1. Загальні відомості про законодавство, що регулює ЗЕД України.

2. Конкурентоспроможність товарів і послуг на світовому ринку.

3. Принципова схема ціноутворення на світовому ринку

4. Єдиний митний тариф України: сутність та зміст.

5. Захист від валютного та кредитного ризиків.

Список використаної літератури.

1. Загальні відомості про законодавство, що регулює ЗЕД України

Активна участь держави в організації і здійсненні зовнішньоекономічної діяльності (ЗЕД) — характерна особливість для окремих високорозвинених країн. Державне регулювання в таких країнах охопило практично всі стадії ЗЕД, починаючи від аналізу ситуації в країні й за кордоном, розробки зовнішньоекономічної стратегії, визначення структурних і географічних пріоритетів і закінчуючи використанням широкої системи заходів контрольно-регулюючого і фінансово-стимулюючого характеру.

Продумана державна політика регулювання ЗЕД у країнах з розвинутими ринковими відносинами стала одним із головних важелів перетворення зовнішньоекономічних зв'язків у дієвий фактор їх розвитку. Зовнішньоекономічні зв'язки, як правило, сприяють інтеграційним процесам у світовому господарстві з максимальним урахуванням національних інтересів.

Будь-яка діяльність в організованому суспільстві повинна мати чітку законодавчу й організованому суспільстві повинна мати чітку законодавчу й нормативну базу, яка адекватно і збалансовано відтворює інтереси держави в цілому і кожного суб’єкта господарської діяльності зокрема. Недосконалість законів і наявні помилки негативно впливають на сфери життя суспільства, що ними регулюються. За останні роки законодавство України в галузі зовнішньоекономічної діяльності України постійно оновлювалося. Відомо, що однією з важливих умов успішної та ефективної зовнішньоекономічної діяльності України є створення відповідної правової бази. ЇЇ недосконалість негативно впливає на розвиток зовнішньоекономічних відносин нашої країни, призводить до безконтрольного вивезення вкрай дефіцитних ресурсів продажу їх на світовому ринку за демпінговими цінами.

Питання законодавчого регулювання і регламентації експортно-імпортних операцій досить важливе і заслуговує самостійного дослідження. Успішна зовнішньоекономічна діяльність значною мірою залежить не тільки від можливості нормалізації конкуренції на внутрішньому ринку і конкурентоспроможності продукції національного виробника, а від знання обставин і можливостей її збуту, а також дотримання умов роботи на ринках зарубіжних партнерів. Такі умови визначаються різними нормами, правилами та елементами національного та міждержавного впливу на зовнішню торгівлю.

Регулювання експортно-імпортних операцій — форма впливу держави на суспільні відносини суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, здійснювана за допомогою правових норм.

В економічній літературі державне регулювання експортно-імпортних операцій зводиться в основному до визначення його як сукупності використовуваних державними органами і службами методів і інструментів впливу на економічні відносини між країнами і суб'єктами діяльності цих країн, відповідно до державних і національних інтересів, цілей і задач, що покликані удосконалювати їх в інтересах національної економіки.

Для національної системи зовнішньоторговельного регулювання, зазначає Димулєн І.І. характерним є високий рівень законодавчого забезпечення та регулювання, який визначає не тільки права та обов’язки суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, але й межі можливостей органів виконавчої влади. Проте, надмірно високий рівень регулювання стримує зовнішньоторговельну діяльність, викликаючи зайві, непередбачені бюрократичні перешкоди.

Сучасний стан практики регламентування зовнішньоекономічної діяльності обумовлений певним набором найважливіших засобів та інструментів внутрішньонаціонального та міждержавного характеру.

Даючи загальну характеристику міждержавних методів регулювання, необхідно відзначити, що їх вплив здійснюється в основному за допомогою договорів між державами та установами ООН, елементів регулювання валютного ринку, системи кредитування експортно-імпортних операцій та страхування валютних ризиків.

Основними законодавчими актами, що регулюють ЗЕД на території України є: Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, Закон України “Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті” і Декрет КМУ “Про систему валютного контролю і валютного регулювання”. Від чіткості положень і принципів цих законодавчих актів залежить розуміння і порядок здійснення експортних операцій.

В Україні державне управління й регулювання ЗЕД здійснюється системою державних органів. У нормативних і законодавчих документах можна умовно виділити законодавчі й нормативні акти, спрямовані на визначення загальних положень і принципів, і ті, які регулюють практичні питання організації й проведення ЗЕД. І якщо перші є основними, базовими й здійснюють загально правове регулювання, те другі — здійснюють її оперативне регулювання.

