Життя і діяльність Петра Могили

1. Життя і діяльність Петра Могили.
2. Заснування Лаврської школи.
3. Києво-Могилянська Академія.
4. Знамениті випускники Академії.

Могила Петро Симеонович

(1596-1647)

Святий політичний, церковний і освітній діяч України, митрополит Київський і Галицький ( з 1632).

Митрополит Київський і Галицький Петро (Могила) був відданим і невтомним борцем за торжество православ’я в складних історичних обставинах в Україні та Білорусії в ХVIIIстолітті. Майбутній митрополит походив зі старовинного молдавського роду Могил. Прізвище це походить від молдавського слова mohilaі відповідає прізвищу князів Холмських. Народився Петро Семенович Могила 10 січня 1597 р. в сім’ї господаря Валахії, а потім і Молдавії Симеона Могили. Початкову освіту юнак здобув у вчителів Львівського православного братства, організованого в 1586 р. для захисту та збереження православної віри.

Львів містився неподалік від тодішніх молдавсько-валахійських володінь, а тому, відчуваючи потребу в коштах, Львівське братство часто зверталося до Могили з проханням стосовно матеріальної допомоги. Після проголошення у 1596 році унії сталася різка зміна загальної ситуації. До того ж у 1612 р. Кантемир Мурза захопив молдавсько-валахійські володіння, що змусило молодого воєводича разом з сім’єю залишити землі батьківщини. Могили переселилися до Польщі, де мешкали їх родичі. Там Петро зміг продовжити навчання.

Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а згодом учився в різних навчальних закладах Голландії та в Парижі. Повернувшись до Польщі, Петро пішов на військову службу, брав участь у Хотинській битві 1621 року. Після повернення до Польщі, через складну політичну ситуацію, майбутній митрополит довго не міг затримуватися в чужому середовищі. Згодом він переїжджає до України.

Часто відвідуючи Київ, молодий богослов зблизився з митрополитом Іовом (Борецьким), з яким товаришував ще в роки навчання. Часте й плідне спілкування з митрополитом Іовом остаточно завершило формування поглядів Петра Могили. У 1625 році він приймає чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.

У 1627 році, після смерті архімандрита Лаври Захарії Копистянського, за згодою митрополита Іова, архімандритом було обрано тридцятирічного Петра Могилу, який ще на той час не мав навіть духовного сану. Патріарх Константинопольський Кирило Лукаріс затвердив це обрання. У сані архімандрита Києво-Печерського монастиря Петро Могила проявив себе достойним і ревним послідовником своїх славетних попередників – архімандрита Никифора Тура, Єлисея Плетенецького, Захарія Копистянського. Добре усвідомлюючи роль книги, друкованого слова, праведник доклав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусії, так і в суспільному житті загалом. За п’ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили – як авторські, так і перекладені. Тоді ж архімандрит склад декілька канонів та церковних пісень, які свідчили про високий поетичний талант автора.

Петро Могила, як людина широкого і прогресивного мислення, ревний, вірний прихильник і поборник поширення православ’я, не міг обмежити свою діяльність лише стінами монастиря. Архімандрит вирішив заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам злободення і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Восени 1631 року відкривалася перша лаврська школа.

Лаврську школу, об’єднану в 1623 році з братською, згодом було перетворено на колегію, яка в свою чергу стала родоначальницею Київської духовної академії. Це стало справою життя Петра Могили. Заслуга його полягає в тому, що після об’єднання лаврської школи з братською він перетворив її на такий навчальний заклад, який згодом став взірцем для всіх духовних шкіл. Під невтомним і подвижницьким патронатом Петра Могили колегія інтенсивно розвивалася й за порівняно незначний, десятирічний період піднялася до рівня, що перевершував найкращі показники уніатських та католицьких шкіл. Окрім Київський колегії, Петро Могила відкрив у 1634 році ще одну – Вінницьку, а у 1636 році – Кременецьку.

