БЕЗГУ́ЧНИЙ, а, е. Який не подає голосу, звуків, не робить шуму; тихий, беззвучний, безшумний. Ген-ген чорніє ліс зубчастим муром, а туман на нього безгучним тихим морем напливає (Л. Укр., І, 1951, 234); Обгорілі дерева з безгучним зойком здіймали вгору мертві гілки (Жур., Вечір.., 1958, 279).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 125.