкалу розмірів моральної шкоди, яка буде враховувати у кожному окремому випадку:

— ступінь тяжкості тілесних ушкоджень;

— термін перебування у стресовому стані (звичайно встановлений фахівцем після отримання відповідного огляду та допомоги);

— термін перебування на лікарняному (кожен день перебування на стаціонарному лікуванні та кожну годину перебування у реанімаційному відділенні);

— вид правопорушення (при скоєнні злочину еквівалент завданої шкоди повинен бути значно більшим, ніж зараз, та більшим за шкоду, завдану під час цивільно-правових, адміністративних та інших відносин);

— можливість продовжувати трудову діяльність за обраною професією чи необхідність її зміни;

— кожен день при поновленні на роботі, у зв'язку з незаконним звільненням;

— кожну годину при незаконному затриманні, засудженні чи ін.;

— кожен день без транспортного засобу із незалежних від потерпілого причин у випадку ДТП;

— вид діяльності та рід занять потерпілої особи (у випадку завдання шкоди діловій репутації шляхом поширення неправдивої інформації про особу, у випадку ДТП, незаконному затриманні і т.д.) тощо[59, c. 74-76].

На початку звичайно „тарифна“ система не буде абсолютно досконалою, але вона створюватиме реальну можливість працювати у даній сфері правовідносин лише на підґрунті закону. Чітко визначені критерії сприятимуть утвердженню засад змагальності учасників процесу, юристи практики зможуть прогнозувати рішення судів. Можливо, з часом громадяни перестануть запитувати: „Яку суму необхідно сплатити суду для задоволення позову?“. Сьогодні ж, нажаль, прагнучи захистити, відстояти свої права та законні інтереси в суді, громадяни все частіше саме в ході судового процесу зазнають моральних страждань, заряджаються новими негативними емоціями, втрачають віру у справедливість та верховенство закону. Саме тому варто погодитись із напрацюваннями тих науковців, які рекомендують на законодавчому рівні встановити граничний розмір відшкодування немайнової шкоди у кожному можливому окремому випадку.

Оскільки відшкодування та моральної (немайнової) шкоди, як правило, пов’язане із тим, щоб повернути чи відновити своє, то завданням кваліфікованих спеціалістів на сьогоднішній день виступає обов’язок прослідкувати, щоб таке відшкодування плавно не втілювалась у безпідставне збагачення за рахунок помсти. А також, щоб це не призводило до нового виникнення моральної шкоди вже у особи, що її компенсовує[30, c. 129].

Висновки

Найбільш узагальнені результати дослідження дозволяють зробити висновок про те, що його основне наукове завдання, яке полягало в комплексному аналізі правової природи гідності й честі як об’єктів цивільних прав з урахуванням останніх досягнень наукової думки та сучасного стану законодавства України, виконано.

У цивілістичній літературі гідність і честь фізичної особи тривалий час розглядалися в аспекті охоронної (негативної) функції права, пов’язаної з регулюванням особистих немайнових відносин не в процесі їх нормального здійснення, а в порушеному стані. Крім того, їх зміст розглядався з позицій різко позначеного, ортодоксального підходу. Суб’єктивні права людини, пов’язані з реалізацією гідності й честі, визнавалися правами, що забезпечують "негативну свободу", а тому їх сутність зводилася до їх недоторканності та до утримання від їх порушення з боку інших осіб.

На сьогодні такі ідеї теорії вже не в змозі повною мірою відбити статус гідності й честі як найвищих соціальних цінностей. Для вирішення цієї проблеми в роботі позначено новий – ціннісний – підхід до її характеристики як об’єктів цивільних прав. Його суть полягає в тому, що дослідження гідності й честі проводиться з урахуванням перспективи так званого "позитивного" регулювання пов’язаних з ними відносин. На це націлює насамперед їх статус як найвищих соціальних цінностей, що потребує і відповідного забезпечувального засобу, яким, на мою думку, є суб’єктивне право фізичної особи, котре опосередковує їх. Гідність і честь – духовні цінності людини, які свідчать про її значущість як члена певного соціуму незалежно від того, будуть вони порушені, чи ні. Тому її соціальне буття забезпечується не тільки за допомогою суб’єктивного права особи на захист цих найвищих соціальних цінностей. Такий забезпечувальний характер і має суб’єктивне право фізичної особи на повагу гідності й честі, що перш за все відповідає потребам її нормального функціонування.

Очевидно, що більшість правових конфліктів тією чи іншою мірою зачіпають не тільки честь, достоїнство і ділову репутацію, тобто змінюють не тільки зовнішні і внутрішні оцінки діяльності юридичної особи.

Аналіз правових конфліктів юридичних осіб засвідчує, що негативні наслідки протиправних дій у відношенні до юридичних осіб зовсім не обмежуються відомими й описаними феноменами.

