Зберігання музейних фондів

Вступ.

1. Поняття «фонди музею».

2. Особливості зберігання музейних фондів.

3. Зберігання музейних фондів при транспортування та перевезенні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поняттям «фонди музею» позначують усю науково організовану сукупність матеріалів, взятих музеєм на постійне зберігання. При цьому вони можуть не тільки міститися у фондосховищі та експозиції, але й бути переданими на експертизу або реставрацію, а також на тимчасове користування іншій установі.

Основу музейних фондів становлять музейні предмети — пам'ятки історії та культури, а також об'єкти природи, що були вилучені з середовища знаходження у зв'язку з їх здатністю документувати суспільні і природні процеси та явища. Окрім них до фондів входять так звані науково-допоміжні матеріали, що не мають властивостей музейних предметів, але допомагають їх вивчати й експонувати. Це різні схеми, таблиці, графіки, плани, карти, моделі, макети, реконструкції, що були створені в процесі вивчення предмета або виготовлені безпосередньо для експозиційних потреб. Одні з них дають можливість уявити зовнішній вигляд предмета, коли з тих чи інших причин він не може бути поміщений в експозицію. Інші несуть додаткову інформацію про предмет, наприклад, рентгенівські знімки дають змогу в процесі вивчення предмета з'ясувати його будову. При цьому варто пам'ятати, що вітрини, шафи, стенди та інші види музейного обладнання, а також всілякі аудіовізуальні засоби, які включаються в експозицію з метою глибшого розкриття її змісту, до музейних фондів не включаються.

У разі продажу музейних предметів та музейних колекцій, що належать до недержавної частини Музейного фонду України, держава має переважне право на їх придбання, яке реалізується центральним органом виконавчої влади у галузі музейної справи або уповноваженими ним державними музеями.

1. Поняття «фонди музею»

Зазвичай цінність музейних предметів виражається поняттями «типовість» і «унікальність». Типовим музейним предметом вважається предмет, який відображає типове явище і має характерні для значного числа предметів ознаки того чи іншого часу. Прикладом типових предметів можуть служити стандартні промислові вироби, типові документи. Такий предмет, навіть якщо він зберігається в музеї в одному примірнику, вважається типовим, тому що в повсякденному житті існують ідентичні йому предмети. Типові предмети не завжди є зразками серійного виробництва. Вони можуть бути й одиничними предметами, що характеризують типові явища і зберігаються в музеях у досить значній кількості. Такими є, приміром, кам'яні знаряддя епохи неоліту. Водночас, якщо предмет відображає типове явище, але зберігся в одному примірнику чи в дуже обмеженій кількості, він вважається унікальним музейним предметом, оскільки поміщена в ньому інформація набуває виняткового характеру. Інші унікальні предмети є такими через своєрідність і неповторність.

Такими можуть бути високохудожні твори образотворчого і декоративно-ужиткового мистецтва, наукові прилади оригінальної конструкції, окремі пам'ятки писемності.

До унікальних належать і меморіальні предмети — власні речі видатних державних та громадських діячів, представників науки, культури, мистецтва, а також речі, пов'язані зі знаменними подіями. З-поміж них вирізняють особливу групу — реліквії, тобто предмети, що мають високий ступінь емоційної дії й особливо шановані як пам'ять про видатну людину або подію.

Реліквія — поняття аксіологічне, тому зі зміною ідеологічної та ціннісної орієнтації суспільства предмети можуть зберігати статус реліквії, а можуть його і втрачати, як це сталося, скажімо, із ще недавно шанованими прапорами, під якими билися революційні загони у жовтні 1917 р.

Отже, унікальними вважаються єдині по-своєму предмети, позначені особливою науковою, історичною та художньою цінністю, а також ті, що відображають типові явища, але збереглися в одному екземплярі або в дуже обмеженій кількості.

Музейні предмети споріднені між собою багатьма ознаками: належністю до одного й того ж історичного періоду, події, особи, автора, типу джерел. їх може об'єднувати загальна тема, сюжет, час створення, середовище побутування, матеріал і техніка виготовлення. Ці зв'язки дуже важливо враховувати, адже інформація, що криється у групі взаємозв'язаних предметів, повніша і цінніша від тієї, що несе окремий предмет[3, c. 24-25].

