БУЛЬК, виг.
1. Уживається на позначення звука, що утворюється від сплеску води, коли в неї щось падає. — Не підходьте до води, а то бульк і каюк на віки вічні (Собко, Звич. життя, 1957, 135).
2. Уживається як присудок за знач. бу́лькати.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 254.