Нематеріальна шкода виражається в глибоких порушеннях організаційної діяльності в цілому, порушенні найважливіших параметрів організаційного клімату, руйнуванні стратегічного планування підприємства, виникненні перешкод у розвитку – ось далеко неповний перелік тих “страждань”, що випадають на долю юридичних осіб внаслідок протиправних діянь.

Найбільша проблема полягає в тому, що суперечки, що дозволяються в арбітражних судах, у відповідності зі ст. 54 Арбітражного процесуального Кодексу України, природно, починаються з направлення претензії і подачі позовної заяви. У позовній заяві про відшкодування моральної шкоди має бути викладено: зміст позовних вимог, тобто в чому саме полягає моральна шкода, виклад обставин, на котрих базуються позовні вимоги, якими саме неправомірними діями заподіяні ця шкода і надання доказів, що підтверджують позов (п.7 Роз'яснень).

Досвід участі в подібних справах у загальних судах і доарбітражному врегулюванні спорів показує, що в позивача – юридичної особи, що подає позов про відшкодування морального (немайнової) шкоди, — виникає ряд перешкод не об'єктивного, а суб'єктивного характеру. До найбільш істотних перешкод суб'єктивного характеру відносяться:

· низька інформованість і правова грамотність самого позивача,

· відсутність достатнього професійного досвіду в юриста чи юридичної фірми, що представляють інтереси позивача,

· відсутність судової практики з відшкодування моральної шкоди в конкретному суді й у конкретного судді.

Розглянемо кожну з цих перешкод з погляду наслідків для ефективного розв'язання суперечки.

На перший погляд неінформованість і низька правова грамотність керівника юридичної особи не може служити істотною перешкодою для врегулювання суперечки. Однак практика показує: правова безграмотність стає причиною прийняття ряду важливих рішень, що пртім негативно впливають на перебіг справи.

Перше рішення – хто повинний займатися підготовкою позову про відшкодування моральної шкоди. Як правило, для економії коштів, приймається рішення про те, що підготовкою позову (претензії) у справі про відшкодування моральної шкоди буде займатися штатний юрист організації. Загальновідомо, що юрист – ключова фігура організації й у його веденні перебуває велика кількість справ. Це і є його основним службовим обов'язком. Справи про відшкодування моральної шкоди деякими юристами сприймаються як "другорядні", оскільки немає очевидної матеріальної шкоди для підприємства, чи фірми організації, оскільки на ці справи керівник реагує більше емоційно, ніж раціонально, оскільки в юриста звичайно немає досвіду у веденні таких справ і сподіватися на чиюсь допомогу не доводиться. Практичний вихід для керівника може бути в поєднанні підходів економії засобів і досягнення максимальної ефективності за результатом: навіть якщо Ви приймаєте рішення про те, що ведення справи доручите штатному юристу, повинні бути виділені кошти на його консультації з фахівцями юридичних фірм, що мають досвід участі в рішенні спорів з відшкодування моральної шкоди.

Великою проблемою є нечіткість чи відсутність правової позиції позивача на етапі ухвалення рішення про досудовому врегулюванні суперечки про відшкодування моральної шкоди. Відсутність правової позиції згодом призводять до додаткових витрат часу і коштів. Наявність чіткої правової позиції дозволяє сформувати необхідну доказову базу, провести всі необхідні експертизи, залучити потрібних фахівців. Для формулювання правової позиції керівник і юристи повинні чітко визначити всі правові можливості захисту своєї позиції, сформулювати аргументи і зібрати докази.

Друге ключове рішення – хто є позивачем: сам керівник (група керівників) чи юридична особа. Від цього рішення залежить підвідомчість суперечки, а значить і те, яким судом буде розглядатися справа, якщо суперечка не буде врегульована у досудовому порядку, – загальним чи арбітражним. Незважаючи на очевидність рішення проблеми, багато позовів і правових позицій не враховують вимоги законодавства, у результаті витрачаються дорогоцінні час, нерви і гроші. Висококваліфіковані кадри – керівники і юристи – знову відволікаються від важливих справ.

Третє важливе рішення повинне стосуватися збору доказів. Не слід сподіватися, що суд удасться переконати в нанесенні моральної шкоди без надання доказів. Докази, що можуть підтвердити наявність моральної шкоди (ст.27 ч.2 ЦПК України), – це пояснення сторін і третіх осіб, свідчення свідків, письмові докази, речові докази і висновок експерта. В Україні є компетентні фахівці, що проводять дослідження з оцінки моральної шкоди для юридичних осіб. Проведені ними дослідження оформляються як експертні на випадок призначення експертизи судом чи як висновку фахівця, якщо вони здійснювалися за запитом сторін.

