БІ́ГЛИЙ, а, е, заст. Який утік від когось або від чогось. — Біглий хлоп ти, бидло, а не козак, — спалахнув архімандрит (Тулуб, Людолови, II, 1957, 304); // у знач. ім. бі́глий, лого, ч.; бі́гла, лої, ж. Утікач, утікачка. Троянці з біглими змішались (Котл., І, 1952, 279); — Ви передержанці! — заревів писар, — ви передержуєте біглих? Десяцькі! шукайте скрізь, .. поки знайдеться Левко (Кв.-Осн., II, 1956, 303).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 174.