БІЛІ́ТИ, і́ю, і́єш, недок.
1. Ставати, робитися білим, світлим, ясним. Біліє місяць; люди сплять (Шевч., І, 1951, 97); А день біліє та біліє (Вовчок, VI, 1956, 230); // Ставати, робитися блідим; бліднути. Опісля, як було побачить [Павло] тую дівчину, біліє, тікає геть (Вовчок, І, 1955, 179).
2. Виділятися білим кольором; виднітися (про що-небудь біле). Цвітуть сади, біліють хати. А на горі стоять палати (Шевч., І, 1951, 243); Загорілі молоді обличчя припорошені золотим пилом степових шляхів. У хлопців біліють зуби і марлеві свіжі бинти на головах і руках (Довж., І, 1958, 191); // Світитися білим відблиском. В очереті біліла срібною стрічкою Расова (Н.-Лев., III, 1956, 317); // Цвісти білим, світлим цвітом. Цвітуть бузки, садок біліє І тихо ронить пелюстки (Рильський, І, 1956, 32).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 182.