ВАРТУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок. 1. перех. Охороняти, стерегти кого-, що-небудь. У морі, далеко від рідних портів, У шторми і люту годину, Прославлена в битвах сім’я моряків Вартує свою Батьківщину (Нагн., Слово.., 1954, 230); Уночі Юлдаш вартував з батьком байський табун (Донч., І, 1956, 144); // неперех. Стояти на варті, на сторожі. [Овлур:] До замку я піду, Ти вартуватимеш при вході (Фр., IX, 1952, 240); Вартувати коменданти виділили надійні.. групи (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 188).
2. неперех. Невідступно перебувати в якомусь місці певний час (біля хворого або вичікуючи кого-, що-небудь і т. ін.). [Лена:] Він спить. Ми обидві вартуємо біля нього (Коч., II, 1956, 406); Другого дня від самого сходу сонця я вже вартував біля її дому (Збан., Любов, 1957, 29); * Образно. [Галя:] В садах хати біленькі, а тополі, скільки оком глянеш, вартують на шляхах… (Корн., II, 1955, 184).
3. неперех., діал. Коштувати. Вона [праця] дома ж таки втроє більше вартує (Сл. Гр.); — Або я вже в тебе нічого не вартую, що дарунка не хочеш приймати? (Коб., II, 1956, 145).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 295.