ВГИНА́ТИ1 (УГИНА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., ВГНУ́ТИ (УГНУ́ТИ) і ВВІГНУ́ТИ (УВІГНУ́ТИ), ну́, не́ш, док., перех. Прогинати всередину, робити заглиблення в чомусь. — Та й поступав [ведмідь] до гаю, вгинаючи землю під ступою… (Вовчок, І, 1955, 384); Ти чуєш — до бою вступають гармати, І гавбиці люто вгинають мости (Перв., І, 1958, 158); Довілля страв немов аж угинало дубові дошки на столах (Ле, Хмельницький, І, 1957, 317); Червоні торочки шовкової хустки полягли на кришталеву воду і, легесенькі, навіть не ввігнули води під собою (Н.-Лев., І, 1956, 154); // тільки док. Нагнувши, втягнути в плечі (голову). Хлопчик.. угнув голову в плечі — і з розгону — головою Марка в живіт (Вас., II, 1959, 126).
ВГИНА́ТИ2 див. угина́ти1.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 307.