Запорізька Січ як військово-політичні об’єднання козаків

Категорія (предмет): Історія України

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Утворення Запорізької січі, зміцнення козацтва.

2. Військовий устрій Запорізької Січі.

3. Козацька державність.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Запоріжжя стало зародком нової української державності. Козаки створили органи влади, які поступово зосереджувалися в руках козацької адміністративної та судової влади. Остання поширювалась як на козаків, так і на тих людей, що мешкали за межами Запоріжжя в укріпленнях — "паланках". Кіш очолював виборний кошовий отаман. Йому допомагали виборний суддя, писар, обозний, осавул, хорунжий. Найважливіші питання військового та політичного характеру розглядалися на засіданнях Військової ради. Згідно із звичаєвим правом на них міг бути при сутнім будь-який козак. Збиралася Військова рада тоді коли для вирішення того чи іншого питання потрібна була воля всього товариства, але два рази на рік — 1 січня і 1 жовтня — вона збиралася обов'язково. Існували також ради на рівні куренів, які звали "сходками", і вони збиралися для вирішення питань місцевого значення. Для таких же цілей скликали і сходки в паланках. Підкреслимо такий факт: на Запорізькій Січі державна система народилася з військової організації, тому державні органи, адміністративно-територіальна система, посади були як військовими одиницями, так і державними.

У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками аж за невеликі прикордонні застави Канова та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони організовували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Власне під час цих тривалих сезонних виправ углиб степу в них з'являються перші елементи організації. Вирушаючи у «Дике поле», вони обирали своїми ватажками, або, як їх іще називали, отаманами, найбільш досвідчених, сміливих і винахідливих, а щоб краще оборонятися від татар та взаємодіяти на ловах і в рибальстві, групувалися у тісно об'єднані загони — ватаги.

1. Утворення Запорізької січі, зміцнення козацтва

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495— 1575). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами. Того часу дванадцять порогів (Кодацький, Сурський, Лоханський, Ненаситецький та ін.) перетинали Дніпро від берега до берега і тяглися вздовж течії майже на 100 км. Після цього ріка розливалася в широку заплаву — Великий Луг, де було багато проток та островів (понад 250). У різні часи Січ розташовувалася на різних островах — Малій Хортиці, Томаківці, Базавлуці та ін.

Складність питання про місцезнаходження і час виникнення першої Січі полягає в тому, що стихійно прибуваючі на Запорожжя козаки будували в різних місцях так звані «городці» та засіки або ж «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих нападів. Проте такі імпровізовані населені пункти були слабоукріпленими і тому під натиском ворога досить швидко припиняли своє існування, не лишаючи після себе згадки, зафіксованої в історичних джерелах. Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького.

Під його керівництвом протягом 1552—1556 pp. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.

Протягом другої половини XVI ст. внаслідок посилення тяжкого феодального і національно-релігійного гніту на західних і північних землях України значно зростає кількість втікачів — селян та міщан у Подніпров’я та Побужжя. Сюди стікається бідний, знедолений люд, так звані «гультяї», а також частина дрібної шляхти, яка зазнавала утисків великих магнатів і шляхтичів. Всі вони вливалися до лав козацтва, збільшуючи і зміцнюючи їх. Козацтво швидко зростало і територіально. Багато козаків жило в селах,' хуторах, містечках Чернігівщини, Київщини та інших землях — на «волості» — і називалися «волосними», городовими. А тих, хто втікав далі на південь, у степи, задніпровські пороги, називали «низовими», «запорозькими».

Вже в середині XVI ст. відбувається об'єднання козаків під керівництвом найбільш енергійних і талановитих із них у військову організацію. Певну роль у цьому процесі відіграли магнати, шляхтичі та старости і воєводи прикордонних міст. Важливе місце в процесі формування військово-політичної козацької організації належить князю Дмитру Вишневецькому — 50-60-ті роки XVI ст. (у народі мав ім'я козак Байда). Він був яскравою історичною фігурою, видатним дипломатом і полководцем, діяльність якого залишила помітний слід в історії боротьби з турками і татарами. Хоча він був магнатом і великим землевласником, але допомагав козакам у спільній боротьбі проти турецько-татарської небезпеки.