Подолати другу суб'єктивну перешкоду – відсутність достатнього професійного досвіду в юриста – складно. Не всім юридичним особам під силу оплатити високі гонорари провідним юристам чи відомій юридичній фірмі. Дорікати юристові у відсутності досвіду теж нерозумно. Можливим рішенням є створення для юриста нових інформаційних можливостей. Можливо, це покупка спеціальної літератури, доступ до правових сайтів у Internet, знайомство з узагальненням судової практики, уже згадувані консультації з фахівцями й експертами, що мають досвід у рішенні саме суперечок з відшкодування моральної шкоди.

Відсутність широкої практики в арбітражних судах в справах цієї категорії згодом не буде чинити такого сильного впливу. На цьому етапі законодавець дав відмінну можливість для розширення судової практики: чинне законодавство не містить вичерпного переліку обставин, за яких юридична особа може вважати, що її нанесена моральна шкода. Якщо юридична особа вважає, що протиправні дії чи бездіяльність привели до зменшення її немайнових благ, то юридичній особі необхідна впевненість у зібраних доказах моральної шкоди і здатність представити ці докази і відстояти своє законне право.

Отже, об'єктивне законодавство України дає юридичним особам можливість відстояти своє право на відшкодування моральної шкоди. Переборовши суб'єктивні перепони, юридична особа, нематеріальні блага якої були применшені протиправними діями чи бездіяльністю, може зібрати докази й ефективно вирішити суперечку в досудовому чи судовому порядку.

Невеликі витримки з уже згадуваної роботи допоможуть вам прийняти перше рішення: відстоювати чи не відстоювати своє порушене право.

Під моральною (немайновою) шкодою юридичній особі розуміються: “порушення його особистих немайнових і майнових прав, що виражаються в заподіянні шкоди його честі, достоїнству чи діловій репутації і полягають у зазіханні на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, поширення завідомо помилкових даних (дискредитація імені), розголошення комерційної таємниці і т.п., якщо ці порушення привели чи можуть привести до збитків, що мають матеріальне вираження”.

До негативних наслідків, які вплинули на діяльність юридичної особи, відносяться: “порушення виробничого ритму; невиконання договірних зобов'язань; зниження розміру прибутку й авторитету фірми; перешкоди до дотримання законодавства, виникнення напруженої обстановки в трудовому колективі чи звільнення з роботи фахівців і т.д.”.

На порозі третього тисячоліття Україна здобула незалежність, свободу та можливість визначити пріоритети щодо побудови правової незалежної держави. У зв’язку з цим відбулася зміна відносин, які існували в нашій державі за часів її належності до Союзу. На сьогодні пріоритетними визнаються проголошені Конституцією України (1996р.) права та свободи людини і громадянина. Останнім часом важливе місце посідає інститут відшкодування моральної шкоди, який за радянських часів не визнавався.

Незважаючи на те, що з часу узаконення поняття “відшкодування моральної шкоди” в ЦК України (це відбулося в 1993 році, коли кодекс було доповнено статтею 440-1 “Відшкодування моральної (немайнової) шкоди”) минуло майже дев’ять років, на сьогоднішній день все ж таки залишилося багато проблем, пов’язаних з цим питанням. Як на законодавчому рівні так і в судовій практиці.

За ці роки написано достатньо наукових статей в журналах, газетах, розділів в підручниках, проведено багато семінарів. Також Верховний Суд України та Вищий Арбітражний Суд прийняли постанови для поліпшення розгляду судами справ зазначеної категорії, Верховний Суд України провів декілька узагальнень з судової практики по цивільних та кримінальних справах, в яких теж розглядалося питання відшкодування моральної шкоди. В Україні існує більше 30 законодавчих актів, які регулюються різні види відносин та передбачають право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Такий інтерес до моральної шкоди зумовлений тим, що цей інститут у науці цивільного права є ще недостатньо розробленим на сьогоднішній день. Моральна шкода — надзвичайно спірна в правозастосуванні категорія, породжує безліч різноманітних тлумачень і безліч різноманітних за своєю суттю судових рішень.

При розгляді питання відшкодування моральної шкоди найбільш складною є проблема визначення розміру її відшкодування в грошовій чи іншій матеріальній формі.

Так, однією з основних проблем, з якою стикаються юристи при складанні позовних заяв для своїх клієнтів, є зазначення в них розміру відшкодування моральної шкоди, а також обґрунтування того, чому вказана саме ця сума. Дійсно, іноді в позовах про відшкодування моральної шкоди вказуються необґрунтовані, інколи астрономічні суми. Наприклад, нещодавно в Одеський обласний суд був поданий позов громадянина на захист честі та гідності до судді, який його образив. Позивач оцінив свою “образу” в 1 мільярд 500 мільйонів гривень. Абсурдність позовної суми є очевидною і без юридичного обґрунтування. Подібних випадків в останній час дуже багато.

Таку складність породжують колізії чинного законодавства, підтвердженням яких є порівняння положень ЦК України та Постанови Кабінету Міністрів України, Закону України “Про порядок відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду”.

