Затвердження принципів діалогу як риторичного дискурсу в діяльності Сократа (Платонівські діалоги «Георгій»,»Федр»)

Вступ.

1. Розгляд діалогів в діяльності Сократа.

2. Дослідження діалогів. «Георгій», «Федр».

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Проблема homo verbo agens (людини, що діє словом) сьогодні, в епоху антропологічної кризи, особливо актуальна, бо саме через слово осмислюються вчинки, формуються комунікативні моделі й моральні принципи життя людини. Риторика у своєму вищому вимірі як мистецтво красномовства, гармонійне поєднання почуття, думки, слова і справи може стати засобом духовного оновлення, гуманізації світу. Проте зловживання силою слова (демагогія, популізм, вербальні маніпуляції), викриваючи духовний занепад людини, несе соціальну небезпеку. Сучасна епоха поступово відкидає метанаративи раціональної безапеляційності, потребуючи нової риторики, яка з мистецтва переконувати перетворюється у мистецтво порозуміння на індивідуальному рівні та у масштабах суспільства. Адже коли люди не вміють домовитися на словах, їхніми “аргументами” часто-густо стають насильницькі дії.

Сократівська маєвтика представила взірець риторики діалогу, де втілена воля до істини. Отже, необхідність гуманізації риторики як засобу духовного вдосконалення особистості і подолання криз людського буття зумовлює переосмислення феномену риторики у філософському контексті, розкриття її екзистенційної природи, креативного потенціалу та місця у сучасній культурі.

1. Розгляд діалогів в діяльності Сократа

Звернемося до одного з перших діалогів Платона «Гіппій більший», в якому змальовується зустріч Платонового вчителя Сократа з софістом Гіппієм — людиною самовпевненою, хвальковитою, яка вражає повсякденну свідомість своїм «всезнайством» та апломбом.

Сократ ставить перед Гіппієм, здавалося б, просте запитання: що таке прекрасне? Гіппій відповідає: прекрасним є прекрасна дівчина. Якщо це так, міркує Сократ, то прекрасна дівчина і є тим, що робить будь-яку річ прекрасною. Але ж, продовжує він, ми можемо говорити і про прекрасну кобилицю, і про прекрасну ліру, і навіть про прекрасний горщик, та яке ж відношення до них має прекрасна дівчина ? Більше того, продовжує Сократ, якщо дівчина є прекрасною, скажімо, стосовно горщика, то щодо прекрасної богині вона буде потворною —хіба ж можна називати прекрасним те, що в якомусь плані не є таким?

Збитий з пантелику Гіппій заплутується в суперечностях і, по суті, ухиляється від подальшої бесіди з Сократом. Діалог цей, однак, не закінчується перемогою Сократа; більше того, Сократ заявляє, що сам він не знає відповіді на запитання і тому продовжуватиме шукати цю відповідь. Проте, твердить Сократ, безперечною є користь від його бесіди з Гіппієм, оскільки завдяки цій бесіді він зрозумів важливість питання про прекрасне.

Цей приклад є типовим для творчості Платона, який показує, що філософське знання може існувати як бесіда, діалог, поліфонія (багатоголосся). Зауважимо, що жоден з діалогів Платона не завершується перемогою когось із учасників: адже кожен висловлює і обґрунтовує свою думку, залишаючись після закінчення діалогу на своїх позиціях. Проте це не означає догматичної непримиренності учасників діалогу до будь-якого «інакомислення». Залишаючись на своїх позиціях, кожен його учасник збагачується завдяки іншим поглядам. Отже, філософське мислення, на відміну від повсякденної унітарності й догматизму, є принципово плюралістичним, толерантним, діалогічним.