Сукупність музейних предметів, що характеризуються спільністю однієї або кількох ознак і мають науковий, художній або пізнавальний інтерес як єдине ціле, називається музейною колекцією. Предмети групуються в колекції за різними ознаками — типами джерел, походженням, змістом. Колекція, що складається з предметів одного типу і згрупована за певною ознакою класифікації — за матеріалом, галузями знань, практичною діяльністю, регіонами, етнічними групами тощо, — називається систематичною колекцією. Це може бути колекція фарфору, археологічна колекція, колекція сільськогосподарських знарядь, колекція телефонних апаратів, колекція стародруків книг, колекція африканських масок, колекція українського живопису тощо.

Тематичною називається колекція, що сформована з музейних предметів різних типів (документів, фотографій, творів мистецтва, речей тощо) і в своїй сукупності розкриває певну тему. Колекція є меморіальною, якщо різнотипні предмети пов'язані з певною особою або історичною подією. Колекція, що створена приватною особою і надійшла на зберігання до музею, іменується особистою колекцією.

Сукупність музейних колекцій називають музейним зібран-ням. Разом з тим існує і ширше трактування цього поняття, згідно з яким під музейним зібранням розуміють науково організовану сукупність не тільки музейних предметів, але й науково-допоміжних матеріалів, а також наявних у музеї різних засобів науково-інформаційного забезпечення, зокрема архіву і бібліотеки1.

Усе вищевикладене свідчить про те, що фонди музею повинні бути науково організовані. По-перше, наукова організація фондів дає змогу зафіксувати юридичний статус предмета, а також його значення для науки й культури загалом, і для конкретного музею зокрема. По-друге, наукова організація фондів створює найоптимальніші умови для формування фондів, їх зберігання, дослідження та користування[5, c. 84-85].

2. Особливості зберігання музейних фондів

Завдання зберігання фондів полягає у забезпеченні збереження музейних цінностей, у захисті їх від руйнування, псування та розкрадання, а також у створенні сприятливих умов для вивчення та показу колекцій. Зберігання фондів здійснюється у фондосховищі, в експозиції, під час будь-яких переміщень предмета всередині музею та за його межами. Принципові положення про організацію зберігання фондів визначаються загальнодержавними нормативними актами, дотримання яких є обов'язковим для всіх музеїв країни. Проте фонди кожного музею мають свою специфіку, що проявляється у складі та структурі фондів, у кількості предметів та ступені їх збереження, в особливостях конструкції музейних приміщень та фондосховищ. Тому додатково крім основних нормативних документів у музеях розробляються інструкції по збереженню фондів для внутрішнього користування.

Усі предмети підлягають природному старінню. Проте якщо ослабити дію на них несприятливих факторів, то цей процес можна уповільнити. Саме з цією метою в музеї встановлюється певний режим зберігання.

Однією з основних причин старіння предметів є нестабільність температурно-вологісного режиму, його різкі сезонні та добові коливання. Характер і сила дії на предмет рівня температури й вологості залежить від багатьох чинників, а саме від матеріалу, з якого виготовлений предмет, від його будови, від середовища, де він перебував до надходження в музей. Наприклад, вироби з олова при температурі нижче +13 С руйнуються так званою олов'яною чумою: предмет змінює свою структуру, на ньому з'являються спочатку сірі плями, потім порожнини, а вражені місця перетворюються на порошкоподібну масу. При температурі понад +25 С можуть загинути вироби з пластиліну та воску. Натомість вироби зі шкіри, дерева, тканин, паперу та інших органічних гігроскопічних матеріалів вельми страждають як від підвищеної, так і від зниженої вологості. При підвищеній вогкості ці матеріали легко набрякають, порушується зчеплення між волокнами і предмет деформується.

Украй шкідливі і різкі коливання вологості. Адже при кожній зміні легкореагуючі поверхневі шари матеріалу розширюються стосовно внутрішніх, менш вологих, шарів, і при частому повторенні цих коливань з'являються розриви і тріщини. Після зміни відносної вологості на 35% людське волосся набуває колишнього свого стану через 30 хвилин, газетний папір — через три години, щільний папір — через два дні, а рулон газетного паперу завтовшки 125 мм — через 6 місяців. За цей час на предметі можуть з'явитися механічні пошкодження.

Крім цього, температура й вологість справляють на предмет взаємозалежну дію. Для гігроскопічних матеріалів низька вологість особливо згубна за високої температури. Висока вологість при низькій температурі також посилює свою негативну дію. Волога, що накопичується, скажімо, у порах фаянсу або майоліки, при замерзанні може завдати виробу серйозного пошкодження. Зміна температури спричиняє і зміну вологості, тому й виникло поняття «температурно-вологісний режим»[7, c. 94-95].