Як пишуть сучасні дослідники (див.: В.Голобуцький. Запорозьке козацтво. — Київ, 1994. — С 124), козацтво і до Вишневецького, ще в 30-40-х роках XVI ст., формувало свою військову організацію. Вишневецький продовжив і прискорив цей процес. Він збудував на Дніпрі, за порогами, на острові Мала Хортиця у 1556 р. замок (Запорозька Січ) як опорний пункт козацтва у боротьбі з кочівниками. Однак у козаків були й інші укріплення, і вони продовжували боротьбу[3, c. 216-218].

У 1557 р. татари зруйнували замок на Малій Хортиці. Вишневецький розширював боротьбу, шукав союзників для воєн проти «бусурманів».

Зрозумівши, що підтримки від литовського уряду не буде, він переходить на службу до московського царя Івана IV (Грозного). Той щедро обдарував його, виділивши кілька міст та сіл під Москвою. За дорученням царя у 1558 р. Вишневецький очолює похід на Крим російських військ та українських козаків, які дійшли до Перекопа, погромивши по дорозі татарські загони. У 1558 р. Московська держава починає Лівонську війну (1558-1583 pp.), і цар не має можливості приділити увагу боротьбі з Кримом. її продовжує сам Вишневецький у союзі з донськими козаками і народами Північного Кавказу. Він розгорнув широкі військові дії проти кримського хана, захопивши ряд фортець.

У1561 р. Вишневецький — знову підданий литовського князя. У1563 р. він йде походом на Молдавію, де воює з турками, але попадає до них у полон, і його страчують у Стамбулі. Доля Вишневецького справила велике враження на тогочасне українське суспільство. Завдяки його діяльності Запорозька Січ перетворюється на один із найважливіших центрів боротьби з татарсько-турецькою загрозою.

Слідом за Байдою-Вишневецьким пішов другий ватажок козаків — князь Богдан Ружинський. Багатий магнат з великокнязівської родини Гедиміновичів у спільній з рядовим козацтвом боротьбі проти татарсько-турецької агресії зблизився з кошовим товариством, очолив його в 70-х роках, став любимим у народі, оспіваним в його піснях і думах. Як гетьман низових козаків, він зробив кілька походів на Крим і в 1577 р. загинув біля однієї з татарських фортець в гирлі Дніпра.

Хортицький замок, або «січ», збудований Вишневецьким, послужив зразком наступних «січей». Наприкінці 60-х років козаки перенесли Січ на острів Томаківка (60-90-ті pp. XVI ст.). Після того як у 1593 р. татари напали і зруйнували Томаківку, запорожці перенесли Січ на острів Базавлук (Чортомлик). Тут вони насипали земляні вали, побудували укріплення зі сторожовими баштами, в яких вартували козаки і в разі небезпеки по тривозі піднімали всю Січ Адміністративно-політичний устрій Запорозької Січі мав відбиток замкнутого лицарського ордену (іноді вживається вираз напіворден)[6, c. 152-154].

2. Військовий устрій Запорізької Січі

Запорозька Січ була суто військовим табором. Тут були лише козаки, а жінок і дітей туди не пускали. Козаки підпорядковувалися лише своїй старшині, яку самі зі свого середовища і обирали. На Січі існували дві ради (два кола): одна велика, в якій всі козаки мали право брати участь; і мала — за участю лише старшин. Вищою владою на Січі вважалася загальна Велика рада. Цей поділ на велике і мале коло свідчить, що на Січі не було повної рівності у розв'язанні всіх питань. Поступово посилювався поділ на бідних і заможних козаків. На керівні посади обиралися переважно багаті козаки.

Запорозька Січ мала свою територію, яка поступово збільшувалася, а пізніше адміністративно поділилася на так звані паланки (райони). До неї входили великі райони Правобережжя і Лівобережжя. Запорозька Січ мала ще назву Кіш. Тут знаходився центр військової, адміністративної та судової влади всієї козацької території — Запорожжя. На чолі Коша стояв виборний кошовий отаман, якого обирала Велика Рада. На ній також обиралися генеральні старшини — суддя, писар, обозний, осаул та хорунжий, яких у разі необхідності переобирали і за провини засуджували до смертної кари, тут же здійснюючи вирок. Це свідчило про високу відповідальність керівників перед козаками. Козаки судили за звичаєвим правом. Писаних кодексів чи правових збірників у них не було. Цей політичний та адміністративний лад протягом трьох століть існування козацької державності дещо змінювався, але в основному зберігся до останніх років її діяльності.