Необхідно зазначити, що протягом останніх років досить суттєво збільшилась кількість справ з приводу відшкодування моральної шкоди, яка завдана органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду. В контексті даної статті не будемо аналізувати причини цього, хоча, на переконання автора, збільшився не обсяг порушень прав людини правоохоронними органами, а підвищився рівень правосвідомості громадян, які тепер намагаються себе захистити.

Підстави відшкодування шкоди, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду встановлені в ст. 1 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 року, ст. 1176 ЦКУ та Постанові Пленуму ВСУ "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" від 1 листопада 1996 року.

Такими підставами є:

· незаконне засудження, незаконне притягнення як обвинуваченого, незаконне взяття і тримання під вартою, незаконне проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконне накладення арешту на майно, незаконне відсторонення від роботи (посади), а також інші процесуальні дії, що обмежують права громадян;

· незаконне застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконна конфіскація майна, незаконне накладення штрафу;

· незаконне проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" та іншими актами законодавства.

З моменту набрання чинності новим Цивільним кодексом України, на початку 2004 року даний перелік доповнився ще декількома пунктами:

· незаконне притягнення до кримінальної відповідальності;

· незаконне застосування як запобіжного заходу підписки про невиїзд;

· незаконне затримання.

Відповідно до статей 1167, 1176 моральна шкода, завдана зазначеними органами, відшкодовується державою в повному обсязі незалежно від вини осіб, які вчинили незаконні дії. Тобто в даному випадку ми маємо справу з одним із різновидів відповідальності без вини, що передбачена Кримінальним кодексом.

З огляду на те, що моральна шкода в даному випадку відшкодовується за рахунок держави, при прийнятті до провадження позову необхідно правильно визначити відповідача. Відповідно до п. 10-1 Постанови Пленуму ВСУ "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" від 31 березня 1995 р., поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України. Ця вимога не діє, якщо відповідно до спеціального закону орган може самостійно відповідати за завдану ним шкоду (наприклад ЗУ "Про оперативно-розшукову діяльність").

Крім того, що законодавство встановило перелік дій, за вчинення яких фізична особа має право вимагати відшкодування моральної шкоди, визначено також і підстави такого відшкодування:

· постановлення виправдувального вироку суду;

· встановлення в обвинувальному вироку суду чи іншому рішенні суду (крім ухвали чи постанови суду про повернення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд) факту:

· незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують чи порушують права та свободи громадян;

· незаконного проведення оперативно-розшукових заходів (право на відшкодування шкоди в цьому випадку виникає за умови, якщо протягом шести місяців після проведення таких заходів не було прийняте рішення про порушення кримінальної справи або таке рішення було скасоване);

· закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину;

· відмови в порушенні кримінальної справи;

· закриття справи про адміністративне правопорушення.

Стаття 62 Конституція України додала ще одну підставу, яка була продубльована в Цивільному кодексі України: скасування вироку, як неправосудного.

Повертаючись до питання про встановлення розміру відшкодування моральної шкоди судом, необхідно зазначити, що у випадку завдання шкоди правоохоронними органами, законодавство (а саме Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 року) встановлює мінімальний розмір відшкодування шкоди завданої правоохоронними органами: "Розмір моральної шкоди в цих випадках визначається з урахуванням обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під слідством чи судом він має бути не меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом".

Як свідчить практика, для постраждалої від правоохоронних органів особи не завжди достатньо визнання судом факту порушення її прав і присудження відшкодування їй моральної шкоди. В минулі роки досить часто судові рішення не могли бути виконані з огляду на недостатність коштів, оскільки ці видатки за своєю природою є непередбаченими і їх неможливо обрахувати та запланувати у проекті бюджету для відповідного розпорядника коштів.

Наприклад, за інформацією Державного казначейства України, станом на 1 січня 2001 р. у його органах перебували на виконанні близько 200 судових рішень на загальну суму 4 178 943 грн., у тому числі 71 рішення, винесене ще в 1998 — 1999 рр., і оскільки кошти в Державному бюджеті на це не були передбачені, досить часто виконання судових рішень не було можливим. Судді, знаючи про це, були вимушені зменшувати розмір відшкодування моральної шкоди.

Кошти для відшкодування за рахунок держави шкоди, завданої органами дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду почали передбачатися в державних бюджетах тільки з 2005 року. Так, в державних бюджетах на 2005, 2006, 2007 роки передбачається сума в 15 000 000 грн. Цієї суми, звичайно, недостатньо, а тому спостерігається ситуація, за якої судові рішення не завжди можуть бути виконані.