Становище православ’я в Україні у першій половині XVIIст. було надзвичайно складним. Утиски й гоніння на православних стали звичним явищем. Їх усували з різних посад, забороняли відправляти богослужіння, церковні треби та святі таїнства. Православні храми закривалися або ж навіть руйнувалися. Та після сорокарічного гніту православні врешті здобули право сповідати свою віру, відправляти службу, обирати пасторів. Обставини цього часу вимагали, щоб православну Церкву очолив ієрарх енергійний, розсудливий, обдарований, який би зміг захистити її в непростий період випробувань. Кандидатура Петра Могили була найдостойнішою. У квітні 1633 року він розсилає православному населенню грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже його тут добре знали й поважали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва.

Стан православної церкви за митрополитства Петра значно поліпшився. Софіївський кафедральний собор у Києві та приписані до нього храми, Видубицький, Михайлівський, Пустинно-Миколаївський монастирі, інші монастирі та храми, перейшли у відомство православного митрополита. Відновлення Софіївського собору розпочалося у 1634 році тривало продовж десяти років.

Митрополит Петро наказав розчистити з – під нашарувань землі залишки Десятинної церкви, під руїнами якої було віднайдено мощі святого рівноапостольного великого князя Володимира. Лише чотирнадцять років судилося митрополитові пробути на Київській кафедрі, але це був час відданого, ревного служіння найвищим ідеалом життя.

Напруження і виснажлива праця, підірвали сили подвижника. Ледве сягнувши п’ятдесятилітнього віку, він відчув наближення смерті. За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво – Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповідав бібліотеку, нерухоме майно, коштовності. Розділивши решту свого майна поміж собором, Лаврою, бідними церквами та монастирями архіпастир мирно відійшов до Господа в ніч на 1(14) січня 1647 року, і цього ж року 3(19) березня тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво–Печерської лаври.

У 1996 році Петро Могила був першим, кого канонізували у святі Українські Православні Церкви усіх конфесій. Нова сторінка відкрилася і в діяльності дітища великого митрополита: у 1991 році тут відкрито університет, що згодом дістав статус національного, — „Києво-Могилянська академія”.

Протягом усієї історії український народ не мав іншої інституції, яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури, ніж Києво-Могилянська академія. Впродовж віків вона була виразником і носієм специфічних рис духовності українського народу, могутнім чинником формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу. Для українців вона завжди буде національною святинею, не меншою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд для англійців, Сорбонна для французів і т.п.

Петро Могила до кінця свого земного життя віддано служить Україні та православ’ю . Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти й православної церкви, на піднесення свідомості й гідності народу, прилучення України до складу вільних європейських держав. 20 років він керує видавничою діяльністю Лаврської друкарні, редагує й пише українською та церковнослов’янською мовами книги. Повертає захоплені уніатами і реставрує православні храми – Софіївський собор, церкву Спаса на Берестові, Михайлівську церкву у Видобучах, церкви в Луцьку, Круп’яничах тощо. Могила налагодив культурні зв’язки з Росією, Білорусією, Молдовою й Волощиною. Допомагав цим країнам вченими, засновував друкарні й школи. Але найбільшою турботою Могили була Колегія.

Колегія, якою опікувався Петро Могила, залишалася національною школою, ґрунтованою на давніх культурних і освітніх традиціях. В ній вивчалась церковнослов’янська й руська (книжна українська) мови, вітчизняна історія, студенти виховувались у глибокому православному дусі. До Колегії приймали дітей всіх станів. Але Петро Могила зумів перетворити Колегію на заклад Європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західноєвропейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом для опанування вищих наук була латинська мова, вивчалася також грецька і польська мови. Професорів для викладання в Колегії Могила навчав у закордонних університетах.. Незабаром колегія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвітних богословів. На честь Петра Могили колегія стала іменуватися Києво-Могилянською колегією (академією).

Єдине, чого не встиг Могила – це добитися для колегії офіційного статусу вищої школи. Але учні його продовжували розпочату ним справу. 1658 р. Гетьман Іван Виговський, вихованець Колегії, підписав з Польщею Гадацький трактат, за яким Україна, як князівство Руське, ставала разом з Литвою й Польщею членом Федеративної Речі Посполитої. Їй надавались широкі права, в їх числі – свобода віросповідання і статус вищої школи для Колегії, тобто статус Академії. Договір був ратифікований польським сеймом у квітні 1659 р. Таким чином, Києво-Могилянська академія була першим у Східній Європі православним навчальним закладом, офіційно удостоєним цього звання.