На розгляд Ради кошовий виносив всі важливі питання життя козацького товариства. Доступ на Січ мав кожний, хто хотів поселитися тут Однак до Коша приймали індивідуально, і молоді хлопці проходили випробування як джури (помічники-слуги) у досвідчених воїнів. Хто не підходив до військової діяльності, того відсилали з Січі. Всі козаки, рядові чи обрані на посади старшин, вважалися рівними (мали однакові права). Жили козаки в куренях, зроблених із хмизу і обмазаних глиною, вкритих від дощу очеретом чи кінськими шкурами. Тими, хто жив у куренях, управляли курінні отамани. Це була нижча ланка командного складу козацтва. Війни та суворе життя виробили у низових козаків своєрідний аскетичний погляд на життя, зневагу до комфорту І розкоші, повагу до дружби, побратимства, мужності, стійкості та презирство до смерті. Проводячи життя в походах і війнах козаки набували значного досвіду і високого військового мистецтва. Вони були озброєні самопалами, рушницями, пістолями, шаблями, списами, використовували луки й стріли, мали свою артилерію. У мирний час на Січі під керівництвом курінних отаманів вони щоденно по кілька годин виконували військові вправи та фізичні тренування. Тому влучно стріляли і добре володіли шаблею. Козаки, за словами французького інженера Боплана, який на початку XVII ст. служив у Польщі і багато з ними спілкувався, були високого зросту, дотепні і щирі, міцні здоров'ям, витривалі, у боях невтомні та винахідливі. Аскетизм запорозького козацтва поєднувався з гарячим патріотизмом і православною ідеологією[1, c. 261-263].

Перші десятиріччя існування Січі виявили і ряд суперечностей: свобода особи і жорстоке переслідування; часто винищення меншості чи окремих груп, які мали власні переконання, більшістю на загальних Радах (це умовно можна назвати «терором маси»); свавілля і сувора дисципліна, особливо під час походів; аскетизм і розгульність, зокрема, після походів, коли вся козацька маса пиячила. Протягом всього свого існування Запорозька Січ мала демократичний устрій, про що свідчать козацьке самоврядування, право кожного брати участь у військових радах, виборах старшин, а також володіти землями. Отже, це своєрідна демократична козацька республіка з власною територією, урядом, фінансами і економікою. Стихійне створення її було проявом намагання української народності мати свою державність. Військовий її характер диктувався вимогами часу. Польська влада неодноразово намагалася підкорити цю державу, але вона постійно боролася за свою незалежність.

Основним родом козацьких військ була піхота (пластуни). Часто в похід запорожці вирушали верхи на конях, але до бою ставали як піхотинці: від ворогів відбивалися переважно в окопах і наступали, прикриваючись, по можливості, шанцями. Разом з військом рухався табір, що складався з легких возів. На відкритих місцях при обороні він прикривав військо, і під його заслоном велися воєнні дії. Під час походів у війську дотримувалися суворої дисципліни. Кошовий отаман, який на Січі в усьому підкорявся Раді, на полі бою був необмеженим диктатором — міг карати козаків прямо на місці. Запорозька Січ мала чітку військову організацію: в походах козаки ділилися на полки по 500 чоловік, кожний на чолі з виборними полковниками. Полки складалися з сотень, якими командували сотники. На чолі всього війська козацького стояв кошовий отаман або гетьман (старший). Офіційно титул гетьмана вперше був визнаний за Богданом Хмельницьким, хоча взагалі це слово вживалося і раніше, зокрема, так іменував себе Петро Сагайдачний. Роль помічників гетьмана у військових справах виконували осавули, артилерією відав обозний.

Січ мала власний флот, що складався з великих парусних човнів — чайок. Цей невеликий корабель (20 м завдовжки) мав швидкість до 15 км на годину і був озброєний трьома-шістьма гарматами. Бойовий екіпаж складався з 50-70 козаків, озброєних рушницями та мушкетами. Чайки досить глибоко осідали у воді і здалеку були непомітні. Тому турецький флот, що складався з великих галер, не міг відшукати флотилії, яка відзначалася високими маневровими якостями.

