БЛЕКОТА́, и́, ж.
1. Отруйна бур’янова рослина. Говорив Юрко і в пальцях крутив галузку сухої блекоти (Чорн., Потік.., 1956, 346).
◊ Блекоти́ наї́стися (об’ї́стися) — одуріти. — Вона певно ж через твого Уласа й слухати нічого не хоче, неначе блекоти наїлась (Н.-Лев., III, 1956, 336); Говорить, мов блекоти об’ївся (Номис, 1864, № 12957).
2. перен. Все, щи отруює, одурманює, притуплює розум. — Признаюсь тобі, що й я в дечому буддист, тільки без тих латок, без того буддійського чернецтва, без тієї буддійської блекоти (Н.-Лев., IV, 1956, 235).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 197.