БЕ́ЗМІР, у, ч.
1. Те, що неможливо або важко виміряти; неозорі простори, безмежжя. Пурпуром, золотом, ізмарагдом, сапфіром набитий, стелеться геть у безмір круто веселчаний шлях (Фр., XIII, 1954, 305); Скільки-то ще доведеться виорать панського лану? ..Ще того поля — безмір! (Коцюб., І, 1955, 97); Нахилився [Григорій] до самої землі. Вона розбухла від дощів, лежала чорним, незасіяним безміром перелогів (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 677); Поглянь в вікно — твоя це перемога. Це дружби й братства пам’ятник живий, — Цей лан, цей сад, цей порив твій і мій. Ця в безміри прокладена дорога! (Рильський, І, 1956, 284).
2. чого, перен. Надзвичайна глибина, сила вияву чого-небудь. — Пустіть мене, люди добрі, пустіть!.. — благав Гнат, і на його.. виду малювався безмір муки (Коцюб., І, 1955, 74); Тарасові промінні очі — Весь безмір людських дум і мрій.. Таїли в сяйності своїй (Бажан, Роки, 1957, 241).
3. у знач. присл. Дуже, надзвичайно. Галя.. раділа його маленьким радощам, безмір уболівала його боліннями (Крот., Сини.., 1948, 19).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 134.