Зростання вільнолюбного незалежного козацтва викликало у польських феодалів побоювання загрози селянсько-козацьких повстань. До того ж походи козаків на татар і турок спричиняли все більші ускладнення у відносинах Польщі з Туреччиною та Кримським ханством. Щоб уникнути їх, польський уряд вирішує взяти на службу частину козаків, дати їм деякі привілеї, щоб їхніми руками приборкувати решту та використовувати їх як прикордонну охорону. У 1572 р. за наказом короля Сигізмунда Августа був створений загін з трьохсот оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Бадоським. Козаки записувалися до реєстрів (списків) і звідси дістали назву реєстрових. І хоча загін проіснував недовго, але виведення його за наказом короля з-під юрисдикції урядовців означало визнання урядом козацтва окремим військовим станом, що мав власне самоврядування і правовий статус[7, c. 194-196].

Зміцнення козацтва, його походи на татар і турок продовжувалися, незважаючи на суворі заборони та розпорядження уряду. Водночас Польща вела війну з Московським царством, і їй потрібні були прикордонні частини козацьких військ, які б захищали кордони від татар та турок. Тому в 1578 р. уряд включив до реєстрового війська 500 чоловік, у 1583 — 600, у 1590 — 1000. Пізніше їх кількість збільшувалася. Вони поділялися на полки. Багато реєстровців мали володіння у королівських маєтностях в Середньому Подніпров'ї. Тепер вони вже офіційно були визнані окремим військовим станом. Реєстрове козацтво вважало себе окремою військовою групою на службі у Польської держави, кордони якої вони захищали. Однак реєстровці діяли часто разом з нереєстровими, щонайбільше в походах на Крим і Туреччину. Організація реєстрового козацтва значно зміцнювала козацтво України, хоча вносила в нього і певні суперечності.

Виділенню козацтва в окремий суспільний стан сприяла і соціально-економічна ситуація, коли польське магнатство і шляхта закріпачували селянство в нових районах України. Рятуючись від панського ярма, багато селян втікало на Січ, поповнюючи і зміцнюючи її. У кінці XVI ст. козацтво остаточно сформувалося, значно виросло і стало окремим військовим суспільно-політичним станом, що складався з двох тісно пов'язаних між собою частин — узаконеного реєстрового, кількісно невеликого, та масового, вільного запорозького і городового (волосного). Воно продовжувало в кінці XVI — на початку XVII ст. протистояти нападам татар та поряд з цим все більше втягувалося у боротьбу соціального та релігійного характеру — з польським феодально-кріпосниць-ким і католицьким наступом.

Слід підкреслити, що стосунки козацтва з Московською державою були складними. Маючи одну релігію, походження, мову, цілі в боротьбі з татарсько-турецькою агресією, вони часто діяли спільно. Однак Московія намагалася приєднати українські землі, а Польща та Литва, відбиваючи її наступ, використовували українських козаків в своїх інтересах. Тому в кінці XVI — на початку XVII ст. ці відносини були ворожими. В той же час у стосунках з донським козацтвом переважало міцне військове побратимство, спільність військових дій проти Криму і Туреччини та взаємовиручка[2, c. 241-243].

3. Козацька державність

З часом на Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний імідж козацької державності. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. її рішення були обов'язковими до виконання. Як правило, рада розглядала найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, судила злочинців, що вчиняли найтяжчі злочини та ін. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право, яке було не писаним законом, а «стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом». Це пояснюється відсутністю традиції, оскільки козаки мали того часу порівняно коротку історію; перманентною воєнною конфронтацією, яка не давала змоги зосередитися на внутрішньому житті; побоюванням запорозьких козаків, що писані закони змінять та обмежать їхні свободи. Козацьке право фіксувало ті відносини, що уклались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5— 8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей} Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі наближалася до острівної Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордони переносилися. Проте це не може стати на заваді визнання козацької державності, оскільки у багатьох кочових народів кордони були постійно рухливими, а існування державності все ж таки визнавалося.

