Зародження, встановлення та розвиток українського етносу

Вступ.

1. Автохтонність українського народу, історичні концепції, що до його формування.

2. Розселення, заняття та суспільно політичний лад східних слов’ян.

3. Виникнення державних союзів східно-слов’янських племен .”Руська земля”.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Проблема походження слов'ян та їх батьківщина цікавила давньоруського літописця Нестора, який у «Повісті минулих літ» писав, що слов'яни прийшли з Подунав'я і Болгарії. Так виникла дунайська, або балканська теорія слов'янської батьківщини, прибічниками якої були чеські і польські хроністи ХIII— ХV ст., російські історики С.М.Соловйов, М.Н.Погодін та В.Т.Ключевський, радянський лінгвіст О.М.Трубачов. Останній у старослов'янській мові виявив праіталійські елементи, що, на його думку, свідчить про мовні контакти слов'ян з кельтами у Подунав'ї.

Аналіз культурологічних, археологічних, історіографічних джерел, пам'яток історії та культури дає змогу зробити висновок: відбувалася безперервна зміна численних поколінь, кожне з яких освоювало і користувалось усіма здобутками культур своїх попередників, робило свій внесок у культурну спадщину.

Дати характеристику культури східнослов'янських племен надзвичайно важко. Відомостей про культуру стародавніх слов'ян дуже мало, а джерела її вивчення обмежені і в ряді випадків сумнівні. Часто буває важко встановити, які фрагменти в стародавніх історичних творах є вірогідними, а які є пізніми вставками різних переписувачів. Деякі автори робили довільні вставки, не турбуючись про достовірність висвітлення історичних фактів. Необхідно зважати й на те, що духовна культура стародавніх слов'ян виражалася в ранніх релігійних віруваннях і міфології.

Стародавня слов'янська культура на українських землях формувалася протягом довгого часу, і в цьому процесі значну роль відігравали традиції місцевих народностей, а також культурні зв'язки з сусідніми народами. Культура давніх слов'ян характеризується цілісністю і самобутністю. На її ґрунті виникла культура Київської Русі.

1. Автохтонність українського народу, історичні концепції, що до його формування

Походження слов'ян та їх культури проблема досить складна і суперечлива. Слов'яни — це один з величезних давньоєвропейських етносів, що, на відміну від інших народів, з певним запізненням включився в сферу тих історичних подій. Ці події, як відомо, більш-менш повно висвітлені в літературних джерелах. Однак в історіографії, як відомо, існує чимало припущень відносно прабатьківщини слов'ян та походження їх культури. Власне, можна умовно виділити чотири концепції.

В історичній науці однією з центральних є проблема походження народу (етногенез). її розв´язання дає змогу з´ясувати ареал зародження етносу, джерела його культури, мови, особливості свідомості. Тобто саме ті глибинні чинники, без яких неможливо уявити рух народу в просторі та часі.

Визначення місця історичної прабатьківщини слов´ян — перша ланка в процесі відновлення родоводу української нації, ключ до розуміння вітчизняної історії. Одну з перших спроб вирішити питання етногенезу слов´ян зробив легендарний літописець Нестор. У «Повісті минулих літ» він писав: «По довгих же часах сіли слов´яни на Дунаю, де єсть нині Угорська земля та Болгарська. Од тих слов´ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, — [од того], де сіли, на котрому місці». Саме цією фразою було започатковано дунайську теорію походження слов´ян, яка протягом XIII—XV ст. була домінуючою в працях польських і чеських хроністів. Прихильниками цієї теорії стали також відомі російські історики XIX ст. С Соловйов, М. Погодін, В. Ключевський.

У добу середньовіччя з´явилася ще одна версія слов’янського етногенезу — скіфо-сарматська або азійська теорія, яку було викладено на сторінках Баварської хроніки (IX ст.). Ця теорія базується на визнанні предками слов´ян скіфів і сарматів, які, пройшовши маршем з Передньої Азії узбережжям Чорного моря, осіли в південній частині Східної Європи. Саме тут і сформувався той центр, з якого згодом вони розселилися на північ і захід [4, c. 21-22].

