БУНЧУ́ЖНИЙ, ного, ч., іст. Виборна особа, що мала один з найвищих військових чинів на Україні в XVI-XVIII ст., — охоронник бунчука і командир частини козацького війська. Попереду бунчужний ніс бунчук, а слідом з шапками під пахвою ішли полковники (Панч, Гомон. Україна, 1954, 256); Всі повернулися, дивляться. Виходить з гетьманським бунчуком бунчужний (Корн., І, 1955, 214).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 257.