Зародження антропологічних знань за античності та Середньовіччя

Вступ.

1. Зародження антропологічних знань за античності та середньовіччя.

2. Натуралісти й філософи XVIII — початку XIX ст. про місце людини у природі.

3. Расознавчі студії XVIII — першої половини XIX ст.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Термін "антропологія" в перекладі з давньогрецької означає "наука про людину" (від слів "антропос" — людина, та "логос" — наука, поняття, вчення, думка). Вважають, що його, як і безліч інших, у науковий обіг увів видатний давньогрецький мислитель IV ст. до н. є. Аристотель: він вживав його стосовно вивчення духовних властивостей людини. Однак у 1501 р. в Лейпцізі з'явилася книга Магнуса Гундта "Антропологія про достоїнство, природу та властивості людини і про елементи, частини і члени людського тіла", де, як видно з назви, йшлося вже й про фізичні риси людей. З тих пір поняття "антропологія" значно розширилось.

На різних етапах розвитку антропології її зміст і місце в системі наукових знань оцінювались та й нині оцінюються по-різному. Згідно з однією точкою зору, що склалась під впливом французьких просвітників XVIII ст., антропологія є універсальною наукою про людину, що має на меті вивчення її біологічної історії, матеріальної й духовної культури викопних і сучасних людей, психології, мови тощо. Такого підходу дотримується багато західноєвропейських, американських, а останнім часом і вітчизняних вчених, надто фахівців, що спеціалізуються в різних напрямах філософських знань. По суті, йдеться не про одну наукову дисципліну, а про широкий комплекс природничих та гуманітарних наук, у межах якого розрізняють окремі розділи: філософську, психологічну, соціальну, фізичну чи, скажімо, культурну антропологію, яка, в свою чергу, охоплює первісну археологію, етнографію, порівняльно-історичне мовознавство і т. ін.

Прихильники іншої точки зору, що сформувалась у другій половині минулого століття, розглядають антропологію як науку про мінливість фізичного типу людини у часі та просторі. Передбачається, що вона включає три великих розділи, а саме: антропогенез, що висвітлює процес походження людини; морфологію та фізіологію людини, котрі вивчають міжгрупову мінливість морфофізіологічних ознак серед населення земної кулі; расогенез та етнічну антропологію, завданням яких є реконструкція процесу расоутворення, етногенезу та етнічної історії давніх та сучасних народів. Таке розуміння змісту антропології — розділу знань, який займає проміжне становище між біологічними та гуманітарними дисциплінами, відповідає традиціям вітчизняної науки.

1. Зародження антропологічних знань за античності та середньовіччя

Перші спроби віднайти взаємозв'язок між різними явищами органічного й неорганічного світу, визначити місце людини у природі та висвітлити процес появи на Землі найдавніших; представників людського роду зробили античні мислителі. Так, давньогрецький філософ Анаксімандр (610— 546 pp. до н. е.), який виводив усе живе від першооснови буття — безмежного ("алейрону")-, пов'язував виникнення людини з водою, вважаючи, що спочатку людське тіло мало рибоподібну форму. Припущення про природне походження людей висловлювали також Демокріт (бл. 470—380 pp. до н. є.) та Емпедокл (490—430 pp. до н. е.). За Емпедоклом, усе живе походить із мулоподібної маси, зігрітої внутрішнім вогнем Землі. Вириваючись на поверхню, цей вогонь, іноді виштовхував кавалки глини, які набували певної форми. Так: спочатку з'явилися рослини, згодом — тварини, причому "голови1 виходили без шиї, руки рухались без плечей, очі блукали без лобів".: Окремі органи випадково з'єднувалися між собою силою любові — "філії". Це призвело до того, що "з'явилося багато істот з двома обличчями й подвійними грудьми, народжений биком — з головою людини, і навпаки". Під дією сил ворожості та розпаду ("нейкосу") ці чудовиська гинули. І лише ті істоти, які змогли пристосуватися до середовища і розмножуватися, вижили.

