Життя та творчість Івана Кавалерідзе

Вступ.

1. Життєвий шлях І.Кавалерідзе.

2. Мистецька спадщина І.Кавалерідзе.

3. І. Кавалерідзе — один із фундаторів українського авангарду в скульптурі та українського історичного фільму.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Сучасне мистецтво знаходиться у напруженому пошуку ідей, які допоможуть відновити втрачений зв’язок між тимчасовим і вічним, земним і небесним (матеріальним та ідеальним). Найбільш важливий для І.Кавалерідзе період становлення творчості співпав з часом, коли в світовому мистецтві відбувався інтенсивний пошук нових форм вираження світосприйняття, яке революційно змінювалося. Мистецтво переходило від мимесісу реалізму XIX ст. до міфологізму модерністських течій ХХ ст. Історичні перетворення дозволяють нам по-новому оцінити внесок І.Кавалерідзе в національну і світову художню культуру. Це потребує розробки нових підходів і методів вивчення їх творчого доробку, який належить ХХ ст.

Поза сумнівом, у долі цієї людини було щось фатальне, ренесансне. І не випадково ЮНЕСКО назвало його «українським Мікеланджело». У квітні виповнюється 120 років від дня народження Івана Петровича Кавалерідзе (1887—1978) — видатного українського режисера, скульптора і кінодраматурга. Він відомий своїми пошуками нової кіномови в історичних фільмах «Коліївщина» і «Злива». Він створив першу українську кінооперу «Наталка Полтавка». Популярна і його екранізація «Повії» Панаса Мирного (із Людмилою Гурченко в головній ролі). А деякі його скульптурні роботи — «Бунт», «Журавлі летять», «Якби ви знали, паничі» — радянські музейники взагалі не приймали, оскільки боялися, що їх не зрозуміють «верховні цінителі». За один фільм його не злюбив Сталін, Хрущов таврував його за «негідну поведінку» під час фашистської окупації Києва.

Мета роботи полягає у виявленні і розкритті особливостей життя та творчості І.Кавалерідзе в контексті світового мистецтва.

Для досягнення мети поставлені такі завдання:

· виявити національні і світові культурні витоки творчості І.Кавалерідзе;

· розкрити прояви режисерської діяльності І.Кавалерідзе;

· дати характеристику творчої спадщини І.Кавалерідзе;

· показати місце творчого доробку І.Кавалерідзе в контексті світової культури.

Об’єкт дослідження: життя та творчість І.Кавалерідзе.

Предмет дослідження:творча діяльність І.Кавалерідзе.

1. Життєвий шлях І.Кавалерідзе

Народився Іван Петрович Кавалерідзе 14 квітня 1887 р. на хуторі Ладанському на Полтавщині. Одного з його предків генерал Ладанський привіз до свого маєтку з Кавказу всередині XIX ст. Дитинство малого Іванка минало в селі Талалаївці. Тут він навчався в початковій земській школі. Тут разом з ровесниками пас череду. Тут виліпив свої перші фігурки з глини. Коли хлопчик закінчив три класи, Сергій Мазаракі, художник і археолог, забрав його до Києва. Творча атмосфера, що панувала в домі родича (а той був знайомий із І.Рєпіним, А.Куїнджі, акторами Київського оперного театру), вплинула на формування характеру творчих уподобань і захоплень хлопця. Провчившись шість років у приватній гімназії Вальтера, Іван був змушений залишити її, оскільки його переслідувала поліція за участь у студентських заворушеннях, і переїхати на квартиру дядька, а згодом у село. Проте через рік поновлює навчання, але вже в Київському художньому училищі. Після двох років навчання у класі архітектури переходить до класу ліплення, яким керував відомий український скульптор Ф.Блавенський.

У 1899 році Іван закінчує земську школу й переїжджає до Києва, до свого дядька С.А.Мазаракі, випускника Петербурзької академії мистецтв, який став відомим археологом і художником. С.Мазаракі залучив Івана до мистецтва, культури Київської Русі. Він цікавився пам’ятниками міста, храмами, театрами. Вступив до приватної гімназії Г.Валькера на Тимофіївській вулиці (нині М.Коцюбинського), але провчився там недовго.

1906-го Кавалерідзе повертається до Києва й вступає до Київського художнього училища. Тут, після дворічного перебування в класі малювання, він вирішує стати архітектором і переходить до класу скульптури, яким керував Ф.Балавенський. Починається його творча діяльність. Кавалерідзе створює кілька портретів і скульптур. Його скульптуру «Творчість» купує антрепренер С. Брикін, який і надає Кавалерідзе майстерню в театрі. Тут скульптор створює бюсти, статуї, історичні портрети. Серед них — князь Святослав, Ф.Шаляпін, Т.Шевченко, С.Мазаракі.