Особливо руйнівна дія коливання температурно-вологісного режиму позначається на органічних матеріалах, а з неорганічних матеріалів насамперед руйнуються археологічні предмети. Коливання вологості викликають, наприклад, у кераміці і м'яких породах каменю, процес кристалізації й декристалізації солей, що здатний призвести до повного руйнування предметів.

Звичайно, кожна група музейних предметів потребує тільки їй притаманних умов зберігання, оптимальні температурно-вологісні параметри яких виглядають так: для металу — температура +18…20 С при відносній вологості до 50%; для скла, емалі, кераміки — відповідно +12…20 С і 55-65% ; для виробів із каміння, а також дорогоцінних і напівдорогоцінних металів +15…180 С і 50-55%; для дерева +15…18° С і 50-60%; для тканин +15…18 С і 55-65%; для шкіри, пергаменту, хутра +16…18° С і 50-60%; для кістки +14…15° С і 55-60%; для паперу +17… 19° С і 50-55% ; для живопису +12…18° С і 60-70%; для чорно-білої фотографії до +12 С і 40-50%; для кольорової фотографії до +5 Сі 40-50% К

При комплексному зберіганні різних матеріалів температура повітря в музейних приміщеннях повинна бути в межах 18±1 С, а відносна вологість -55±5%. Найнадійніший спосіб забезпечення заданого температурно-вологісного режиму — кондиціонування повітря, а в приміщеннях, воно не кондиціюється, потрібний режим установлюється і підтримується за допомогою опалювальної системи, провітрювання, зволожувачів та осушувачів.

Для реєстрації температури і вологості в кожному сховищі та експозиційному залі встановлюють спеціальні прилади: психрометри, гігрометри, термометри або самописні термографи та гігрографи. Показники температури й вологості реєструються двічі на добу, в один і той самий час у спеціальному журналі.

Для уповільнення процесу природного старіння предметів необхідно дотримуватися також світлового режиму, адже його порушення викликає фотохімічні зміни, що спричиняють руйнування структури матеріалу, втрату ним міцності тощо. Зрозуміло, що світловий режим встановлюється залежно від матеріалу, кольору та ступеня збереження предмета й може зумовлювати повну або часткову ізоляцію світлочутливих речей від постійних джерел світла, а також вимагати забезпечення для деяких груп предметів необхідної кількості світла. Скажімо, рівень освітленості у межах 50-75 люкс рекомендований для приміщень, у яких зберігаються всі види графіки, книги, рукописні матеріали, фотографії, тканини, фарбована шкіра, зразки флори та фауни. Живопис (олія й темпера), лак, дерево, незабарвлена шкіра та кістка мають середню світлостійкість, тому рекомендований рівень освітленості для них не повинен перевищувати 150 люксів.

Поза тим, для забезпечення оптимального режиму зберігання музейних колекцій їм необхідний захист від забруднювачів повітря, під впливом яких відбувається процес старіння та руйнування предметів. Таку небезпеку передусім становлять сірководень, сірчастий газ, аміак, хлор, пил, сажа. Тому основними засобами захисту музейних колекцій від дії забруднювачів повітря мають бути герметизація приміщень за наявності кондиціонерів, використання фільтрувальних пристроїв та індивідуальних упаковок для предметів — чохлів, футлярів, папок. Необхідне також регулярне прибирання музейного обладнання, приміщень та прилеглої до них території[2, c. 155-157].

Предмети можуть руйнувати мікроорганізми, комахи й гризуни, тому важливо ретельно дотримуватися біологічного режиму зберігання і пам'ятати, що сприятливе середовище для розвитку біологічних шкідників створюють порушення температурно-вологісного режиму, пил, продуктові склади тощо. До числа небезпечних факторів відносять також мікроорганізми, а саме бактерії та цвіль, які вражають найрізноманітніші предмети і передусім ті, що створені з органічних матеріалів — живопис, папір, тканину, кістку, дерево. Всі види цвілі залишають плями, що важко виводяться, а деякі її види руйнують волокна. Особливо інтенсивно цвіль розвивається при вологості понад 70% і температурі, що перевищує +20 С

