ВЕДМЕ́ДЯЧИЙ, а, е. 1. Прикм. до ведмі́дь 1. Ведмедячий барліг (Сл. Гр.); Мисливець, у гаях та пущах посивілий, Що досі знав лише ведмедячі сліди, Орлині поклики, шум дерева й води, Уперше слухає далекий грім гармати (Міцк., П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 319); // Зробл. із шкури ведмедя. Лихі, худі та миршаві собаки опали санки і смикали Яся за ведмедячий комір (Н.-Лев., І, 1956, 167).
2. перен. Який певними рисами, особливостями нагадує ведмедя або щось властиве йому. Дівчатко так дотепно копіювало дядька, що Надія немов уже перед собою бачила його ведмедячу постать і широке, трохи подзьобане віспою, добре вусате обличчя (Баш, Надія, 1960, 51); В напрямі п’ятого класу довго не чути ніякого стукоту. Врешті, дуже повільні, ведмедячі кроки (Вільде, Повнол. діти, 1960, 74).
◊ Ведме́дяча по́слуга — те саме, що Ведме́жа по́слуга (див. ведме́жий).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 315.