Вершиною наукового вчення про людину в давній Греції є творчість Арістотеля (384—322 pp. до н. е.). У працях "Історія тварин", "Про частини тварин", "Про виникнення тварин", "Про душу" він уперше класифікував усі відомі на той час живі організми (близько 500 видів) і чітко визначив місце людини в органічному світі. На його думку, вона належить до особливої сукупності ("роду") вищих тварин — живородних ссавців, які вкриті волоссям, дихають легенями і перебувають на найвищому щаблі "драбини істот". Арістотель указав на ті особливості, завдяки яким людина посідає панівне становище у природі, а саме: прямоходіння, здатність мислити, членороздільне мовлення, наявність руки, яка "стає і кігтем, і копитом, і рогом, так само як і списом, мечем і будь-якою іншою зброєю та інструментом…" Поряд із людьми на "драбині істот" він розмістив мавп, наголосивши на спільних рисах їхньої фізичної будови.

Помітний слід в історії антропологічних знань залишив римський поет і філософ Лукрецій Кар (І ст. до н. е.). У його поемі "Про природу речей" украй наївні уявлення про походження людей поєднуються з досить реалістичною картиною розвитку первісногосуспільства від "дикого" стану до винайдення вогню, одягу, житла.

З надзвичайною прозорливістю Лукрецій намітив поділ історії людства на мідний, кам'яний та залізний віки:

Перше служили знаряддям руки могутні, нігті, Зуби, каміння, уламки гілок від дерев і вогонь, Згодом була знайдена мідь і порода заліза, Все ж у вжиток ввійшла раніш мідь, ніж залізо, Бо була вона м'якша, та й зустрічалась частіше[6, c. 24-25].

Зародженню антропологічних знань сприяли також анатомічні спостереження. Так, знаменитий римський лікар і анатом Клавдій Гален (II — поч. III ст.) виявив багато спільного в анатомічній будові людини та мавп, яких він назвав "смішними копіями людей".

Розвиток загальних уявлень про місце людини у природі супроводжувався накопиченням свідчень про племінні, расові відмінності. Ще стародавні єгиптяни добре знали фізичні ознаки людності досить віддалених від них територій. До нашого часу дійшли фрески,

де зображені представники підкорених фараонами народів: білошкірі носії європеоїдних рис, що мешкали в Передній Азії; світло-шоколадні жителі Ефіопії; .темношкірі племена Західної та Центральної Африки. Ці відомості примножувалися в античні часи. Так, славетний давньогрецький мандрівник, історик і географ Геродот (484— 404 pp. до н. е.) у своїй "Історії" в дев'яти книгах навів багато даних про народи Північного Причорномор'я, Кавказу, Передньої Азії тощо. Розповідаючи про будинів, що мешкали в Лівобережній

Наддніпрянщині, він зауважував: "…це велике і численне плем'я, і всі вони мають зовсім блакитні очі і руде волосся". Що ж до їхніх сусідів — гелонів, то вони, за словами Геродота, "не схожі на будинів ні зовнішністю, ні кольором шкіри та волосся". В іншому місці він указує, що колхи — корінна людність закавказької країни Колхіди — "темношкірі й кучеряві". Геродотова праця є особливо цінною тим, що містить різноманітні свідчення про кіммерійців — першого етносу Північного Причорномор'я, самоназва якого дійшла до наших днів; скіфів; їхніх північних сусідів — меланхленів-таврів (давніх мешканців Криму) та інших племінних груп які в І тис. до н. є. проживали на теренах сучасної України