Підбиваючи підсумки, необхідно зазначити, що проблема відшкодування моральної шкоди і, особливо, – визначення її розміру – на даний момент стоїть дуже гостро. Спостерігається відсутність єдиної концепції та єдиних механізмів призначення відшкодування та визначення певної грошової суми за певний вид страждань. Тому, на думку автора, необхідно на законодавчому рівні більш детально конкретизувати порядок визначення психотравмувальної ситуації та присудження відшкодування, а також встановити механізм визначення його розміру.

На сьогодні, фактично держава законодавством не регулює розмір відшкодування моральної шкоди, поклавши вирішення цього питання на суд, встановивши тільки деякі критерії, якими суд повинен керуватися в статті 440-1 Цивільного Кодексу України, яка зазначає, що розмір відшкодування визначається судом з урахуванням суті позовних вимог, характеру діяння особи, яка заподіяла шкоду, фізичних чи моральних страждань потерпілого, а також інших негативних наслідків, які знайшли своє відображення в Постанові Пленуму Верховного Суду України №4 пункті 9, де роз’яснено, що розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру і обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин, зокрема враховуються стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану добровільне — за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого — спростування відомостей редакцією засобу масової інформації (також зазначено, що при цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості і справедливості) та в Роз’ясненні Президії Вищого Арбітражного Суду України №02-5/95 від 29.02.1996р. “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням моральної шкоди”, в якому зазначено, що розмір компенсації моральної шкоди залежить від діяння особи, яка її заподіяла, а також від негативних наслідків через порушення немайнових прав позивача.

Прогалини в законодавстві, яке регулює ці правовідносини, пов’язані з нещодавнім введенням поняття “моральна шкода”, а також з нетривалою практикою захисту особистих немайнових прав громадян.

Тому для усунення недоліків в чинному законодавстві при вирішенні питань відшкодування моральної шкоди автори проекту запровадили відмову від правил встановлення максимальної та мінімальної межі розміру компенсації за моральну шкоду, визначивши це статтею 1263.

Новим є і частина 3 цієї статті, яка передбачає, що у разі смерті фізичної особи моральна шкода компенсується також і членам її сім‘ї.

Незважаючи на те, що проект нового ЦКУ є позитивним вкладом до розвитку інституту відшкодування моральної шкоди, на мій погляд в ньому є суттєві недоліки. Наприклад, що стосуються зняття нижньої межі розміру компенсації — це для нашої країни є передчасним.

Сьогодні судова практика вже має непоодинокі випадки розгляду позовів зазначеної категорії, хоча судовий захист особи по відшкодуванню моральної шкоди поки що не набув достатнього рівня, оскільки зазначені справи, як правило, розглядаються в доповненні по відшкодуванню матеріальної шкоди. Також суд, при винесенні рішення, не наводить мотивів, якими він керується при визначенні розміру відшкодування.

Аналізуючи судову практику, необґрунтованість рішень можна проілюструвати і за допомогою порівняння у визначенні розміру моральної шкоди, завданої вбивством, у 50 тис. гривень та у 1 тисячу гривень.

На мою думку, навіть абсурдно оцінювати моральну шкоду, заподіяну вбивством, у одну тисячу гривень. Лишити життя людину — це найтяжчий злочин. Людину вже не повернеш. Звичайно, грішми взагалі не компенсуєш таку втрату, але, все ж таки, потрібно взагалі не мати такої якості, як людяність, щоб призначати в таких випадках вищезгадану суму. Бувають випадки, коли за моральну шкоду, спричиненою порушенням майнових прав (наприклад викраденням автомобіля), присуджують відшкодування у сумах, набагато більших цієї однієї тисячі гривень. Вбивство людини — 1 тисяча гривень компенсації за моральну шкоду викрадення автомобіля — 15 тисяч гривень. Невже ж викраденням автомобіля, чи будь-яким іншим порушенням майнових прав можна завдати моральну шкоду в 15 раз більше, ніж вбивством людини? На мою думку, порушення майнових прав і особистих немайнових прав — зовсім різні речі, тим більше коли йдеться про таку категорію особистих прав, як людське життя.

До такої несправедливості призводить те, що, не зважаючи на тривале існування інституту відшкодування моральної шкоди, ще не склалося єдиної судової практики у визначенні її розмірів.

Вважаю, що є слушною думка про необхідність розробити рекомендації щодо стягнень на відшкодування моральної шкоди, заподіяної при окремих обставинах.

Ще однією моєю пропозицією є те, що саме в позові про компенсацію моральної шкоди мають бути заявлені обґрунтовані вимоги, позивач повинен вказувати, з яких міркувань він виходить, встановлюючи розмір заподіяної моральної шкоди. Обґрунтування вимог повинно базуватись на висновках фахівців-експертів і консультантів в галузі психології.

У результаті дослідження сформульовано найважливіші висновки, які, на мій погляд, відповідають не тільки ідеї позитивного регулювання особистих немайнових відносин, а й правовому статусу гідності й честі як найвищих соціальних цінностей. Основними з них є такі.