Музейні предмети, окрім виробів із металу, скла та кераміки, часто уражають комахи, з яких найбільш поширені жуки (точильники, вусані, деревогризи, притворяшки, шкіроїди), міль, цукрові лусочки, а також кімнатні мухи. Вони проникають у музейні приміщення через вікна й двері, а також разом із предметами, що надходять до музею. Для боротьби з ними використовують рідинні інсектициди, а також проводяться газації приміщень. У кожному музеї повинен бути ізолятор для перевірки предметів на ураженість та їх дезинфекції, а при ньому — спеціальна камера для проведення дезинфекційної та протигрибкової обробки уражених предметів. До кола завдань по збереженню фондів входить і захист від механічних пошкоджень, адже чимало музейних предметів створено з матеріалів, які легко піддаються руйнуванню. Робота з ними потребує дотримання особливої обережності. Приміром, предмети на паперовій основі потрібно брати за протилежні кути для того, щоб уникнути натягнення волокон; твори станкового живопису тримають тільки за підрамник, а інші предмети — за найміцніші частини.

Одне з найважливіших завдань зберігання музейних фондів полягає в попередженні виникнення екстремальних ситуацій — пожеж, аварій електромережі, водопровідної мережі, опалювальної системи, а також розкрадань. Музейні приміщення повинні бути оснащені протипожежним інвентарем, системами автоматичного пожежогасіння, протипожежною й охоронною сигналізаціями. У музеях проводиться цілодобовий протипожежний нагляд і здійснюється охорона службовою міліцією -цивільною або комбінованою. Нормативні документи визначають правила прийому й здачі приміщень охороною музею та матеріально відповідальними хранителями, правила зберігання ключів, пломбірів та печаток.

Стихійних лих уникнути не можна, але їх наслідки можуть бути значною мірою пом'якшені за умови правильно організованих дій людей. Музейні співробітники повинні заздалегідь знати, які музейні предмети та колекції потребують першочергового рятування.

Іноді встановлювані режими зберігання — температурно-вологісний, світловий, біологічний — виявляються недостатніми для забезпечення фізичного збереження музейних предметів, і для того щоб припинити їх руйнівний процес, потрібне застосування спеціальних засобів. Збереження музейних предметів за умов, які уповільнюють процеси їх природного старіння, а також припиняють розпочате руйнування з подальшим зміцненням предметів, здійснюється у процесі консервації. її може проводити лише реставратор, тобто працівник, що має спеціальну підготовку. Він вживає заходів, що запобігають руйнуванню предмета, зміцнюють його матеріал і структуру, знімають деформуючі та шкідливі нальоти[1, c. 163-165].

Предмети нерідко мають втрати, пізніші втручання, а також пошкодження, внаслідок яких вони цілком або частково втрачають свій первісний вигляд або стан. Тим самим знижується їх музейна цінність. У цих випадках здійснюється реставрація предметів, тобто усуваються спотворення, викликані природним старінням, завданими пошкодженнями або навмисними змінами.

Хранителі й реставратори постійно здійснюють контроль за станом музейних зібрань, відбираючи предмети, що потребують консервації та реставрації. Результати цього огляду заносяться у спеціальний опис, у якому, крім основних ознак предмета, фіксується й стан його збереження. Це дає змогу виявляти зміни, що відбулися з предметом протягом певного часу.

Консервація і реставрація — робота складна й надзвичайно відповідальна. Адже неправильно вибраний або недостатньо апробований метод усунення пошкоджень може призвести до знищення предмета. Тому питання про доцільність, можливості, засоби та методи консервації та реставрації вирішують спеціальні комісії або реставраційні ради. їхній висновок фіксується в протоколі, а етапи і результати практичної роботи з предметом реставратори відображають у спеціальному документі. Ця інформація в поєднанні з іншими відомостями, що накопичуються за роки й десятиріччя реставраційних робіт, допомагає вдосконалювати їх методику[1, c. 168].

3. Зберігання музейних фондів при транспортування та перевезенні

Особлива небезпека пошкодження або викрадення предметів виникає під час їх транспортування на тимчасову виставку, реставрацію, експертизу тощо. Удари, дія світла, води або вологи, високих температур, комах або мікроорганізмів, пилу — ось далеко неповний перелік тих причин руйнування, вплив яких може відчути на собі предмет при переміщенні зі звичного середовища. Щоб запобігти цьому або мінімалізувати вплив згубних факторів, необхідно вживати цілу низку захисних заходів. Проте гарантії абсолютного успіху вони все одно не дають. Пожежа, крадіжка, втрата при перевезенні вкрай рідкісні, але можливі. Тому не рекомендується транспортувати разом усі предмети з однієї колекції.