Значне місце в історії антропології посідає й славетний давньо-грецький лікар, хірург і реформатор медицини Гіппократ (460— 356 pp. до н. е.). У праці "Про повітря, води й місцини" він уперше висловив думку про те, що расові відмінності склалися під впливом кліматичних умов і мають спадковий характер: "… від лисих батьків народжуються лисі діти, від блакитнооких — блакитноокі, і те ж саме можна сказати про інші зовнішні особливості…" Дуже цікаві свідчення стосуються так званих макроцефалів — народу, який дотримувався звичаю штучної деформації" голови. "Попервах най-важливішою причиною видовження форми голови був звичай, — зауважує Гіппократ, — а тепер і природа сприяє звичаю, зумовленому тим, що вони вважають найблагороднішими тих, у кого найдовші голови". За його даними, макроцефали мешкали на схід від Меотідського озера (Азовського моря), на рубежі Європи та Азії. Тобто йшлося, імовірніше за все, про сарматів — іраномовних кочовиків, споріднених зі скіфами.

У середньовічній Європі вивчення природи й людини було заборонене церковною та світською владою. Церква визнавала лише те, про що писалося у Біблії, оскільки авторитет священної книги важив більше, ніж усі сили людського розуму. Цей постулат проголосив відомий богослов-проповідник IV — першої половини V ст. Августин. Відтак жорстоко переслідувались усі, хто піддавав сумніву біблійну оповідь про створення перших людей. Так, у 1619 р. за звинуваченням у чаклунстві та єресі в Тулузі був спалений живцем італійський філософ Л. Ваніні, який у трактаті "Про гідні подиву таємниці природи, цариці й богині смертних" у дуже обережній формі та нібито з осудом писав про спорідненість людини з мавпою.

Заборонялися й анатомо-медичні дослідження. За порушення цієї заборони на вогнищі загинув іспанський учений XVI ст. М. Сереет, який вивчав кровообіг людей і тварин. Лише заступництво французького короля врятувало життя А. Везалію — авторові праці "Про будову людського тіла" (1543). Усі рукописи уславленого лікаря й анатома були спалені, а його самого відправили на покуту до Єрусалима. Повертаючись звідтіля, він загинув під час корабельної аварії[8, c. 32-34].

Середньовічні європейські вчені-схоласти приділяли велику увагу питанню про місцезнаходження країни 'Тога і Магога" — батьківщини "злих" народів, пришестя яких пророкувала Біблія. їхні твори рясніли розповідями про фантастичні чудовиська — велетнів, карликів, однооких, одноруких, людей із собачими головами тощо. В одному з них ішлося навіть про навернення "песиголовців" у християнство.

Більш точні свідчення про народи світу .містять праці середньовічних арабських авторів. Так, учений і мандрівник X ст. Аль-Масуді дав ознаки семи груп народів: персів, халдеїв і споріднених з ними арабських племен, греків та інших європейців, лівійців з єгиптянами, турків, індійців і китайців.|

Великі географічні відкриття, зроблені під час подорожей X. Колумба, Васко да Гами та Магеллана (кінець XV — початок XVI ст.), значно розширили уявлення європейців про населення найвіддаленіших куточків земної кулі. Це відбилося в появі першої расової класифікації людства (1684).) її автор — відомий французький політичний діяч, мандрівник і вчений Ф. Берньє — виокремив чотири головні раси: європейців,, поширену в Європі, Північній Африці, Передній Азії, Індії; монголів, яка замешкує Східну та Південно-Східну Азію; негрів, що переважає на Африканському континенті;/ лопарів, єдиним представником якої є лопарі або саами, — невеликий за чисельністю народ, який живе на північному сході Скандинавії та Кольському півострові. Цікаво, що індіанців Америки Берньє розглядав як одну з гілок європейців. Не обмежуючись виділенням рас, він дав стислу характеристику фізичних рис кожної з них і вказав на їхню неоднорідність.