Будучи орієнтованим на мудрість, філософське мислення є постійним і пристрасним прагненням (навіть — любов'ю) до мудрості, а не самою мудрістю, яка неосяжна в нескінченності багатства свого змісту. Тому філософія передусім учить мислити, вчить проблемному, творчому підходу до своєї тематики. Уже згадуваний нами М. Гайдеггер, починаючи читання курсу лекцій про мислення, звернувся до студентів приблизно з такими словами: я буду читати вам курс лекцій про мислення. Але якщо ви думаєте, що я читатиму цей курс у такий спосіб, що сьогодні, на першій лекції, дам вам якусь дефініцію мислення, щоб на подальших лекціях старанно «розжовувати» її зміст для отримання таких ось і таких певних висновків, або ж, навпаки, сьогодні сформулюю такі ось і такі тези, а потім «тягтиму» їх через увесь курс, щоб в кінці його отримати дефініцію мислення, якщо ви саме так думаєте про спосіб читання мого курсу, то глибоко помиляєтесь. Такий спосіб читання є традиційним, і він, звичайно ж, дещо дав би вам для розуміння мислення, але дуже небагато. Адже що означає дати визначення, дефініцію чогось, у нашому випадку — мислення? Це означає встановити, що є мисленням щодо чогось такого, що не є мисленням (дефініція має починатися приблизно так: «мислення є процес…», отже, мислення є процес, але ж процес є процес, а не мислення чи щось там іще). В такий спосіб ми можемо дізнатися про відношення мислення до чогось одного, другого, третього, п'ятого, десятого і т. д., але ж головне питання — що є саме мислення як таке — залишиться без відповіді…

Я буду вчити вас мисленню інакше. Я буду мислити, а ви уважно слухайте, дивіться. Ось він, процес мислення, розгортається перед вами… Будьте уважні — дивіться, слухайте, я показую вам саме мислення… вчіться мисленню. Я буду вчити вас мислити, як вчить мати неслухняну дитину — вона каже дитині: «От я зараз навчу тебе слухатись», і, говорячи так, мати не збирається давати дитині дефініцію послуху чи читати курс лекцій про послух — вона просто навчить її… І дитина зрозуміє її краще, ніж якби їй було дано найточнішу дефініцію послуху або ж прочитано найкращий курс лекцій про послух… Отак я буду вчити вас мисленню…

Отже, Гайдеггер пропонує безпосередню демонстрацію самого мислення як творчого процесу (звичайно, сам «демонстратор» при цьому має бути Вчителем з великої літери). Приблизно так міркував і Сократ, який умілою постановкою питань демонстрував своїм співрозмовникам труднощі й суперечності їхньої позиції, котрі не можна було побачити очима повсякденного мислення[4, c. 67-69].

Між іншим, Сократ настільки цінував саме «живий» діалог, що взагалі нічого не писав, вважаючи письмовий текст занадто «монологічним», адже в ньому відсутнє головне — реальний, живий учасник діалогу. Якоюсь мірою солідаризується в цьому плані з Сократом і Гайдеггер, який наголошує, що в живій бесіді, діалозі глибокого й розмаїтого смислу сповнені не тільки слова і фрази, а й паузи. Мовчання, говорить він, нерідко є багатшим за смислом, ніж цілі низки слів і фраз. А як відобразити це багатство в письмовому тексті?

Платон одним із перших зробив успішну спробу відтворити поліфонію діалогу письмово. Його діалоги досить ефективно передають творчий дух філософського мислення, чому, до речі, значною мірою сприяє яскрава художня форма цих творів. Пізніше відомий культуролог М. М. Бахтін зумів показати, що в будь-якому (не обов'язково оформленому як діалог) тексті наявна внутрішня полемічність, але треба вміти її побачити. Адже слово спрямоване на свій предмет так, щоб полемічно «ударяти» по чужому слову з приводу того ж предмета.

Спрямоване на свій предмет слово зустрічається в ньому (предметі) з чужим словом. Саме чуже слово, за Бахтіним, не відтворюється, його лише мають на увазі, але вся структура мовлення була б зовсім іншою, якби не було цієї реакції на чуже слово, що його мають на увазі. Все це докорінно змінює семантику слова: поруч з предметним смислом з'являється інший — спрямованість на чуже слово. Не можна цілком та істотно зрозуміти таке слово, враховуючи тільки його пряме предметне значення. Отже, текст на відміну від передсудів повсякденної свідомості, насамперед філософський текст, ніколи не є однозначним. Він завжди містить у собі кілька смислових шарів. Але знову ж таки всі вони не є чимось безпосередньо «видимим». Треба вміти бачити» й читати всю поліфонію смислів в одному й тому самому тексті, а цьому вмінню вчить філософія.

Все, що говорилося досі про повсякденне (унітарне, монологічне, однозначне) мислення і про філософію як про мислення плюралістичні, поліфонічне, багатозначне, є певного роду схемою, що змальовує реальну ситуацію лише в головних рисах, у принципі. Сота ж ситуація набагато складніша й строкатіша. Згідно зі схемою, людська діяльність у переважній масі є діяльністю репродуктивною, такою, що постійно відтворює певні еталони*, зразки, встановлені попередньою діяльністю; вона тиражує досягнення людської цивілізації, щоб зробити їх предметами використання і споживання якомога більшим числом індивідів.