До кінця XVIII ст. пошуки та фантазія дослідників зумовили появу широкого спектра варіантів розв´язання проблеми етногенезу слов´ян. Проте всі вони, як правило, ґрунтувалися на ототожненні слов´ян з народами, про які є згадка в творах античних та ранньосередньовічних авторів. Через це пращурами слов´ян вважалися алани, роксолани, даки, кельти, фракійці, ілірійці. Однак усі ці гіпотези не мали серйозного наукового обґрунтування.

Новий етап у вирішенні проблеми етногенезу слов´ян розпочинається на початку XIX ст. З цього часу вчені помітно розширюють базу своїх досліджень, починають комплексно використовувати письмові, археологічні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші джерела. Поступово фахівцями було локалізовано місцезнаходження давніх слов´ян: вони розташовувалися десь між балтами, германцями та іранцями. Праця відомого чеського славіста Л. Нідерле «Слов´янські старожитності» (1902) започаткувала вісло-дністровську теорію походження слов´ян. Відповідно до цієї теорії ще у II тис. до н. є. існувала балто-слов´янська спільність. Саме після її розпаду в ході розселення виникли слов´яни, прабатьківщиною яких Л. Нідерле вважав широкий ареал між Віслою і Дніпром, а центром правічних слов´янських земель — Волинь. Прихильниками, модифікаторами та розробниками цієї теорії в різні часи були М. Фасмер, Н. Шахматов, В. Петров та ін. Ще одним варіантом розв´язання проблеми слов´янського етногенезу стала вісло-одерська концепція, обґрунтована польськими вченими Ю. Косташевським, Я. Чекановським, Т. Лер-Сплавинським у 30—40-ті роки XX ст. Ця теорія пов´язує слов´янські старожитності з лужицькою культурою, що була поширена у період пізньої бронзи та раннього заліза, і локалізує слов´янську прабатьківщину природними кордонами — річками Віслою й Одрою.

Перша і найдавніша концепція пов'язана з ім'ям літописця Нестора. У "Повісті врем'яних літ" він писав, що "по довгих же часах сіли слов'яни по Дунаєві, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов'ян розійшлися вони по всій землі і прозвалися іменами своїми, в залежності від того, де сиділи, на котрому місці". Ця концепція дістала назву дунайської і увійшла в літературу як карпато-дунайська теорія.

Друга концепція пов'язана з іменами польських вчених Ю. Костишевського та М. Рудницького, які пов'язують походження слов'ян з приморсько-підкльошовою і пшеворською культурами, що існували на території Польщі. Ця концепція дістала назву вісло-одерської теорії.

Прихильники третьої концепції намагаються розширити межі території можливого проживання стародавніх слов'ян між Дніпром і Віслою. Матеріали археологічних розкопок підтверджують належність ряду культур цього регіону до слов'янського типу. Але ця подібність не виходить за межі першого тисячоліття н. є.

Згідно з четвертою концепцією на рубежі III—II тис. до н. є. з індоєвропейської етнічної спільноти виділилася германо-балто-слов'янська група, яка обіймала територію в межиріччі Одри і Дніпра. Ця праслов'янська спільнота, на думку багатьох вчених, представлена тщинецько-комарівською культурою. Б.О. Рибаков пов'язує подальшу диференціацію праслов'ян у першому тисячолітті до н. є. з лужицькою і поморсько-підкльошовою культурами в Середній Європі та скіфськими землеробськими культурами лісостепового регіону України [8, c. 19-20].

Знані з “Повісті минулих літ” літописні слов’янські племена протягом 20 ст. плідно досліджувались археологами. Найбільш показовими для етнокультурної диференціації східнослов’янських племен виявилися металеві прикраси традиційного жіночого костюму і перш за все скроневі кільця. Ще сто років тому О.О.Спицин показав, що цим племенам властиві срібні півтораобертові кільця перстеневого типу, сіверянам — спіральні, дреговичам — зернисті, радимичам — семипроменеві, в’ятичам — семилопатеві, кривичам — браслетовидні, ільменським словенам — ромбощиткові.

