БЕЗМІ́РНИЙ, а, е.
1. Який неможливо або важко виміряти; неосяжний, безмежний. Небо безкрає та безмірне (Сл. Гр.); Ліси кінчаються десь під Знам’янкою, і далі біжать розлогі, запашні, безмірні степи Херсонщини (Ю. Янов., II, 1954, 234).
2. перен. Надзвичайно сильний, глибокий (про почуття). Схиливши на груди голову, довго так стояв [Замфір], мовчазний та замислений, як жива статуя безмірного смутку (Коцюб., І, 1955, 230); Данько дивився на неї, і безмірна ніжність, безмірне любовне чуття до неї розтоплювали йому серце (Гончар, Таврія.., 1957, 380).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 134.