БІЛУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., перех.
1. рідко. Білити крейдою, вапном і т. ін. Ми ще хати не білували (Сл. Гр.); Одного разу Юрко прийшов із школи.. Мати комин білувала (Головко, Мати, 1940, 34).
2. спец. Обдирати шкуру із забитих тварин. Той овець ріже, той білує, той жир обдира (Мирний, І, 1954, 48); — Бачите он той дуб? — показав дід рукою.
* Там вони й білували її [тварину], щоб не нести отак [необідрану] (Козл., Сонце.., 1957, 130); // рідко. Обчищати від шкірки, знімати оболонку. — Ти, Петре, не білуй так, бо з картоплі одні злизки залишаються (Кач., І, 1958, 380).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 185.