АГА́1, виг.
1. Виражав подив, здогад, пригадування. — Ага, ти заховавсь, — промовила сама до себе і пішла розшукувати [Івася] (Мирний, І, 1954, 252); — А га, я й забувсь — ось до тебе лист! Здається, від Богдана (Л. Укр., III, 1952, 583); — Скажіть, як звати… вашого Брянського? Як?.. — Звати? Гм… Дайте подумати… Як це вони між собою… Ага: Юрій (Гончар, III, 1959, 169).
2. Виражає злорадість, насмішку, погрозу і т. ін. "Ага! проклятії поганці, Недогарки Троянські, ланці! Тепер прийшлось вам погибать" (Котл., І, 1952, 237); Як вибігли вночі хлопці на дзвін та взнали, що горить Гмиря, зразу й вернулись у хату — так йому й треба! Ага, найшла-таки його погибель (Головко, II, 1957, 362).
АГА́2, част., розм.
1. Уживається при вираженні згоди, потвердження; еге, так. — А казав же він? — Ага! (Сл. Гр.).
2. ірон. Виражає заперечення; якраз!, аякже!, чому б не так! — Зробив же він своє діло? — Ага! (Сл. Гр.).
АГА́3, и, ч. Титул поміщика, начальника, старшини в Туреччині, Ірані й дореволюційному Закавказзі.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 15.