1. Процес розвитку ідеї про гідність і честь у праві є не тільки постійним і безперервним, а й має яскраво виражений еволюційно-діалектичний характер.

2. Вирішальною історичною причиною, яка зумовлює якісні характеристики та зміст гідності й честі, є соціальний, а не класовий зв’язок між людьми.

3. Історично гідність і честь перебувають у певному співіснуванні та тісному взаємозв’язку. Однак їх генезис показав, що, будучи цінностями, які справляють величезний вплив на долі людей, вони навперемінно брали на себе роль лідера в системі соціального ранжирування.

4. Беручи за основу те принципово нове в розумінні сутності честі й гідності, що відображає блок міжнародно-правових документів, Конституція України і новий Цивільний кодекс України, пропонуємо такі визначення:

гідність – найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість людини для суспільства з точки зору її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей, тобто значущість індивіда як людини, як представника людства незалежно від належності до тієї чи іншої соціальної спільноти, групи та становища в суспільстві, а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість для особи її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей незалежно від соціальної належності до тієї чи іншої спільноти людей і становища в суспільстві, про усвідомлення і почуття цієї значущості;

честь – це найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість особи для суспільства, визначувану в процесі суспільної життєдіяльності людей у зв’язку з її належністю до тієї чи іншої конкретної групи: соціальної, професійної, національної та ін.; а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість особи як представника соціальної, професійної, національної та іншої конкретної групи людей, визначувану на основі власного внутрішнього духовного світу, суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.

5. Гідність, честь та ділова репутація – три самостійні правові категорії, які значно відрізняються одна від одної, тому їх ототожнення (повне або часткове) суперечить юридичній природі кожної з них.

6. Право на повагу гідності та честі – це юридично визнана та забезпечена можливість фізичної особи користуватися своєю гідністю та честю з власної волі, незалежно від інших осіб, узгоджуючи свою поведінку з уявленнями, що існують у суспільстві щодо цих цінностей, з метою отримання належної оцінки її якостей як особистості та позитивного ставлення з боку оточуючих і вимагати від будь-кого визнання цих цінностей.

7. Суб’єктивне право фізичної особи на повагу гідності та честі має позитивний характер і, як правило, складається з кількох правоможностей, оскільки воно покликане виражати й забезпечувати гідність особи та її статус у всіх сферах життя суспільства; здійснюється це право на повагу гідності та честі його носієм різними способами незалежно від інших осіб і може проявлятися як в одиничній дії, так і в діях, що багаторазово повторюються, але тільки особисто правоможною особою; сфера здійснення суб’єктивного права на повагу гідності та честі збігається зі сферою свободи фізичної особи і не може бути обмежена.

8. З метою вдосконалення цивільного законодавства стосовно порушеної проблематики вносяться пропозиції щодо змін і доповнень норм ЦК України.

Список використаних джерел

1. Закон України «Про внесення змін і доповнень до положень законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян та організацій» від 6 травня 1993 р. // ВВРУ. — 1993. — № 24. — Ст. 259.

2. Закон України «Про телебачення і радіомовлення» від 21 грудня 1993 р. // ВВРУ. — 1994. — № 10. — Ст. 43.

3. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. // ВВРУ. — 1993. — № 1. — Ст. 1.

4. Закон України «Про авторське право та суміжні права» від 23 грудня 1993 р. // ВВРУ. — 1994. — № 13. — Ст. 64.

5. Закон України «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. // ВВРУ. — 1992. — № 48. — Ст. 650.

6. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій» від 28 вересня 1990 р. // Збірник постанов Пленуму Верховного Суду України (1963—1995). Частина перша. — К., 1995.

7. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» із змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Верховного Суду України від 25 травня 2001 року №5 // Вісник Верховного Суду України. Вкладка. — 2001. — №3. — С. 1-7.

8. Анисимов А. Л. Честь, достоинство, деловая репутация: гражданско-правовая защита. -М., 1994

9. Антосик С. М., Кокун О. М. Відшкодування моральної шкоди: психологічні аспекти // Адвокат. — 1998. — № 4. — С 19-21

10. Бакірова І. Застосування судами законодавства України щодо відшкодування моральної шкоди: проблемні питання //Право України. — 2006. — № 5. — С.89-92.

11. Бакірова І. Проблемні питання застосування законодавства України щодо відшкодування моральної шкоди в судах України //Праця і зарплата. — 2006. — № 21. — C. 4-5

12. Бєляков К. Дифамація як категорія інформаційного права України //Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. — 2005. — № 6. — C. 274-283

13. Бурзель Ю. Щодо встановлення верхньої межі відшкодування моральної (немайнової) шкоди //Право України. — 2003. — № 3. — С.40-42

14. Відшкодування матеріальної і моральної шкоди та компенсаційні виплати. Нормативні акти. Роз'яснення, коментарі. — К., 1998.