У 1909—1910 рр. Кавалерідзе навчається в Петербурзькій академії мистецтв. Молодого скульптора направляють на стажування до Парижа. Повернувшись до Києва, він створює пам’ятник княгині Ользі у співавторстві Ф.П.Балавенським, П.В.Сніткіним і В.Н. Риковим, який на всеросійському конкурсі визнають найкращим і після поправок Святійшого Синоду встановлюють на Михайлівській площі. Відкриття пам’ятника відбулося 4 вересня 1911 року. На жаль, він недовго милував око перехожих. Після приходу до влади більшовиків скульптуру Ольги скинули з постаменту, а 1926 року повністю демонтували пам’ятник. Статую Ольги, розбиту на декілька частин, закопали в землю під клумбою, де вона й пролежала близько 80 років. Минали роки, і лише в 1996-му тут знову було встановлено цей чудовий пам’ятник, який став окрасою міста [4, c. 467-468].

Щоб заробити грошей на навчання, матеріали, інструменти, книжки (просити допомоги в родичів хлопцеві було незручно, а у призначенні стипендії Роменське повітове земство відмовило), талановитий юнак працює статистом в оперному театрі.

Перша курсова робота І.Кавалерідзе — композиція "Творчість" — була високо оцінена викладачами, і педагогічна рада звільнила його від сплати за навчання. Скульптура складалася з трьох алегоричних голів, що уособлювали боротьбу, шукання і працю. Співак і антрепренер С.Брикін купив цю роботу і надав скульпторові майстерню у приміщеній оперного театру. Тут І.Кавалерідзе ліпить погруддя і портрети популярних артистів, зокрема і Ф.Шаляпіна. Завдяки цьому знайомству з'явилася цікава серія робіт: Шаляпін у ролі Олоферна (опера "Юдіф"), Дон Кіхота, Івана Грозного ("Псковитянка") тощо.

Щоб продовжити навчання, восени 1909 p. І.Кавалерідзе їде до Петербурга, до Академії мистецтв, а в 1910-1911 pp. навчається в Парижі в майстерні скульптора Н.Аронсона. Молодого митця захопив Париж. Його хвилював пошук нових, незвичних засобів вираження форми і змісту. Саме тоді у творчості І.Кавалерідзе виявляються тенденції до поєднання переосмислених традицій минулого із сучасними мистецькими шуканнями. У Парижі скульптор знайомиться з багатьма цікавими людьми, відвідує майстерню Огюста Родена.

1911 p. І.Кавалерідзе починає працювати на московській кінофабриці художником-декоратором. У 1915-1917 pp. служить у царській армії. У 1918-1928 pp. працює на батьківщині у відділі наросвіти, викладачем малювання у школах і режисером повітового театру.

З ім'ям Кавалерідзе пов'язані перші екранізації українських народних пісень. Він створив і перші кіноопери "Наталка Полтавка" й "Запорожець за Дунаєм", у яких головні ролі виконували М.Литвиненко-Вольгемут та І.Паторжинський. Це — найкращі кіноекранізації видатних творів І.Котляревського і С.Гулака-Артемовського. У 1928 -1933 pp. І.Кавалерідзе працює режисером на Одеській кіностудії, створює шедеври кіномистецтва: "Злива" (1928), "Перекоп" (1930), "Штурмові ночі" (1931), "Коліївщина" (1933) [2, c. 14-15].

У 1934 році І.П.Кавалерідзе призначили режисером Київської кіностудії. Він вирішує створити трилогію про визвольну боротьбу українського народу проти російського самодержавства. Наступним фільмом став «Прометей», сценарій до якого написано за поемою Т.Г. Шевченка «Кавказ». На жаль, за вказівкою Сталіна його було піддано нищівній критиці на сторінках газети «Правда». Кавалерідзе забороняють створювати фільми на історичні теми. На «Укрфільмі» засуджують «неправильні ідейні позиції» Івана Петровича. Митець важко переживає з цього приводу, але настійливо працює в кіно, екранізує спектаклі. З’являються його фільми-опери «Запорожець за Дунаєм» та «Наталка Полтавка». Він вдало поєднує драматургію і музику. Ці фільми зацікавили багатьох глядачів.