Така діяльність, будучи використовуваною, споживчою, реалізується за максимально спрощеними, стандартизованими схемами. Оскільки репродуктивна діяльність явно домінує в нашому повсякденному житті, вона породжує й відповідний стиль повсякденного мислення — схематично-інструктивний.

Порівняно невелику частину в загальній масі людської діяльності становить її творча сфера — продуктивна діяльність, яка відіграє провідну, вирішальну роль у загальному поступі людської життєдіяльності. Саме в ній уперше реалізуються ті чи інші нові проекти, задуми, формуються цілі як сенс діяльності в цілому, створюються ті еталони і зразки, відповідно до яких функціонує репродуктивна діяльність. Відповідним (творчо-конструктивним/ є і стиль мислення в цій сфері, а ядром цього мислення, в якому формуються всі його специфічні особливості (плюралізм, паліфонія, свобода тощо), є філософія.

Ще раз зазначимо, що в ідеалі продуктивна й репродуктивна діяльність взаємопроникають, утворюючи гармонійну єдність. Це ж стосується і стилів мислення (повсякденної і філософської свідомості). І саме це ми мали на увазі, змальовуючи дещо тьмяними фарбами пересічну людину в її повсякденності, і закликали не драматизувати ситуацію. Проте в конкретні критичні моменти людської історії (а їх, на жаль, було немало) ситуація нерідко набувала не тільки драматичного, а й трагічного характеру. Критичною вона ставала внаслідок своєрідного «розгармоніювання» сфер продуктивної та репродуктивної діяльності і відповідних сфер свідомості. Причинами такого «розгармоніювання» повсякчас ставали цілком конкретні історичні чинники, проте результати, попри значне розмаїття варіантів, виявлялися в різкому зростанні споживацько-утилітарних моментів суспільної свідомості в цілому, оскільки споживацтво виходило з берегів повсякденності й вихлюпувалося в традиційно творчі сфери — науку, культуру, мистецтво, філософію[10, c.37-39].

2. Дослідження діалогів. «Георгій», «Федр»

Платон у першій частині діалогу «Георгій» переконливо показує, що такі домагання софістичної риторики ні на чому не засновані, а ті визначення риторики, що дають софісти, не витримують критики. По-перше, риторика, або мистецтво красномовства, не зводиться до складання промов, сила яких виявляється в слові. Вустами Сократа Платон говорить, що існують інші види мистецтва або діяльності взагалі, які також користуються словом. Адже не можна, наприклад, назвати красномовством мистецтво рахунку, а тим більше лікування або гімнастику. По-друге, не можна розглядати красномовство як «здатність переконувати словом і суддів у суді і радників у Раді, і народ у Народних зборах, та й на всяких інших зборах громадян». На думку Горгія, володіючи такою силою, ти і лікаря будеш тримати в рабстві, і вчителя гімнастики, а що до нашого ділка, виявиться, що він не для себе наживає гроші, а для іншого – для тебе, що володіє словом і умінням переконувати юрбу». У відповідь на це Сократ, що виражає в діалозі точку зору Платона, говорить, що переконання створюється не одним красномовством, тому що всякий, хто учить чому-небудь, переконує в тім, чому учить. «Але якщо красномовство не єдиний засіб переконання, то на що воно спрямовано?» – запитує Сократ. Георгій відповідає, що він говорить про таке переконання, що «діє в судах та інших збіговиськах, а його предмет – справедливе і несправедливе». На це Сократ зауважує, що уявлення про справедливе і несправедливе можуть бути різними, так до того ж майстерність переконання в красномовстві складається у вселенні віри, а не знання в справедливе. Це розходження між вірою і знанням, правдоподібністю і знанням відіграє істотну роль у навчанні Платона, для якого справжнє переконання дає лише істина («епістема»), а не думка («докса»).

Софістичну риторику Платон розглядає не як мистецтво, а як «навичку і вправність», що по своєму призначенню схожа на кухарську справу. Усі подібного роду навички, хоча і роблять приємність, але являють собою різновид догідництва і служать не прекрасним, а низинним пристрастям. Тому він характеризує софістичне красномовство «як би кухарська справа для душі».