15. Відшкодування моральної шкоди: психологічний аспект // Адвокат. — 1998. — № 4.

16. Галянтич М. Відшкодування моральної шкоди //Право України. — 1999. — № 9. — C. 57-61

17. Горшков В. Ваше доброе имя //Секретарь-референт. — 2005. — № 8. — C. 4-7

18. Григор'єва Л. Моральна (немайнова) шкода в нормах законодавства України //Праця і зарплата. — 2001. — № 40. — C. 6-9

19. Дердін О. Про відшкодування моральної шкоди //Охорона праці. — 2004. — № 2. — C. 47-48

20. Долбровський І. П. Честь, гідність, ділова репутація: Духовні складові особи чи юридична зброя // Юрид. вісник України. -2000, 18-24 травня

21. Ерошенко А.А. Гражданско-правовая защита чести и достоинства личности // Советское государство и право. — 1980. — № 10. — С. 139;

22. Захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи: тематична добірка //Юридичний Вісник України. — 2009. — № 14. — C. 1-32

23. Карнаух Т. Відшкодування моральної шкоди в окремих категоріях справ/ Тетяна Карнаух //Юридичний Вісник України. — 2006 . — № 26. — C. 8-9

24. Карнаух Т. Відшкодування моральної шкоди: процесуальні аспекти //Юридичний Вісник України. — 2006. — № 25. — C. 7

25. Карнаух Т. Нормативне закріплення права на відшкодування моральної шкоди //Юридичний Вісник України. — 2006. — № 23. — C. 8-9

26. Клименко Я. Відшкодування моральної шкоди у кримінальному процесі // Право України. — 2000. — № 6. — С 65-68

27. Кохановська О.В. Проблеми захисту честі гідності й ділової репутації особи в Цивільному кодексі України //Вісник Верховного Суду України. — 2005. — № 6. — C. 30-35

28. Круглікова К. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди // Человек. Закон. Общество. — 2001. — № 2. — C. 20-24

29. Кузнецова Л. О. Моральна шкода. Про поняття та визначення розміру відшкодування моральної шкоди / Юрид. енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — Т. 3. — К., 2001. — С 770

30. Лаврівський В. Правове регулювання моральної шкоди в Україні/ //Юридический вестник. — 2003. — № 3. — C. 126-129

31. Луспеник Д. Д. Нові орієнтири судової практики щодо захисту гідності, честіі та ділової репутації // Вісник Верховного Суду України. — 2009. — № 3. — С. 14-15

32. Луспеник Д. Інститут дифамації і українське законодавство щодо захисту честі, гідності та ділової репутації //Право України. — 2006. — № 2. — С.62-65.

33. Неваленний М. Відшкодування моральної шкоди в трудових відносинах //Економіка. Фінанси. Право. — 2000. — № 6. — C. 22-23

34. Невалінний М. Моральна шкода та питання відшкодування її на практиці // Право України. — 1995. — № 7. — С. 48.

35. Палиюк В. П. Объем возмещения морального (неимущественного) вреда // Весы Фемиды. — 2001. — № 1. -С. 18-37

36. Палиюк В.П. Моральный вред (монография). — Одесская государственная юридическая академия. — 2000.

37. Паліюк В.П. Деякі проблеми питання щодо відшкодування моральної (немайнової) шкоди //Адвокат. — 2001. — № 3. — C. 45-46

38. Петренко В. Деякі питання компенсації моральної (немайнової) шкоди // Право України. -1995. — № 5-6. — С 29-30

39. Примак В. Визначення кола умов та юридико-фактичної підстави відшкодування моральної шкоди //Юридична Україна. — 2009. — № 4. — C. 56-64

40. Прощаков В. Моральна шкода : як її визначити і відшкодувати // Праця і зарплата. — 2001. — № 32. — C. 4

41. Рабінович П. Гідність людини як фундамент її природного права як компенсацію моральної шкоди //Вісник Академії правових наук України. — 2002. — № 2. — C. 14-23

42. Рабінович П. Моральна шкода та право на її компенсацію: загальнотеоретичний підхід //Право України. — 2002. — № 4. — С.100-103

43. Рабінович П. Право людини на компенсацію моральної шкоди //Юридичний Вісник України. — 2002. — № 3. — C. 4

44. Ромовська З. Спірні питання відшкодування моральної шкоди //Вісник Верховного Суду України. — 2005. — № 5. — C. 41-44

45. Саприкіна І. Правовідносини щодо захисту честі, гідності та ділової репутації фізичної особи в цивільному праві України //Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 1. — C. 36-38

46. Саприкіна І. Цивільно-правові способи захисту честі, гідності, ділової репутації у новому Цивільному кодексі України //Юридична Україна. — 2005. — № 9. — С.55-58

47. Саприкіна І.В. Поняття честі, гідності, ділової репутації в сучасному цивільному праві.// Університетські наукові записки. Часопис Хмельницького університету управління та права. Випуск 3. – 2005. — №3. – С.137 – 143.

