АНАХОРЕ́Т, а, ч., заст.
1. Релігійний фанатик, який живе у відлюдному місці — в пустелі, печері тощо; пустельник, пустинник. Раз в літню пору край порога Своєї хаточки старий Анахорет моливсь до бога (Фр., XI, 1952, 475).
2. перен. Про людину, яка живе самітно, уникає спілкування з людьми; відлюдник, самітник. Той анахорет Щапов, що, здавалося, китайським муром відгороджується від жінок, ..іде поруч з Преображенською (Ле, Міжгір’я 1953, 530); Він [Каргат] жив анахоретом, віддавшися своїй роботі, нічого, крім неї, не знаючи… (Шовк., Інженери, 1935, 150).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 43.