Заснування Києва

Категорія (предмет): Історія України

Arial

-A A A+

Вступ.

1. Легенди про заснування Києва.

2. Заснування Києва та його значення.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Київ було засновано, як стверджують археологи, наприкінці V — першій половині VI століттях (останнім часом ці дані піддаються сумніву).

Заснування Києва, як і багатьох інших міст, оспіване поетичними легендами. Археологічні дослідження виявили, що перше міське поселення на території Подолу появилося не раніше 880-х рр.[4] Згідно традиційної точки зору, з 882 р. Київ був столицею Київскої Русі. Візантійський імператор Константин Багрянородний, який писав в середині X століття, відмічав, що Київ мав другу назву — Самватас. Ймовірно, вона була або древньою назвою міста, або його позначенням в неслов'янському середовищі. Слово, можливо, походить з хазарської мови і означає «верхні укріплення». Результати деяких археологічних розкопок дають підставу вважати, що вже в VI—VII століттях поселення на правому березі Дніпра можна вважати міськими.

Ця концепція, яка підкріплена святкуванням в 1982 р. 1500-ліття Києва, розглядалася як загальноприйнята. Але, протилежно до «ювілейної концепції» частина істориків і археологів вважає, як і попередньо, що заснування Києва як міста відбувалося у VIII—Х столітті. Тільки у кінці цього періоду окремі поселення злилися в єдине поселення міського характеру.

1. Легенди про заснування Києва

Кожен киянин уже з самого дитинства знає легенду про заснування рідного міста. Легенда про братів Кия, Щека, Хорива та сестру їх Либідь викладена у давньому літописі, що являє собою, поза сумнівом, величну енциклопедію цінних відомостей про Київську Русь. Ідеться про “Повість временних літ” (модернізований варіант назви – “Повість минулих літ”).

Те невелике місце літопису (на початку його), де викладено переказ про виникнення “матері міст руських”, не раз і не два ставав об’єктом і грунтовних наукових досліджень, і романтичних поетичних інтерпретацій. Здавалося б, що тут іще можна додати?

Але, як виявляється, навіть найвідоміші, найпопулярніші й найбільш досліджені легенди мають свої таємничі сторони, які потребують ретельної уваги вчених. Сказане прямо стосується і легенди про заснування столиці України. “М. Я. Марр припускав, що та сама легенда відома також у давньовірменській передачі, де Київ названий Куаром”, – читаємо в статті під назвою “Кий”, написаній відомими мовознавцями і культурологами В. В. Івановим і В. М. Топоровим і вміщеній в енциклопедії “Мифы народов мира”. Але хто такий М. Я. Марр? Що являє собою вірменський варіант легенди про заснування Києва?

Академік Микола Якович Марр (1864-1934) – унікальний учений, який сильно виділяється поміж інших не тільки своєю творчістю, а й навіть своєю біографією. Він народився від шлюбу 85-літнього шотландця й молодої грузинки, вчився в Петербурзькому університеті одразу на чотирьох відділеннях і оволодів протягом свого життя сімдесятьма мовами, якими міг майже вільно спілкуватися. В останні роки свого земного буття він був віце-президентом Академії наук СРСР, директором Інституту мови і мислення (якому ще за життя Марра було присвоєне його ім’я), головою Державної академії історії матеріальної культури. Марр увійшов в історію науки як видатний археолог і мовознавець, який спеціалізувався головним чином на виивченні історії, культур і мов Кавказу і став у цій галузі першою величиною світового масштабу. Такий різнобічний вчений приділяв велику увагу українознавчим темам (походження української мови, найдавніші етапи розвитку української культури). У 1934 році за видатні заслуги перед українською і світовою наукою М. Я. Марр був висунутий Інститутом мовознавства та Інститутом історії матеріальної культури Всеукраїнської академії наук (ВУАН) для обрання в дійсні члени (академіки) ВУАН, але цьому обранню перешкодила смерть ученого.