У травні 1941 року І.П. Кавалерідзе виїжджає в район Західної України на зйомки фільму «Пісня про Довбуша». Знімальна група працювала високо в горах, і з початком війни несподівано опинилася на окупованій німцями території. Почалися тривожні і трагічні дні в житті українського митця. Ідеологи з відомства Геббельса, з’ясувавши особу Кавалерідзе, запропонували йому зняти фільм про Гітлера. Митець відмовився під приводом хвороби. Він усвідомлював, що відмова може призвести до загибелі, і дав згоду очолити Київську кіностудію напередодні звільнення міста. Йому вдалося запобігти знищенню німцями головного павільйону та врятувати студію. На той час Кавалерідзе ще не знав, що його син Ігор і пасинок Борис Шарський загинули на війні, а доньку Ніну фашисти закатували в Харкові.

Після перемоги у творчій біографії І.П.Кавалерідзе настає тривала перерва. Як ставилася радянська влади до тих, хто опинився на окупованій території, відомо всім. Митцю заборонили займатися улюбленою справою, його постійно перевіряли. А фільми доручали ставити режисерам, які себе не «скомпрометували».

Кавалерідзе стає старшим інженером, а згодом науковим співробітником відділу Академії архітектури України. Серед його творів є й групові скульптури: «Лев Толстой і Максим Горький у Ясній Поляні», «Пушкін і Гоголь», група «Ти зійди, сонце красне», де в бронзі втілено Максима Горького й Федора Шаляпіна. Багато його робіт передано в музеї Києва, Харкова, Львова, Луганська, Москви [5].

У 1934-1941 pp. І.Кавалерідзе — режисер Київської кіностудії художніх фільмів; 1944-1948 pp. — старший співробітник відділу монументальної скульптури Академії архітектури УРСР. У 1957-1962 pp. — знову режисер Київської кіностудії ім. О.Довженка. Фільми, створені в цей період, позначені незмінним прагненням митця відтворити історичну атмосферу певної доби. У той час з'явилися такі його стрічки, як "Григорій Сковорода" (1958) і "Повія" (1961). На відміну від попередніх робіт у кіно й театрі, у фільмі "Повія", знятому за однойменним романом Панаса Мирного та Івана Білика, режисер вдається до глибшого психологізму, більшої точності характеристик, високої культури режисури, завдяки чому глядач глибоко співчуває знедоленій жінці. І.Кавалерідзе і сценарист Нона Капельго-родська дібрали з роману найважливіші епізоди, чітко окреслили драматичну лінію, пов'язану з долею Христі. Створюючи стрічку, режисер найбільше уваги приділив не зовнішнім деталям (аксесуарам, одягу, пейзажам, фольклорним сценам), а відтворенню глибоких самобутніх характерів.

1962 р. відбулася персональна виставка творів І.Кавалерідзе. У 1969 р. йому було присвоєне звання народного артиста України.

У середині 60-х pp. відбуваються прем'єри п'єс Кавалерідзе: "Вотанів меч" (на сцені Тернопільського музично-драматичного театру ім. Тараса Шевченка) і "Перекоп" (у Харківському театрі ім. Тараса Шевченка). Як засвідчили ці постановки, драматургія І.Кавалерідзе поєднує високі літературні якості зі сценічними вимогами побудови дії, майстерністю діалогу й точним урахуванням специфічної театральної дійсності. У ній завжди відчутна індивідуальна художня манера митця.

П'єса "Вотанів меч" — своєрідний філософський роздум про війну і мир. Старовинну готську легенду Кавалерідзе проеціює на сучасність.

Якось під час грози юнак Зігмунд опинився в горах. Випадково він потрапив до хатини Хундіга. Вражений красою його дружини, Зігмунд вирішив убити господаря за допомогою чарівного меча бога Вотана, що завжди допомагав володареві перемагати, та меч зламався, бо був піднятий на негідну справу.

Героїко-романтична драма "Перекоп" розповідає про реальну подію з історії громадянської війни — перехід Червоної Армії через Сиваш.

1970 р. у Сумах і Тернополі відбулася прем'єра п'єси "Перша борозна", присвячена історико-революційній темі.

Помер Іван Кавалерідзе 3 грудня 1978 р. в Києві. Похований на Байковому цвинтарі.

1987 р. день народження нашого видатного земляка відзначався за календарем ЮНЕСКО. Тоді ж у с. Новопетрівці відкрито художньо-меморіальний музей Кавалерідзе, у 1989 р. — галерею його скульптур у Сумському художньому музеї, у 1991 р. -музей-майстерню у столиці. У квітні 2002 р. на кіностудії ім. О.Довженка було відкрито меморіальну дошку, присвячену видатному режисерові, драматургу і скульптору [10, c. 60-61].

2. Мистецька спадщина І.Кавалерідзе

Творчість Кавалерідзе-скульптора вирізняється великим жанровим і тематичним розмаїттям. Мистецька спадщина його величезна. Серед творів майстра чимало таких, які становлять цінність не лише для України, а й для світового художнього надбання.