Після прочитання цього діалогу може створитися враження, що Платон своє негативне ставлення переносить на всю існуючу до нього риторику і не зауважує того позитивного фактичного матеріалу, що був накопичений у процесі розвитку ораторського мистецтва. Але із самого тексту діалогу чіткої відповіді на це питання одержати не можна. Очевидно, позиція Платона стосовно попередньої риторики не була цілком негативною, але він вважав її теоретичні основи досить хиткими, а софістичний підхід і зовсім неприйнятним. Свою конструктивну позицію про план побудови й обґрунтування нової риторики Платон виразив у діалозі «Федр», на який звичайно посилаються дослідники.

На його думку, нову риторику необхідно будувати на фундаментальних принципах діалектики і психології: з їхньою допомогою оратор буде розбиратися, з одного боку, в ідеях, на які він повинен спиратися в процесі переконання, а з іншого боку – у властивостях душі й індивідуальних особливостях людей, до яких він звертається з промовою. Саме риторичне мистецтво Платон порівнює з лікарським мистецтвом. «І в тому й іншому, – пише він, – потрібно вміти розрізняти природу – тіла в лікарському мистецтві, душі – у риторичному, якщо хочеш – не за допомогою рутини тільки і натасканості, але за всіма правилами мистецтва – тілу пропонувати ліки і їжу… душі – мови і належні заняття, що вселили б у неї бажане для тебе переконання і чеснота». Таке переконання досягається тільки в тому випадку, коли оратор «буде досить знаючий, щоб сказати, яка людина й у залежності від чого піддається переконанню; коли він могтиме, розрізняючи дану особу, пояснити собі, що природні властивості його… саме такі, що до цих природних властивостей у даному випадку потрібно звертатися з такими-то промовами для переконання в тому й тому, – коли він усе це засвоїв, а поверх того зміркував, при якому зручному випадку і коли варто говорити й утримуватися; розпізнав, коли вчасно і несвоєчасно говорити лагідно, жалісно, перебільшено, застосовуючи усі види мови, які тільки він вивчив, – тоді, і тільки тоді, розробка мистецтва доведена до прекрасної досконалості». Варто особливо підкреслити, що для Платона переконання ґрунтується тільки на щирих доводах, а не на думках і ймовірних судженнях. У зв'язку з цим він критикує відомого в той час ритора і логографа (укладача мов) Тісія, що був відомий тим, що прагнув не до розкриття істини, а скоріше до того, щоб зробити своєю мовою найбільш сприятливе враження на суддів і тим самим виграти процес[2, c. c49-51].

Нецікаво також порівняти погляди Ісократа, риторична школа якого користувалася в той час великою славою, з ідеями і принципами, на яких Платон рекомендував будувати нову риторику. Для Ісократа риторика була чисто практичним мистецтвом, що повинне спиратися не стільки на знання й істину, скільки на думку, користь і доцільність. Не випадково тому в його школі вчили ораторів не гнатися за якоюсь недосяжною істиною і справедливістю, а домагатися вигоди і догоджати слухачам. Для Платона такий підхід був у принципі неприйнятним. Більше того, він не допускає в риториці ймовірних доводів і критикує Горгія і Тісія, «які доглянули, що ймовірне повинно переважати щире, і які, завдяки силі слова, змушують здаватися мале великим, велике малим, нове старим, старе новим». Що стосується логічних засобів і риторичної техніки, то у творах Платона можна знайти лише рекомендації досить загального характеру. Так, у «Федрі» він перелічує основні частини мови оратора, а саме вступ, виклад, де повинні бути наведені припущення, що підкріплюються відповідними свідченнями, фактами й іншими видами підтвердження. Крім того, в обвинувачувальній і захисній мові необхідно наводити докладні спростування, а також побічні пояснення.