Серед численних праць М. Я. Марра звернемо особливу увагу на ту, що має назву “Книжні легенди про заснування Куара у Вірменії й Києва на Русі”.Ця винятково цікава праця була спершу виголошена як доповідь на урочистих щорічних загальних зборах Державної академії історії матеріальної культури (1922), потім надрукована в третьому томі “Известий” цієї академії (1924) й, нарешті, увійшла до п’ятого тому “Избранніх работ” ученого (1935). Вчений приєднується до думки видатного українського історика М. І. Костомарова про те, що “переказ про засновника Києва є дорогоцінною відомістю”. За словами самого Марра, це – “один із найцінніших переказів Понтійського району” (Понтом, точніше Понтом Евксинським, у давнину називали Чорне море). Вчений спеціально підкреслює, що така історична тема, як заснування Києва, має прямий стосунок до його спеціальності. Він ставить питання про скіфське походження легенди про трьох братів і намагається висвітлити її з позицій кавказознавства.

За М. Я. Марром, легенда про заснування Києва “тим більше збуджує саме реально-історичний, народно-історичний інтерес, що її паралель переповідалася ще в IV-V століттях на берегах Ванського озера у Вірменії”. Письмово легенду вперше виклав відомий давньовірменський історик Зеноб Глак, діяльність якого, за науковими уявленнями, припадає на VII століття (але традиція відносить його життя до V століття). М. Я. Марр зазначає, що “сама легенда своїм єством, грунтовним ядром сягає часів, значно давніших за IV-V століття н. е.”[1, c. 84-87].

Імена трьох братів у вірменській легенді – Куар, Мелтей (або, в іншому прочитанні, Мегтей) і Хореан. Для кожного ясно, що спільне і що відмінне в цих іменах та в іменах трьох братів у київській легенді.

М. Я. Марр детально аналізує зв’язки вірменського варіанту легенди та її героїв із вірменською мовою, культурою, релігійним життям давніх часів. Учений робить висновок про те, що тут маємо справу з племінною легендою скіфів (давніх мешканців України, відомих історикам іще 2500 років тому). Три брати, на думку дослідника, символізують три різних племені, які об’єднуються між собою в своїй творчій роботі на терені містобудування. Марр прямо пише, що Кий – це скіф, який був засновником не одного Києва, а навіть “десятка (а, можливо, десятків) поселень”.

“Нам важливо зараз відзначити діяння старшого героя – Куара чи Кия, старшинство якго визнається обома версіями самої легенди, а він – скіф, як його справа – скіфська справа, як і саме старшинство його в версіях легенди, очевидно, – скіфський внесок, результат скіфської усної народної редакції, тобто в обох книжних легендах маємо скіфський племінний переказ”, – робить висновок академік М. Я. Марр.

Звернемося безпосередньо до тексту вірменської історичної легеди (яка, між іншим, була надрукована і в перекладі українською мовою – в “Антології літератур Сходу”, виданій у Харкові в 1961 році). “…А Куар побудував місто Куари, і назване воно було Куарами за його іменем; а Мелтей побудував на полі тому своє місто й назвав його за іменем Мелтей; а Хореан побудував своє місто і назвав його за іменем Хореан. І з плином часу, порадившися, Куар, Мелтей і Хореан піднялися на гору Каркея і знайшли там прекрасне місце з гарним повітрям, оскільки був там простір для полювання і прохолода, а також безліч трав і дерев, і побудували вони там селище, і поставили вони двох ідолів, одного на ім’я Гісаней, другого на ім’’я Деметр”.

Легенда ця, хоч їй уже понад півтори тисячі років, хвилює сучасного читача, бентежить науково-творчу уяву дослідника. Згадувана тут область Палуні (де збудував своє місто Хореан) пов’язується з назвою племені полян, до якого належали і яке очолювали князь Кий і його брати. На це плем’я може вказувати і згадка про поле (де побудував своє місто Мелтей) – адже назву племені полян давно вже пов’язують зі словом “поле”.

На особливу увагу заслуговує свідчення вірменської легенди про язичницьких ідолів. Це, поза сумнівом, означає, що переказ існував іще до прийняття Вірменією християнства. Але ж християнство стало державною релігією Вірменії ще в IVстолітті!

Однак усе-таки близькі між собою варіанти легенди мають певні, подекуди доволі істотні відмінності. Якщо у давньовірменському варіанті переказу кожен із трьох братів засновує місто свого імені, то в давньоруському (давньокиївському) варанті виступає одне місто на Дніпрі (Київ) і одне на Дунаї (Києвець), і при тому обидва названі іменем одного – старшого – брата. Але, крім того, три брати дають імена трьом горам: “І сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нинізветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, від чого й прозвалася вона Хоривицею”.

