БУРЛА́КА, и, ч.
1. заст. Людина без постійної роботи і постійного місця проживання. Нема в світі так нікому, як бурлаці молодому, що бурлака робить, заробляє, аж піт очі заливає, а хазяїн його лає (Сл. Гр.); Ой талане, талане!.. Чи ти в полі, чи ти в гаї.. З бурлаками гуляєш? (Шевч., I, 1951, 232); Бурлаки розказали про все своє горе, розказали, як вони втекли з села од пана, як бідували (Н.-Лев., II, 1956, 206); Михайло Качан — сирота, бурлака, голий, як бубон (Мик., II, 1957, 20).
2. Одинокий, неодружений чвловік; парубок. Так до віку бурлакою й зоставсь наш Гриць (Вовчок, І, 1955, 39); Саме це ж хворий він, а вона б покинула його. Як же він сам бурлакою зостався б? Ні зварити, ні випрати нікому (Головко, II, 1957, 110).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 259.