Очевидно, що такі рекомендації мало чим можуть допомогти в оволодінні ораторським мистецтвом, але Платон і не переслідував подібної мети. Його головні зусилля були спрямовані на те, щоб знайти такі загальні принципи аргументації, що могли додати мови не тільки добірність і ясність, але насамперед переконливість. Такі принципи він сподівався знайти в діалектиці та психології. Психологічні підстави риторики Платон вбачав у знанні характеру і щиросердних особливостей слухачів, перед якими виступає оратор. Про це він ясно говорить у діалозі «Федр», але не розкриває докладно, якими прийомами і методами досягається збагнення характеру слухачів. Що стосується діалектичного підходу до риторики, то в тім же діалозі він має на увазі під ним уміння розчленовувати і поєднувати ідеї або, говорячи сучасною мовою, з аналізом і синтезом. Вустами Сократа він оголошує себе «шанувальником такого поділу на частини і зведення (їх) в одне ціле: і те й інше допомагає говорити і мислити». Таким чином, із усього сказаного вище стає ясним, що Платон на противагу софістам прагнув насамперед закласти міцний фундамент для нової риторики саме за допомогою такої філософії, у якій замість думок і ймовірних припущень цілком панувала б істина і вірогідність. Хоча із сучасної точки зору, здається зовсім нереалістичним не враховувати ролі припущень, правдоподібних або можливістних суджень у процесі переконання і збагнення істини взагалі, проте, не слід забувати, що такий підхід до риторики Платона був продиктований критикою релятивістської філософії софістів, абсолютизувавших значення думки, відносного і суб'єктивного характеру знання. Саме своєю критикою софістичної риторики Платон багато в чому сприяв підняттю рівня ораторської майстерності, появі цілої блискучої плеяди видатних ораторів, серед яких варто назвати найбільшого оратора античності Демосфена, що був старанним слухачем Платона.

Однак головна заслуга Платона полягає в розробці й удосконаленні того методу ведення бесіди, полеміки і диспуту, що широко практикував його вчитель Сократ. На цій підставі цей метод часто називають сократичним, або діалогічним. Багато хто навіть думає, що саме звідси бере свій початок і діалектика, якщо, звичайно, керуватися етимологічним походженням давньогрецького слова «діалего», що означає вести бесіду, полеміку, суперечку. Але вже сам Платон уживає цей термін у «Федрі» в іншому змісті, а Аристотель, як ми покажемо нижче, під ним має на увазі теорію несилогістичних умовиводів[6, c. 35-38].

Сократ, як можна судити за свідченням Платона, розглядав діалог як питально-відповідний метод пошуку істини, у якому беруть участь, принаймні, дві людини, один із яких задає питання і, по суті справи, керує діалогом, а іншої відповідає на них. Шляхом систематичної постановки запитань можна в остаточному підсумку прийти або до вирішення питання або ж максимально зблизити позиції учасників діалогу. От чому мистецтво цілеспрямованої постановки питань з таким розрахунком, щоб привести співрозмовника до протиріччя з раніше висловленими припущеннями, Сократ називає маєвтикою, або «мистецтвом сповитухи», тому що маєвтика допомагає народженню істини. При цьому мова не йде про те, щоб виставити опонента в невигідному світлі і перемогти в суперечці, а в прагненні спільними зусиллями знайти істину. Такий метод пошуку істини зробив стимулюючий вплив не стільки на традиційну риторику, скільки на розробку відповідного стилю аргументації, з яким ми зустрічаємося і в даний час, наприклад, у судових діалогах обвинувача й адвоката, при активізації навчання в школі, коли учні не просто пасивно сприймають знання, а вступають у живий діалог із учителем. Плідним діалог виявляється і при проведенні різних дискусій і диспутів. Докладніше цього питання ми торкнемося надалі. Тут же важливо було звернути увагу на діалог як специфічну форму аргументації, найбільш наближену до реальної практики спілкування, полеміки, суперечки між людьми.

Сам Платон, будучи учнем Сократа, найбільшою мірою сприяв розвиткові й пропаганді діалогу як нового методу аргументації, що у значній мірі відповідав шукаючому, творчому духові античної думки. По суті справи, йому ми і зобов'язані знайомством з цим методом аргументації, яким широко користувався Сократ. Усі твори Платона, за винятком «Апології Сократа», написані у формі діалогів, де позицію самого автора виражає Сократ. Живий обмін думками по спірних питаннях, ретельний аналіз доводів за і проти, виявлення протиріч і відмовлення від колишніх припущень і узагальнень, детальний аналіз фактів і безперервний пошук істини – от що скоряє і спокушеного сучасного читача в майстерно написаних діалогах Платона, що протягом майже двох з половиною тисячоріч вважаються блискучими зразками інтелектуальної художньої прози.