Можливість транспортування конкретних предметів визначає реставраційна рада або реставраційна комісія. Реставратори дають також рекомендації щодо особливостей пакування і транспортування предметів.

Вельми важливу роль у збереженні предметів відіграє пакувальна тара, що повинна захищати їх від механічних пошкоджень, пилу, різких перепадів температури та вологості. Зазвичай для упаковки використовують дерев'яні ящики відповідного розміру та форми. Зовні вони покриваються вологонепроникною фарбою і маркуються, щоб показати, як їх потрібно ставити й що з ними слід обережно поводитись. Ящик із унікальними предметами нерідко поміщають в інший — металевий — ящик.

Існують правила пакування, яких необхідно дотримуватися при транспортуванні будь-яких музейних предметів. В один ящик укладають тільки однорідні або близькі за матеріалом, розміром і вагою предмети. їх розташовують так, щоб вони не тиснули один на одного і не переміщалися. Предмети невеликого розміру обгортають папером, ватою, лігніном, надаючи їм округлої форми, а особливо крихкі предмети заздалегідь упаковують у коробки. На дно ящика кладуть загорнуту в папір стружку; всі наявні пустоти заповнюють пакувальним матеріалом. Габаритні предмети транспортують в окремих ящиках, при цьому закріплюють їх так, щоб виключити можливість зсуву. Для цього предмет фіксується за допомогою планок і м'яких прокладок, які відповідають його формі та розміру.

Картини перевозять у ящику в спеціальних рамках-касетах, але іноді використовують і менш надійний, але простіший шлях. їх добирають за розмірами, складають попарно лицьовою частиною, прокладаючи мікалентним папером, байкою, фланеллю, а потім поміщають в ящик і закріплюють рейками та брусами. Картини великого розміру накатують на вал виворітною стороною всередину. Тканини й одяг упаковують у вологонепроникні чохли, а потім укладають в ящики з полицями.

Транспортування здійснюється згідно з правилами, зафіксованими у відповідних нормативних документах. У кожний ящик вкладається пакувальний акт, підписаний відповідальною за упаковку особою, реставратором і пакувальником. Під час приймання транспортованих предметів за холодної, вологої або жаркої пори року, ящики розкривають тільки через добу після прибуття вантажу, щоб предмети акліматизувалися[7, c. 179-181].

Надзвичайно цінного досвіду транспортування унікальних творів мистецтва набули у 1983-1984 pp. італійські й американські музеї, коли протягом майже чотирнадцяти місяців у Нью-Йорку, Чикаго і Сан-Франциско демонструвалася виставка «Колекції Ватикану: католицька церква і мистецтво». На ній експонувалися 227 творів мистецтва з музеїв Ватикану — скульптура, гобелени, старовинні тканини, картини, бронза, кераміка.

Перш ніж зайнятися упаковкою предметів, італійські фахівці вжили заходів щодо зміцнення творів мистецтва, а в окремих випадках провели реставрацію з тим, щоб вони могли витримати подорож. Потому написані на дереві картини зразу ж поміщали у спеціально сконструйовані для них і герметично закриті вітрини, в яких за допомогою сілікагелю підтримувалися необхідні кліматичні умови. Поміщені у вітринах термогігрометри надавали можливість стежити за температурою та вологістю без відкриття вітрин.

Протягом всього маршруту проходження виставки вживалися заходи підвищеної безпеки. Ящики для транспортування виготовлялись в окремому, спеціально побудованому для цього приміщенні, де під посиленою охороною оберігалися від сторонніх очей з тим, щоб виключити можливість виготовлення дублікатів. В американських музеях порожні ящики також перебували під постійною охороною. Усі подробиці, що стосувались організації виставки, у тому числі перелік експонатів, методи їх зберігання, переміщення творів мистецтва всередині музеїв, тримались у суворій таємниці. Навіть наукові співробітники й технічні працівники не були поінформовані про всі заходи стосовно убезпечення та збереження творів мистецтва. Притому, покидаючи Ватикан, кожна партія вантажу відбувала в аеропорт за новим маршрутом, щоб уникнути небезпеки викрадення автомашин з експонатами з метою пограбування або отримання викупу.

