В’Я́ЛО, рідко. Присл. до в’я́лий 2. Він щось спитав у неї, але так в’яло і непотрібно, що коли вона навіть не одповіла, він не звернув уваги (Коцюб., II, 1955, 296); Сидів старий і ще якісь чоловіки в темряві на лаві… і говорили стиха й в’яло (Головко, II, 1957, 168).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 799.