БЕЗМО́ВНИЙ, а, е. Який нічого не говорить, мовчить. Мама стояла біля неї, бліда й безмовна (Смолич, II, 1958, 33); Сиділи [школярі] зачаровані, безмовні (Гірник, Стартують.., 1963, 16); * Образно. В душі [композитора] жила Весна непереборна й неув’ядна, І він для інших, не для себе, клав Її на сніг безмовного паперу, Як мак, дрібними нотними значками (Рильський, І, 1956, 315); // Який неохоче розмовляє, не любить багато говорити; мовчазний. Він сидів, як німий, перед нею, і мельникова дочка знудилася б з тим безмовним гостем (Вовчок, І, 1955, 352); // Який не має здатності говорити; безсловесний. Панам всюди добре, а вже тим хлопам.. Гнуть спини наші люди, мов ті воли… безмовнії (Чаб., Катюша, 1960, 312); // перен. Який не наважується подати голос, висловити свою думку; боязкий, покірний. А раб безмовний — не людина. Гарматне м’ясо тільки він… (Черн., Поезії, 1959, 303); // Який виявляється без слів, не супроводжується мовленням. Тричі владика Нептун виринав і в безмовному гніві Руки в повітря здіймав (Зеров, Вибр., 1966, 319); Софія глянула на ката, що стояв осторонь, і той, зрозумівши безмовний наказ багачки, підійшов до Македонихи (Шиян, Гроза.., 1956, 408); // перен. У якому не чути ніяких звуків; тихий. Ще повні темряви, задуми Безмовні вранішні ліси (Нагн., Вибр., 1957, 293); [Свічка:] І сім років безмовне наше місто, І темно скрізь, і сім років нема Ні гулянок, ні зборів цехових… (Коч., I, 1956, 455).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 135.