Для зберігання предметів у музеї обладнується спеціальне приміщення — фондосховище, яке часто називають запасником. Система зберігання фондів може бути окремою або комплексною. Окрема система зберігання передбачає наявність ізольованого приміщення, де перебувають предмети одного або кількох матеріалів, що дуже близькі за нормативами зберігання. Музеї, яким бракує площ або ті, що мають невеликі зібрання, змушені використовувати комплексну систему зберігання, за якої в одному приміщенні зосереджуються предмети з різних матеріалів, а режим зберігання ґрунтується на середніх показниках. Усередині обох систем предмети зазвичай розміщуються відповідно до структурного поділу фондів, тобто за типами джерел. Потім вони можуть розподілятися за призначенням, змістом, розмірами та інвентарними номерами.

Предмети зберігаються як окремі одиниці або ж об'єднуються в комплекси, тобто нашиваються на планшети, комплектуються за відповідними групами в папки, а до шаф, стелажів, щитів та іншого обладнання прикріплюються топографічні описи. Обладнання фондосховища має відповідати певним вимогам. Його можна виготовляти лише з тих матеріалів, які не мають шкідливої дії на музейні предмети. Воно повинне бути зручним для їх розміщення, оберігати від механічних пошкоджень, пилу й не конденсувати вологу. Шафи для предметів із підвищеною світлочутливістю роблять світлонепроникними, а предмети, що потребують доступу світла, розміщують у шафах зі скляними дверцями. Обладнання повинне полегшувати огляд предметів та їх вивчення[6, c. 51-53].

Існують різні способи зберігання предметів у фондосховищах. Наприклад, тканини, вишивки, мереживо зберігаються в горизонтальному положенні в шафах з висувними ящиками-лотками й перекладаються мікалентним папером або бавовняною тканиною. Одяг групують за матеріалом пошиття: одягають його на плечі з м'якими прокладками і зберігають у шафах у вертикальному положенні. Головні убори надягають на болванки, а взуття — на колодки або ж заповнюють мікалентним папером і зберігають у шафах. Килими, шпалери згортають лицьовим боком на вал, поміщають у чохли і зберігають у горизонтальному положенні.

Крупні декоративні вази, скульптуру розставляють на стелажах або на підставках. Твори живопису розміщують на стінах за допомогою металевих штанг і шнурів, а також на стелажах і щитах. Стелажі повинні мати гранчасті полиці, що забезпечують циркуляцію повітря, а також гнізда для кожної картини. Найсприятливішим для картин вважається зберігання на нерухомих щитах. Проте економічніше виготовляти висувні щити, що повинні бути сконструйовані так, щоб їх пересування створювало для картини мінімум вібрацій. Висувні щити бувають двох типів — підвісні та з ковзанням по підлозі на спеціальних полозах.

Незакріплені малюнки м'яким олівцем, вугіллям і пастеллю зберігають тільки заскленими. їх, а також окантовані акварелі, гравюри, літографії розміщують вертикально в шафах. Малюнки олівцем та акварелі зберігають окремо в теках, які виготовляються за розмірами теки подвійного паспарту. Теки зберігаються горизонтально в шафах з висувними ящиками.

Із групи металів виділяють предмети з дорогоцінних металів, які зберігаються разом із коштовним камінням, а також нумізматику і зброю, що вимагають особливих умов зберігання у сейфах або в ізольованих, спеціально обладнаних приміщеннях. Інші предмети з металу групуються за ма-теріалом і за призначенням. Дуже чутливі до умов зберігання предмети зі свинцю. їх не можна зберігати в шафах із дерев'яної стружки та з деяких порід дерева, зокрема хвойних і дуба.

Письмові джерела розміщують у теках, коробах, ящиках, які утворюють одиниці зберігання. Документи в сувоях зазвичай згортають у вали та поміщають у круглі футляри. Теки, короби, ящики, футляри розміщують у шафах згідно з належністю матеріалів до певного фонду.