Таким чином, питанням нормативно-правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності мають велике значення.

2. Конкурентоспроможність товарів і послуг на світовому ринку

Конкурентоспроможність продукції і конкурентоспроможність фірми-виробника продукції відносяться поміж собою як частина і ціле. Можливість компанії конкурувати на визначеному товарному ринку безпосередньо залежить від конкурентоспроможності товару і сполуки економічних засобів діяльності фірми, надаючи перевагу в умовах конкурентної боротьби.

На рівень конкурентоспроможності торгівельної фірми впливає науково-технічний рівень і ступінь удосконалення технологій продажу, використання новітніх винаходів та відкриттів, залучення сучасних засобів автоматизації збуту та збільшення асортименту продукції.

Рівень конкурентоспроможності торгівельної фірми залежить від того, якими товарами вони торгують, де і як товари споживаються.

Конкурентні позиції фірми на ринку залежать також від тієї підтримки, яку фірма отримує з боку національних державних органів і інших організацій шляхом надання гарантій експортних кредитів, їх страхування, звільнення від податків, надання експортних субсидій, забезпечення інформацією про кон’юнктуру ринку та ін.

Як правило, конкурентоспроможним є підприємство (фірма), що здатна довгий час залишатися прибутковим в умовах відкритої ринкової економіки.

До кола показників, які визначають конкурентоспроможність торгівельних фірм, включаються:

Слід вважати, що закордонні дослідники класифікують і визначають для всіх рівнів цінову і структурну конкурентоспроможність. Остання, іноді, визначається як "конкурентоспроможність за обсягом", або "загальна конкурентоспроможність торгових підприємств". Відділення цього типу конкурентоспроможності відображає той об`єктивний процес, коли міжнародна конкуренція переміщується із цінової сфери в сферу, де конкурують національні умови виробництва. Іншими словами, структура конкурентоспроможності являє собою інтегральне поняття, в якому відображається виробничий, технологічний, експортний потенціал національної економіки.

Конкурентноздатність товару – вирішальний фактор його комерційного успіху на розвитому конкурентному ринку. Це багатоаспектне поняття, що означає відповідність товару умовам ринку, конкретним вимогам споживачів не тільки по своїм якісним, технічним, економічним, естетичним характеристиках, але і по комерційних і інших умовах його реалізації (ціна, терміни постачання, канали збуту, сервіс, реклама). Більш того, важливою складовою частиною конкурентноздатності товару є рівень витрат споживача за час експлуатації.

Інакше кажучи, під конкурентноздатністю розуміється комплекс споживчих і вартісних (цінових) характеристик товару, що визначають його успіх на ринку, тобто перевагу саме цього товару над іншими в умовах широкої пропозиції конкуруючих товарів аналогів. І оскільки за товарами стоять їхні виробники, то можна з повною підставою говорити про конкурентноздатність відповідних підприємств, об'єднань, фірм, так само як і країн, у яких вони базуються.

Любий товар, що знаходиться на ринку, фактично проходить там перевірку на ступінь задоволення суспільних потреб: кожен покупець купує той товар, що максимально задовольняє його особисті потреби, а вся сукупність покупців – той товар, що найбільше повно відповідає суспільним потребам, ніж конкуруючі з ним товари.

Тому конкурентноздатність (тобто можливість комерційно вигідного збуту на конкурентному ринку) товару можна визначити тільки порівнюючи товари конкурентів між собою. Іншими словами, конкурентоздатність – поняття відносне, чітко прив'язане до конкретного ринку і часу продажу. І оскільки в кожного покупця є свій індивідуальний критерій оцінки задоволення власних потреб, конкурентоздатність здобуває ще й індивідуальний відтінок.

Нарешті, конкурентоздатність визначається тільки тими властивостями, що становлять помітний інтерес для покупця (і, природно, гарантують задоволення даної потреби). Усі характеристики виробу, що виходять за рамки цих інтересів, розглядаються при оцінці конкурентоздатності як ті що не мають до неї відношення в даних конкретних умовах.

Перевищення норм, стандартів і правил (якщо тільки воно не викликано майбутнім підвищенням державних і інших вимог) не тільки не поліпшує конкурентноздатність виробу, але, навпроти, нерідко знижує її, оскільки веде до росту ціни, не збільшуючи з погляду покупця споживчої цінності, у силу чого представляється йому марним.