Повернемося до тексту статті академіка М. Я. Марра. Він підкреслює, що близькість цих двох легенд “вражає збігом не тільки окремих конструктивних деталей, числа й імен героїв, їх діянь, але й описом природи”. Вартий уваги висновок ученого про “повну відповідність загального характеру й істотних фактичних деталей” обох легенд чи, точніше, двох варіантів однієї прадавньої легенди, про їх “безсумнівний генетичний зв’язок”.

Аналізуючи різноманітні етнографічні свідчення про тісні й давні стосунки України з Кавказом (цим питанням він цікавився ще від часу свого навчання в Кутаїській гімназії), Марр вказує на те, що “на півночі Понту (тобто Чорного моря) ми і знаходимо на пам’ятках зображення скіфів із тим характерним чубом”, який бачимо також в українців, гірських кавказьких народів і давніх вірменів.

Слід враховувати, що культурні зв’язки України з Кавказом мають надзвичайно давню історію (точніше, праісторію) й сягають іще епохи Трипільської культури V-III тисячоліть до н. е. Традиції цих контактів розвивалися тисячоліттями – так, варто згадати, що найбільш авторитетна думка про походження слова козак пов’язує це слово з Кавказом. Кавказького походження і слово меч, і назви таких українських річок, як Ворскла, Псел, Ібр. Пряме відношення до Кавказу мають і кімерійці, що мешкали в Україні близько трьох тисяч років тому, і скіфо-сарматські племена, що прийшли їм на зміну й успадкували від них низку культурних явищ. Тому можна цілком погодитися з науковою позицією такого провідного кавказознавця, як М. Я. Марр: дослідження проблеми походження легенди про заснування Києва, як і взагалі дослідження найдавніших культур і мов України, буде дуже неповним без залучення відомостей про мови й культури Кавказу.

Таким чином, усна легенда про заснування Києва існувала задовго до того, як на початку ХІІ століття була укладена “Повість временних літ”. Давньовірменська літописна фіксація цієї легенди може свідчити не лише про тривале збереження фольклорної традиції, а й про те, що Київ, можливо, був заснований значно раніше, ніж досі уявлялося, тобто більш ніж 1520 років тому[8, c. 179-183].

2. Заснування Києва та його значення

Київ – столиця України, самий відомий культурний, науковий, промисловий центр.

Офіційно прийнятою датою заснування Києва є 482 рік. Засновником Києва рахується князь племені полян Кий. Також до засновників Києва можна віднести братів Кия, Щека, Хорева та їх сестру Либідь.

В 9 столітті Київ став найбільшим політичним, релігійним, ремісницько-торговим центром Київської Русі – України. В 988 році князь Володимир ввів в ній християнство як офіційну релігію. З тих часів Київ став християнським центром в Східній Європі. Старовинні золотоверхі церкви, монументи і численні парки , музеї роблять Київ самим улюбленим містом серед туристів.

Київ постав на правому березі Дніпра, на кручах, які високо здіймаються над річкою. Це найзручніше місце для розташування міста в усьому Середньому Подніпров’ї. Тут пролягає межа між зонами лісу і лісостепу. У місці, де виник Київ, межу лісу і лісостепу перетинає могутній Дніпро. Не просто перетинає, а саме тут збирає води з величезних просторів, які зі сходу несе йому Десна, а із заходу — Прип’ять. Отож, Київ немов ключ, яким замикалися водні шляхи в усі сторони світу. Звичайно, таке виняткове місце не могло не стати великим могутнім центром навколишніх земель. Високі кручі з обривистими берегами, порізані річками Либідь, Почайна, Глибочиця, Киянка, були готовими укріпленнями, які створила сама природа. На цих пагорбах і з"явився Київ. Про його виникнення розповідається в нашому найдавнішому літописі "Повісті временних літ". Літописець Нестор записав народну легенду про трьох братів – Кия, Щека, Хорива і їхню сестру Либідь, які заснували на землі мудрих полян місто і назвали його в честь старшого брата Києвом. Кий сидів на тій горі, де узвіз Боричів, а Щек на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив на третій горі, яку назвали Хоревицею. "І був довкола ліс і бір великий, і ловили вони тут звірину. Були ж вони мужами мудрими і тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві і сьогодні". Нестор згадав і другий переказ про те, що Кий був перевізником на Дніпрі. Але одразу ж спростовує цю легенду, доводячи, що Кий був князем, адже він ходив у Царгород, і цесар Візантії приймав його з великою шаною. На жаль, Нестор не знав ні імені цесаря, ні точних дат життя Кия, а отже, й заснування Києва. Він згадував, що Кий, повертаючись із Царгорода, заклав містечко Києвець на Дунаї і хотів осісти там. "Але не дали йому ті, що жили поблизу". Кий повернувся і скінчив своє життя у Києві. Ця легенда розійшлася між навколишніми народами. Вона записана у вірменському літописі та інших писемних пам’ятках[2, c. 41-42].