За останні роки виразно проявилася, особливо в зарубіжних країнах, тенденція до спорудження спеціальних приміщень для запасників. Причому іноді вони розташовуються в кількох кілометрах від самих музеїв і служать для зберігання колекцій, які налічують мільйони предметів. Однією з найпередовіших у світі установ у цій галузі зберігання й досліджень вважається відкритий у 1983 р. Центр підтримки музеїв Смітсонівського інституту. Він розміщений у Сьютленді, приблизно за 10 км від розташованої в центрі Вашингтона головної установи. Площа цієї незвичайної зигзагоподібної споруди становить 50 тис. м2, а її головне призначення полягає в тому, щоб забезпечити оптимальні умови як для зберігання, так і для вивчення музейних колекцій. При цьому центр оснащений складною системою гарантування безпеки. Усі приміщення обладнані детекторами диму й тепловими пожежними датчиками, а також спеціальними розбризкувачами, що приводяться в дію при підвищених рівнях температури. Комп'ютер реєструє ввезення та вивезення з будівлі всіх музейних колекцій. Увійшовши до Центру, кожна людина проходить через контрольний пункт безпеки, пред'являє для огляду особисті речі, після чого одержує посвідчення, що дає право на перебування в приміщенні. Посвідчення служить і перепусткою у різні приміщення адміністративно-лабораторного комплексу та зони сховищ: картка вставляється в розміщені при вході зчитуючі пристрої. На картку нанесено індивідуальний код, який складено з урахуванням специфіки и характеру роботи конкретного співробітника; вона автоматично «відкриває» перед ним двері, фіксуючи всі його пересування приміщенням[4, c. 73-75].

Свої особливості має зберігання предметів у експозиційних залах музеїв. У запасниках, навіть при комплексній системі зберігання, різнорідні матеріали ніколи не розміщуються в одній шафі або на одній полиці: фотографії завжди будуть зберігатись окремо від металу. Тим часом в експозиції предмети з різних матеріалів нерідко розміщуються в одній вітрині, що спричинює чимало складнощів у створенні для них мікроклімату та світлового режиму.

В експозиції для предмета значно зростає ризик отримати пошкодження, що може статися і під час монтажу, і внаслідок усередненого режиму зберігання. Адже в експозиції необхідно освітлювати всі матеріали, у тому числі й ті, що мають низьку світлостійкість. Присутність людей підвищує температуру та вологість у залах, а це призводить до добових коливань температурно-вологісного режиму. Тому при створенні експозиції вживаються заходи, спрямовані на зменшення дії всіх цих несприятливих факторів.

В експозиції не можна допускати надмірного освітлення експоната, оскільки це спричинює його нагрівання. З цієї ж причини лампи не можна поміщати всередині вітрин. їх безпечніше розташовувати над вітриною, встановлюючи світло-розсіюючий фільтр між експонатами та джерелом світла. Під час проведення кінозйомок і фотографувань музейних предметів необхідно дотримуватися правил поведінки, визначених нормативними документами1. При природному освітленні вікна в залах повинні бути оснащені особливим склом, що не пропускає ультрафіолетового проміння. Джерела штучного світла розташовуються на відстані 1,5-2 м, а вітрини зі світлочутливими експонатами забезпечуються світлозахисними завісами. Що ж до коливання температурно-вологісного режиму, то його усувають або пом'якшують за допомогою кондиціонерів, а за їх відсутності — шляхом провітрювання, регулюванням потоку відвідувачів і т. п. Вплив температури й вологості на експонати ослаблюють також вітрини з обмеженим повітрообміном.

Матеріали, з яких виготовляється експозиційне устаткування, мають бути хімічно стабільними, тобто вони або не повинні розкладатися, а отже, й утворювати речовини, що заподіюють шкоду предметам. Ця вимога стосується, насамперед, обрамлюючих та несучих частин вітрини, оскільки її основний компонент є відносно нейтральним матеріалом. Шкоду здатний заподіяти й звичайний столярний клей, що виготовляється з матеріалів, які містять кератин (ріг, шкіра, риб'яча луска). Джерелом небезпеки можуть бути й герметизуючі гумові прокладки, що призначені виконувати пилозахисну функцію експоната. Обережно слід підходити й до вибору тканин, якими оббивається або вистилається внутрішня поверхня вітрини. Адже в процесі виробництва текстиль обробляють різними засобами, після яких на тканині можуть залишитися потенційно шкідливі речовини. З огляду на це цілком безпечними є незабарвлені бавовняні й синтетичні тканини після ретельного їх прання. Щодо складніших за вмістом тканин — оксамиту, парчі, шовку, то вони вимагають попереднього тестування на сумісність з експонатами.