Із розширенням географічного кругозору поглиблювалися і знання європейців про людиноподібних мавп. Цьому значною мірою сприяла книга Пігафетті "Опис землі Конго" (1598). Учасник кругосвітньої подорожі під орудою Магеллана, Пігафетті вперше дав вірогідні свідчення про існування мавп, зовнішній вигляд і поведінка яких нагадують людські. У книзі було вміщене зображення однієї з них — шимпанзе. А вже на початку XVII ст. перших шимпанзе завезли до Європи і демонстрували при дворах знатних осіб.

У 1658 р. лікар Ботціус, який побував на острові Ява, вперше описав азійську людиноподібну мавпу, назвавши її орангутаном. На його малюнку орангутан нагадував волохату жінку, яка, за словами англійського біолога XIX ст. Т. Гекслі, мала "загалом досить пристойну зовнішність", людські кінцівки та пропорції тіла. В 1699 р. англійський учений Е. Тайзон дав детальний анатомічний опис шимпанзе, вказавши, що вищі мавпи є перехідною ланкою між людьми та нижчими мавпами й іншими тваринами. Разом із тим він називав мавп "чотирирукими", протиставляючи їх "дворуким", тобто людям[3, c. 48-50].

2. Натуралісти й філософи XVIII — початку XIX ст. про місце людини у природі

В середині XVIII ст. окремі розрізнені думки про спорідненість людини з тваринним світом дістали теоретичне обґрунтування. Так, у класифікації біологічних видів, створеній визначним шведським натуралістом К. Ліннеєм (1707— 1778), люди поставлені в один шеренгу з мавпами, лемурами та кажанами. В десятому виданні своєї "Системи природи" (1758) він запропонував такий поділ роду Homo (людина):

Homo sapiens diurnus Homo sylvestris nocturnus

(людина розумна денна) (людина лісова нічна)

Homoamericanus(американська) Homoferus(дика)Homoeuropaeus(європейська) Орангутанг та інші людиноподібніHomoasiaticus(азійська) мавпи, а також "хвостаті" та "нічні" людиHomoafer(африканська)Homomonstruosus(дивовижні)

Отже, Лінней розділяв рід Homo на дві групи: людину розумну, або денну, та- людину лісову, або нічну, до якої він відносив людиноподібних мавп та неіснуючих істот — "хвостатих" та "нічних" людей. Що стосується останніх — буцімто здичавілих ідіотів та альбіносів, які, не виносячи світла, вдень ховаються в печерах, то про них Лінней міг довідатися з розповідей мандрівників.та із народних переказів, котрі ще донедавна широко побутували у Скандинавії.

Ідею спорідненості мавпи та людини активно обстоювали французькі філософи-матеріалісти другої половини XVIII ст. Так, Д. Дідро у праці "Про пояснення природи" (1754) писав: "… дотримуючись своїх природничо-наукових принципів, я ніколи не міг відрізнити мавпу від людини; адже існують мавпи, які мають менше шерсті, ніж деякі люди; ці мавпи ходять на двох ногах і використовують свої ноги і свої руки подібно до людей…" Отже, Дідро значно перебільшував схожість мавпи з людиною. Ще радикальніших поглядів дотримувався К.-А. Гельвецій, котрий зводив відмінності між людьми та мавпами лише до кількох ознак фізичної будови та звичок. Це ж було властиве/і'Ж. О. Ламетрі, який писав про те, що "людина та мавпа зроблені з однієї глини" й мають однакову здатність до відчуттів.

Матеріалістичні ідеї у природознавстві поширювались і серед російських натуралістів, про що свідчить книга Р. Каверзнева "Про переродження тварин" (1778). "Вивчивши всі частини тіла всіх тварин і порівнявши їх між собою, — писав він, — треба визнати, що всі тварини походять з одного спільного стовбура… В усіх тварин спостерігається дивовижна схожість, яка здебільшого поєднується із зовнішньою несхожістю… З цього погляду можна було б, мабуть, не лише кішку, лева, тигра, а й людину, мавпу та всіх інших тварин розглядати як членів однієї родини". Торкаючись питання про расові відмінності між людьми, Каверзнев послідовно проводив думку про єдність людства, зауважуючи, що "білий, лапландець і чорний, так мало схожі між собою, можуть… спільно розмножувати велику та єдину людську сім'ю".

