БЕЗСОРО́МНИЙ, а, е. Який не почуває сорому, не соромиться; безстидний. "І яка ся безсоромна Мар’я: плеще таке, що й на голову не злізе!" — думається їй (Мирний, III, 1954, 155); Погані брошури сього Сікорського, цур їм! Безсоромний він чоловік (Л. Укр., V, 1956, 123); Карпо, нагнувшись до Віриного вуха, щось їй шепотів, а вона, безсоромна, тільки шарілася ще дужче та дурнувата всміхалася! (Шиян, Баланда, 1957, 45); // Який виражає безсоромність; непристойний. Чарівні були обличчя [дам]. Тільки трошки безсоромні (Л. Укр., IV, 1954, 171); Зосина мати.. Юрія кляла і святими, і всіма чортами, що він своїми безсоромними циганськими очима причарував її доньку (Стельмах, І, 1962, 649); // Нічим не стримуваний; безсовісний, зухвалий. — Брехня! — надсаджувався Балика, силкуючись перекричати гамір. — Безсоромна брехня! (Тулуб, Людолови, І, 1957, 32); — Я принаймні добився одного: частина людей побачила, що чудо — це безсоромний грабіж, грабують там прочан і наші дукачі, і зайди-святі (Стельмах, II, 1962, 321).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 147.