З літопису відомі такі східнослов'янські племена:

· Південно-західна група племен (праукраїнці)

· Білі Хорвати й Лучани — в Галичині

· Дуліби й Волиняни — над горішнім західнім Бугом.

· Деревляни — в лісах по Горині, Прип’яті й Дніпру.

· Поляни — над Дніпром, у теперішній Київщині.

· Сіверяни й Сівери — по Десні й лівих допливах середнього Дніпра.

· Уличі — між Дністром та Бугом.

· Тиверці — на південний захід від уличів, над Дністром, аж до моря.

· Північна група племен (прановгородці)

· Ільменські словени

· Північно-західна група племен (прабілоруси)

· Дреговичі

· Кривичі (частково прановгородці)

· Радимичі (частково праросіяни)

· Північно-східна група племен (праросіяни)

· В'ятичі [7, c. 26-27].

Науковці доводять, що слов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фінів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали р. Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста й тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас і розпорошувалися.

Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи:

— західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька;

— південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська;

— східно-слов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки — анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу [6, c. 16-17].

Матеріали археологічних розкопок засвідчують, що стародавні слов'яни, починаючи з часу їх виділення з індоєвропейської групи і аж до раннього середньовіччя, постійно змінювали місця свого проживання. Тому стосовно того чи іншого періоду розселення слов'ян наведені концепції є справедливими, оскільки вони відповідають історичній правді. Проте стародавні слов'яни, як підкреслюють етнографи, до раннього середньовіччя ніколи не займали одночасно усієї території між Дніпром і Одрою.

Протягом VII та VIII ст. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Питання про історію та витоки української культури є складним і дискусійним. Одні дослідники вважають, що розвиток української культури почався в епоху середньовіччя, а до того культуротворчий процес не раз руйнувався внаслідок активних міграційних процесів та нападів різних завойовників. Інші твердять, що витоки культури треба шукати з епохи бронзи (II тис. до н. е.).

Безумовно, впродовж тисячоліть населення України не залишалось етнічно і культурно однорідним. Міграції племен, їх контакти з іншими народами були явищем досить поширеним. Але ці процеси не приводили до повної асиміляції племені, абсолютної руйнації його історичної пам'яті та культури. Окремі етноси можуть виникати і гинути, розквітати і занепадати, але культурні надбання, принаймні якась їх частина, зберігаються і передаються, примножуючись, у спадок новим поколінням. Спадкоємність є закономірністю розвитку культури[1, c. 24].

2. Розселення, заняття та суспільно політичний лад східних слов’ян

На початку І тис. н.е. на історичну арену впевнено виходять слов´яни, які мали автохтонний характер і були однією із найчисельніших груп індоєвропейської спільності. їхнього прабатьківщиною була територія між Дністром і Дніпром та Карпатами і Верхньою Віслою. На початку нашої ери слов´яни сформувалися як самостійна етнічна спільність, яка співіснувала з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами. На «варварські» слов´янські племена поширювався вплив Римської імперії. В середині І тис. н.е. слов´яни розділилися на східних, західних і південних. В цей же час імовірно починається формування праукраїнських слов´янських племен з територією на лівому і правому середньому Подніпров´ї, Наддністрянщині та правобережжі Вісли.

Згадки про слов´ян зустрічаються у письмових джерелах лише з початку І тис. н.е., коли вони виступали на історичній арені Європи як уже сформована політична сила. їх характеризують візантійські автори Йордан, Маврикій, Стратег та багато інших під назвою венедів, антів та склавінів, як численний народ. Про венедів згадували уже в І ст. н.е. Пліній Старший (23-79 pp.), Тацит (55-120 pp.), Птолемей (100-176 pp.) та ін. Вони відзначали, що слов´яни — венеди жили на схід від Вісли.

Найдавнішою археологічною культурою, яка пов´язується зі східнослов’янськими племенами, є зарубинецька, що належить до І ст. до н.е. У формуванні слов´янських племен брало також участь населення черняхівської культури — III-V ст. н.е. Вона сформувалася на основі місцевих культур: ранньослов´янської, гето-дакійської, скіфо-сарматської культури готів. Тут мав місце і великий вплив провінційно-римської культури, В етногенетичних процесах частково брали участь носії східних груп пшеворської культури.