В нових політичних умовах, коли Україна вступила в союзні відносини з Росією, Академія при підтримці гетьмана Івана Мазепи й митрополита Варлаама Ясинського посилає до Москви своїх послів на чолі з ректором Йосифом Крюковським з метою отримати підтвердження свого матеріального та правового статусу. Повертається ректор з царською грамотою від 26.09.1707р.,тобто-всі володіння Академіі. А також її статус вищого навчального закладу: ”Академии их Киево-Могилянской, что от прежнего свого основания имеет равные привелегии, как обыкновенно иные Академии во всех государствах иноземческих, право свободы иметь подтверждается”.

Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім, всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Академія не лише навчала молодь, але й поширювала освіту, знання, її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру. Академічні наставники й професори свято вірили в те, що освічений разум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людей, долю суспільства.

Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Але зважаючи на те, що вона була вищою школою, студенти мали право вчитися в ній стількі, скільки бажали без вікового обмеження. Всього в Академії було 8 так званих ординарних класів, але кількість предметів сягала до 30 і більше. В перших чотирьох класах-фарі, інфимі, граматиці й синтаксимі, що були по суті підготовчими, вивчались мови: церковнослов’янська, грецька, руська (українська),латинь і польська, а також арифметика, геометрія, новий спів і катехізис. Знання класичних мов — грецької та латинської — було не лише ознакою освіченої людини того часу, але й відкривало їй шлях до пізнання античної культурної спадщини й сучасної європейської літератури й науки. Всі вищі науки, починаючи з поетики, в Києво-Могилянській академії також викладались латинською мовами. Руська або українська літературна (книжна) мова з часом завойовує все більший простір в Академії і в суспільстві. Нею писали твори, вірші, наукові, художні й політичні трактати, літописи, листи, судові акти, гетьманські універсали, укладали проповіді й повчання. Згодом в Академії зростає інтерес до європейських мов. З 1738р. до навчального курсу вводиться німецька, а з 1753-французька мова. А також вивчається російська мова та староєврейська.

Відомо що починаючи від Петра 1 ведеться наступ на українську мову, на її знищення. Приймається ряд заходів російського царизму щодо русифікації всієї України, а також Академії.

Академії спочатку „рекомедується” перейти на російську мову, а з 1784 – суворо забороняється читати лекції українською мовою.

Українська літературна мова, в розвиток якої внесли свій вклад Академія, в повній красі зазвучала в творах І.Котляревського, Т.Шевченка та українських поетів та письменників. Вивчалися в Академії поетика – мистецтво складати вірші, вміння красиво і правильно висловлювати думку. Відомими поетами, які вийшли з Києво-Могилянської Академії були ректор Касіян Сакович, Чернігівський архієпископ Лазар Баранович, митрополит Тобольський Іоан Максимович, професори Феофан Прокопович, Степан Яв орський, Георгій Сковорода та інші.

В Києво-Могилянській Академії зародився і став професійним театр. Студенти самі готували інтермедії, драми, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу.

Києво-Могилянська Академія була центром філософської думки в Україні. Особливе місце серед філософів в Академії належало професорам І.Гізелю, Й. Кононовичу-Горбацькому, С.Яворському, Ф.Прокоповичу. До речі, Феофан Прокопович започаткував в Академії вищу математику. В Академії були відкриті навіть спеціальні класи чистої математики, де викладалась механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрографія, і математична хронологія, цивільна й військова архітектура.

Відомим викладачем математики був також професор Іреней Фальковський. Що стосується архітектури, то хоча спеціального архітектурного класу не було, студенти отримували добрі знання з цього фаху. В Академії започатковуються природничі науки – астрономія, біологія, мінералогія, зоологія та інші, які поступово відділяються від філософії. Офіційно медичний курс був відкритий лише в 1802 році, але природничі знання, які давала Академія, вивчення творів Авіценни, Бекона, Гіппократа, а також знання латині часто були вирішальними у виборі шляху випускниками Академії.