Саме відношення до риторики, як ми бачили, не залишалося в Платона незмінним. Якщо в «Георгії» він ототожнює її з вправністю і навичкою на зразок повареної справи, то в «Федрі» вона вже розглядається як визначене мистецтво, що бідує, однак, у реформуванні на основі філософських і психологічних принципів. Варто також звернути увагу на те, що Платон вважає прийнятними в риториці тільки щирі доводи, хоча в діалогах можна зустріти в нього й аналогії і правдоподібні узагальнення. Логічної сторони аргументації він майже не стосується у своїх творах[9, c. 127-129].

Висновки

Одним з перших грецьких філософів виступив проти софістики і заснованої на ній риторики Сократ, про погляди якого ми можемо судити по діалогах його учня Платона, тому що сам він волів викладати своє навчання в усних бесідах і не залишив ніяких письмових творів. Головним внеском Сократа в мистецтво ведення полеміки була зміна їм змісту дискусії. Якщо до цього сторони, що сперечаються, не звертали особливої уваги на суть виступів суперників, зосереджуючи увагу на силі і переконливості власної мови, то тепер у риторичному арсеналі з'явилися навідні запитання, які самі по собі є і аргументами, і контраргументами. Суперники стали прислухатися до доводів супротивної сторони. Суперечки перетворилися з гарячих перепалок у витончені й дотепні вистави. От, наприклад, гумористичний діалог за участю представника однієї із сократичних шкіл (мегарскої):

– Ти упевнений, що не рогатий?

– Цілком!

– А як щодо того, чого ти не втрачав?

– Те, що я не втрачав, залишається при мені.

– Рогів не втрачав?

– Ні!

– Виходить, вони в тебе і залишилися…

Що стосується Платона, то його відношення до софістики і навіть до колишньої риторики взагалі було досить негативним. Він вважав, що ця риторика пристосовується до смаків публіки, не піклується про істину і тому являє собою не мистецтво, а скоріше вправність. Таку негативну оцінку софістичної риторики Платон дає у своєму діалозі «Георгій», що безпосередньо спрямований проти одного з засновників цієї риторики Георгія Леонтійського, який користувався такою величезною славою серед своїх співгромадян, що в його честь у Дельфах була поставлена золота статуя. Так само, як і Протагор він вважав, що в мові і міркуванні не слід прагнути до чогось достовірного, тому що в самому навколишньому світі немає нічого постійного й абсолютного. Тому варто обмежитися лише досягненням практичних цілей і насамперед домагатися перемоги над своїм опонентом за допомогою спритних і розрахованих на зовнішній ефект прийомів переконання. На його думку, «мистецтво переконувати людей набагато вище всіх мистецтв, тому що воно робить усіх своїми рабами по добрій волі, а не по примусі».

Список використаної літератури

1. Александров Д. Риторика: Учебное пособие/ Дмитрий Александров,. — М.: Флинта: Наука, 2002. — 622 с.

2. Вандишев В. Риторика: Екскурс в історію вчень і понять: Навчальний посібник/ Валентин Вандишев,. — К.: Кондор, 2003 , 2006. — 262 с.

3. Гурвич С. Основи риторики: [Навчальний посібник]/ Сократ Гурвич, Віктор Погорілко, Мирон Герман,. — К.: Вища школа, 1978. – 171 с.

4. Зарецкая Е. Риторика: Теория и практика речевой коммуникации/ Елена Hаумовна Зарецкая,; Елена Зарецкая. — М.: Дело, 1998. — 475 с.

5. Ковельман А. Риторика в тени пирамид: Массовое сознание римского Египта/ А. Б. Ковельман,; АН СССР, Ин-т востоковедения. — М.: Наука, 1988. — 190 с.

6. Колотілова Н. Риторика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Наталія Колотілова; Мін-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 229 с.

7. Кохтев Н. Риторика: Учеб. пособие для учащихся 8-11-х кл. учеб. заведений с углубл. изуч. гума-нит. предметов, а также для лицеев и гимназий/ Николай Кохтев,. — М.: Просвещение, 1994. — 206 с.

8. Мацько Л. Риторика: Навч. посіб./ Любов Мацько, Оксана Мацько,. — К.: Вища шк., 2003. – 310с.

9. Сагач Г. Риторика: Навч. посібник для середн. і вищих навч. закладів/ Галина Сагач,; КНУ ім. Т.Г. Шевченка. — К.: Ін Юре, 2000. — 565 с.

10. Чибісова Н. Риторика: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Наталя Чибісова, Ольга Тарасова,; М-во освіти і науки України, Народна українська академія. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 227 с.