Слід зазначити, що в кінці І тис. до н.е. — на початку І тис. н.е. продовжуються міграційні процеси у Подніпров´ї і далі до Вісли та Карпат. Однак змішування племен, асиміляційні явища ведуть переважно До подальшого зміцнення східнослов´янського елементу, розширення його земель.

У III ст. н.е. слов´яни беруть участь у готських війнах проти Римської імперії. Готи, слов´яни та інші племена воювали проти Риму разом, єдиною коаліцією (238-269 pp. н.е.). Тимчасове воєнно-політичне об’єднання під керівництвом готів у візантійських авторів дістало назву держави Гєрманаріха. Але чітких відомостей про державний, соціально-політичний лад цієї держави немає [7, c. 26-27].

У 373-375 pp. орди гунів пройшли жорстоким смерчем степами Східної Європи, ослабивши і відкинувши на південь готів. Однак навала проминула лісостепові райони, де продовжували розвиватися і зміцнюватися слов´янські племена. Тепер слов´яни починають війни проти готів, щоб здобути незалежність, і створюють своє військово-політичне об´єднання.

У середині І тис. н.е. розпочинаються процеси великого розселення слов´ян. Із межиріччя Дніпра і Дністра вони просуваються в Подунав´я та інші регіони. Слов´яни Лівобережжя поступово освоюють нові землі на північному та південному сході, що були заселені до цього угро-фінами, балтами та іншими племенами. Поступово у VIII—X ст. завершується формування нових племінних об´єднань. Тепер уже літописці нараховують велику кількість різних племінних груп. Загальний термін «слов´яни», типовий для VII—IX ст., замінюється конкретними назвами окремих племінних союзів. Літопис «Повість временних літ» дає таку картину розселення слов´янських племен у IX ст. На півночі поблизу озера Ільмень мешкали словени, на південь від них у верхів´ях Волги і Дніпра — кривичі. В басейні верхньої Оки знаходилися в´ятичі, на південний захід від них, над верхньою частиною середнього Дніпра і річки Сожа, — радимичі, на північ від річки Прип´ять, в Поліссі, — дреговичі. Між Прип´яттю, Дніпром і Горинню — древляни, на південь від них, понад середнім Дніпром, — поляни. На Лівобережжі, в басейні Десни та Сейма, — сіверяни (сіверці), між Дністром та Бугом — уличі, Дністром та Прутом — тиверці. У Прикарпатті (нинішня Галичина) і Закарпатті — хорвати, у верхів´ях Західного Бугу (VI-VII ст.) мешкали дуліби, пізніше — волиняни.

Східним сусідом східнослов´янського комплексу племен, у басейні нижньої Волги й Дону, була Хазарська держава. У VIII-IX ст. вона досягла значної політичної могутності. Свою залежність від неї визнавали поляни, сіверяни та інші племена.

З півночі й північного сходу східнослов´янські племена були оточені великою групою фінських племен, значна частина яких з часом була асимільована слов´янами і змішалася з ними.

На північному заході східне слов´янство сусідило з литовськими племенами. Частину з них, зокрема ятв´ягів, з часом вони завоювали і асимілювали. На заході мешкали західнослов´янські польські племена, які в кінці І тис. н.е. розгорнули експансивні дії і значно потіснили східних слов´ян. Так само мадяри, які прийшли у Закарпаття в IX ст. і знайшли там уже давно засновані слов´янські поселення, проти яких пізніше розгорнули агресію [8, c. 23-25].

Археологічні матеріали, письмові та інші джерела свідчать, що всі південно-західні племінні об´єднання — полян, древлян, волинян та ін. характеризуються приблизно однаковим рівнем соціально-економічного та політичного розвитку, багатьма спільними рисами у виробництві, житлобудуванні, поховальних обрядах; вони мали лише незначні етнографічні та деякі інші відмінності.