Неабиякого розвитку в Академії досягло музичне мистецтво. З середини ХУІІ ст. в Академії існує Хорова школа. Музика органічно впліталась в академічне життя. Численні пісні і канти, створені в Академії, йшли в світ, їх розносили студенти, які відправлялись на вакації, або просто просили у добрих людей милостині. Академія дала багатьох професійних композиторів. Найбільш талановитими серед них були Максим Березовський і Артемій Ведель, музика яких до теперішнього часу хвилює серця.

Унікальною була книгозбірня Київської Академії, яка формувалась протягом двох віків. Закладена вона була, очевидно, ще в Братській школі. П.Могила передав Колегії всю свою бібліотеку – 2131 книгу вітчизняних і зарубіжних видань. Бібліотека поповнювалась також за рахунок закупок, надходжень від українських друкарень. Тут були книги видавництва Росії, України, Білорусії, Амстердама, Гамбурга, Галле, Берліна, Варшави, Лондона, Парижа, Рима, Болоньї й інших міст. Крім друкованих книг в бібліотеці зберігались численні рукописи-хроніки, літописи, спогади, щоденники, а також лекції професорів, конспекти студентів, документи минулих віків.

Києво-Могилянська Академія була всестановим закладом. В ній мали право навчатися всі бажаючі. Навчались діти української аристократії, козацької старшини, козаків, міщан, священиків і селян. В Академії формувалась генерація козацьких старшин, кадри провідної української верстви, в їх числі – писарі, обозні, судді, осавули, полковники, сотники, військові канцеляристи, бунчукові товариші, а також — правники, дипломати,, перекладачі тощо.

Києво-Могилянська Академія дала немало освічених ієрархів-єпископів, митрополитів, архімандритів, духовних письменників. Серед них були й такі, що своїм праведним життям, духовністю, високим християнським благочестям, щиросердечністю, просвітницькими спробами заслуговували на визнання їх по смерті Святими Православної церкви. Це Дмитро (Туптало), митрополит Ростовський (1651 – 1709), Іван (Максимович), митрополит Тобольський (1651 – 1715), Інокентій (Кульчицький), єпископ Іркутський (1680/1682 – 1731), Іосаф (Горленко), єпископ Білгородський (1705 – 1754); Феодосій (Углицький), архієпископ Чернігівський (30-ті рр.. ХУІІ ст. – 1696); Паїсій (Величковський), архімандрит Сіамського монастиря (1722 – 1794); Петро (Могила) митрополит Київський (1596 – 1647).

У першій половині ХУІІІ ст. в Академії навчались такі відомі згодом діячі російської науки і культури, як К.Щепін (1728 – 1770), перший російський доктор медицини, до речі, помер у Києві, куди приїхав добровільно допомагати киянам у боротьбі з чумою; Андрій Денисов (1664 – 1730), основоположник російського документального джерелознавства й палеографії; Михайло Ломоносов (1711 – 1765), який прийшов до Києва у 1734 році.

З другої половини ХУІІІ ст. Києво-Могилянська Академія після заснування університетів у Харкові й Москві, природно, почала втрачати приоритетне становище єдиної вищої школи, хоча гідно продовжувала підтримувати свої досягнення й традиції.

Проводячи ворожу політику щодо України, спрямовану на знищення й бодай будь-яких ознак автономії й історичної пам”яті, позбавляючи її таких демократичних національних надбань, як гетьманство, Запорізька Січ, козацький адміністративний устрій, російський царизм знищив і Києво-Могилянську Академію – осередок української освіти, культури й ментальності. За розпорядженням уряду, указом Синоду від 14.08.1817 р. Академію було закрито.

Література

1. Історія української культури. – К.: Либідь, 1994
2. Хижняк З.І. Києво-Могилянська Академія
3. Жуковський А. Петро Могила. К.: Мистецтво, 1997