Ми знаємо імена засновників міста, а от про дату його виникнення вчені до цього часу сперечаються, існують різні, часом протилежні, думки. Територія була заселена з найдавніших часів, знайдено залишки поселень. Поселення з найдавніших часів до ІІІ ст. до н.е. називають докиївськими. Далі життя на цих пагорбах закипіло ще бурхливіше – на Старокиївській і Замковій горах, на Подолі, Оболоні, Печерську. Жителі не лише вирощували хліб і доглядали худобу, а й знали різні ремесла, торгували з грецькими містами на Чорному морі. Вчені знаходили цілі скарби римських монет тих часів. Це підтверджує, що вже на початку нашої ери сюди вели і тут закінчувалися торгові шляхи з півдня. Особливо великими й багатими стали в ІІ – ІІІ ст. н.е. Але згодом вони занепали. Аж у другій половині V ст. тут знову завирувало життя. Вчені дійшли висновку, що Кий князював тут наприкінці V ст. Відтоді й ведуть вік міста, йому уже більше 1500 років. Проблема походження Києва постійно привертала увагу істориків Довгий час це літописне оповідання було єдиним історичним джерелом, проте історики ставились до нього досить скептично і приходили до протирічних висновків, приписуючи заснування Києва сарматам, готам, гунам, аварам, норманам.

З цього пагорба відкривається панорама Нижнього міста — Подолу. Це один з найдавніших районів Києва. Літописні згадки дають виразне уявлення про його значення і роль в житті Києва. Тут знаходився головний торгівельний центр – Торжище, міська вічова площа, кам’яні собори, двори торгівців. Він розміщується на правобережній низині між гирлом р.Почайни та схилами старокиївської гори, Замкової , Щекавиці і Хоревиці. Звідси й назва Поділ, тобто низинна місцевість. Перші поселення на його території відносяться до періоду пізнього палеоліту. Про давність Подолу свідчать й назви вулиць – Щекавицька, Хорива, Борисо-Глібська, Ігоревська, Братська, Волоська. За часів Київської Русі Поділ був торгівельно-ремісничим центром міста, площа якого становила близько 200 га. Квартали мали й відповідну назву: Гончарі, Дегтярі, Кожум"яки, Торжище. Гирло р.Почайни служило гаванню, а сама ріка – однією з трас шляху "з варяг у греки". Було знайдено залишки майстерень. В них працювали ремісники більш, як 60 спеціальностей. Ремісники освоїли складні у технічному плані виробництва – обробка заліза, лиття ювелірних виробів, виготовлення будівельних матеріалів, скловиробництво, художнє ремесло. Провідною галуззю було ковальство, тут вироблялись усі різновиди виробів із заліза та сталі – близько 150 видів. Високого рівня досягло художнє ремесло. У знайдених скарбах налічувалось більш як 3тис. дорогоцінних ювелірних виробів із золота та срібла. Поділ проводив широку торгівлю. Сюди регулярно прибували купці і навіть на деякий час оселялися, утворюючи колонії. Відомо, що біля Торжища знаходився двір новгородських купців, які побудували церкву Святого Михаїла – Новгородську божницю. В самому центрі, навколо торгівельної площі, були побудовані храми Святої Богородиці Пирогощі, Святих Бориса і Гліба. Замовниками храмів на Подолі були не князі і монастирі, а торгівельно-ремісничі об"єднання. Тому головна увага приділялась не внутрішньому, а зовнішньому вигляду. Недалеко знаходилась Турівська божниця, яку заснували купці з Турова. Літописи свідчать, що на Подолі в ХІ –ХІІ ст. проводились великі будівельні роботи – зводились укріплення, "столпія". Вони проходили приблизно по р. Глибочиця. Споруд стародавнього часу на Подолі зараз не збереглося, проте їх багато у Верхньому місті, на Старокиївській горі, де було засновано "град Кия"[6, c. 37-39].

