В’ЯЗНИ́ЦЯ, і, ж. Приміщення, де тримають в’язнів. Чи правда, що губили Пилипка в в’язниці? (Сл. Гр.); Хмельницький, засуджений гетьманом Потоцьким на смерть, утік із в’язниці і прямував на Січ (Фр., IV, 1950, 174); Кинути можна співця до в’язниці, — Пісню ж його не посадиш за грати (Забашта, Вибр., 1958, 60); * Образно. У Російській імперії розправлялися з "інородцями" за те, що вони хотіли волі. Недаром колишню Росію звуть "в’язницею народів" (Донч., I, 1956, 127).
В’ЯЗНИ́ЧНИЙ, а, е. Прикм. до в’язни́ця. Привиклий до вічної тишини [тиші] серед в’язничних мурів, він став ще більше мовчаливим [мовчазним] (Фр., VIII, 1952, 240); Носила [Ганна] Ничипорові передачі у в’язничну лікарню, де він лежав після поранення (Руд., Остання шабля, 1959, 171); // Який працює у в’язниці. В’язничний наглядач спочатку лаявся і забороняв дивитись у вікно, а потім махнув рукою (Донч., III, 1956, 137); // Власт. для в’язниці. В’язничний режим.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 797.