Доба VI—IX ст. в історії східного слов´янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами, визріванням та становленням тих факторів суспільного життя, що сприяли в IX ст. виникненню Давньоруської держави на теренах Східної Європи.

Соціально-економічна сфера. Система господарювання східних слов´ян ґрунтувалася головним чином на землеробстві. Допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VII—IX ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Розширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.

Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархальних зв´язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація — землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

УIV—VII ст. у східнослов´янських племен значного поширення набувають ремесла — залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізо-добування та металообробка, тобто ті галузі, що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер — землеробства та військової справи.

На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), удосконалюється технологія, якість продукції підвищується [11, c. 28-29].

Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині общин, що сприяло активізації торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних поселень, у яких відбувався міжобщинний обмін, — «градів». Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва в VIII—X ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв´язки з Великою Моравією, Болгарією, Хозарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, — збагачувало слов´янську родоплемінну знать, посилювало диференціацію суспільства, з іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів та створення власної державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби «зшиваючи» в одне ціле строкаті клаптики земель слов´янських сусідських територіальних общин.

Політична сфера. Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов´янських племен — дулібів, полян, волинян. Поступово з розкладом родоплемінного ладу і появою класів у VIII—IX ст. набирає силу процес об´єднання окремих племен та їх союзів. Саме на цьому ґрунті і виникають державні утворення — племінні князівства та їх федерації. За свідченням арабських авторів, уже в VIII—IX ст. існувало три осередки східнослов´янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) і Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об´єднання, яке літописець називає Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Як вважають фахівці, саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого зросла Давньоруська держава. Показово, що існування ранньодержавного осередка в дніпровських слов´ян з єдиновладним правителем на чолі підтверджується численними вітчизняними і зарубіжними джерелами. Зокрема, французька урядова придворна хроніка «Бертинські аннали» повідомляє про послів «народу Рос», які 839 р. прибули до імператора франків Людовика Благочестивого в Інгельгейм.

У V—VI ст. суспільний лад слов´ян перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті (старійшин та князів) [2, c. 36-37].

У другій половині І тис. н.е. економіка східних слов´ян досягла значного розвитку. Основними галузями господарства були землеробство і скотарство. Поряд із цим певну роль відігравали мисливство, рибальство, бортництво. Зростає технічний рівень знарядь праці. Уже в першій половині і тис. н.е. східні слов´яни користуються залізними наральниками, а в другій — все ширше розповсюджують залізні плуги та інші сільськогосподарські знаряддя, що значно підвищувало продуктивність праці. Урожай збирали серпами, косами, зерно мололи на жорнах. Вирощувалися пшениця, жито, просо та інші зернові. Розвивалися різні види ремесел: ливарне, залізообробне, гончарне. Удосконалювалися житла, поселення, які мали укріплення-городища (гради) з високими земляними валами та глибокими ровами. Серед значної кількості городищ виділялися великі, що відігравали роль політичних, торгово-економічних, духовних центрів: у полян — Київ, Вишгород, у сіверян — Чернігів, Новгород-Сіверський, Любеч та ін. Енергійно розвивалася внутрішня і зовнішня торгівля. У VII-VIII ст. з Волзького торгового шляху «з варяг у араби» по притоках Дніпра та Дону до східних слов´ян приїздили арабські купці. Свідченням широкої торгівлі з ними були скарби арабських диргем, які знаходять час від часу на території слов´янських поселень. У IX ст. основним стає дніпровський шлях — «з варяг у греки», по якому йшла жвава торгівля з Візантією.

Розвиток продуктивних сил викликав зміну і в суспільному ладі східних слов´ян. Звужується сфера спільної власності на землю. Орна земля значною мірою переходить у приватну власність окремих сімей, що ставали тепер певною мірою господарськими одиницями суспільства. Первісна община перетворювалася в сусідську. Посилюється майнове розшарування, значно збагачується і зміцнюється родоплемінна знать («нарочиті люди»), які засновували свої великі господарства-двори, де використовувалася праця рабів, бідних общинників.

