ВЕЛЕЛЮ́БНИЙ, а, е, книжн. Здатний глибоко любити кого-, що-небудь або багатьох. Він [Байрон] ненавидів їх [англійських аристократів] всіма силами своєї велелюбної душі (Літ. газ., 17.IV 1939, 1); // ірон. Який прикривається почуттям любові для досягнення певної мети. Велелюбний душпастир.. щойно привернув їх з невірного православ’я в вірну католицьку релігію (Смолич, Мир.., 1958, 112).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 1. — С. 317.