48. Саприкіна І.В. Правовідносини щодо захисту честі, гідності та ділової репутації фізичної особи в цивільному праві України. // Підприємництво, господарство і право. – 2006. — №1. – С.36 – 38.

49. Саприкіна І.В. Цивільно – правові способи захисту честі, гідності, ділової репутації у новому Цивільному кодексі України. – 2005. — №9. – С.55 – 59.

50. Сиротенко С.Є. Деякі теоретико-практичні питання визначення розміру відшкодування моральної (немайнової ) шкоди //Вісник Верховного Суду України. — 2002. — № 6. — C. 41-44

51. Сисоєнко М. Особисті немайнові права за новим цивільним законодавством України // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 5. — С. 34-36

52. Скрипкіна К. Компенсація моральної шкоди за рішенням суду //Податки та бухгалтерський облік. — 2008. — 24 березня. — C. 57-60

53. Спасибо-Фатєєва І. Моральна шкода: правова абетка/ //Все про бухгалтерський облік. — 2006. — 1 грудня. — C. 33-39

54. Стефанчук Р. Захист честі, гідності та ділової репутації в проекті нового Цивільного кодексу України: переваги та недоліки //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2000. — № 1 . — C. 235-245.

55. Стефанчук Р. Окремі питання цивільно-правового регулювання захисту честі, гідності та ділової репутації //Право України. — 1999. — № 10. — C. 16-19

56. Стефанчук Р. Щодо захисту честі, гідності та ділової репутації в цивільному праві //Право України. — 1999. — № 1. — C. 85-89

57. Стефанчук Р.О. Захист честі, гідності та репутації в цивільному праві. – К.: Науковий світ, 2001. – 306с.

58. Тертишник В. Проблеми захисту честі і гідності людини та відшкодування моральної шкоди у сфері правосуддя //Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 1. — C. 96-100.

59. Тертишник В. Захист честі і гідності людини в кримінальному процесі // Україна між минулим і майбутнім. Матеріали Всеукр. наук, конф. — К., 2002. — С. 69-76

60. Тертышник В. М., Марченко О. В., Тертышник А. И. Защита прав и свобод человека. — X., 2000

61. Церковна А.О. Повага гідності й честі — суб’єктивне право фізичної особи, що забезпечує її соціальне існування //Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Збірник наукових статей Донецького інституту внутрішніх справ МВС України. – 2001. — № 2. – С. 44-51.

62. Цивільне право України. Академічний курс: Підручник: У 2-х т. / За заг. ред. Я. М. Шевченко. — Т. 1. Загальна частина. — К., 2003. -С. 156-157.

63. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О. В. Дзера, Д. В. Боброва, А. С. Довгерт та ін.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. -Кн. 1. — К., 2002. — С. 258.

64. Чанишева Г. Судова практика у справах за позовами про захист честі,гідності та ділової репутації до засобів масової інформації //Юридический вестник. — 1998. — № 4. — C. 85-91.

65. Чернадчук В. Деякі аспекти відповідальності за моральну шкоду //Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 4. — C. 56-59

66. Чернадчук В. До питання про поняття моральної шкоди //Право України. — 2001. — № 2 . — C. 105-107

67. Чернадчук В. Заподіяння моральної шкоди як умова відповідальності //Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 3. — C. 42-46

68. Чернадчук В. Право на відшкодування моральної шкоди: деякі аспекти //Право України. — 2000. — № 3 . — C. 106-109

69. Шимон С.І. Відшкодування моральної немайнової шкоди як спосіб захисту суб'єктивних цивільних прав. — К., 1998.

70. Шимон С.І. До питання щодо розміру відшкодування моральної шкоди // Вдосконалення законодавства України в сучасних умовах. Збірник наукових статей. – Вип. 1. – К., 1996.

71. Штефан А. Честь, гідність і ділова репутація як об'єкти захисту в цивільному судочинстві // Економіка. Фінанси. Право. — 2001. — № 2. — С.24-26

72. Эрделевский A.M. Компенсация морального вреда в России и за рубежем. — М., 1997.

73. Эрделевский A.M. Моральный вред в праве Франции // Хозяйство и право. — 1998. — № 5.

74. Юхименко Р. Моральна шкода: відшкодують, але не все //Податкове планування. — 2005. — № 4. — C. 60-66

75. Ярошенко К.Б. Гражданско-правовая защита чести и достоинства граждан // Проблемы совершенствования советского законодательства. Труды Всесоюзного научно-исследовательского института советского государственного строительства и законодательства. — М., 1989. — С. 78.