У VIII-IX ст. переважно на основі племінних союзів поступово формуються нові територіальні об´єднання — князівства, центрами яких були міста Київ, Чернігів та ін. [13, c. 15-17]

3. Виникнення державних союзів східно-слов’янських племен .”Руська земля”

Візантійський історик Йордан виділяє в середині І тис. н.е. племена антів та склавінів. Він підкреслює, що наймогутнішим союзом племен були анти, які мешкали на північ від Чорного моря між Дністром і Дніпром. Прокопій Кесарійський згадує про незліченні племена антів і відзначає, що анти та склавіни говорили однією мовою.

Вони займалися землеробством, скотарством, жили невеликими поселеннями на берегах річок та озер, мали укріплення, спільні для кількох поселень. Тогочасні автори підкреслюють, що анти були високі, дуже сильні і хоробрі люди. У IV ст. н.е. їх племена створили військово-політичний союз, який мав характер державного об´єднання. У «державі» антів відбувався перехід від первіснообщинного ладу до ранньофеодального з елементами патріархального рабства. Розпочалося майнове розшарування суспільства. У них переважав демократичний лад; управляли загальні збори (віче), і всі найважливіші справи вирішувалися спільно. Однак у разі небезпеки вони обирали царя, авторитет якого визнавав весь народ. Одним із них був Бож, який у 380 р. н.е. організував союз для боротьби з готами. Але цей виступ виявився нещасливим для антів і Бож із синами і сімдесятьма знатними людьми потрапив у полон до готів. Інший вождь — Мезамир очолив боротьбу проти аварів у 560 р. н.е.

Антська держава занепала під ударами аварської орди у VI ст. н.е. Назва «анти» проіснувала недовго, близько трьох століть, і на початку VII ст. зникла з історичних хронік, розчинившись у загальному терміні «слов´яни».

У працях багатьох істориків прослідковується думка, що анти були найдавнішими предками українців, «порогом українства». Поряд із цим слід також відзначити, що ця найбільша для свого часу група слов’янських племен на території України була основною складовою формування етнічних спільнот, які з часом переросли в українську народність. Однак до завершення цього процесу пройде ще багато віків, перш ніж в результаті міграцій та асиміляцій в український етнос буде внесено нові риси. Тобто про антів можна говорити як про один з найглибших коренів формування українського народу, чи не найважливішого учасника і фундатора процесу його формування [6, c. 24].

Невдовзі після розпаду антського об´єднання утворюється державне племінне об´єднання дулібів. Однак і його в середині VII ст. розгромили авари.

У VIII—IX ст. вже існували три великі державні об´єднання, які арабські автори назвали Куявією (полянська земля з Києвом), Славією (Новгородське князівство), Артанією (нерозгадане державне об´єднання, можливо, князівство у Чорномор´ї).

Куявія своїм існуванням значною мірою зобов´язана Києву, його визначній ролі і значенню. Виникнення Києва губиться в глибокій давнині і оповите легендами. Археологічні пам´ятки доводять, що слов´янські племена були тут давніми мешканцями і їхні поселення можна вважати зародком міста. Поступово вони злилися в одне і започаткували місто. Причини його швидкого зростання полягають насамперед у винятково сприятливих географічних умовах: панування над важливою водною магістраллю — Дніпром, яка згодом стала основним торговим шляхом з Візантії і Близького Сходу до країн Північної Європи. До того ж Київ з усіх боків був оточений природними рубежами, які на ті часи були особливо необхідними для захисту. Швидкому розвитку міста сприяло його сусідство з союзами східнослов´янських племен.

У літописах наводиться легенда про трьох братів — Кия, Хорива, Щека та їхню сестру Либідь, які заснували місто і назвали його на честь старшого брата Києвом. Історичні дослідження свідчать, що Кий був реальною історичною особою, жив у V — першій третині VI ст. Розквіт Києва простежується вченими з кінця V ст. Заснуванням Києва і держави навколо нього полянський князь поклав початок слов´янської династії Києвичів. Місто стало політичним, релігійним і культурним центром князівства.

На думку багатьох учених, на той час в Середньому Подніпров´ї виникло плем´я Русь, яке у VIІ—VІІІ ст. зміцнилося у боротьбі з аварами (обрами) і невдовзі стало провідною силою полян. Нестор, наприклад, писав: «Полян тепер називають Руссю».

