ВДАЛЬ (УДА́ЛЬ), присл. Те саме, що вдалину́. Нас мордують однакові муки, Гнітить душу однаковий жаль; Ось чого, друже милий мій, руки Простягаю до тебе я вдаль (Граб., І, 1959, 518); Їдь і серця не печаль. Свіжий вітер наостанку Полетить з тобою вдаль (Мал., II, 1956, 211); Фрося примовкла і задивилась удаль, на обрій, де пломеніла яскрава зірка (Гур., Наша молодість, 1949, 192).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 310.