БАЛА́КАТИ, аю, аєш, недок.
1. неперех., про кого — що і без додатка. Те саме, що розмовля́ти. А мельник той був чоловік дуже понурий.. і балакати не любив (Вовчок, І, 1955, 351); В хаті старі балакали про свої справи (Н.-Лев., III, 1956, 59); Посходилися люди, балакають (Март., Тв., 1954, 48); Без хвилювань, без мук з тобою я балакав (Рильський, І, 1956, 26); // перех. Говорити, казати. — Сьогодні Зінька така сумна була. Питала мене, чи правда, що ото балакають? (Головко, II, 1957, 136).
2. неперех., розм. Володіти мовою. Народ письменний страх. Бував у всяких школах, Один балакає на сотні язиках (Греб., І, 1957, 75); Ось уже їй восьмий пішов, а вона ще й балакати не навчилась (Мирний, І, 1954, 54).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 94.