На початку XIX ст. визначний французький натураліст, основоположник еволюційного вчення Ж.-Б. Ламарк (1744— 1829) вперше запропонував струнку теорію антропогенезу. В праці "Філософія зоології" (1809) він обґрунтував тезу про природне походження людей від мавп,, еволюцію яких він уявляв собі таким чином. Якийсь вид найрозвинутіших "чотирируких", близьких до "ангельських орангів", тобто до шимпанзе, внаслідок кліматичних змін чи інших причин був змушений спуститися з дерев на землю. -В пошуках поживи "чотирирукі" стали постійно жити на відкритій місцевості. Побоюючись нападів хижаків, вони часто зводилися на задні кінцівки і оглядалися навкруги;! це зміцнювало мускулатуру спини та ніг. Поступово предки людей перейшли до прямоходіння і стали "дворукими". У них вдосконалилися мозок і зір, виникла мова, з'явилася схильність до суспільного життя — найхарактерніша, визначальна, за Ламарком, риса людей.

В основі ламарківських поглядів на антропогенез лежить його загальна ідея про потребу, яка породжує зусилля, і про зусилля, яке породжує орган. Він вважав, що предки людей вдосконалювалися завдяки дії природного відбору та "внутрішній силі" — тобто прагнення всіх живих організмів до прогресу[7, c. 17-19].

3. Расознавчі студії XVIII — першої половини XIX ст.

На початок XVIII ст. мандрівники та вчені-натуралісти накопичили великий .фактичний матеріал про фізичні риси населення найвіддаленіших куточків земної кулі. Цей доробок вимагав осмислення та систематизації.

Одним із перших свою класифікацію запропонував К. Лінней, котрий, як згадувалося вище, залежно від місця проживання виокремлював американську, європейську, африканську та азійську людину. Індіанець Америки^за Ліннеєм, характеризується червонуватим кольором шкіри, чорним волоссям, широкими ніздрями, веснянкуватим обличчям, відсутністю бороди. Це людина жовчна, вперта, волелюбна; тіло татуює червоними лініями; в суспільному житті керується звичаями. Європеєць визначається світлим кольором шкіри і світлим волоссям, блакитними очима. Він винахідливий, дотепний, лукавий, запальний; носить вузький одяг; керується законами. Азієць має смуглявий колір шкіри, темні очі й волосся; за темпераментом він — меланхолік, жорстокий, любить розкошувати, скупий; носить широкий одяг; керується громадською думкою. Африканцеві властиві темна оксамитова шкіра, чорне кучеряве волосся/ приплюснутой ніс, товсті губи. Він безтурботний, веде бродячий спосіб існування, ледачий, байдужий до всього; тіло натирає жиром; його суспільне життя цілком свавільне.

Отже, Лінней використав у своїй класифікації не лише фізичні ознаки, а й психічні та культурно-побутові особливості основних расових груп людства. Привертає увагу те, що він наділяв неєвропейські народи негативними рисами вдачі.

Сучасник Ліннея — французький натураліст Ж.-Л.-Л. Бюффон (1707— 1788) в одній із книг своєї 36-томної "Природничої історії" навів різноманітні дані про фізичні риси, вдачу та звичаї багатьох народів земної кулі, ^почерпнуті ним із нотаток мандрівників. Він уперше застосував щодо людини термін "раса", який перед тим , уживався переважно для визначення порід свійських тварин, зокрема собак. Хоча Бюффон не був прихильником систематизації, вважаючи, що класи, родини й види існують тільки в уяві вчених, він усе ж розрізняв шість основних расових груп, а саме: європейську, татарську, або монгольську, ефіопську, американську, лапландську, або полярну, південноазійську. Мінливість расових ознак, за Б'юффоном, пов'язана із впливом клімату, харчуванням, звичаями штучно спотворювати губи,- вуха, ніс та інші частини тіла. В місцевостях із спекотним кліматом, зазначав він, люди мають темну шкіру, а вже в Північно-Східній Африці, де спека спадає, шкіра світлішає. В Європі ж з її помірним кліматом людність зовсім світла. При цьому Бюффон наголошував, що всі раси походять з одного кореня.