У 1910 р. в Києві "Воєнно-історичне товариство" організувало всеросійський конкурс на проект пам'ятника княгині Ользі. Перемога дісталася І.Кавалерідзе. Наступного року у співавторстві з Ф.Блавенським, П.Сниткіним і В.Риковим він установлює групову композицію заввишки дев'ять метрів на Михайлівській площі. Нечисленні монументи тодішнього Києва споруджувалися за одним принципом: фігура історичної особи поєднувалася з алегорично втіленими атрибутами її діяльності.

Робота І.Кавалерідзе була новим явищем, оскільки являла собою чотирифігурну композицію: у центрі, на найвищому постаменті, — постать княгині Ольги, ліворуч — перші слов'янські просвітителі Кирило і Мефодій, праворуч — Андрій Первозванний. В основу композиції покладено тризуб. Фігури Ольги, Кирила та Мефодія ліпив І.Кавалерідзе. За первісним задумом Ольга мала спиратися на меч, але Комітет у справах будівництва пам'ятників відхилив цей варіант. Авторові довелося внести зміни: руку Ольги на рівні грудей він поклав на хрест. Так уперше в Києві з'явився пам'ятник, створений місцевим українським скульптором. Але кияни недовго милувалися цим витвором мистецтва. 1919 р. статую Ольги скинули з п'єдесталу, а на її місце встановили бюст Шевченка роботи Б.Кратка. Фігури апостола та просвітителів обшили зусібіч фанерними листами. Невдовзі ящик зруйнувався, і поет опинився в доволі дивному товаристві. У 1920 р. гіпсове погруддя Шевченка знищили поляки. Через кілька років було демонтовано фігури апостола і просвітителів, а також постамент. Сквер, який був довкола, теж зник. Розбиту на шматки статую Ольги тут і зарили. І тільки в 1996 р. пам'ятник, тепер уже виконаний у мармурі, знову прикрасив Київ [10, c. 61].

Митець звертався у своїй творчості до багатьох тем, та головними для нього завжди були постаті Сковороди і Шевченка. Ще 1910 р. він створив два гіпсових варіанти пам'ятника Т.Шевченкові для Києва. Через два роки одержав заохочувальну премію у конкурсі на проект пам'ятника Кобзареві. Молодий скульптор зобразив поета, який сидить, схиливши в зажурі голову і важко опустивши руки. Природність пози, простота одягу, емоційність, якою насичена композиція, вражали глядачів. На трьох бічних гранях постаменту передбачалося створити барельєфи з образами героїв Шевченкових творів. Тоді ж в І.Кавалерідзе зародилася думка створити пам'ятник Шевченкові в Ромнах. Минуло шість років — і восени 1918 р. в Ромнах відбулося велике свято з нагоди відкриття цього пам'ятника. Бетонна скульптура заввишки 5 метрів, що нагадувала козацьку могилу, відзначалася пластичністю контурів,

узагальненістю фігури Кобзаря, відсутністю побутових деталей. Хоча фігура поета була відносно невелика, проте вражала монументальністю, гармонійною єдністю із символічним курганом, у який перетворився постамент. У 80-ті pp. XX ст. пам'ятник було відтворено у бронзі, а пошкоджений бетонний оригінал згодом перевезли до музею І.Кавалерідзе в Києві, де протягом двох місяців його реставрували, відновлюючи зруйновані елементи.

У середині 90-х pp. XX ст. в центрі Сум, поблизу пам'ятника Шевченкові, будівельники, копаючи траншею, натрапили на частину скульптурної фігури. То були залишки пам'ятника Кобзареві роботи І.Кавалерідзе, спорудженого в 1926 р. Бунтарські риси поета були підкреслені гострими кубічними формами. Він сидів, підперши голову рукою, і думав свою думу. У 50-х pp. пам'ятник чимось не сподобався місцевій владі. У 1957 р. "згори" надійшла вказівка знести його, бо він, мовляв, почав руйнуватися. За одну ніч монумент розбили вщент (руйнувати — не створювати): уцілів лише фрагмент (голова), який і закопали в землю.