Під його керівництвом на межі VIІІ-IX ст. у Подніпров´ї склалося державне утворення «Руська земля», яке об´єднало полян, древлян, сіверян, дреговичів, полочан. Більшість учених пов´язують її з вищезгаданою Куявією (Куяба), про яку писали арабські автори. Вірогідно, «Руська земля» була спадкоємицею і продовжувачем держави Кия.

Слід зазначити, що походження слова Русь викликало широку і гостру дискусію, яка точиться до цього часу. Більшість російських і українських істориків схиляються до автохтонного його походження. Про це свідчать і назви річок (гідроніми) Подніпров´я: Рось, Росява, Русава, Роставиця. В письмових джерелах слово «Русь» вперше згадується у 837 р. Пізніше, у ХІ-ХІІІ ст., слова «Русь», «Руська земля» у вузькому значенні вживалися для означення Середнього Подніпров´я, тобто землі полян, древлян, сіверян. У широкому розумінні ці терміни у літописах означали всю територію Київської Русі.

Об´єднання «Руська земля» продовжувало розвиватися і в IX ст., хоча ми не маємо про це жодних відомостей. У 60-80 роках IX ст. тут князювали Аскольд і Дір. На той час держава була достатньо могутньою, щоб здійснювати військові походи проти сильних сусідніх держав. Зокрема, у 860 р. численне руське військо на 200 човнах під керівництвом князя напало на столицю Візантійської імперії Константинополь і змусило її укласти вигідний мирний договір, що свідчить про дипломатичне визнання «Руської землі».

У 882 р. відбувається зміна династій на престолі Руської держави і значні зміни в її політиці [1, c. 32-33].

Висновки

Отже, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов´ян у VI—IX ст. (удосконалення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, розклад родово-общинного ладу, класова диференціація, виокремлення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших протодержав), сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова Давньоруської держави. Подальше становлення державності в східних слов´ян було закономірним підсумком внутрішньої еволюції їхнього суспільства. У процесі державотворення помітну роль відіграли зовнішні сили: варяги, які сприяли активізації політичного життя східнослов´янського суспільства, та Хозарський каганат, який, постійно загрожуючи агресією, підштовхував слов´янські землі до консолідації. Водночас історичні факти свідчать, що перші протидержавні утворення — князівська влада та інші елементи державотворчого процесу — мають переважно місцеве походження і виникли задовго до утворення Давньоруської Держави.

Розселення східних слов’ян із своїх прабатьківських ареалів вело до подальшого зростання специфічних особливостей їх окремих племен. Скажімо, деревляни складали самостійний антропологічний комплекс, разом із волинянами вони відрізнялися різко вираженими європеоїдними рисами. Поляни теж мали європеоїдну зовнішність, в той час як дреговичі і радимічі за складом були неоднорідні. Натомість найсхідніше плем’я в’ятичів, як то і можна було очікувати, мало фінно-угорську основу (Там же, 199). Таким чином, як предки українців, так і предки білорусів та росіян, вже не відрізнялися особливою расовою чистотою, але кожен з цих народів мав свої специфічні особливості. Протиставляючи українців росіянам за комплексом антропологічних рис, Алексеєва приходить до такого висновку:

"Українці — іншій антропологічний комплекс ніж росіяни і білоруси… Уся антропологічна зовнішність українського народу та його попередників свідчать про південні зв’язки, і, очевидно, нема підстав шукати йому аналоги серед груп, які включаються в коло північних європеоїдів".

Таким чином, на час, коли починається писана історія східного слов’янства, воно вже суттєво різнилося між собою за мовними та антропологічними ознаками і ділилося на чотири етнічні групи, кожна з яких не була вже однорідною і не мала власної самоназви, а була поділена на окремі племена, етнічний розвиток яких визначався все більше не географічними умовами, а суспільно-політичними чинниками, котрі все більше ініціювали інтеграційні процеси між окремими етнічними угруповуваннями.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.

5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.

6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

11. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.

12. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.

13. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.