БОЯЗКИ́Й, а́, е́.
1. Який усього боїться; несміливий, полохливий, лякливий. Вчувши клекіт [орла], в комишах Ховалась боязкая птиця (Щог., Поезії, 1958, 376); Я стала дівка на порі, хоть боязка, похила й тиха (Фр., XIII, 1954, 112); На людях неговірка [Тетяна], навіть трохи боязка (Ваш, На землі.., 1957, 43);
* Образно. І впивалася [Галя] щастям, хоч полохливим, боязким, а все-таки щастям… (Мирний, II, 1954, 291); День непевний, тремтячий встає, боязкий (Л. Укр., IV, 1954, 264).
Не з боязки́х — не лякливий, сміливий. Та я не з боязких, нівроку, У жилах кров, а не окріп (Мал., I, 1956, 311).
2. Власт. несміливій людині, який має ознаки боязкості, несміливості. Хто б тепер пізнав Яся з тими дитячими ласкавими очима, з боязкою, несміливою ходою! (Н.-Лев., I, 1956, 157); Довгі години Софія чекала чоловіка з тремтінням і боязкою надією в серці (Козл., Весн. шум, 1952, 10); // Який виражає боязкість; пройнятий страхом. Нецікава стала Тетяна: і погляд боязкий, і мова тихіша, ніби й сама понижчала, з лиця спала (Вас., II, 1959, 104).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 224.