Злетом новаторських шукань І.Кавалерідзе став проект монумента Т.Шевченкові в Каневі на могилі поета (1926). Пам'ятник Кобзареві, задуманий як "Тарасова гора", мав вигляд чотиригранної зрізаної піраміди. Угорі — напівлежача постать поета, який за народними уявленнями, у призначений історією час має підвестися. Автор мав намір створити ще кілька скульптур і розмістити їх на Чернечій горі, яка уявлялася йому природним постаментом. Цей задум не здійснився, але ідею "Тарасової гори" І.Кавалерідзе частково втілив у пам'ятнику Шевченкові в Полтаві, урочисте відкриття якого відбулося в березні 1925 р. з нагоди 65-річчя з дня смерті поета: серед розміщених під різними кутами бетонних плит вирізняється постать поета, який сидить, сперши голову на руку. Обидва монументи (і в Полтаві, і в Сумах) нагадують роменську композицію, але значно експресивніші [9, c. 25-26].

У 1944 р. І.Кавалерідзе створює проекти пам'ятника для Ленінграда ("Шевченко на березі Неви"). Глядач бачить Кобзаря у глибокій задумі, водночас його постать сповнена рішучості. Ця робота стала кульмінацією тривалих шукань митця на шляху пластичного відтворення образу нашого геніального земляка. На жаль, доля проекту склалася трагічно: він не знадобився ні в Ленінграді, ні в Києві. Але ідею монумента використали молоді скульптори, які брали участь у конкурсі на створення пам'ятника Шевченкові для Москви. "На їхнє прохання роботу над цим пам'ятником консультував Кавалерідзе: тривалий час перебував з ними в Москві, згодом у Ленінграді, де відпивалася і чеканилася статуя" .

У 1992-1993 pp. з ініціативи товариства "Україна" було зроблено спробу встановити пам'ятник Т.Шевченкові (за проектом І.Кавалерідзе) в Санкт-Петербурзі. Як стверджує Р.Синько, І.Кавалерідзе звинуватили у плагіаті московського пам'ятника. Невдовзі модель Кавалерідзе знищили.

Варіант проекту "Могила Т.Шевченка в Каневі" був відновлений 1974 р. під назвою "Початок". Ця робота вражає своєю архітектонікою та пластикою.

До образу Шевченка та героїв його творів звертався і Кавалерідзе-кінорежисер. У 20-30-х pp. XX ст. митець створив фільми, що стали класикою: "Коліївщина" і "Прометей". Але якщо в шевченківських "Гайдамаках" події 1768 р. відтворено як національно-визвольну боротьбу ("…убогий, багатий поєднались, — дожидають великого свята"), то у фільмі Коліївщину зображено як боротьбу бідних проти багатих. Не забуваймо, що фільм датований 1933 p., коли сучасне і минуле розглядалося лише з класових позицій. Але попри це перед виходом на екран "Коліївщину" дуже скоротили. До речі, у цій кінострічці вперше використано освітлення під час зйомок.

Фільм "Прометей", створений за мотивами шевченківського "Кавказу" (1935), — це історико-революційна епопея. У ній показані колонізаторська політика російського царату й повстання українських кріпаків, які пробуджуються до політичного життя, політичного осмислення змісту подій.

Кріпосного юнака Івана пан віддає в солдати на Кавказ, а його наречену — до будинку розпусти. Під впливом революціонера Гаврилова, розжалуваного солдата, герой стає свідомим борцем і, повернувшись у рідне село, піднімає селянське повстання.

Фільм "Прометей" піддали нищівній критиці газета "Правда", журнал "Радянське кіно" та інші органи преси, що призвело не лише до його заборони. Було перекреслено весь творчий доробок режисера, бо фільм, за словами чиновників, не висвітлював експлуататорської ролі польських та українських панів і спрямовувався лише проти російських кріпосників, набувши тим самим "антимоскальського" характеру. Вдруге цей фільм заборонили в 60-ті pp. Переглянувши стрічку сьогодні, можна з упевненістю сказати: вона асоціативно виразна і сповнена пророцтв, її створила винятково талановита людина. На жаль, фільм зберігся не повністю, але, незважаючи на це, у 2001 р. він викликав інтерес у програмі "Інший Кавказ" у Вісбадені (Німеччина), оскільки було запропоновано своєрідний підхід до екранізації поеми Т.Шевченка "Кавказ" [10, c. 62-63].

Фільми "Коліївщина" і "Прометей" були одними з перших звукових фільмів в Україні. Уперше у стрічках І.Кавалерідзе слово стало могутнім засобом національної характеристики героїв (в обох фільмах представники різних народів розмовляють українською мовою).

Образу Кобзаря присвятив І.Кавалерідзе й один зі своїх драматичних творів (на жаль, незавершений). В основу досконалої своєю художньою структурою соціально-психологічної драми покладено епізоди з життя Т.Шевченка, пов'язані з перебуванням у Яготині (написання поеми "Варнак", стосунки з Варварою Рєпніною тощо). На жаль, цей твір залишився не завершеним.

