БУШУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.
1. Бурхливо, навально виявляти якийсь рух, силу, переважно руйнівну. І від бурі, що бушує, і від грому.. шум такий і грохот, що страшно і згадати!.. (Кв.-Осн., II, 1956, 413); Море бушує, і ревуть хвилі й лізуть на берег (Коцюб., II, 1955, 133); В Японському морі бушує тайфун (Довж., Зач. Десна, 1957, 66); * Образно. У грудях бушувало серце (Ле, Мої листи, 1945, 126); Ціла буря бушувала в душі.. Сокола (Собко, Стадіон, 1954, 251).
2. Поводитися нестримано, виявляти гнів, роздратування; бешкетувати. Отець Андрій підняв руку та йому [панові]: — Бушувати в моїй хаті не годиться (Вовчок, І, 1955, 88); — Ви бушуєте, поки нема мого Антося, а хай-но приїде, то дасть він вам гарту! (Свидн., Люборацькі, 1955, 193); Там [по селах] бушували загони монголів, рабуючи та мордуючи людей (Фр., VI, 1951, 58); За столом, підігрітий хмелем, бушує Ларіон Денисенко (Стельмах, Кров людська.., І, 1957, 109).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 269.