ВА́БЛЯЧИЙ, а, е. Дієпр. акт. теп. ч. до ва́бити. Тієї ж миті він побачив Ясногорську.. Спускаючись, Черниш дивився під ноги, а проте, здається, бачив тільки її, довгождану, небезпечну і ваблячу (Гончар, І, 1954, 361); Попереду простував Шаптала — затягнутий широким офіцерським ременем, до блиску виголений, з очима ясними й ваблячими, як високе небо (Загреб., Спека, 1961. 22).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 273.