Друга наскрізна тема творчості І.Кавалерідзе — доля поета, філософа і просвітителя Григорія Сковороди. Вона надихнула митця на створення п'єси "Григорій і Параскева", фільму "Григорій Сковорода" і кількох пам'ятників. Перший з них відкрито 1922 р. в Лохвиці, на батьківщині філософа. Незадовго до цього місцева влада видала розпорядження про спорудження монумента Сковороди в місті перед будинком-музеєм і встановлення його погруддя в с. Чорнухах, де він народився (гіпсову фігуру було знищено 1952 p.). Пам'ятник, що прикрасив Лохвицю, вирішено в реалістичній манері. Невисокий чотиригранний постамент підкреслює близькість Сковороди до землі свого народу.

1944 р. була виконана невелика гіпсова статуетка Г.Сковороди (нині вона зберігається в Києві).

Пам'ятник Григорію Сковороді, що навпроти Києво-Могилянської академії, де, як відомо, він навчався, — це останній пам'ятник українському мислителю, який встановлено за життя І.Кавалерідзе. Автор умисне зобразив мандрівного філософа босоніж. Та чиновникам здалося, що це непристойно, і вони дали вказівку "взути" філософа (за допомогою зварювального апарата було зроблено щось схоже на постоли і Г. Сковороду водночас "позбавили" однієї з двох торб). Свого часу митець створив сім варіантів скульптури. Найкращим було визнано варіант фігури філософа з книгою, але на останньому етапі виконання роботи його "виправили" — зняли книгу, яку партпрацівники сприймали як Біблію. Цей проект став основою пам'ятника, спорудженого в Харкові біля Свято-Покровського монастиря (1992).

Дуже приваблювала митця й історична тематика. Постать Ярослава Мудрого, який тримає макет Софії Київської, біля Золотих воріт, пам'ятна стела на честь бібліотеки Ярослава Мудрого в Києві, погруддя Петра Запорожця в Білій Церкві, пам'ятник Б.Хмельницькому в с. Кобеляках, численні барельєфи в різних містах України, створені І.Кавалерідзе, і нині милують очі наших сучасників.

І.Кавалерідзе прожив довге життя, полишивши помітний слід у світовій культурі як талановитий скульптор, режисер кіно і театру, драматург. Багатьом його творам судилася складна доля. Були знищені пам'ятник княгині Ользі в Києві, Артему в Артемівську, Т.Шевченку в Сумах, Г.Сковороді в с. Чорнухи, а також кінострічки "Злива" і "Штурмові ночі". Фільм "Коліївщина" цензура понівечила перед виходом на екран. Лише в 60-70-ті pp. в кінознавстві були зроблені спроби дати належну оцінку видатному явищу вітчизняного кіно [3, c. 58-59].

3. І. Кавалерідзе — один із фундаторів українського авангарду в скульптурі та українського історичного фільму

У Києві, на Андріївському узвозі, неподалік Андріївської церкви, розмістився музей Івана Кавалерідзе, створений з ініціативи Ростислава Синька, учня видатного скульптора і кінорежисера. Тут зберігається близько 5000 експонатів, присвячених життю і творчості майстра: проекти па-м'ятників, оригінали скульптур, унікальні фотографії, рукописи сценаріїв фільмів і п'єс, відеокасети фільмів українського режисера, а також стрічок про нього.

І. Кавалерідзе — один із фундаторів українського авангарду в скульптурі та українського історичного фільму — людина — надзвичайних здібностей і важкої долі.

Через свої сміливі прогресивні експерименти Іван Кавалерідзе протягом усього життя незаслужено піддавався критиці Сталіним, Хрущовим та іншими партійними діячами. Чимало аспектів біографії і творчості митця замовчували або свідомо перекручували.

Іван Петрович був скромною, високоерудованою людиною. Усіх приваблювала його життєрадісність, увага до колег і особливий дар вселяти в усіх віру у власні сили. Він був вимогливий до одягу й завжди виглядав елегантно. Працював до ночі, відпочиваючи 5-6 годин на добу.

Невдовзі Кавалерідзе знову зайнявся режисурою на Київській кіностудії. Стає членом Спілки кінематографістів України. На екран виходять його фільми «Григорій Сковорода», «Повія» за романом П.Мирного. На єдиній прижиттєвій персональній виставці І.П.Кавалерідзе було представлено понад 100 його робіт. Іван Петрович творчо працював над створенням меморіальних дощок і барельєфів: М.Врубелю, В.Іванову, Ю.Шумському, Г.Сковороді. Займався він і журналістською діяльністю. Було опубліковано його статті «Роздуми про кіномистецтво», «Ми рознощики нової віри». Настав час його визнання[10, c. 64].