У середньовіччі Середнє Подніпров’я все більше виходило на перше місце в східнослов’янському світі. Вже на рубежі УІІІ – ІХ ст., в епоху спаду хозарського панування в південноруських степах, тут склалося державне утворення, яке називалось Руська земля. Арабські письменники та географи, які описували східних слов’ян, уже добре знають Київ як центр одного з політичних об"єднань. Він об"єднав кілька союзів племен. До складу Руської землі увійшли полянське, сіверянське і древлянське князівства. В цей період політичне значення Києва надзвичайно зросло. Він був у центрі інтенсивного процесу об’єднання багатьох східнослов’янських племен, який завершився в кінці ІХ ст. створенням єдиної Давньоруської держави.

Як свідчать археологічні знахідки, місцем давнього поселення була Замкова гора, яка була ізольованою зі всіх сторін природними схилами висотою близько 70 м над рівнем Дніпра. Навіть без штучних укріплень вона була неприступною. Перше значне розширення центральної частини раннього Києва відбулось після побудови укріплень на Старокиївській горі. "Град Кия" був побудований за всіма правилами ранньосередньовічної оборонної архітектури. З трьох сторін Старокиївська гора мала круті схили, а з півдня городище було оточене високим земляним валом і глибоким ровом. Київ стояв на перехресті шляхів, був адміністративно-політичним та культовим центром союзу. Зросла економічна та військова могутність Руської землі вивела молоду державу в ряд наймогутніших країн середньовічного світу. Точні відомості про подальших правителів Києва знаходяться у літописах.. З нащадків Кия нам відомо про князів Аскольда і Діра, яких згадують здебільшого разом. Але княжили вони, мабуть, в різний час. Аскольд прославився походом на Візантію. У 860 р. він ледь не взяв штурмом Константинополь, або як тоді його називали – Царгород. Візантія мусила укласти з ним вигідні для нього угоди, а про Русь заговорила вся Європа. Походи мали й інший наслідок: князь Аскольд прийняв християнську віру. Мабуть, це й стало причиною його загибелі. У 882 р. до Києва припливли кораблі князя Олега, який походив з варязького роду Рюриковичів. Сховавши своїх воїнів, Олег, удаючи з себе купця, викликав Аскольда з міста і убив його. Згідно з легендою, все сталося дуже вдало для Олега. Як Аскольд, відомий воїн, раптом виявився занадто довірливим і безборонним? І кияни не прогнали вбивцю свого князя, хоча у нього було мало воїнів, а дозволили йому князювати. Найімовірніше, в Києві були незадоволені Аскольдом, і кияни покликали Олега. Очевидно, князь-християнин на чолі язичницької держави був недоречним[7, c. 40-41].

До прийняття християнства слов’яни жили за язичницькими віруваннями. Язичництво – це первісні вірування, традиції та обряди людей у первіснообщинному суспільстві. Це величезний комплекс уявлень про світ, який складався протягом тривалого часу. Його специфікою є своєрідний характер: нове не витісняє старе, а нашаровується на нього, додається до старого. В його основі лежало обожнення сил природи, тварин та рослин. Згодом ці стихійні сили набувають вигляду людиноподібних божеств: русалок, берегинь, рожаниць, розвивається культ предків. На перший план виходять божества, котрі уособлювали сили природи, від яких залежали результати праці земелероба, адже саме цей вид занять був основним для осілого слов’янського населення. У пошані у слов’ян були також священні дерева і дикі звірі – старі дуби і дикі кабани (вепри). Про полювання на вепра й урочисте споживання його м"яса розповідається в літописах і билинах. За щелепами як за священними предметами вівся постійний догляд. Через це вони залишалися цілими і довго перебували у стовбурах дерев. Дуби також зберігались недоторканими. Вставляння щелеп у стовбур вважалося справою релігійною, і це також сприяло ставленню до дуба як до священного предмета. Переконливим твердженням цього служать знахідки в Десні та Дніпрі двох величезних дубових стовбурів зі встромленими в них іклами диких кабанів. Вони служили предметами поклоніння на берегах річок, де проводились церемонії на честь язичницьких божеств.