Вивчення конкурентноздатності товару повинне вестися безупинно і систематично, у тісній прив'язці до фаз його життєвого циклу, щоб вчасно уловлювати момент початку зниження показника конкурентноздатності і прийняти відповідні рішення (наприклад, зняти виріб з виробництва, модернізувати його, перевести на інший сектор ринку). При цьому виходячи з того, що випуск підприємством нового продукту перш ніж старий вичерпав можливості підтримки своєї конкурентноздатності, звичайно економічно недоцільний.

Разом з тим будь-який товар після виходу на ринок починає поступово витрачати свій потенціал конкурентноздатності. Такий процес можна сповільнити і навіть тимчасово затримати, але зупинити – неможливо. Тому новий виріб проектується за графіком, що забезпечує його вихід на ринок до моменту значної втрати конкурентноздатності колишнім виробом. Інакше кажучи, конкурентноздатність нових товарів повинна бути випереджальної і досить довгострокової.

Конкурентноздатність товару – сукупність якісних і вартісних характеристик товару, що забезпечує задоволення конкретної потреби покупця. Конкурентноздатним є той товар, комплекс споживчих і вартісних характеристик якого визначає його успіх на ринку, тобто здатність даного товару бути виміняним на гроші в умовах широкої пропозиції до обміну інших конкуруючих товарів-аналогів. Конкурентноздатний товар – синтетичний показник, що відбиває в собі підсумки багатьох доданків: ефективності роботи конструкторських бюро; виробничої діяльності підприємств, їхніх суміжників; роботи зовнішньоекономічних організацій по реалізації експортних товарів на зовнішніх ринках.

3. Принципова схема ціноутворення на світовому ринку

Однією з найважливіших характеристик, що відрізняють світовий ринок від національного, є функціонування на ньому своєрідної системи цін. Особливості процесу ціноутворення на світовому ринку пов'язані з тим, що учасники міжнародної торгівлі зіштовхуються на ринку з більшою кількістю конкурентів, ніж на внутрішньому, тому вони повинні постійно працювати в режимі порівняння своїх витрат виробництва не тільки з внутрішніми ринковими цінами, але і світовими. При цьому світові ціни базуються на національних і виступають як їх модифікація.

Світовий ринок характеризується множинністю цін, що обумовлюється дією різних комерційних і торгово-політичних факторів.

Множинність цін – наявність ряду цін на той самий товар або товари однакової якості в одній і тій самій сфері обертання на однаковій транспортній базі (наприклад, ціни по клірингових угодах, ціни по програмах державної допомоги та ін.) Таким чином, світові ціни є одним з підвидів з цієї безлічі.

Світові ціни – це ціни, за якими проводяться великі експортно-імпортні операції, що досить повно характеризують стан МТ конкретним товаром.

Світові ціни відрізняються від внутрішніх за наступними ознаками:

регулярність, тобто внутрішні ціни угод носять випадковий, епізодичний характер, що не характерно для світових цін;

роздільність комерційного характеру, тобто виключаються товарообмінні операції, постачання товарів у рамках державної допомоги і т. п., тому що ці угоди передбачають особливі взаємини між партнерами. Ціни в цих умовах можуть істотно відхилятися в той або інший бік від рівня цін роздільних угод;

відкритість торгово-політичного режиму, тобто світові ціни не можуть служити ціни в рамках замкнутих економічних угруповань, тому що ці ціни за рахунок субсидування національних виробників з боку держави можуть бути вище цін інших великих постачальників даної продукції на світовий ринок;

вільна конвертованість валюти платежу.

У міжнародній торгівлі застосовуються два види цін:

розрахункові ціни – індивідуально визначаються фірмами-експортерами на конкретні види промислових товарів;

ціни, що публікуються – це ціни, що повідомляються в спеціальних і фірмових джерелах інформації. До них відносяться:

довідкові ціни – це ціни товарів у внутрішній оптовій і зовнішній торгівлі ПРК. Найбільш широко застосовуються в МТ і являють собою так називані базисні ціни, тобто ціни товару визначеної кількості і якості в тому чи іншому заздалегідь установленому географічному пункті. Базисні ціни установлюються відповідно до базисних умов постачань, що визначають, чи включаються витрати з доставки в ціну товару чи ні. Базисні умови постачань викладені в «Міжнародних правилах тлумачення торговельних термінів» (Інкотермс-2000), розроблених Міжнародною торговельною палатою;

· біржові котирування – відбивають реальні ціни угод на біржі;

· ціни аукціонів;

· ціни торгів;

· ціни фактичних угод;

· ціни пропозиції великих фірм.