Фільм Івана Кавалерідзе «Прометей» (1935) викликав негативну реакцію Йосипа Сталіна, який, як відомо, формував кінорепертуар СРСР на власний смак. Особливо йому не сподобалися сцени, де розкривався героїзм чеченських горців, зокрема епізод, в якому під поступово затихаючий гомін голосів людей, що йдуть в атаку, з’являються і пливуть бурхливою рікою солдатські та офіцерські фуражки, шапки, кіраси загарбників.

Не менш згубно відбилась на творчості І. Кавалерідзе й окупація, якої йому не пощастило уникнути, та критика, в зв’язку з цим висловлена іншим вождем — Микитою Хрущовим.

Війна застала Кавалерідзе далеко від Київської кіностудії, котру на час війни було евакуйовано в Ашхабад. Тоді Іван Петрович ставив фільм «Пісня про Довбуша» за сценарієм письменника Любомира Дмитерка. В архіві Музею-майстерні І.П.Кавалерідзе у Києві зберігається посвідчення про відрядження за №412 від 19 травня 1941 року, виписане режисерові Кавалерідзе, якого направили у Львівську та Станіславську області по 2 липня 1941 року. «Проезд разрешен в мягком вагоне»[5].

Після ліквідації самоуправи І. Кавалерідзе підробляє живописом, малює пейзажі, які вимінює на продукти на київському «Євбазі».

Із Київською кіностудією, директором якої був тоді племінник П.Тімана Шведе, Кавалерідзе також підтримував своєрідні стосунки.

Зйомки документальних фільмів (один із них — «Київ, спотворений більшовиками» — спричинився після визволення України від фашистів до арешту Миколи Топчія ) були рідкістю.

Колектив кіностудії в основному готував українські титри до німецьких фільмів, що виходили у прокат («Ешнапурський тигр», «Індійська гробниця з Ла Яной», «Шлюбна ніч утрьох», « Серце королеви» тощо), тиражував їх копії, що рятувало всіх співробітників від мобілізації на трудові роботи до Німеччини.

Перебування Кавалерідзе в окупації стало також причиною того, що написаний ним сценарій «Вотанів меч» (1962) не був допущений до постановки.

У 1962 році громадськість, інтелігенція обговорювали результати зустрічі М.Хрущова з діячами культури. Не всі були згодні з висновками й оцінками. Кавалерідзе виклав свої погляди на модернізм, після чого зазнав суворої критики. Багато хто почав уникати зустрічі з авангардистом. Митець важко пережив це приниження. Друзі не забували й підтримували його. Чимало мистецтвознавців розцінили цю історію як фальшивку політичного характеру. Та все ж у 1969 році йому присвоюють звання народного артиста України, а згодом приймають до Спілки письменників.

Тоді ж у Москві було встановлено пам’ятник Тарасу Шевченку, де анонімно використовувався проект І. Кавалерідзе 1944 року, а також його безпосередня робота з молодими авторами.

Що ж до сценарію фільму «Вотанів меч», то він так і не був поставлений. Керівництво було шоковане темою, запропонованою І. Кавалерідзе, та її тлумаченням. Ключем до розуміння цього твору була стародавня легенда про бога Вотана. Він наділив головного героя Зігмунта чарівним мечем, який обіцяв зламати, якщо той підніме його на недобру справу.

Дія відбувається на околиці окупованого Києва. Війна зводить під одним дахом німецького офіцера-інтенданта Герберта Гезанга та українську дівчину-скульптора Анну Руденко. Дочка професора, вона таємно допомагає партизанам, тому поява нового мешканця не викликає у неї захвату [4, c. 475-476].

Проте закохані в мистецтво молоді люди поступово починають виявляти інтерес одне до одного. Вони не приховують своїх почуттів, але різні підходи до розуміння справжнього гуманізму їх роз’єднують. Анна не може миритися з тим, що гарний, інтелектуально непересічний Гезанг уражений вірусом фашизму. Врешті молоді люди розлучаються назавжди.

Спроба І. Кавалерідзе зіштовхнути дві ідеології, досліджуючи і те, що їх об’єднує, і те, що відрізняє, а також звернення до загальнолюдських, а не до політичних категорій — все це не сприйняли колишні фронтовики — директор кіностудії Василь Цвіркунов та редактор Олександр Сизоненко.

Отже, фільм не був поставлений. Наприкінці 70-х років І. Кавалерідзе переробив сценарій на п’єсу, яка з успіхом йшла у театрах Тернополя та Харкова.