Підводячи підсумок, виведемо неспростовні факти окремим рядком:

літописи України-Русі пов'язують дату розбудови Києва з полянським князем-царем Києм, а іноземна хроніка підтверджує наявність міста Києва на початку нашої доби (принаймні за часів розбудови Костянтинополя про Київ вже знали). Щодо затвердженої у Москві офіційної дати заснування Києва, то вона не узгоджується ні з рідними літописами, ні з іноземною хронікою, — насправді Києв набагато древніший.

Як зазначалось, легендарні брати — Кий, Щек, Хорив — звели кремлі на Київських горах над Подолом, поклавши початок літочисленню верхньої, нагірної частини Києва. Але нижня частина Києва існувала ще давніше зі своїми святилищами на горах, що нині звуться Хоревиця, Щекавиця та Києвська гора. Це підтверджується археологічними дослідженнями, проведеними на території сучасного Києва. Зокрема 1893р. В.Хвойка дослідив древнє поселення на Подолі неподалік Кирилівської церкви, що отримало назву "Кирилівська стоянка" і датується 25000 роком до нашої доби![3, c. 32-35]

Висновки

Літочислення Києва було затверджене в Москві наприкінці ХХ століття з єдиною метою: не дати можливості Києву звеличитись своєю історичною спадщиною. У 1982 році було затверджено хибне 1500-річчя Києва, щоби його древність не надто відрізнялася від Москви. Щоправда, офіційна вважається, що дата розбудови Києва визначена за писемною пам'яткою Х-ХІ століття "Повість минулих літ", що дійшла до нас з літопису ХVІІ ст. за назвою "Книга Ипатцкого монастиря летописец о княжениі", а саме:

"Коли поляни жили особно і володіли родами своїми… — то було між них три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив… Зробили вони городок і на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом".

Ані дати заснування Києва, ані бодай якоїсь прив'язки до часу чи історичних подій літописець не подає. До того ж, розповідаючи далі про Кия, спершу піддає сумніву його царське (княже) походження, спираючись ніби-то на людські поговори, а потім, буцім-то для звеличення Кия, наводить вигадку про його похід до Візантії — тобто ненав'язливо запроваджує візантійський задум: розповсюдити думку про царювання Кия на Русі за часів якогось візантійського імператора. Читаємо в літописі:

"Говорили, ніби Кий був перевізником через Дніпро… Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Цесарограда (Костянтинополя). А Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря (імператора). Не знаємо, щоправда, до якого, а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од цесаря, — котрого я не знаю, як не знаю і при котрім він цесарі приходив туди". І тут літописець каже правду: він дійсно не знає. Адже за часів царя Кия жодного візантійського імператора (цесаря) не було, як не було й самої Візантії, яка постала лише у ІV ст. н.е. Звідси й запроваджене літочислення міста Києва — з ІV століття нашої доби. Але чи дійсно це так?

З наведених літописних викладів маємо одне неспростовне свідчення: дата заснування Києва пов'язується з добою правління царя (князя) Кия — правителя Русі. Далі ми з'ясуємо добу правління Кия, а поки що відмітимо: — наша рідна історія засвідчує наявність міста Києва за правління Кия.

Список використаної літератури

1. Берлінський М. Історія міста Києва // Київська старовина. — 1992. — № 1. — С. 84-114

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2007. — 687 с.

3. Зайцев Ю. Історія України: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Юрій Сливка (відп.ред.). — 3.вид., перероб. і доп. — Л. : Світ, 2002. — 520с.

4. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

5. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

6. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

7. Туровська Л. Світлоносна сестра Либідь // Наука і суспільство. — 2006. — № 3-4. — С. 40-41

8. Тутківський П. Передісторична природа Києва // Хроніка 2000. — 2002. — № 49-50. — С. 179-188