БІЛОГРИ́ВИЙ, а, е. Який має світлу або сиву гриву. [Човен] підскакував і плигав, немов нісся кудись на білогривих звірах (Коцюб., І, 1955, 391); І десь летить зима полями на білогривому коні (Сос., Солов. далі, 1957, 20); * Образно. А з туману.. набігають Грізні, люті вали білогриві (Л. Укр., І, 1951, 68).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 183.