Українського скульптора давно хвилювали погляди Г.Сковороди — просвітителя, філософа, поета. Неодноразово він втілював його образ у своїх роботах. А вершиною творчості став пам’ятник, встановлений на Контрактовій площі, напроти Києво-Могилянської академії, де навчався український філософ-мандрівник. Однак відкриття пам’ятника перенесли, оскільки партійні ідеологи вимагали «взути» босоногого філософа й «забрати» в нього палку й торбу [6, c. 195-196].

Висновки

Загалом діяльність І.Кавалерідзе — ціла епоха у вітчизняному мистецтві. Попри все митцеві вдалося зберегти протягом усього творчого шляху власний почерк і самобутнє мистецьке світовідчуття. Найкращі твори І.Кавалерідзе, що ввійшли до скарбниці нашої культури, експонуються не лише в Україні, а й за її межами.

Таким само традиційно добротним у майстерності і водночас глибинним і скерованим на психологічне вирішення образу постає Кавалерідзе у кращих своїх п’єсах «Вотанів меч» (1966), «Перекоп» (1967), «Перша борозна» (1970). А його фільми-опери «Наталка Полтавка» (1936) та «Запорожець за Дунаєм» (1937), у яких головні ролі виконували славнозвісні М.Литвиненко-Вольгемут та І.Паторжинський, і нині є кращими кіноекранізаціями видатних творів І.Котляревського та С.Гулака-Артемовського.

Свій режисерський шлях Кавалерідзе починав із фільму «Злива» — у 1938 році. Це своєрідна історія України з часів гайдамаччини. Стрічка вирізнялася небувалою оригінальністю, несподіваним художнім рішенням. Уже тоді майстер гостро відчував «закостеніння» офіційного мистецтва. Головним принципом підходу до зйомок у Кавалерідзе завжди був рух. Ветерани казали: «Дим і пара створюють динаміку в кадрі». Але всі чомусь дуже дивувалися цьому своєрідному «кавалерідзевському» рухові заради руху. Саме в ті роки Довженко і Кавалерідзе прагнули усвідомлювати дійову силу мистецтва. Вони були засновниками національного кінематографу.

У «Зливі» Іван Петрович зображав «панство з порцеляновими обличчями». Акторам робили білий грим, і вони здавалися безкровними маріонетками. Якщо селянин — то він, природно, гримувався «під бронзу», набуваючи земляного або металевого відтінку. Згодом фільм «Злива» своїм «хайтековим» підходом налякав, кіноофіціоз картину просто знищив невдовзі після виходу у світ. І тільки очевидці, які працювали пліч-о-пліч із Кавалерідзе, могли пояснити, за якими художніми принципами був створений цей фільм.

За три роки до цього Кавалерідзе зняв «Коліївщину» (1935) — під враженням від спектаклю «Гайдамаки» Леся Курбаса. Директор музею Ростислав Синько признавався, що багато розпитував майстра про той легендарний спектакль.

Список використаної літератури

1. Білодід О. Останні світлини Івана Кавалерідзе/ Олександр Білодід //Українська культура. — 2003. — № 7. — C. 40

2. Дєдов В. Творчі здобутки Івана Кавалерідзе в Донбасі: (Науково-популярний нарис)/ Володимир Дєдов,; Держ. історико-архітектурний заповідник м. Слов’яногорська Донецької області. — Слав’янск: Печатный Двор, 2002. — 78 с.

3. Зінич С. Іван Кавалерідзе: монографія/ С.Г.Зінич, Н.М.Капельгородська. — К.: Мистецтво, 1971. — 182 с.

4. Зубанич Ф. Інтерв'ю з І. Кавалерідзе/ Ф. Зубанич //Хроніка 2000. — 2002. — № 47-48. — C. 467-476

5. Іван Кавалерідзе під час окупації // Кінотеатр. – 2006. — № 4. // http://www.ktm.ukma.kiev.ua/show_content.php?id=552

6. Капельгородська Н. Кіномистецтво України в біографіях: Кінодовідник/ Нонна Капельгородська, Євгенія Глущенко, Олександра Синько,; Державний комітет телебачення і радіомовлення України, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України (Київ). Львівське відділення, Музей-майстерня та Благодійний меморіальний фонд Івана Кавалерідзе. — К.: АВДІ, 2004. — 709 с.

7. Макаренко Г. Зустріч: Іван Кавалерідзе та Улас Самчук/ Гарій Макаренко //День. — 2007. — 8 червня. — C. 18

8. Німсико А. Кавалерідзе-скульптор. — К, 1997.

9. Новаторство Івана Кавалерідзе: Тези доповідей. — К, 1997.

10. Щур І. Мистецька спадщина Івана Кавалерідзе //Дивослово. — 2005. — № 1. — C. 60-64.