БЛАГОЧЕ́СТЯ, я, с., книжн., заст.
1. Додержання приписів релігії; побожність, набожність. — Ще тільки й зосталось благочестя, що поміж купецтвом, — почав отець Ісакій (Н.-Лев., III, 1956, 376); Зовні єпископ — втілення благочестя. Він ні кроку не зробить, щоб не процитувати щось з євангельського тексту (Укр. літ., 9, 1957, 269).
2. Православна віра, православ’я. От у Тройці благочестя, а у нас унія (Сл. Гр.).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 195.