БІДОЛА́ХА, рідко БІДОЛА́ГА, БІДОЛА́КА, и, ч. і ж., розм. Бідна, нещасна людина; бідняга. Чисто на сміх та на глум зробила [доля] його наймитом, бідолахою без поля і ріллі, без хати і роду (Фр., III, 1950, 126); Сидять в путах арестанти. Трохи одпочити Позволено бідолагам Та води напитись (Шевч., II, 1953, 187); Зловили десь у лісі чоловіка непевного, та се був якийсь бідолака, що його вигнала на великий шлях нуждонька та бідонька (Вовчок, І, 1955, 361); — Мабуть, здоров’ям плохенький, бідолаха, бо дуже блідий (Шиян, Баланда, 1957, 130).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 178.