Однією з причин руйнування експонатів може стати сила тяжіння, що впливає на них (утім, як і на всі предмети). Чимало речей, що зберігаються в музеї, не розраховані на те, щоб тривалий час перебувати в експозиції або запасниках без належної опори. Відтак слід неодмінно враховувати структуру предмета (твердість, жорсткість, цілісність, надійність з'єднань, наявність деформацій, матеріал, з якого предмет виготовлений), а також сили, які впливатимуть на нього при експонуванні в тому чи іншому положенні.

У відборі предметів для експонування беруть участь реставратори, які проводять консервативні й реставраційні роботи з усіма експонатами, що цього потребують. Визначається й максимальна тривалість експонування тих або інших предметів. Приміром, для експонатів на паперовій основі вона не повинна перевищувати 6 місяців на рік.

В експозиціях більшості великих музеїв представлена лише незначна частина їх колекцій (приблизно 1-5%). Тому проблема розширення доступу до культурних цінностей, що зберігаються, досить актуальна. В окремих музеях навіть використовується форма відкритого зберігання фондів. Це дає змогу відвідувачам оглядати кожний із предметів, які зберігаються в спеціально обладнаному для цього фондосховищі. Така система зберігання неминуче погіршує режим зберігання предметів, особливо світловий, тому для деяких матеріалів вона неприйнятна. Відкрите зберігання фондів безпечніше для тих матеріалів, які найменше страждають від дії навколишнього середовища — кераміки, безбарвного скла, деяких видів Металів, виробів із каміння тощо[7, c. 194-196].

Висновки

Музейний фонд України — сукупність музейних предметів, музейних колекцій, музейних зібрань та предметів музейного значення, що зберігаються на території України, незалежно від їх походження та форми власності. До Музейного фонду України також належать музейні предмети, музейні колекції, музейні зібрання та предмети музейного значення, що зберігаються за межами України і відповідно до міжнародних договорів підлягають поверненню в Україну.

Контроль за станом зберігання музейних предметів та музейних колекцій недержавної частини Музейного фонду України здійснюється центральним органом виконавчої влади у галузі музейної справи шляхом:

· проведення перевірки стану обліку, умов зберігання і охорони музейних предметів та музейних колекцій, які зберігаються у музеях недержавної форми власності;

· порушення перед власником музейних предметів та музейних колекцій питання щодо поліпшення умов їх зберігання;

· надіслання запитів з метою отримання інформації про музейні предмети та музейні колекції.

Центральний орган виконавчої влади у галузі музейної справи сприяє:

· проведенню реставрації музейних предметів, предметів музейного значення, що належать до недержавної частини Музейного фонду України, у державних реставраційних установах;

· здійсненню у разі потреби передачі музейних предметів, музейних колекцій та предметів музейного значення, що належать до недержавної частини Музейного фонду України, на тимчасове зберігання до державних музеїв.

Список використаної літератури

1. Бабарицька В. Екскурсознавство і музеєзнавство: навч. посібник. — К. : Альтерпрес, 2007. — 464с.

2. Гайда Л. А. Музеєзнавство в закладах освіти: Навч.-метод. посібник / Кіровоградський обласний ін-т післядипломної педагогічної освіти ім. Василя Сухомлинського. — Кіровоград : Видавництво КОІППО, 2006. — 106с.

3. Мезенцева Г. Музеєзнавство: (На матеріалах музеїв УРСР) / Галина Генргіївна Мезенцева,; Ред. С. М. Чайковський. — К. : Вища школа. Голов. вид-во, 1980. — 120 с.

4. Музеєзнавство: Метод. рек. та плани семінарських занять для студ. спец. 6.020150 "Документознавство та інформаційна діяльність" / Національний авіаційний ун-т / Тетяна Євгенівна Курченко (уклад.). — К. : НАУ, 2006. — 36с.

5. Проблеми збереження і використання культурної спадщини в Україні; Культурна спадщина України. Питання збереження, дослідження, використання (секція 1); Археологія, історія, музеєзнавство (секція 2): Матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. (на базі Держ. історико-архітектурного заповідника м.Святогірськ Донецької обл.), 25-27 травня 2005р. / Управління культури Донецької облдержадміністрації ; Донецький національний ун-т ; Слов'янська міська Рада — Слов'янськ : Печатный двор, 2005. — 340с.

6. Рутинський М. Музеєзнавство: навч. посібник. — К. : Знання, 2008. — 428с.

7. Шевченко В. Музеєзнавство: навч. посіб. для дистанц. навч. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". Інститут дистанційного навчання. — К. : Унівеситет "Україна", 2007. — 288с.