АКЦЕ́НТ, у, ч.
1. Своєрідний характер вимови, властивий тій або іншій мові (діалектові), особі. В крамниці було повно люду; високі й кремезні руснаки гомоніли прудко, з особливим акцентом (Коцюб., І, 1955, 253); Вона й говорила з ним потім по-руськи, але з якимось неруським акцентом (Фр., III, 1950, 94); Жінка прислухалася до його слів, але він говорив чистою українською мовою, без чужого акценту (Кучер, Чорноморці, 1956, 163).
2. лінгв. Наголос у слові; // Знак ( ́), яким цей наголос позначається на письмі; // муз. Ритмічний наголос.
3. перен. Особлива увага до чого-небудь; підкреслення. Вистава ["Ревізор"] йшла.. з акцентом на гостру, соковиту акторську подачу образів (Минуле укр. театру, 1953, 160).
Роби́ти акце́нт на чому — підкреслювати яку-небудь думку, звертати особливу увагу на що-небудь; акцентувати.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 31.