З огляду на те, що в сучасному світовому господарстві ТНК є основними суб'єктами і контролюють 2/3 МТ, внутріфірмова торгівля ТНК здійснюється за особливою категорією світових цін – трансферними цінами, що звичайно на 30% нижче світових. Трансферні ціни є комерційною таємницею, мають у великому ступені штучний характер і створюються не під дією попиту та пропозиції, а виходячи з внутріфірмової політики.

Світові ціни змінюються під впливом ринкової кон'юнктури. У той же час зміна вартісних пропорцій товарообміну значно впливає на розвиток МТ, на її товарну структуру і результати. Характерною рисою структури світових цін є різнонаправлений рух цін на промислові товари, з одного боку, і на сировину, паливо і продовольчі товари – з іншого. У той же час способи визначення світових цін на різну продукцію також різні:

1. Ціни сировинних товарів визначаються як експортні ціни основних постачальників конкретного товару й імпортні ціни в найважливіших центрах імпорту цього товару (наприклад, на пшеницю світовими є експортні ціни Канади, на нафту – ціни країн членів ОПЕК, на хутро – ціни Лондонського і Санкт-Петербурзького аукціонів і т. д.).

2. Ціни продукції обробної промисловості визначаються як експортні ціни великих компаній-виробників і експортерів цієї продукції.

У цілому і ті й інші ціни у світовому господарстві мають тенденцію до зростання, але це відбувається не постійно, і на різні групи товарів ціни зростають по-різному. Різкі коливання цін характерні для ринку продовольства. А на ринках сировини і готової продукції не було серйозних стрибків цін з 70-х років.

4. Єдиний митний тариф України: сутність та зміст

Митне обкладення на території спеціальних митних зон регулюється Законом „Про Єдиний митний тариф”, іншими законами України та міжнародними договорами, які встановлюють спеціальний правовий режим цих зон у кожному окремому випадку.

Єдиний митний тариф встановлює на єдиній митній території України обкладення митом предметів, що ввозяться на митну територію України або вивозяться із цієї території. Таким чином, Єдиний митний тариф України — це звід ставок мита, яким обкладаються товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України або вивозяться із цієї території, систематизований відповідно до Товарної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності (ТН ЗЕД).

Єдиний митний тариф затверджується Верховною Радою України за поданням KM України. Зміни ставок мита, передбачені Єдиним митним тарифом України, здійснюються KM України. Згідно із законом зміни та доповнення до Єдиного митного тарифу повинні бути офіційно опубліковані у загальнодоступних засобах масової інформації не пізніше як за 45 днів до дати введення їх у дію. У випадку, якщо зазначені документи не будуть офіційно опубліковані, вони чинності не набувають. Якщо зазначені документи будуть опубліковані несвоєчасно, датою початку чинності буде вважатися 46-й день із моменту офіційної публікації. Офіційною публікацією вважається публікація в періодичному офіційному виданні Верховної Ради України або KM України. Датою офіційної публікації вважається дата фактичного виходу у світ відповідного номера цього видання.

Єдиний митний тариф України — це систематизований звід ставок мита, яким обкладаються товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за межі цієї території.

Єдиний митний тариф України встановлює на єдиній митній території України обкладення митом предметів, що ввозяться на митну територію України або вивозяться з цієї території.

Єдиний митний тариф України базується на міжнародно визнаних нормах і розвивається у напрямі максимальної відповідності до загальноприйнятих у міжнародній практиці принципів і правил митної справи.

Ставки Єдиного митного тарифу України є єдиними для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, організації господарської діяльності та територіального розташування, за винятком випадків, передбачених законами України та її міжнародними договорами.

Єдиний митний тариф затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.

5. Захист від валютного та кредитного ризиків

У найширшому розумінні кредитний ризик – це невизначеність щодо повного та своєчасного виконання позичальником своїх зобов'язань згідно з умовами кредитної угоди. Кредитний ризик характеризує економічні відносини, що виникають між двома контрагентами – кредитором і позичальником – з приводу перерозподілу фінансових активів. Оскільки між кожною парою контрагентів складаються власні відносини, які не повторюються і не можуть бути виміряні точно, то процес оцінювання кредитного ризику досить складно піддається формалізації. Кредитний ризик має певні особливості, які має брати до уваги менеджмент банку в процесі управління.