Значний внесок у розвиток наукових уявлень про расові відмінності зробив німецький натураліст Й. Блуменбах (1752— 1840) — один із засновників антропологічної краніології, який зібрав велику колекцію людських черепів, скелетів, зародків, зразків волосся і т. ін. У "Книзі про природжені відмінності людського роду" (1775) Блуменбах виділяв п'ять рас: кавказьку, тобто європеоїдну, монгольську, ефіопську, американську й малайську. Будучи прихильником видової єдності людства, він стверджував, що расові відмінності склалися в процесі освоєння людьми сучасної ойкумени в різних кліматичних умовах. Найдавніший, визначальний расовий тип — це кавказець, тобто південний європеоїд, від якого походять монголоїд і негроїд. Проголошуючи Кавказ прабатьківщиною людства, Блуменбах виходив з того, що цей регіон розташований неподалік від місця, де сходяться три материки — Європейський, Азійський та Африканський; крім того, з ним пов'язані найдавніші сторінки людської історії та біблійна традиція[9, c. 41-43].

В Російській імперії накопичення відомостей про фізичну подобу народів розпочалося ще в XVI—XVII ст. Зокрема, у повідомленнях ("відписках", "казках") козаків, що брали участь у завоюванні Сибіру, містилися дані етнографічного характеру, в тому числі опис зовнішнього вигляду підкорених племен. Ці спостереження, часто наївні та неточні, все ж відіграли позитивну роль у формуванні наукових уявлень про раси.

Перші цілеспрямовані дослідження в галузі расознавства в Росії належать до XVIII ст., коли з ініціативи М. Ломоносова до програми Великої Сибірської експедиції 1733— 1743 pp. було включене висвітлення фізичних рис корінних народностей Сибіру й Далекого Сходу. В інструкції, підготовленій істориком Г. Міллером, ішлося про необхідність фіксації зросту, пропорцій тіла, форми й кольору волосся, очей, розмірів і форми обличчя тощо. Один з учасників експедиції — С. Крашенінніков — у книзі "Опис землі Камчатки" (1755) навів стислі, але дуже точні спостереження за зовнішністю людності Камчатки та-Курильських островів- камчадалів, коряків, курильців (айнів) та ін. Так, "камчадали на зріст низькі, тілом смугляві, не волохаті, чорноволосі, рідкобороді, лицем калмикуваті, із зігнутими носами"; курильці ж суттєво відрізняються від них: "цей народ на зріст середній, волоссям чорний, лицем округлий і смуглявий, але значно привабливіший, ніж інші тутешні народи. Бороди в них великі, широкі, тіло волохате". Ці характеристики загалом узгоджуються з підсумками сучасних досліджень.

Значні матеріали були зібрані експедиціями, що їх організувала Російська Академія наук у другій половині XVIII ст. Більшість із них опубліковано в етнографічній праці І. Георгі "Опис усіх народів, що живуть — у Російській державі" (1777— 1778), яка містить, зокрема, й дані про фізичні риси східних слов'ян. Ось як змальовує автор зовнішність росіян: "Народ російський не весь має однаковий вигляд… деякі з них високі, деякі низькі… ніс невеликий і не дуже орлиний або сплющений… волосся пряме, інколи русяве й руде,' інколи темно-русяве, інколи й чорне, останнє, проте, рідше…" А ось як він характеризує українців Лівобережжя: "Риси обличчя й зовнішній вигляд малоросіян подібний до мешканців Дніпровського Правобережжя: в більшості своїй вони стрункі, зросту вище середнього… волосся здебільшого темно-русяве, обличчя повні та круглі". Звичайно, ці спостереження мають довільний і досить поверховий характер, але вони загалом правильно відображають фізичну подобу росіян та українців.