Отже, ми маємо своєрідну оригінальну форму державності, суть якої фахівці вбачають у самоврядній структурі народної самооборони і господарській формі самовиживання за вакууму державної влади та постійної воєнної небезпеки. М. Костомаров назвав Січ «християнською козацькою республікою», і це визначення стало класичним, адже Війську Запорозькому Низовому справді були притаманні певні риси демократичної республіки. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва; панувала формальна рівність між усіма козаками (права користування землею та іншими угіддями, брати участь у радах та ін.У Січі пануючою була виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала козацька рада./Для козацтва не існувало жодного авторитету: всіх своїх ватажків та отаманів вони сприймали винятково через призму усталених звичаїв та традицій. Невідповідність лідера козацьким нормам могла стати причиною не тільки усунення з посади, а навіть смертної кари. Сам обряд обрання старшини свідчив про глибоко укорінений демократизм козацької громади. Так, за звичаєм обраний кошовий отаман мусив двічі відмовлятися від булави і лише на третій — погодитися. Аби він не забував свого місця, не зневажав рядових козаків та пам'ятав, звідки він вийшов, старі січовики посипали його голову піском або мазали багнюкою. А кошовий мусив дякувати за ласку та довір'я і вклонятися на чотири сторони. Водночас, присягнувши отаману, козаки в усьому підкорялися йому і шанобливо до нього ставилися[5, c. 256-258].

Свого часу відомий дослідник американської демократії Алексіс де Токвіль влучно підмітив, що американська цивілізація виросла на двох великих протилежних засадах, які органічно з'єдналися в одне ціле — духу свободи та духу релігії. Це ж стосується й козацтва. Взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад лежить не тільки в основі світобачення козаків, а є своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави. Глибока релігійність, ревний захист православної віри — характерні ознаки духовного життя Запорожжя. Достатньо сказати, що вступ до запорозького товариства починався з питання: «У Бога віруєш?» Саме православ'я, очевидно, значною мірою вплинуло на формування романтичної моделі лицарства, яким стало запорозьке козацтво. Адже в православній системі цінностей глибока духовність протиставляється корисливому індивідуалізму, матеріальні інтереси відсуваються на другий план.

Про прихильне ставлення козаків до релігії свідчить існування в межах вольностей Війська Запорозького Низового понад 60 церков. Козаки постійно відвідували богослужіння та різні молебни. Характерно, що при читанні Євангелія усі козаки випростовувалися і до половини витягали шаблі з піхов на знак готовності захищати зброєю слово Боже від ворога. Кожен козак, умираючи, відписував на церкву ікону, медаль, злиток золота, срібла тощо. У 1755 р. запорозький кіш придбав срібне панікадило вагою 5 пудів і вартістю 3 тис. крб., що за тих часів було величезною сумою (все жалування війська тоді становило 4660 крб.). Особливо прихильність козаків до православ'я виявилася у боротьбі проти окатоличення та унійного руху. В умовах постійного стресового стану, ризику власним життям релігія та церква були для козацтва пристанищем спокою, де можна було врівноважити й заспокоїти вируюче козацьке життя, а також підготуватися до самозречення та подвигу, що становили суть запорозького способу існування. Саме тому можна констатувати, що між православ'ям і козацтвом існував глибинний зв'язок, козацький устрій мав демократичний характер і тому Запорозьку Січ цілком обґрунтовано можна назвати «християнською козацькою республікою».

Козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. Людей об'єднала не сила державної влади, а духовна спорідненість. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери — могутнє військо та озброєння і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури)[4, c. 236-237].

Висновки

Українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство. У XVIII ст. соціальний устрій Лівобережної України був приведений у відповідність з устроєм сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки за своїм статусом зрівнялися з селянами. На Правобережжі відновила свій режим польська шляхта, яка повернула старі порядки. У російській частині України соціальне напруження дещо пом'якшувалося завдяки відкриттю для колонізації неозорих родючих земель Причорномор'я, захоплених у запорожців і кримських татар.

Але у 1768 р. на Правобережжі, що перебувало під владою Польщі й де соціально-економічне гноблення поглиблювалося релігійною дискримінацією, українські селяни підняли криваве повстання проти шляхти. Це повстання зазнало поразки, а шляхта відновила свою владу. Здавалося неможливим похитнути суспільно-економічний лад. Зате початок і середину XVIII ст. у Гетьманщині ознаменував пожвавлений розвиток культури. І все ж до кінця століття Україна прибрала виразно провінційних рис у всіх регіонах і на всіх рівнях — культурному, соціальному та економічному.

Отже, на початок XVII століття існували три категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду, запорожці, що жили за межами Речі Посполитої і величезна кількість козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.

Запорозька Січ, маючи в своїх рядах не лише видатних вояків, а й талановитих політиків, заявляла себе вільною державою і вступала в рівноправні відносини навіть з такою визнаною на той час країною, як Габсбургська Австрія.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для студентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.