По-перше, оцінка кредитного ризику містить більше суб'єктивізму порівняно з іншими фінансовими ризиками, зокрема ціновими. Адже ризик зміни валютного курсу чи відсоткової ставки оцінюють усі учасники ринку, а не один банк. Це дає змогу в процесі аналізу цих ризиків покладатися не лише на власну думку, а й брати до уваги сигнали, що надходять з ринку. Відтак сама економічна сутність цінових ризиків сприяє формуванню об'єктивних уявлень про їх рівень. Щодо кредитного ризику такої можливості немає, а тому кредитний ризик має індивідуальний характер, пов'язаний з кожним конкретним позичальником. Крім того, елемент суб'єктивізму містить і оцінка фінансового стану та моральних якостей позичальника, що здійснюється кредитором. Рівень кредитного ризику, пов'язаного з одним і тим же позичальником, може відрізнятися від банку до банку.

Друга особливість є наслідком попередньої і полягає в тому, що для аналізу кредитного ризику не можуть бути застосовані методи статистики чи теорії ймовірності, що широко використовуються під час оцінки інших ризиків. Як відомо, ці методи спрямовані на виявлення статистичних закономірностей, під якими розуміють повторюваність, послідовність і порядок у масових процесах. Однак кредитний ризик внаслідок переважання індивідуального складника погано описується поняттям статистичної сукупності. Тому в процесі оцінювання кредитного ризику перевагу потрібно надавати не статистичним прийомам, а індивідуальній роботі з позичальником. Про це свідчить і досвід закордонних банкірів, які під час визначення кредитного ризику широко користуються такими прийомами, як індивідуальні бесіди з потенційним позичальником, відвідування підприємства, фундаментальний аналіз загального стану галузі, в якій працює позичальник.

Отже, теоретично для оцінки кожного окремого кредитного ризику має бути застосована спеціально створена для цього методика, яка б давала змогу врахувати всі особливості конкретного позичальника. Звичайно, на практиці реалізувати такий підхід досить складно і не завжди доречно. Крім того, певні характеристики позичальника, наприклад, його моральні якості або репутація, які визначають наміри щодо повернення кредиту, не можуть бути виміряні кількісно. Тому в процесі аналізу застосовують певні формалізовані процедури та методики, які дають змогу оцінити основні параметри платоспроможності позичальника, абстрагуючись від другорядних. Хоча інколи саме другорядні з погляду кредитора чинники, на які він своєчасно не звернув увагу, стають причиною підвищення кредитного ризику.

По-третє , кредитні ризики тією чи іншою мірою супроводжують всі активні (а не лише кредитні) операції банку, а тому потреба в оцінці кредитного ризику виникає в банку досить часто. Крім того, власне кредитні операції супроводжуються не лише кредитним, а й іншими ризиками: відсотковим – за надання кредиту під плаваючу ставку, інфляційним – за видачі довгострокового кредиту під фіксовану ставку, валютним – за надання позички в іноземній валюті та ін. Отже, у процесі аналізу потрібно чітко відрізняти кредитний ризик, пов'язаний з неповерненням основної суми боргу та відсотків, від інших видів ризику, оскільки до них застосовуються різні методи управління.

Таким чином, проблема зниження кредитного ризику великою мірою залежить від досконалості застосовуваних банком методів його оцінювання. Ці методи можуть бути уніфіковані лише до певної міри, адже кожен банк має власну клієнтуру, свій сегмент ринку, галузеву специфіку, конкретні можливості. Обрані банком методи мають максимально врахувати ці особливості і втілювати диференційований підхід до оцінки кредитного ризику, адже показники, за якими оцінюється діяльність одних позичальників, можуть бути зовсім неприйнятними для інших. Водночас мінімальний рівень уніфікації методики аналізу кредитного ризику необхідний, адже це допомагає банкам розробити власну систему підтримки управлінських рішень щодо надання позичок і забезпечує заданий рівень якості кредитного портфеля банку.

В управлінні валютним ризиком та валютною позицією комерційні банки застосовують дві основні групи методів: управління валютною структурою балансу та хеджування валютного ризику (рис.1).

Зміст першої групи методів зводиться до впливу на валютну структуру балансу для обмеження наслідків переоцінки валютних інструментів. До цих методів належать: структурне балансування валютних потоків за сумами та строками; проведення конверсійних операцій; зміна строків валютних платежів (випередження та відставання); дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті.