На початку XIX ст. серед природознавців Західної Європи різко загострилася боротьба між моногеністами, які виводили людство з єдиного кореня, та полігеністами, що відносили раси до різних біологічних видів. У найбільш виразній формі аргументацію прихильників моногенізму виклав англійський учений Д. Прічард у своїх п'ятитомних "Дослідженнях" (1836—1851) — справжній енциклопедії антропологічних знань. Основні положення цієї праці такі: людські раси за своїми фізичними й фізіологічними ознаками варіюють не більше, ніж породи тварин у межах одного виду; всі люди, незалежно від кольору шкіри, слабують на однакові хвороби; змішані раси дають цілком життєздатне й плодюче потомство. Все це, на думку Прічарда, свідчить про видову єдність людства. Цікаво, що в своїх міркуваннях він посилався як на наукові дані, так і на Святе Письмо. Прічард здійснив спробу визначити колір шкіри Адама, дійшовши висновку, що той був негром.

Ідеологи полігенізму (Б. де Сен-Венсан, Демулен, Вірей та ін.) не погоджувалися з тим, що плодюче потомство може бути лише у представників одного виду. Як приклад вони наводили збереження плодючості при схрещуванні собаки та вовка. Що ж до хвороб, то вони не зовсім однакові у різних рас: так, європейці хворіють на лихоманку, а негри ні. Ці факти, за логікою полігеністів, свідчать про те, що людські раси, виникнувши незалежно одна від одної в різних осередках земної кулі, належать до різних біологічних видів.

Полігенізм як помилкове вчення про видові відмінності, рас виник в останній третині XVIII ст. у Франції на хвилі боротьби з-монополією церкви на істину. Спочатку праці його прихильників будили громадську думку, змушували уважніше придивлятися до, здавалося б, усталених речей. Однак незабаром аргументи полігеністів були використані для обґрунтування наявності "вищих" та "нижчих" рас, для ідеологічного виправдання расизму та работоргівлі.

Расові класифікації XVIII — початку XIX ст. здебільшого мали вкрай довільний характер. Як правило, вони ґрунтувались на візуальних, часто дуже суб'єктивних спостереженнях європейських мандрівників. Це з усією необхідністю вимагало вдосконалення методики антропологічних досліджень. У свідомості тогочасних природознавців поступово утверджувалася думка про те, що для систематизації рас слід залучати не лише описові, а й вимірні ознаки. Так, у 1842 р. шведський анатом А. Ретціус запропонував класифікувати людей за формою голови, виокремивши серед них дві великі групи: доліхоцефалів, тобто довгоголових, та брахікефалів — короткоголових. Обидві групи Ретціус поділяв на ортогнатних (з вертикальним профілем обличчя), та прогнатних (із щелепами, що виступають наперед). До ортогнатних доліхокефалів він відніс німців і скандинавів, до ортогнатних брахікефалів — слов'ян, лопарів, турків, басків та ін.

Ідею Ретціуса спочатку підтримало багато колег-природознавців. Однак незабаром з'ясувалося, що запропонований ним індекс — так званий головний показник (співвідношення ширини й довжини голови) — відіграє лише другорядну роль у расових класифікаціях, значно поступаючись іншим характеристикам (кольору та формі волосся, будові носа і т. ін.). Це спонукало до пошуків нових методів фіксації антропологічних ознак[5, c. 37-39].

