ВДА́ЧА, і, ж. Сукупність психічних особливостей, з яких складається особистість людини і які проявляються в її діях, поведінці; характер. [Князь:] Ну, бачу, горе не зламало ще Твоєї вдачі гордої, Предславо! (Фр., IX, 1952, 211); Неоднакову вдачу мали [брати]. Щирий та щедрий Семен ніяк не міг погодитися з лукавим та заздрим на чуже добро Романком (Коцюб., І, 1955, 103); Мав Сашко вдачу жваву, невгамовну й веселу (Коз., Вибр., 1947, 42); // Нахил або звичка до чогось. —Чи ви не знали його вдачі, що він п’є? (Л. Укр., ІІІ, 1952, 469); Добра вдача в колгоспних селян: Де зійшлись, — там і пісні звучати (С. Ол., Вибр., 1959, 109); // Характерна риса поведінки тварини. Десь собачатко тут взялося Кудлате, миршаве, мале, Загавкало і аж зайшлося, — Таке було на вдачу зле… (Воскр., І всерйоз.., 1960, 70).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 310.