Структурне балансування валютних потоків полягає в узгодженні обсягів та строків активних і пасивних операцій з усіма іноземними валютами, якими оперує банк. Ідея методу структурного балансування може застосовуватись щодо будь-яких балансових операцій з валютними коштами: конверсійні операції, укладення кредитних і депозитних угод в іноземній валюті, узгодження валютних надходжень і платежів, проведення форфейтингових операцій, реструктуризація кредиторської та дебіторської валютної заборгованості, купівля та продаж цінних паперів, деномінованих в іноземній валюті. Обсяги та терміни проведення зазначених операцій добираються так, аби це дало змогу закрити валютні позиції чи знизити їх величину до прийнятного рівня.

Одним із прийомів, що широко використовується банками у процесі управління валютними позиціями, є проведення конверсійних операцій. Наднормативна позиція за певною валютою може бути зменшена її обміном на іншу валюту, за якою величина позиції була нижчою за норматив. Це дозволяє приводити валютні позиції у відповідність з установленими вимогами без здійснення операцій з базовою валютою. Як правило, банки вдаються до конвертації валюти, курс якої знижується, у більш надійну та стабільну валюту. Наприклад, якщо очікується значне зростання курсу євро відносно долара США, то має сенс швидкий обмін вільних грошових коштів у доларах на євро. Але конверсійні операції майже не впливають на величину загальної валютної позиції банку, прийнятої в Україні (норматив Н15), і тому не можуть бути використані для її регулювання.

У процесі управління валютним ризиком банки можуть скористатися методом випередження та відставання (leads and lags — від англ. випередження та відставання), який ґрунтується на змінах строків платежів в іноземних валютах залежно від очікуваних коливань валютних курсів. Маніпулювання строками дозволяє закрити короткі позиції за певними валютами до зростання їх ринкового курсу і відповідно довгі позиції — до зниження курсу. До найпоширеніших на практиці форм зазначеної тактики належать:

· прискорення репатріації (повернення до своєї країни із-за кордону) капіталу, прибутків, інших грошових коштів в очікуванні ревальвації національної валюти або сповільнення процесів репатріації перед девальвацією національної валюти;

· прискорення чи сповільнення погашення основної суми боргу в іноземній валюті та виплати відсотків залежно від зміни валютного курсу;

· дострокова оплата послуг і товарів (основних фондів, товарно-матеріальних цінностей) у разі підвищення курсу валюти платежу або затримка платежів в очікуванні зниження курсу;

· прискорення чи сповільнення нарахування і виплати дивідендів, надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду банку;

· регулювання одержувачем інвалютних коштів строків їх конверсії в національну валюту.

Можливості застосування прийому випередження та відставання визначаються насамперед законодавчим регулюванням країни та умовами фінансових контрактів. У більшості угод, за якими відбуваються платежі, передбачається як можливість дострокової оплати, так і види та розмір штрафних санкцій (пені, неустойки тощо) за несвоєчасне здійснення переказів валютних коштів. В останньому випадку затримка платежу через зниження курсу буде виправдана лише тоді, коли зниження витрат на придбання валюти за новим курсом перекриє суму нарахованих штрафів.

Список використаної літератури

1. Дідківський М. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник/ Микола Дідківський,. — К.: Знання , 2006. — 462 с.

2. Загородній А. Зовнішньоекономічна діяльність: Термінологічний словник/ Анатолій Загородній, Геннадій Вознюк,. — К.: Кондор, 2007. — 166 с.

3. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Підручник для вузів/ Інна Багрова, Наталя Редіна, Валерій Власюк, Оксана Гетьман,; За ред. Інни Багрової; М-во освіти і науки України, М-во фінансів України, Дніпропетровський держ. фінансово-економічний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 579 с.

4. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: Навчальний посібник/ Ю. Г. Козак, Н. С. Логвінова, І. Ю. Сіваченко та ін.; Мін-во освіти і науки України, Одеський державний економічний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 791 с.

5. Кириченко О. Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посібник/ Олександр Кириченко,. — 3-тє вид. перероб. і доп.. — К.: Знання-Прес, 2002. — 382 с.

6. Макогон Ю. Зовнішньоекономічна діяльність підприємства: Навчальний посібник/ Юрій Макогон, В’ячеслав Рижиков, Сергій Касьянюк; Ред. Ю. В. Макогон; М-о освіти і науки України, Донбаська державна машинобудівна академія. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 423 с.

7. Прокушев Е.Ф. Внешнеэкономическая деятельность: Учеб-но-практическое пособие/ Е. Прокушев,. — М.: ИВЦ "Маркетинг", 1998. — 207с .

8. Рум’янцев А. П. Зовнішньоекономічна діяльність: Навчальний посібник/ А. П. Рум’янцев, Н. С. Рум’янцева; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 375 с