В’ЯЗКИ́Й, а́, е́. 1. Клейкий, тягучий. З силою вганяти обушок.. не слід, бо віск в’язкий, обушок загрузає по самий держак (Кол., Терен.., 1959, 210); Для змащування в літній період мастило повинно бути більш в’язким, а в зимовий — менш в’язким (Пересувні кінопр., 1959, 154); // Який засмоктує; грузький, липкий, тванистий. Ноги пірнають в якісь в’язкі мочарі (Коз., Серце матері, 1947, 58); При достатній зволоженості вони [солонці].. надзвичайно в’язкі і повільно підсихають (Наука.., 11, 1956, 24); // перен. Якого важко позбутися; чіпкий. Напруженням мозкової волі він струсив із себе в’язкий острах і сміливо глянув Тучинському в очі (Досв., Вибр., 1959, 344).
2. Те саме, що в’я́жучий. Перемелює [бетонний завод] на своїх велетенських жорнах камінь, пісок і цемент, видаючи готову в’язку масу у відкриті кузови автомашин (Цюпа, Україна.., 1960, 159).
3. Який під впливом зовнішніх сил здатний деформуватися, не руйнуючись (про тверді тіла); протилежне крихкий, ламкий. В’язка сталь.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 797.