Висновки

Антропологічну історію давніх та сучасних етносів можна порівняти з генним потоком через століття, куди час від часу вливались окремі струмочки, струмки, а то й ріки. Вона, як слушно зауважив відомий український вчений В. Петров, не зводиться до поступального біологічного відтворення поколінь. Це — складний, суперечливий процес взаємодії багатьох, часто різних за походженням компонентів, процес, що іноді супроводжувався цілковитим винищенням поколінь, народів та культур. Завдання антрополога — з'ясувати, які з цих компонентів склали основу фізичного типу того чи іншого етносу і де, в яких нашаруваннях століть можна віднайти їхні витоки.

Відомо, що для висвітлення окресленої проблематики в антропології застосовуються суто біологічні методи, основу яких складає фіксація морфофізіологічних ознак живих людей та їхніх кісткових решток. Однак інформація, отримана на підставі антропологічних даних, виходить за межі власне біологічних знань. Так, вона відіграє дуже цінну, а іноді вирішальну роль у вивченні важливих аспектів історичного минулого людства. Серед них: питання про час появи на Землі найдавніших людей і про грань між людиною та твариною; першопочатки трудової діяльності та здатність тих чи інших викопних форм застосовувати певні технологічні прийоми; основні етапи розвитку мислення та мови, тісно пов'язані з вдосконаленням руки, збільшенням маси та ускладненням структури мозку давніх людей; шляхи і напрямки освоєння первісної ойкумени, площа якої невпинно збільшувалась, доки люди сучасного фізичного типу не проникли в найбільш віддалені й важкодоступні куточки земної кулі; чисельність, статевовікова структура і ступінь плинності первісних форм суспільної організації людей — прагромад, громад, родів і племен; вплив природних чинників на життєдіяльність первісних людей, тривалість життя і рівень їхніх медичних знань; формування найдавніших релігійних уявлень, розвиток первісного мистецтва тощо.

Список використаної літератури

1.Алексеев В. Историческая антропология и этногенез: наукове видання/ Валерий Алексеев,; АН СССР, Отд-ние истории. — М.: Наука, 1989. — 444 с.

2. Вовк Х. Студії з української етнографії та антропології: монографія/ Хведір Вовк,; Підготовка вид., упоряд. іл., передм. Ю.Іванченка. — К.: Мистецтво, 1995. — 335 с.

3. Вопросы антропологии : Науч. статьи и материалы/ МГУ им. М. В. Ломоносова; [Редкол.: В. П. Якимов (отв. ред.) и др.]. — М.. – 1960 Вып. 86. — 1992. — 168 с.

4. Вопросы антропологии : Науч. статьи и материалы/ МГУ им. М. В. Ломоносова; [Редкол.: В. П. Якимов (отв. ред.) и др.]. — М.. – 1960. — Вып. 87. — 1993. — 149 с.

5. Леві-Строс К. Структурна антропологія: монографія/ Клод Леві-Строс,; Пер. с фр. З.Борисюк. — 2-е вид.. — К.: Основи, 2000. — 387 с.

6. Рогинский Я. Антропология: Учеб. для студ. биолог. спец. вузов/ Яков Рогинский, Максим Левин,. — Изд. 3-е, перераб. и доп.. — М.: Высш. шк., 1978. — 527 с.

7. Сегеда С. Антропологія: Навч. посіб. для студ. вуз./ Сергій Сегеда,. — К.: Либідь, 2001. — 335 с.

8. Сегеда С. Основи антропології: Навч. посіб. для студ. вуз./ Сергій Сегеда,. — К.: Либідь, 2002. — 205 с.

9. Тайлор, Эд. Б. Антропология: (Введение к изучению человека и цивилизации)/ Эд. Б. Тайлор,; Пер. И.С. Ивин. — 2-е изд., вновь испр. по посл. англ. изданию. — СПб.: Изд. И.И. Билибина, 1998. — 434 с.

10. Шмалєй С. В. Антропологія: Навч. програма для студ. природничих спец. вищих навч. закл. / Херсонський держ. ун-т. — Херсон, 2006. — 16с.